Ляльковий Будинок

1.
Тобі слід подорослішати. Іграшки. Не. Живі.
Я стояла посеред кімнати, стискаючи в руках джойстик, а на великому екрані телевізора персонаж, за якого я щойно грала, робив коло пошани. Максим відкинув свій джойстик і тепер злісно дивився на мене, але вже не через програш. В руці він все ще стискав іграшку. Козеня, яке тільки що лупив. Через те, що програв мені.
– Рута, ти геть схибилась зі своїми іграшками, – хлопець, якого я любила, потрусив в мене перед очима козеням і показово декілька разів вдарив його об стіну.
Десь в районі серця боляче кольнуло, я розгублено дивилась на нього. Не бий козеня.
– Поклади його, – здавленим голосом попросила я.
– Агов, ти мене слухаєш взагалі? – Максим клацнув пальцями в мене перед носом і я відступила на крок. – Йому байдуже, розумієш? Він іграшка, – хлопець кинув козеня на підлогу і наступив на нього.
– Припини! – перш ніж я зрозуміла, що роблю, кинула в нього джойстик. За мить опинилась поруч і сильно штовхнула його в груди. Він впав. – Придурок, – прошипіла я, піднявши козеня і притиснувши до грудей.
Схопивши сумку і телефон я вийшла з кімнати, хряснувши за собою дверима. Добре, що його батьків не було вдома.
– Рута? Ти вже йдеш? – я здригнулась, почувши за спиною голос. Молодша сестра Максима. Вже шість рочків їй, а така мініатюрна, що навіть до поясу мені не дістає.
– Так, мені час бігти, – я поплескала дівчинку по руці й простягнула їй козеня. – Це ж твоє?
– Його звати Копитко, – вона забрала іграшку і притиснула до грудей.
– Копитко тільки що плакав, але я його заспокоїла, – я присіла біля неї та посміхнулась.
– Плакав? – очі дівчинки наповнились сльозами, а нижня губа затремтіла.
– Вже все добре. Але зараз йому просто необхідно, щоб ти за ним доглянула, гаразд?
Вона кивнула, притискаючи козеня ще міцніше і гладячи його по голові.
– І ніколи більше не кидай його в чужих кімнатах, він боїться, – двері в кімнату відчинились і в коридор вийшов Максим. – Мені час бігти. Доглядай за Копитком.
Не дивлячись на хлопця, я взулась і вихором вилетіла з квартири. Бігла так, наче за мною гнався бик.
Чи нормально це – порвати з хлопцем через м’яку іграшку?

2.
Я замкнулась в себе в кімнаті і включила на ноутбуці свій улюблений фільм, щоб не було чути ридання. Вимкнений телефон лежав поруч. Читати повідомлення від Макса було несила. Два чи три рази до мене стукала мама, але я відмовлялась вийти. В голові я сотню разів прокручувала той діалог. Почала почуватись винною. Поговорити ще раз, пояснити. Я обривала себе, як тільки згадувала, що вже не один раз з ним про це говорила, та він ігнорував. Очі та щоки вже пекли від сліз, фільм закінчувався, зараз вже мав бути щасливий кінець. Похмуро дивилась на сцену, від якої всередині ставало ще паскудніше. Закривши ноутбук, я глянула на мертвий екран телефона і всередині все аж стислось від бажання почитати повідомлення. Та замість цього я встала і, швидко перевдягнувшись, впала в ліжко і міцно пригорнула до себе панду Моню, з якою зазвичай спала. Я не помітила, як заснула. Декілька разів прокидалась вночі від відчуття, що хтось гладить мене, але кожного разу поруч нікого не було. Тоді я сварила себе за слабкість і знов поринала у неспокійний сон.
На ранок в мене боліла голова та очі. Я не могла змусити себе встати й почати щось робити. Крізь штори вже давно пробивалось світло, я уявлення не мала котра зараз година. Пошаривши рукою по ліжку, щоб знайти Моню, я натрапила на щось інше. Здивовано взяла в руку мого іграшкового песика Балто, який лежав в мене під боком.
– Як це ти тут опинився? Не пам’ятаю, щоб брала тебе вчора. Невже прийшов підтримати мене? – я посміхнулась і кивнула його головою. Тоді цьомнула його в лоба і, в трохи кращому настрої, сіла.
