“Щасливий хвостик”, або день з життя Товариства Магічного Контролю Надзвичайних і Незвичайних

День видався паскудним з самого ранку.
Шукати в ньому щось хороше, попри всі настанови коучів, що повсякчас аж занадто життєрадісно вигулькували з безкінечності стрічки соціальних мереж, було б дурістю. Особливо зараз.

Мене охопило холодом – в’язким й марким, як той мазут, – змусивши заціпеніти всі думки, що виром носились головою з півгодини тому. І дарма уява намагалась бодай якось їх підхльоснути – свідомість була безсила налаштуватись на робочий лад. Атмосфера обписаної балончиками недобудови викликала одночасно бажання залишитись тут ще ненадовго – подивитись, як гратиметься з тінями присмерок, варто сонцю забрати подалі від вкритих пилюкою й сміттям свої промені, що як ті підлітки зухвало повсідались були на отворах для вікон й підлозі, пообпирались на стіни, – і драпати, куди очі бачать. Наприклад в офіс: Денчик якраз має заварювати трав’яний час, а Оксанка вже купила для нічної зміни свіжі пончики, які розтягнуться задовго до того, як нічна зміна взагалі прийде. Ця двоїста природа почуттів, корінь яких завжди проростав зі страху, була мені відома, однак саме сьогодні відчувалась, проживалась занадто гостро. Сьогодні я йшла на Морока без напарника.
Загалом виловлювати всіляких почвар – справа нескладна та повсякденна для адептів. Спочатку до вас на паруючий ароматом кави та свіжої випічки сніданок приперається оракул й несе з собою запах тухлих яєць (побічний ефект активної фази їхньої сили) та звістку про те, що у місті зовсім скоро матеріалізується чергове щось. Кидаючи свої пончики недоїденими відділ контролю магії тут таки зривається з місця і намагається відслідкувати, де в місті з’являються прояви незадекларованої енергії. Після цього всі отримані дані – прописані на офіційних бланках товариства – передаються в архіви, і вже знавці своєї справи співставляють отримані результати з проявами всіх відомих їм магічних створінь. Паралельно з цим тобі готують обладнання для ловів й декілька «додаткових планів роботи» на випадок, якщо щось піде не так. І весь цей неймовірно складний та довгий шлях потрібен для того, щоб після тижня розпланованої та виваженої підготовки, тобі у паніці подзвонили на мобільний й горлали про те, що черговий покемон проявиться вже за півгодини. Чи варто казати, що про славнозвісну екіпіровку, приготовану колегою і залишену на робочому столі «для слушного часу», мова у цей момент не йде, а напарник взагалі застряг в заторі? І ось ти, спітніла, що та грішниця у церкві, й захекана сильніше скаженого тхора, стоїш в одному з коридорів покинутої ще на етапі створення будівлі, а все, що у тебе є – це базове обладнання адепта, що має постійно бульхатись в рюкзаці, та бажання прибити палко любих колег. Звичайно, подібні ситуації ставались рідко,– але ставались. Особливо у період відпусток, а зараз був саме той час, коли половина з наших гріла пузяки на морі.
Мороки – не найгірша з можливих перспектив. Звичайно, простіше було б вловити бабайку, домовика чи навіть привида, але адепт з моїм рівнем (п’ятим з семи, до речі!) обирати собі роботу особливо не може: вибір – привілей новачків, їхня солоденька пілюля перед сповненим неймовірностей життям. Але набагато складніше ловити, скажімо, вовкулаків чи русалок. А якщо ще втрапиш на кікімор-нелегалок…Господи, з сусідськими почварами ще більше проблем, ніж з власними – різні менталітети й правила, спробуй викрутись, аби тебе не взули. Однак саме мороків я не люблю найбільше. Безтілесі сутності з порожніми очима, присмерк, що розмиває контури реального та потойбічного, темрява, здатна заслати тобі очі та витягнути зсередини найнеприємніші, найогидніші відчуття… Я майже провалила завдання, коли вперше стикнулась з цією істотою, добре, що поруч був більш досвідчений адепт – він і роботу доробив, і влаштував безкоштовний сеанс психотерапії, де я могла виридатись в задоволення, намагаючись розплутати перемішані між собою емоції відчаю, злості, розчарування та загубленості у власному житті. Проте – і такою є сутність світу – всі почвари мають право на існування, ми не можемо прибрати їх з ланцюжків цього світу. Завдання адептів з магічного контролю встигнути зловити новоприбулих, внести їх у списки та видати посвідчення особистості (якщо магіко-містичні істоти взагалі мають особистість). А далі вже слідкувати, аби різношерстя цих самих особистостей не наробило в місті зайвої шкоди.
