Манія

Тринадцять. Чотирнадцять. На світлофорі – зелений. Чотирнадцять машин проїхало, поки чекав. Всього двадцять п’ять років минуло від перших прототипів, і вони вже повсюди. 2642 кроки. Переді мною будівля бюро. Десять поверхів огидного сірого бетону. Шпичаки, що пронизують таке ж сіре небо. Дім прогресу і найважливіший заклад нашої епохи. А насправді – давно прогниле пристанище для дрібних мегаломаніяків.
– Ви до когось? – запитує старий охоронець. 17-й раз за пів року. Він це спеціально?
– Ні. Я тут працюю, – відповідаю і протягую документи.
– А! Певно недавно в нас, – з усмішкою відповідає охоронець і повертає їх.
Я проходжу всередину. Після входу – велика виставкова зала. Посередині кімнати знаходиться двигун Тьєрі: чи не найвидатніше досягнення інженерної думки нашого покоління. Машини, поїзди, кораблі – всі використовують його. За склом показані у розрізі трубки, що відводять газ, вентилятори, для охолодження, і звісно найголовніше: відсік з кристалом. Відкриття процесу телепатичної активації кристалів жару – нескінченного джерела тепла – здійснило революцію сто років тому, і зараз вони були повсюди. Люди не розуміють, що добровільно отруюють своє життя. Та я допоможу розкрити правду. Лишилося, дочекатися вдалого моменту.
Йду далі. Довгі, ледь освітлені, коридори пронизують будівлю-мурашник. Я пам’ятаю їх всіх. Ще кілька поворотів і я на своєму робочому місці.
Кімната архіву маленька, та комфортна. В дальній стіні – виріз. Я за своєю звичною рутиною вмикаю базу: передаю думку на активацію основного кристала. Заводиться вентилятор. Я активую другий, шостий, сьомий, і після них – нульовий кристал, для підтвердження. Телепатична активація викликає оскомину, та доводиться терпіти. Це невелика жертва для досягнення більшої мети. Механічна рука протягує через отвір в стіні коробку з документами. Тут записи про пристрої, що потрібно перевірити сьогодні. Іншим працівникам перед процедурою довелося б звіритися з зошитом кодів, та я добре запам’ятовую числа.
Моя офіційна посада – оператор інвентаризації. Мама, напевно, зраділа б, якби знала, що я нарешті маю стабільну роботу. Скільки разів вона лупила мене палицею за мою бездарність. Інструмент навіть мав своє почесне місце над столом у вітальні. Я не зразу зрозумів, що це було для мого ж добра. Зараз мама не впізнавала мене під час візитів. Чи може вдавала, що не знає. Намагалася помститися за те, що через мене потрапила у божевільню. Ще дев’ять днів до наступної зустрічі.
Не важливо. Я тут тимчасово. Та доводиться визнати – робота мені подобається. Перевірка приладів, підрахунок, контроль за документами. Мінімум спілкування з іншими людьми.
Наче наперекір моїм думкам, в кімнату заходить Анна з однієї із дослідницьких команд.
– Привіт, Мет, – з усмішкою звертається вона. Завжди доброзичлива, та насправді вона тут тільки коли їй щось потрібно від мене.
– Привіт.
– Я знаю, що ти дуже зайнятий. Тому перейду зразу до суті. В нас тут у відділі сталася невелика пригода – зламали кілька запчастин. Не міг би ти замінити їх? – все так само з посмішкою говорить вона. Анна знає, що для цього є офіційна процедура.
– Мені потрібно узгодити з адміністратором… – починаю я.
– Ну, будь ласка. Тільки цей раз, – випрошує Анна. Це вже п’ятий “тільки цей” раз. Важко утримувати погляд на дівчині. Хочеться відвернутися і продовжити рутину, та вона чекає відповіді.
– Гаразд. Я щось придумаю.
– Дякую! Я віддячу, – відповідає Анна. Вона обходить кімнату й обпирається на стіл.
Дивно. Зазвичай дівчина не затримується ні на секунду довше ніж потрібно. Більшість молодого колективу бюро небайдужі до неї. Не знаю, що їм подобається у легковажній білявці, та важко було пропустити постійні обговорення дівчини серед хлопців. Коли не вдавалося вчасно втекти, мене теж включали до цих розмов.
– Ех. В нас сьогодні ще й такий балаган, – зітхає дівчина.
Ось про що це – порція скарг. Вона продовжує:
– Вас тут певно не зачепило, та в нас всі на вухах.
– А що таке? Я тільки прийшов.
– Будуть проводити зріз проєкту. Готові товари вже продані й чекають на відвантаження, а ми ще досі на фазі прототипу. Думаю, зверху не будуть раді.