На кухні нікого не було, годинник показував вже дванадцяту дня. Молодший брат в школі, батьки давно на роботі, а я сьогодні мала вихідний. Цілий день наодинці з думками. Я тинялась квартирою, не в змозі зайнятись хоч чимось. З нудьги розмовляла з іграшками, що стояли в мене на ліжку.
– Цікаво, чи він ще пише, – я кинула погляд на вимкнений телефон, що стояв на зарядці. – Що мені треба було зробити? Просто проковтнути це? Та нізащо!
Я вичікувально подивилась на Балто. Його голова раптом схилилась набік, ніби він погодився. Я завмерла, уважно придивляючись до нього, але більше нічого не ставалось. Мабуть, сидів у хиткому положенні.
– Але, мабуть, не треба ось так ігнорувати його. Як думаєш?
Балто не відповів.
– Я не знаю! – крикнула я, тупнувши ногою. – Ходімо прогуляємось.
Взявши з шафи перший ліпший одяг, я вдягнулась і прихопивши Балто, вийшла в коридор. Пса я запхнула у величезну кишеню зимової куртки. Якщо вірити сайту прогнозу погоди, на вулиці доволі зимно. Всунувши навушники у вуха, я зачинила за собою двері і збігла сходами вниз. Ноги самі понесли до будки з кавою. Тримаючи в одній руці величезний паперовий стаканчик, а другу засунувши в кишеню і гладячи Балто, я утупилась поглядом в землю і швидко йшла вперед, щоб не змерзнути. Я розвинула таку швидкість, що обганяла всіх пішоходів, і вже зовсім скоро мені стало неймовірно жарко в куртці. Викинувши порожній стаканчик у найближчий смітник, я відірвала погляд від асфальту і зупинилась на розі вулиці, де жив Макс. Мовчки дивилась на двері його будинку, а тоді підняла погляд на вікна. Світло не горить, вікна щільно зашторені. Дуже повільно, опираючись сама собі, я пішла вперед, до під’їзду. Я не знала, що збиралась робити, поки що просто йшла.
– Це дурна ідея.
Не дивлячись, я натиснула на комбінацію цифр на замку і зайшла всередину. Почала підійматись сходами. Сходинка за сходинкою я наближалась до квартири, а опір всередині мене все зростав і зростав. Треба розвернутись і піти, але я не могла зробити цього. Моя нога ступила на майданчик третього поверху і в цей самий момент найближчі до мене двері – двері Максової квартири – розчахнулись з такою силою, що врізались в стіну. В коридор, волаючи, вибігла Кіра і захряснула за собою двері. Вона кинулась до мене, і так вчепилась в руку, що ледь не відірвала її. Її нажахані очі дивились то на мене, то на двері квартири.
– Що сталось? – я поклала руку їй на голову. Вона тремтіла від страху і не могла вимовити й слова.
– Копитко… – прошепотіла вона. З квартири донісся гуркіт і крик. Кіра заверещала і сховала обличчя в мене на животі. – Макс там! Він ще там!
– Макс щось зробив з Копитком?
– Він його вб’є! – Кіра заревіла. Її трусило так, що вона не могла стояти.
– Я подивлюсь.
Дівчинка захитала головою з такою силою, що, здавалось, та зараз відірветься, але тоді раптом заспокоїлась і втупилась поглядом у підлогу. Набравши в легені повітря я підійшла до дверей і, не вагаючись, відкрила їх, готова сказати Максу все, що я про нього думаю. Та я завмерла в проході. У квартирі був повний гармидер. Підлога услана друзками дзеркала, шафа розтрощена, одяг звідти витягнуто і розірвано. Десь на рівні колін з’явились глибокі подряпини. Двері за нами зачинились, тихо клацнувши.
– Що за…
– Копитко, – схлипнула Кіра, притискаючись до мене ще міцніше.
В кімнаті далі по коридору чулось якесь незрозуміле шарудіння і хрипіння, ніби комусь не вистачало повітря для дихання. Двері туди були розчахнуті, але я не могла бачити, що там всередині. В кишені в мене щось ворухнулось, але там був лише Балто, тому я не звернула на це уваги. Я хотіла зробити крок, але Кіра утримала мене.
– Не ходи! – ледь чутно прошепотіла вона, нажахано дивлячись на кімнату.