Сонце вже заховалось за обрієм і на місто насідала ніч. З кутка просто на мене насувалася пітьма, а потім…
– О, пані Стефа. Не бачились з Вами аж з Одеси. Дві тисячі….який то був рік?

***
– Морок. Сутінковий. Ну Ви знаєте, – Темна як вугільна зола фігура велично сиділа на стільці коло Денчика та тицяла подобою пальця у монітор. – У вас так все автоматизовано.
Я сиділа на одному з наших пуфиків і з-під лоба спостерігала за тим, як мій колега вводить дані нового жителя міста. Мороки – жахливі створіння. Вони полюють на людей, чия душа заблукала в павутинні сумнівів; чекають п’яничок у підворіттях, легко пробираючись крізь роз’їдену алкоголем ауру; стоять поруч з тими, хто стоїть над краєчком прірви відчаю. Але у кожного випадку є виключення, і морок Стьопич став першим і поки єдиним. Я знала його вже шість років: з тієї самої години, як ще одинадцятирічкою зустріла в одному з одеських двориків у присмерку. Він загнав кота на дерево та підхіхікував з того, як бідолаха сичить. Виявилось, що Стьопич – місцева пам’ятка для тих, хто бачить. «Нечисть третього рівня», він тільки й міг, що заплутати стежки почервонілих від одеських веселощів туристів та ганяти котів. Якою була особиста драма Стьопича не знав ніхто, але щось та й змусило його стати…ось таким.
– Перше проявлення? – Денчик поправив окуляри на носі.
– Шоб ще пам’ятать, – не знаю, чи є у мороків брови, але якщо так, то зуб даю – Стьопич насупився. – Дев’ятнадцяте століття.
– А точніше?
– Дев’ятнадцяте століття, сутінки. Має бути написано в пашпорті.
Денчик важко зітхнув, вкотре передивляючись документ, який Стьопич люб’язно тицяв усім поспіль адептам, варто було переступити поріг офісу.
– Не написано у «пашпорті», шановний, – Денчик терпляче возився з прибулим, а я дивувалась, звідки у того хлопця стільки витримки. З усієї чверті правобережжя – а саме за цей шматок міста відповідав наш філіал – він єдиний міг абсолютно спокійно домовитись з будь-ким зі світу, що за межею реального.
– Ти що, досі не був в одеському архіві? Тобі ж мали оновити документи! – Я аж підстрибнула на місці.
– Не дійшов, пані Стефо, справи.
– Які у тебе могли бути справи? Чергову кішку здибав?
– Ображаєте, пані Стефо, я тепер займаюсь більш серйозними речами – дражню маленьких собак обцяцькованих панянок. Вони так смішно гавкають й обпісюються!
Денчик не втримався від легенького смішка.
– Поважно крокуєте кар’єрними сходами, – хлопець знов почав щось клацати на клавіатурі. – Проте у нас тут з такими посвідченнями не можна. Я подам запит в одеський архів, а вже коли отримаю всю необхідну інформацію, видам Вам місцеве посвідчення. Поки побудете тут у нас – самі розумієте, не можемо відпустити без документів, – а потім офіційно станете столичним фігаро. До речі, надовго до нас?
– Та не дуже, років на п’ятдесят. І звикнути не встигнете.
Денчик подивився на мене та криво всміхнувся. Дійсно, що ті п’ятдесят років – пил.
– Ага. А зайнятись чим плануєте?