Вона замовкає. Очікує відповіді. Мені завжди погано давалися такі розмови.
– Співчуваю, – говорю я. Може, хоче, щоб я пожалів її?
– Професор дуже хвилюється. Перевірка обіцяє бути серйозна, навіть директорка буде.
– Ого! Вона так рідко в бюро.
– Так, але хтось вже бачив її сьогодні, тому не обійдеться.
– Надіюся, у тебе не буде проблем, – я намагаюся не показувати, але це те, чого я чекав. Директорка більшість часу займалася зовнішніми контактами й практично завжди була в роз’їздах. Такий шанс, як сьогодні, випадав рідко.
– Як щось, то перепаде керівникам. Тому я сильно не переживаю, – відповідає дівчина.
Вона знову мовчить. Що мені сказати? Спитати про погоду? Розпитати про життя? Це не буде занадто?
– Ех, Мет. З тобою зовсім не весело, – дівчина порушує тишу і відриває від роздумів.
Вона підіймається зі столу і прямує до виходу.
– Не відволікатиму більше від роботи. І не забудь про моє прохання, – вже з коридору закінчує Анна.
– Так, звісно, – говорю я вслід.
Три роки, два місяці й сім днів, відколи я почав розслідування. 64 вирізки зі статей у підпільній пресі. Сім діалогів з незнайомцями – часто неінформативних. Незчисленна кількість теорій. Все, щоб знайти винуватців маминого стану. Прокляті кристали! І я впевнений: директорка – головна у цій змові.
Я забираю з-під столу давно заготовану сумку. Про цей сховок більше ніхто не знає. Перша зупинка – нижні поверхи лівого крила. Потрібно всіх відволікти. Коли місяцями працюєш з приладами на основі кристалів жару, знаєш, що потрібно змінити, щоб спричинити неполадку. Невеликий вибух. Не надто масштабний, та достатній, щоб привернути увагу до себе.
Коридори пусті. Схоже, що крім команди Анни, ніхто більше не прийшов завчасно. Я прямую до кабінету 2А, де ведеться розробка плазмового генератора. Розвиток ідей двигуна Тьєрі. Кристал жару нагріває газ до надвисоких температур всередині камери й, внаслідок цього, виробляє енергію. За моїми підрахунками, достатньо буде трохи розгерметизувати відсік з газом, щоб організувати невеликий інцидент.
Я намагаюся відкрити кімнату своїм ключем. Коли ти відповідаєш за інвентаризацію, то маєш доступ до великої кількості приміщень. Та кабінет уже відімкнений. Заходжу всередину.
Хтось перед контрольною панеллю: натискає щось на ній, і періодично переводить погляд на генератор, що знаходиться за товстим склом в іншій кімнаті. Схоже, він помітив моє вторгнення.
– О, Мет, привіт.
– Привіт, Генрі, – відповідаю я.
– Яким вітром до нас? – запитує він. Молодий хлопчина – асистент на проєкті плазмового генератора. Не знаю, чи то він настільки талановитий, чи якісь зв’язки допомогли пропустити етап стажування, в якому люди затримувалися роками. Анна – яскравий приклад. Вона вже третій рік стажистка.
– Стандартна перевірка, – відповідаю я.
– Хіба ти не робив її минулого тижня?
Він щось підозрює. Нічого не вийде.
– Я переглядав записи й, схоже, що забув записати серійники деталей, які замінив.
– Незвично для тебе, – каже він.
Невже Генрі зрозумів, що тут щось не так? Хочеться втекти назад в архів. Та після кількох секунд тиші він додає:
– Ну, з ким не буває.
Генрі повертається до панелі. Все ж нічого не запідозрив. Але поки він тут, не вийде провернути, що я запланував. Треба швидко щось придумати.
– У вас теж перевірка? – починаю я.
– Що? Ні. Не знаю про що ти.
– Тут, просто, Анну бачив. Сказала, що їх сьогодні труситимуть.
Генрі знову відривається від панелі. Здається, його це зацікавило.
– Певно, переживає за проєкт, – говорить він.
– Важко було дивитися на неї. Якраз от розминулися: йшла на кухню по каву.
Надіюсь, він розуміє, на що я натякаю. Чи потрібно було прямо сказати? Не знаю.
Генрі щось обдумує кілька секунд і говорить:
– Знаєш, я ж сьогодні ще теж кави не пив. Нагадав, і щось захотілося. Ти ж впораєшся тут сам?
– Так, звісно, – кажу я. Та хлопчина не чекає відповіді: він вже прямує до виходу.
254 кроки до кухні. Я маю кілька хвилин. Заходжу в кімнату з генератором, дістаю пару інструментів з сумки й починаю модифікувати прототип. Кількох викручених болтів і видалених запобіжників буде досить. Тепер потрібно чекати на плановий ранковий тест двигуна. Якщо все вдалося, він закінчиться не так, як завжди.