– Не бійся, там нічого… – я затнулась, почувши ритмічне цокання. Схоже було на копита, але ж звідки тут…
В проході з’явилось те, чого було б варто боятись. Невисока істота з білим хутром і парою довгих гострих рогів, з яких щось темне крапало на підлогу.
Тварина повільно повернула голову до нас, демонструючи багряні очі і закривавлений рот. Інстинктивно я закрила Кірі очі й застигла. Істота дивилась на нас і також не рухалась з місця. Я тихо видихнула, впізнавши його. Це був Копитко. Поки що він нас не чіпав, але я не була впевнена, що дасть отак просто вийти з квартири. Я притискала дівчинку до себе і гарячково думала. Як на ситуацію, що склалась, я почувалась на диво спокійною. Закривавлене козеня, що ще вчора було іграшкою, мене майже не здивувало. Можливо, це був шок. Можна спробувати відчинити двері та випхати в коридор Кіру, але сама я за нею ніяк не встигну. Між нами та козлом було всього пару метрів, які він подолає в три стрибки. Та істота не спішила нападати. Не знаю, скільки ми так стояли, але відчувала, як в мене затерпли ноги й починала боліти спина. Я обережно поворухнула рукою, сподіваючись дістати телефон з кишені, але козел одразу ж вишкірився і нахилив голову із закривавленими рогами. Я не встигну навіть номер набрати. Залишалось сподіватись, що йому просто набридне стояти і він кудись піде. Та в мене вже закінчувались сили, а Кіра так і взагалі вже ледь не висіла на мені, заплющивши очі. Я відчувала, що зараз просто впаду. Ноги вже тремтіли.
– Приготуйся, – прошепотів голос звідкись знизу. Я обережно скосила погляд туди, але нікого не побачила.
Я збиралась спитати в невидимки до чого саме готуватись, але в цей самий момент двері за моєю спиною різко відчинились і чиїсь руки вхопили мене за волосся і смикнули назад. Поруч закричала Кіра. Я встигла побачити, як козел кинувся вперед, наставивши роги прямо мені в живіт, але в останній момент щось маленьке вистрибнуло звідкись знизу і потужним ударом в щелепу збило чудовисько зі шляху і те врізалось в стіну. Повз мене у квартиру забігли люди і двері зачинились прямо перед носом. Я стояла в коридорі, важко дихаючи і обіймаючи Кіру. Мене хтось стискав за плече.
– Дякую, я… – я затнулась, побачивши рятувальника. Він носив золоті лінзи, деякі пасма чорного волосся також перефарбував у золотий. Вдягнений був у все чорне, у вільній руці тримав пістолет.
– Собі подякуй, – сухо відповів чоловік.
– А ви ж не із поліції?
– А що, схожий?
Я похитала головою і покинула спроби заговорити. Мене бив дрож, Кіра схлипувала, за дверима чувся гуркіт. Не можна і далі просто стовбичити тут, чекаючи ту потвору. Але чоловік міцно стискав моє плече.
– Відпусти, ми підемо звідси, – я спробувала скинути його руку, але не вийшло.
– Ні.
– Дитина стояти на ногах не може, відчепись вже.
Та він тільки сильніше стиснув. Підкорившись раптовому пориву, я вдарила п’яткою йому по нозі і на мить його хватка послабшала, він тихо охнув. Схопивши Кіру, я рвонула вперед, але не встигла пройти й трьох кроків, як мене зупинили, смикнувши за руку. Чоловік усміхався і, схоже, зовсім не образився, що я його вдарила.
– І тобі навіть не цікаво, що це було? Якщо підеш, то так і не дізнаєшся, – чоловік повільно відпустив мою долоню. Я подивилась на нього, тоді на заплакану Кіру. В цей самий момент з-за дверей почувся гучний крик, а тоді звук розбитого скла. Запала тиша. – А ти збиралась тікати, – буркнув він.
Двері відчинились і повз нас вниз пробігло двоє людей.
– Він вистрибнув у вікно, – похмуро сказав хтось. Я озирнулась, але нікого не побачила. – Я знизу, Руто.
Я опустила погляд і вражено вилупилась на Балто, що стояв біля мене. Я мимоволі ковзнула рукою в кишеню, яка, звичайно, виявилась порожньою. Мій іграшковий пес стояв зараз переді мною і чекав, поки я прийду до тями.