***
Адвент-агенція «Щасливий хвостик» займала одне з багатьох приміщень однієї з найбільш людних вулиць столиці: повз неї щодень проходили сотні ніг та лапок, у вікна зазирали сотні очей, і спрямовували десятки здивованих чи обурливих «ну от і нащо, геть вже люди подуріли». Адвент-агенція «Щасливий хвостик» усіма барвами веселки обіцяла влаштувати вашому домашньому улюбленцю найкращий у світі день народження чи найтрагічніший похорон, а постійним відвідувачам обіцяла приємні гаманцю знижки. Адвент-агенція «Щасливий хвостик» працювала скільки люди себе пам’ятали, без перерви та вихідних, і навіть вночі з-за щільно прикритих жалюзі можна було вловити спалах світла.
Сусіди «Щасливого хвостика» – кав’ярня та магазин одягу, – завжди невдоволено дивились на сусіда, дивуючись, кому взагалі спало на думку взятись за подібний бізнес. Але разом з тим була прихована від усіх радість, що поруч одним конкурентом менше, адже людей у адвент-агенції ніколи нема. І це була одна з найбільш помилкових думок, бо людей у «Щасливому хвостику» завжди було аж занадто. Цілий день дверний дзвіночок радісно сповіщав про прихід адептів, оракулів, архіваріусів, нечисті – та багатьох інших надзвичайних та незвичайних істот міста.
Коли Стефа з батьками переїхала до Києва та вперше переступила поріг «Щасливого хвостика», вона одразу зрозуміла, що хоче лишитись тут назавжди. І справа була не в надяскравому інтер’єрі, привітному хлопчику-адміністраторові (який, як виявилось згодом, був перелесником на підробітку) чи безкоштовних цукерках. Ні, найприємніше починалось за дерев’яними дверцятами, що мали б вести з основного приміщення в підсобне. Варто було зробити крок, що розділяв світи людей та потойбіччя, як дівчина опинилась в обіймах Оксанки – дивовижної міської відьмочки та їхньої сусідки на сходовому майданчику, – загубилась в ароматах кави, свіжої випічки та магії.
– Ти Стефанія Журавко? Так-так, – Денчик визирнув з-за спини Оксани й зіщулив очі. – Така молоденька, а вже четвертий адептський рівень.
Стефа зніяковіла і пробурмотіла щось про батьків-адептів, раннє навчання та непогані здібності бачити те, чого не бачать інші.
А далі її чекав цілий світ, захований на найвиднішому місці міста. Магічні відділи з адептами, які щохвилини займались визначенням типів магії, шукали прояви енергії у місті, створювали заклинання та протидіяли вже існуючим чарам; оракули з кімнати яких завжди виривався нудкий солодкий запах ароматичних паличок й легка джазова музика; операторська для відслідковування особливо сумнівних створінь та прийому заявок; загальні кімната відпочинку з кухнею й телевізором. Але найбільше часу Стефа полюбила проводити в «офісі» – так називалось приміщення з кількома комп’ютерами, м’якими кріслами, шафою артефактів та Денчиком. Денчик – місцевий технік, на совість якого, попри те, що за сутністю своєю він був адептом, гепнулась вся техніка філіалу та «паспортизація» новеньких почвар. З Денчиком завжди було про що поговорити, з чого посміятись, а ще він якимось неймовірним чином зміг перетворити своє місце роботи на найзатишнішу в світі комірку спокою та відпочинку, тож не дивно, що сюди повсякчас заглядав народ, несучи з собою каву, їжу та плітки.
Тож адвент-агенція «Щасливий хвостик» завжди була переповнена народом, якого замилені буденністю очі оточуючих не воліли бачити. І, насправді, те було на краще, бо саме «Щасливий хвостик» став одним зі столичних філіалів Українського Об’єднаного Товариства з Магічного Контролю Надзвичайних і Незвичайних. Точніше, філіал став «Щасливим хвостиком», який звичайні люди або обходили стороною або заходили з чистої цікавості, та без зайвих сподівань. Тут працювали та корпіли ті, хто підтримував баланс сил у місті: не дозволяли реальному стерти потойбічне, а потойбічному – псувати реальне.
– Бачиш, раніше цим займались старі люди: оберігали села від нечисті, розкидала всюди амулети та обереги, стрибала через ватру на Купала. А зараз цим займаємось ми. Спробуй доведи щезуну, що один хрест на воротях цілого житлового комплексу – то теж рахується, – саме так колись сказав Денчик щодо їхньої роботи, і Стефа одразу ж з цим погодилась. Новий світ диктує нові правила, а стародавні істоти не дуже люблять переналаштовуватись.