Генрі досі немає. Виходжу з кабінету і прямую до протилежного крила. Приймальня директорки на верхньому поверсі, та туди йти поки рано. На підступах завжди стоїть кілька охоронців, і саме їх має відволікти диверсія.
Залишаюся напоготові в одному з коридорів. Я не зразу зрозумів, що директорка одна з них. У розслідуванні часто фігурували бізнесмени, що займалися видобутком кристалів, і політики, що лобіювали їх. Але вони самі не змогли б повністю приховати природу жару. А за всі роки мені не трапилося жодної негативної преси про вплив кристалів на свідомість. Єдина відповідь – хтось у бюро активно придушував такі публікації. І ніхто, крім директорки, не здатен на це. Може вона і взагалі керує їх організацією. Так, вона мусить бути головою. Хто ще має стільки ж впливу на просування кристалів у повсякденне життя?
Коридори поступово заповнюються. Перевіряю годинник: три хвилини до часу планового тесту. Я рухаюся до кабінету директорки. Чути голоси охоронців. Підходжу ближче. Сьогодні двоє: кремезні чоловіки з дубинками на поясі. Один я з ними обома не впораюся. І ніж в сумці теж не допоможе.
Мамо говорила, що потрібно навчитися битися. Щоб не бути на побігеньках у сильніших хлопців. Через це вона інколи різала мене. Щоб звик до болю. І ще, щоб випустити злу кров, яка робила мене небезпечним для себе ж. Спочатку я благав її зупинитися. Та з часом біль перестав лякати. Швидше, нагадував про мою слабкість. Скільки разів це відбувалося? Жаль, що я не порахував.
Бум! Стіни будівлі секунду трясуться. Десь чути жіночий крик. Вибух сильніший, ніж я очікував. Майже зразу все повертається до звичного стану. Я визираю з-за стіни, щоб перевірити охоронців. Вони про щось перемовляються. Звідси не чути, про що саме. Після цього один з них вибігає і прямує в сторону іншого крила. Ховаюся, щоб не попастися. Другий, схоже, залишається на посту. Нічого, я чекав на це.
Дістаю з сумки кілька петард, запалюю і кидаю в протилежний коридор. Невеликого гуркоту достатньо, щоб привернути увагу охоронця. Він вже прямує до його джерела. Виймаю великий розвідний ключ і притискаюся до стіни, щоб мене не помітили. Серце гупає. Хочеться втекти. Величезна спина чоловіка лякає, і пробираються сумніви, чи вистачить ключа.
Я мушу. Інакше їм знову все зійде з рук. Стискаю інструмент сильніше в руці. Удар. Гора мускулів звалюється на землю. Та схоже цього недостатньо. Охоронець досі притомний, корчиться на підлозі й намагається захистити голову руками. Ще один замах. Удар. Другий. Третій. Він більше не рухається. Я озираюся навколо, та не схоже, щоб нас хтось почув.
Нарешті шлях до кабінету вільний і я отримаю відповіді. Поки прямую до дверей, закрадається сумнів: що, якщо директорки там нема, і все було марно. Не даю йому захопити себе. Відкриваю двері. В дальньому кінці кімнати за столом сидить старша жінка. Це вона. Закриваю за собою кабінет. В замку ключ – прокручую його. Тільки два обороти. Трохи хвилює, що не можу зробити третій, як завжди у своїй квартирі, та доведеться змиритися.
– Хто ви? За яким таким правом у моєму кабінеті без запрошення? – говорить жінка. Не подає вигляду. Певно ще не усвідомлює, що її розкрили. Або намагається втримати лице. Дивиться на мене зверхньо.
Я підходжу ближче. Вона підіймається зі свого крісла і намагається сховатися за невеликим столом. Жінка роззирається, але втікати нікуди: позаду тільки глуха стіна.
– Представитеся? – продовжує вона.
– Я – Мет. Займаюся інвентарем тут, – відповідаю я, – та це не головне. Я знаю про вашу організацію. Ту, яку ви не афішуєте. Знаю про кристали.
– Молодий чоловіче. Уявлення не маю про що ви, – каже жінка.
Заговорює мені зуби.
– Ні, ти не відвертишся! Думала, що зможете сховатися від усіх? Займатися своїми оборудками, а всі просто ігноруватимуть? – я намагаюся тримати себе в руках, та важко придушити емоції.
– Я не розумію…
– Брешеш! Все що ти кажеш – брехня! Граєтеся людьми, щоб почуватися трохи кращими за нас?
– Молодий чоловіче, знову повторюю: я уявлення не маю, про що ви, – продовжує прикидатися жінка.