– Неймовірно пощастило, що ти взяла мене з собою. Інакше це була б твоя остання прогулянка.
– Командир охорони катався в кишені? Яка неповага, – розтягуючи слова сказав чоловік.
– Далемире, – Балто грізно зиркнув на чоловіка і той вклонився, вибачаючись.
– Де Максим? – пробелькотіла Кіра, обережно визираючи в мене з-за спини. Схоже, жива іграшка її зараз не турбувала. Я струснула головою, намагаючись заспокоїтись і осягнути що відбувається.
– Дитину краще забрати до Будинку, – Балто повернувся до Далемира. – Викликай Чистильників.
– Багато?
– Не менше шести.
– Про що ви говорите? – влізла я.
– Тобі теж краще буде піти зі мною, – Балто підійшов до мене. – Я тобі все поясню.
– Де Максим?
– Ходімо.
– Скажи мені!
Пес відвів погляд, Далемир дивився у стелю. Це був мій шанс. Відскочивши від Кіри, я переступила через Балто, ухилилась від рук чоловіка і вскочила у коридор квартири.
– Зупини її! – закричав Балто, і в його голосі я почула паніку, та не зупинилась.
Гармидер у квартирі був ще гірший, ніж до того. Перескочивши залишки шафи та купу одягу, я влетіла в кімнату, з якої виходив козел і завмерла. Долоня сама підлетіла до рота.
Максима було неможливо не побачити. Він лежав в неприродній позі прямо навпроти входу і виглядав як порване лахміття. Відірвана шкіра клаптями звисала з тіла, калюжа крові відбивала сонячне світло, якому розірвані штори вже не перешкоджали. Половину обличчя зжерли, я бачила потрощений череп.
За спиною з’явився Далемир і обережно закрив мені очі рукою. Сліз не було і навіть не нудило.
– Не дивись, – тихо сказав він, обережно потягнувши мене назад.
– Не пускайте Кіру, – прохрипіла я.
– Ні в якому разі.

3.
В Ляльковий Будинок попасти можна через будь-який магазин іграшок. Персонал невеликий. Живі іграшки, які займають тут всі можливі посади від прибиральників до бухгалтерів. Лялькарі, що здатні розмовляти з іграшками та оживляти їх. Агенти з нейтралізації небезпечних об’єктів, скорочено АННО, або просто Анни, які вистежують і виловлюють небезпечні екземпляри. Верховна майстриня Стефанія – людина-божество, яка створила першу іграшку та оживила її.
Іграшки, які насичуються сильними емоціями, оживають, отримують змогу ходити, розмовляти і думати, мають свій характер. Майже всі вони «народжуються» від позитивних емоцій, але не всім так щастить. Деякі з них, оточені постійним негативом, всмоктують його і, оживаючи, стають чудовиськами, які не знають нічого, крім гніву і жаги до вбивства. Як Копитко. Спочатку вони вбивають того, хто зробив їх такими. Макс тому підтвердження.
Я сиділа в кабінеті свого іграшкового пса і дивилась на табличку на його столі «капітан охорони Будинку». Балто жив зі мною вже п’ятнадцять років, з яких десять був живим і дев’ять працював у Будинку.
Мене привів сюди Далемир. Зараз він стояв в мене за спиною, мов охоронець, і постійно кидав на мене дивні погляди. Після того, як він закінчив свою розповідь, жоден з нас не проронив ні слова. Я сиділа, втупившись у табличку і переварювала почуте. Відраза, захват, страх, надія, біль від втрати і симпатія. Занадто багато емоцій, занадто багато подій як на останню годину. Балто забрав Кіру, сказавши, що її мають оглянути лікарі. Я не сперечалась.
Двері відчинились і увійшов Балто у супроводі дівчини у такій самій формі, як в Далемира. Вона кинула на мене байдужий погляд та встала біля колеги.
– Він може вбити ще когось, – похмуро почав Балто.
– Навіщо?
– Він живе жагою до вбивства, – сказав Далемир.
– Ми будемо його шукати. До того моменту… – пес кинув швидкий погляд на мене.
– Ти хочеш, щоб вона починала тренуватись? – спитав Далемир. Задоволеним він не виглядав.
– Так.
– Тренуватись? Навіщо? – я озирнулась на Анн, але вони не дивились на мене. Дівчина знуджено роздивлялась кабінет.