– Це як пояснювати бабусі як вмикати YouTube, – підхопив Ромко – її напарник, – та користуватись сенсорним телефоном. Часом лише стареча вередливість не дозволяє їй змиритись з тим, що відбувається, отож вона тебе і кличе.
І їх кликали. Тільки не бабуся, а місто – то скупчення негативної енергії проявиться на радарі, то погода кілька днів поспіль паскудна, то заявка «зверху» прийде. І скільки тієї роботи не робилось – а доробити залишалось ще більше.

***
– Що-що робити?
Я й не помітила, як провалилась у власні думки, але звідти мене швидко дістав здивований вигук Денчика.
– Відкрити власний бізнес.
Морок вже тримав чашку з чаєм. Пар з окропу химерно перемішувався з нестабільними контурами його власного тіла.
– Хто відкриває бізнес? – у кімнату заглянула Оксанка.
– Я.
Стьопич випростався на стільці, всім своїм виглядом демонструючи поважність намірів.
– Який ще бізнес? – а це вже вирвалось з мого рота.
– Агенцію з лякалок. «Морок на виклик – отримайте легкий викид кортизолу в будь-який день дня, а краще ночі», – Стьопич підніс чашку до місця, де у нормальних людей розташовується рот, та гучно сьорбнув. Важко навіть здогадатися, де саме серед темряви його їства загубилась паруюча персиком рідина.
Оксанка здивовано присвиснула.
– Девіз – топ.
– А я про що? Сам вигадав. Брат у захваті був – він у ЦУМі працює, каже контингент на новиночку швидко знайде.
Я не змогла втримати смішок, одночасно з цим замислюючись про брата Стьопича та про те, чи не похворіли на голову ті страшні й невимовні мороки, про яких так завзято пишуть всі довідники з класифікації нечисті для адептів.
– То що ви будете робити? – Денчик, здавалось, досі не міг переварити отриману від породження темряви інформацію.
– Лякати людей. Виїжджати на виклики. Робити шоу, створювати емоцію! – Стьопич аж підскочив на місці. – Ми дізнавались, такого ще ніхто не робив. Відьми сидять з картами таро по соц.мережах…
– Справжні відьми не сидять! – обурливо прокоментувала Оксанка, проте морок навіть головою не повів на її зауваження.
– … вампіри он автомати з іграшками всюди розтикують, злидні ігрові автомати обсіли. А ми – мороки – чим гірші?
– Не забувай, що відьми та вампіри, – почала я, – створіння вищого за тебе рівня та проявленості у світі, і їм, як мінімум, потрібні гроші на існування. На хіба вам з братом гроші?
Стьопич повернувся до мене напівбоком та захитав головою, і жест цей здався мені якимось осудливим.
– Люди. Вам все грошима вимірюється, а як же ідея?
– І це каже мені створіння, яке песиків до істерики доводить? – не залишилась у боргу й я.
Стьопич лише цмокнув та повернувся назад до Денчика.
– Будемо як ви. Магічні й унікальні.
– Так, але про наше існування ніхто не знає. Ми таємні та непримітні, – знов відгукнулась Оксанка, гупаючись на крісло. – А ви збираєтесь виставити наш світ усім на очі.
– Пані Оксано, хіба ж воно так? От дивіться…

Годинник повільно відбив дванадцять разів, сповіщаючи присутніх у «Щасливому хвостику» про настання півночі. Вже давно прийшла нічна зміна, голоси, якими насичувались коридори приміщень, стихли, забриніли силою сховані в шухлядах артефакти.
Цей день видався паскудним з самого ранку.
Більшість колег була на морі, батьки гайнули за кордон, у кав’ярні закінчився мій улюблений мигдалевий сироп і я мусила сама ловити морока.
Шукати щось хороше, прислухаючись до настанов коучів з мережі, було дурістю.
Але я сиділа в улюбленому офісі найкращої у світі роботи.
Пила трав’яний чай, жувала свіжі пончики в компанії друзів та морока, який у всіх можливих його натурі барвах ділився бізнес-планом, з яким приїхав підкоряти столицю.
Щось хороше знайшло мене сьогодні самотужки.