– Козел не кинувся на тебе відразу. Є вірогідність, що ти в чомусь особлива для нього.
– Через те, що я його врятувала від побоїв?
– Можливо. До того ж ти давно є в списку кандидатів на посаду Анн.
– На посаду Анн? – я здивовано втупилась в Балто, а той відвів погляд.
– Твої батьки заборонили пропонувати тобі, – неохоче сказав він.
– Мої батьки знають про Будинок?! – я вскочила на ноги, відчувши раптовий гнів. – Чому заборонили?
– Бо знали, що ти не відмовишся.
Я відкривала і закривала рота, не в змозі підібрати слів.
– Ти самотужки оживила дванадцять іграшок, ще до сорока ти причетна. Навіть для Анни це неймовірне досягнення.
Далемир насупився, але кивнув. Балто продовжував:
– Ось в Даля, наприклад, десять іграшок і до двадцяти шести причетний. До твоєї появи він був абсолютним рекордсменом.
Чоловік скривився.
– Я її ще наздожену, – пробурмотів він і я слабко посміхнулась.
– Ви справді збираєтесь відправити мене ловити цю потвору? – я повернулась до Балто. – Невже в вас немає спеціалістів?
– Що ж, ти, звичайно, можеш і не йти, але з тобою буде простіше, – пес постійно крутився на місці та переставляв туди-сюди речі на столі.
На якийсь час запала мовчанка. Мені щось не договорювали, а я не була впевнена, що хочу це почути. Пропозиція бути Анною мені подобалась, а ось ловити козла зовсім не хотілось. Як згадувала його закривавлену морду і те, що він зробив з Максом… я здригнулась, обхопивши себе руками. Поки що я намагалась про це не думати і мені, на диво, це вдавалось, адже навколо відбувалось забагато подій. Залишатись наодинці я боялась.
– Наступною стане та дитина, – подала голос дівчина-Анна. – Вона ж власниця іграшки?
Я різко обернулась до неї і встигла помітити нищівний погляд, який кинув на дівчину Далемир.
– Воно буде шукати Кіру?
– Є шанс, але ми точно не впевнені, – зітхнув чоловік.
Я замовчала, напружено міркуючи, змушуючи себе не тремтіти. В мені боровся страх і бажання захистити дівчинку.
– Я піду з вами. За умови, що мені не доведеться з ним битись.
– Для цього є ми, – дівчина стенула плечима.
– Тобі треба просто бути там. Сподіваюсь, це його трохи заспокоїть і впіймати його буде простіше, – Балто полегшено зітхнув і помітно розслабився.
– Просто впіймати?
– Вбити в прямому сенсі не вдасться. Ані кулі, ані звичайні ножі не допоможуть. Хіба що підірвати потвору разом з будинком. Щоб знешкодити, потрібно закрити його в одному приміщенні, бажано в коробці, з тим, що він ненавидить. Наприклад, з тим, чим його били чи, може, якась їжа, від якої його нудить.
– І тоді воно загине? – я здивовано підняла брови.
– Воно як дитина. Бридка і зла дитина.
– Тобі треба буде просто постояти, щоб він застиг, а ми зробимо все інше, – Далемир говорив зі спокійною впевненістю і від його тону мені ставало легше.
– Гаразд. Гаразд, тоді починаємо тренування.

4.
Козла шукали понад два тижні. Йому не потрібна була їжа, не потрібно було житло, так що він міг сидіти будь-де і скільки завгодно часу, до того ж міг обертатись назад на іграшку. В Анн було мало шансів його знайти.
Кірі якимось чином обережно виправили спогади і тепер вона пам’ятала якогось вигаданого маніяка, який увірвався у квартиру. Також забула вона і про видовище в кімнаті Макса. Не треба дитині пам’ятати про з’їдене обличчя брата. Дівчинка і далі жила з батьками, але тепер за нею непомітно спостерігали, на випадок, якщо з’явиться козел.
Мене тримали в спортивних залах Будинку по декілька годин на день. Виходила я з них ледь жива, не могла навіть дихнути. Анни вчили мене битись, тренували реакцію, кидаючи в мене спочатку звичайні м’ячі, а тоді маленькі металеві. Доводилось ховати синці від батьків, яким я казала, що ходжу до подруги і готую з нею проєкт в університет. Я знала, що у Будинку є й інші Анни, але майже не перетиналась з ними, а вони не горіли бажанням балакати зі мною. Кожен день я молилась, щоб істота не знайшлась. Я не розуміла чим звичайна фізична підготовка допоможе мені при зустрічі з потворою, а тому не вірила в себе. Вночі мене мучили жахіття, я прокидалась вся мокра від поту і з калатаючим серцем. Мене заспокоювали мої іграшки, що тепер, коли я знала про Будинок, спокійно розмовляли зі мною. Це було трохи дивно, але згодом я звикла, що зі мною живе ще декілька маленьких живих створінь.
– Тримай ноги зігнутими! – гаркнула на мене Єва, коли мені в плече прилетів металевий м’ячик і в мене хлинули сльози від болю.
– Та я тримаю, я не встигаю ухилитись!
– Буде сумно, якщо ти вріжеш дуба на першому ж завданні, – Далемир відкусив шматок яблука і насмішкувато глянув на мене.
– Шкода, що ти не врізав, Далемире, – буркнула я, потираючи забите плече.
– Називай мене Даль.
Я проігнорувала його. Він з найпершого тренування просив мене звати його Далем, але на зло йому я не слухалась. Його кпини деколи били влучніше за металеві м’ячики. Двері розчахнулись з такою силою, що ледь не зірвались з петель і в зал вихром залетів Балто. Він зупинився біля нас і, відсапавшись, прохрипів:
– Знайшли. Помітили в дівчинки, яка живе в будинку навпроти Кіриного.
В мене по спині пробігли мурахи, почало нудити і я схопилась за живіт.
– Ти бліда як поганка, – зауважила Єва, а Далемир пирхнув. – Просто ухиляйся трохи краще, ніж на тренуваннях і тебе не зжеруть.
– Виходимо завтра зранку. Коли батьки підуть на роботу, а дівчинка в садок, – пес зиркнув на мене, але нічого не додав. Тут, на роботі, він не показував емоцій, хоча я знала, як він боїться за мене.
На наступний ранок я прокинулась від болю в животі. Я не змогла повечеряти від нервів і тепер вмирала від голоду. На вулиці було ще темно. Похапцем я зробила собі сніданок, випила гарячий чай і, вдягнувшись, вислизнула з квартири «на пробіжку».
Далемир та Єва вже чекали на мене в залі. Виглядали вони спокійними, але напруга все ж відчувалась. Ми втрьох швидко натягнули уніформу Анн, яку мені нещодавно пошили. Одяг сів ідеально і я пару секунд покрутилась перед дзеркалом.
– Не так тобі й страшно, якщо ти хизуєшся перед дзеркалом, – Далемир підійшов до мене та обережно поправив комір чорного гольфа.
– Мені страшно.
– Знаю. Та я буду поруч. Єва і Балто теж.
Я кивнула, але впевненості мені ці слова не додали. Я понуро йшла за Аннами, кожною частинкою тіла відчуваючи, наскільки я слабка. Я тремтіла, а серце калатало, як скажене, долоні та спина пітніли. Я б все віддала, щоб не йти туди, але давати задню вже пізно. Порушити слово, показати всім яка я боягузка. Я чітко уявила вирази їхніх облич і струснула головою. Ні, краще піти до козла.
Ми розділились, щоб не виглядати підозріло. Ми з Балто стояли на розі вулиці. Я дивилась то на годинник, то на двері під’їзду. Вже скоро родина мала вийти з дому.
Вони з’явились через пів години і всі втрьох сіли в машину. Дочекавшись, поки вони поїдуть, ми по черзі зашли в під’їзд. Піднявшись на другий поверх, ми скинули одяг і я припала вухом до потрібних дверей. Тиша.
– Чисто, – прохрипіла я. Далемир та Єва швидко перевірили своє спорядження. Мене трусило і морозило, дихання стало уривчастим.
Щоб не виказати страху, я теж перевірила свої речі: спеціальний нарукавник, схожий на той, що використовують для тренування собак, тільки міцніший, важелезний пістолет з сіткою, як з мультиків, і ніж. Моїм завданням було просто зайти в кімнату, де був козел і, якщо він заспокоїться, відвернути його увагу настільки, щоб Анни встигли вколоти йому заспокійливе. Тоді він примусово стане іграшкою і його можна буде запхнути в коробку з часником, який, як виявили Лялькарі будинку, ця істота не переносила. Якщо різко вбігти і відразу знайти потрібну кімнату, може пощастити і козел навіть не встигне обернутись на потвору. Цей розвиток подій подобався мені найбільше.
Єва присіла біля дверей і, діставши спеціальне знаряддя, почала швидко розбирати замок. Не було часу підготуватись, тож наше проникнення ми збирались обставити так, ніби це просто крадії і замок можна було не жаліти. Дівчина впоралась за декілька хвилин. Потім вона відсунула інструменти в сторону і, востаннє перевіривши всі свої обладунки, глибоко вдихнула, заспокоюючись. Вона мала заходити першою. Далемир взявся за ручку і глянув на мене.
– З посвятою, Руто, – прошепотів він, а тоді різко розчахнув двері.
Не зволікавши ані мить, Єва, з ножем та нейтралізатором напоготові влетіла в охайну квартиру, Далемир кинувся за нею, а тоді вже ми з Балто. Я обережно прикрила двері. Кожен м’яз тіла напружився так, що аж зводило. Я чула, як в кімнаті навпроти Єва перевертає все догори дриґом, збоку також гуркіт: Далемир робив те саме. Єдина кімната, в яку ніхто не забіг, була без дверей і знаходилась трохи далі по коридору.
Я дивилась туди, не відриваючи погляду. Відчувала, що воно там. Хотіла покликати Анн, але язик онімів і не слухався.
Спочатку я побачила роги. Довгі і гострі. Вони повільно увійшли в коридор, а за ними з’явилась голова. Тварина завмерла, дивлячись на мене маленькими вилупленими очима. Я спробувала щось сказати, але замість слів з рота вирвався лише переляканий схлип.
– Немає, – розлючено кинула Єва, вибігаючи в коридор одночасно з Далем.
– Обережно! – крикнув Балто, зіскакуючи в мене з плеча і встаючи переді мною, готовий захищати.
Козел відкрив пащеку та захрипів, оголивши гострі жовті зуби. Анни різко обернулись. Дівчина ледь встигла виставити перед собою невеликий щит, коли роги чудовиська вдарились об нього з гучним дзвоном. Єва спробувала відтіснити його назад, але сили були нерівні, вона ледь трималась на ногах під час ударів і кожен раз кривилась від болю. В коридорі було дуже вузько і Далемир ніяк не міг обійти її, щоб завдати удару. Розлючена потвора атакувала й атакувала рогами, але щит тримався.
– Він зламає їй руку! – крикнув Балто. – Відходьте, треба загнати його в кімнату!
Далемир підскочив до мене, схопив за руку і потягнув у вітальню. Запхавши мене за штору, він побіг назад до Єви. Я могла тільки стояти і слухати, як роги все частіше і частіше б’ються об щит. В руці я стискала “сіткомет”. Звуки наближались, Балто повернувся до мене.
– Тобі треба буде просто вийти з-за штори в той момент, коли хтось з них виявиться за спиною в козла. Бажано, щоб Єва, але й Далемир впорається. Нам треба всього лиш пара секунд.
Я судомно кивнула і в цей момент з гучним криком в кімнату увірвалась Єва, червона від напруги. Далемир бився з козлом в коридорі. Дівчина полізла в кишеню за нейтралізатором, але гучне блеяння і крик чоловіка змусили її відволіктись і саме вчасно. Козел влетів в кімнату і кинувся на неї. В останній момент вона виставила руку зі щитом, але не встигла закріпитись. Я почула хрускіт кісток, а тоді крик. Єва відлетіла в стіну, але не втратила свідомість і одразу ж спробувала зняти щит з поламаної руки. Нейтралізатор випав і тепер валявся прямо під потворою. Далемир налетів на козла ззаду, коли він вже нахилив голову і був готовий встромити роги в дівчину. Чоловік замахнувся палицею і вона зі звуком, від якого мене почало нудити, опустилась на задню ногу козла. Бризнула кров, кістки вигнулись у неприродному положенні, козел захрипів і відскочив вбік. На очах рана затягнулась і нога повернулась у нормальний стан, а потвора вже стрибнула на Далемира. Єва ніяк не могла витягнути пошкоджену руку зі щита. Балто сидів в мене на плечі і тихо гарчав, але не відходив, боявся лишити мене саму. В мене не було нічого, щоб поранити козла, навіть палиці.
Потвора встала на задні ноги і зі всієї сили вдарила Далемира в груди. Дзвякнув обладунок, чоловіка відкинуло назад, але він швидко піднявся. Якби він не пропустив цей удар, а підставив руку, то точно б зламав її. Козел не дав часу на підготовку і одразу ж кинувся вперед. Гострі роги розрізали повітря, мов мечі і Далемиру ледь вдавалось відбивати удари. Місця для маневру в нього було мало, він намагався не підпускати потвору близько до мене. Задкуючи, він наступив на якийсь маленький м’ячик і втратив рівновагу, гепнувшись на спину. Козел вже був поруч. Наскочивши на чоловіка, він декілька разів вдарив його копитами у груди, вибиваючи повітря, тоді відкрив пащеку і нахилився до Даля.
– Гей! – гукнула я, так різко відсунувши штору вбік, що декілька кріплень порвалось.
Козел завмер, піднявши на мене погляд. Він повільно зліз з чоловіка і, продемонструвавши гострі зуби, встав поруч. Страх скував мене і я не могла поворухнутись. Покликала його інстинктивно і не знала, що тепер робити. Даль спробував дотягнутись до палиці, але потвора захрипіла і тупнула копитом прямо біля його пальців.
– Копитко, я тут, – стиснутим голосом покликала його я. Козел відразу ж повернувся до мене.
Єва нарешті впоралась зі щитом і тихо поклала його на підлогу. Нейтралізатор лежав між нею та козлом, але підійти до нього так тихо, щоб він її не помітив, було неможливо. Даль ледь дихав, повітря з хрипом виривалось з грудей.
– Просто стій, я візьму його на себе. Тоді в Єви вийде схопити нейтралізатор, – прошепотів мені Балто.
Я кивнула. Як тільки Балто зістрибнув на підлогу, козел кинувся вперед, але не на пса, а на мене. Балто спробував відштовхнути його, але різниця в розмірах була проти нього. Заднім копитом козел пнув пса і помчав вперед. В останній момент я схопила стілець і виставила перед собою. Роги пробили сидіння, але до мене не дійшли. Поки козел не встиг їх витягнути, я провернула стілець, змушуючи створіння схилити голову, а тоді відскочила вбік. Одним помахом голови він відкинув стілець в бік і випадково поцілив прямо в Балто, який спішив до мене. Козел накинувся на мене і вчепився зубами в нарукавник. Я закричала і впала, щосили стримуючи його на відстані. Краєм ока побачила Єву. Вона повільно шкутильгала до нейтралізатора, одна з ніг, схоже, була пошкоджена. Гострі кінці рогів були надто близько до мого обличчя, я відчайдушно пручалась, по обличчю текли сльози від страху та болю.
Я не знала що робити. З силою, не властивою звичайній тварині, він стискав щелепи, я вже майже не відчувала руку. Він почав тягнути її на себе, збираючись відірвати. Я озирнулась в пошуках допомоги, але Далемир і Балто лежали нерухомо, а Єва, кривлячись від болю, йшла до мене, але надто повільно. Ще секунда і я залишусь без руки. Я повисла на шторі, відриваючи її від карнизу. Важка тканина впала, я перехопила її і кинула на козла, закривши йому очі. Від здивування він відпустив мене і відійшов на декілька кроків, шалено трусячи головою в марних спробах скинути штору.
– Кидай! – крикнула я Єві. Вона, не думаючи, так і зробила. Я з легкістю впіймала нейтралізатор і обережно підійшла до потвори, що кружляла кімнатою.
Раптом нахлинув спокій. Рука не тремтіла. Я чітко розуміла, що і як треба зробити. Очима знайшла край штори, обережно взяла його. Дочекавшись вдалого моменту, я відкинула тканину другим шаром на голову істоті і з розмаху всадила товсту голку в стегно. Дикий скажений рев наповнив кімнату. Козел ще кілька секунд поборсався, а тоді на очах став зменшуватись і врешті решт затих.
Я обережно зазирнула під тканину. Копитко лежав там, такий самий, яким я його пам’ятала.
– Якщо ще хоч раз побачу когось, хто б’є іграшку, вб’ю на місці, – прошепотіла я і сіла на підлогу, раптово втративши всі сили.