Я знав, що вона не зізнається так просто. Дістаю з сумки ножа. Директорка пробує втиснутися в стіну за столом. Тепер вона буде більш охоча до правди.
– Досить прикидатися. Ваша організація таємно контролює все, що стосується кристалів жару. Зізнавайся!
– Все, що я контролюю – цю будівлю. Дослідження. Кілька пет-проєктів… – вона замовкає на півслові.
Досі намагається відвертітися. Виставляю лезо ножа вперед. Не розуміє, що я серйозно налаштований. Серце калатає. Я нервово переступаю з ноги на ногу.
– Ви думаєте, що ніхто не знає. Та є купа статей про таємні оборудки вашої організації.
– Ви ж не можете вірити кожній заяві жовтої преси, – відповідає директорка.
– Люди, що намагаються достукатися до правди, зникають!
– Ви про тих божевільних, що кричать на вулиці про диявольщину, бо бояться прогресу?
– Бо те, що ви робите, і є диявольщиною! – виривається в мене.
– Молодий чоловіче, це смішно, – спокійно відповідає вона.
Здається, я бачу посмішку в кутиках губ. Вона знущається з мене. Досі не розуміє, що в пастці. Я підіймаю ножа вверх.
– Визнай правду!
– Не знаю про що… – не закінчує вона, бо я перехиляюся через стіл і швидко опускаю ножа. Директорка закривається рукою від леза. Цівка крові виривається з рани. Жінка зразу ховає травмовану руку в іншу. Це покаже їй, що я серйозний.
– Ну що, маєш, що мені сказати? – кажу я і знову виставляю тепер вже закривавлене лезо вперед.
Жінка деякий час здивовано дивиться на мене. Я не бачу страху в очах. Вона продовжує вивчати мене. Чомусь, нагадує маму в останні роки. Вона могла годинами стояти наді мною, мовчати, видивлятися щось. Перед тим як дістати палицю, чи почати кричати.
– Ха-ха-ха! Нікчема! Думаєш переміг? Та ти сміття під моїми ногами! – істерично виривається в неї. – Нас сотні: депутати, олігархи, армія, журналісти! Ви всі користуєтеся плодами прогресу, бо ми вам дозволяємо. Ви маєте впасти на коліна і дякувати, що можете підбирати об’їдки з нашого столу.
Ось воно. Вони всі не вірили. Говорили, що я божевільний. Місяці в замкнутій квартирі, збираючи докупи поодинокі фрази зі статей. Мамо, я нарешті їх розкрив. Ти зможеш гордитися мною. Твої настанови були недаремні.
Директорка мовчить. Схоже, її істерика закінчилась, і тепер вона чекає чогось від мене. Куди ділося те перелякане обличчя? Зараз на ньому тільки злість.
– Чому ти це все робиш? – питаю я після паузи.
– Чому ще? Через гроші, – на одному подиху відповідає вона.
– Ти ж і так багата.
– Хіба буває багато грошей?! Що їх більше, то сильніше відчувається їх недостатність, – з усмішкою відповідає директорка.
– Невже всі ті життя коштують так мало для вас? Те, що ви зробили з мамою! Все через гроші?
– О. То ось про що це, – говорить жінка.
Мені не подобається як вона на мене дивиться. Хочеться відвернутися.
– І що ми зробили з твоєю мамою? Вона померла в шахті? Її скоротили, коли автоматизація дійшла до її непотрібної роботи? Що сталося з бездарною мамусею? – кривиться директорка.
– Не смій так про неї говорити! – кричу я, і штовхаю стіл вперед. Він впирається в стіну, і директорка втікає в куток. Зараз між нами тільки ніж.
– Ви всі винні. Вона збожеволіла через вас! Через кристали.
– Що? Що ти мелеш? – прикидається жінка.
– Так, я знаю про це.
– Знаєш про що?
– Що кристали призводять до божевілля. Досить прикидатися! – знову кричу я.
– Це неправда, – відповідає директорка і продовжує: – Ми досліджували вплив кристалів жару на людей. Та результати були швидше протилежні: вони заспокоювали та пригнічували агресивні потяги. Все одно їх не публікували, щоб не лякати сильно чутливих. Але, божевілля?! Вперше чую.
Директорка знову пильно вдивляється в мене, перед тим як додати:
– Схоже твоя мама просто була ку-ку, і кристали тут ні при чому.
– Забери свої слова назад! Це ти винна!
– Може я й робила не надто законні речі: хто не хоче заробити? Якби не я, знайшовся би хтось інший. Але не треба вішати на мене кожну свою проблему, – знову спокійно відповідає вона. Дивиться на мене зверхньо і продовжує: – Судячи з тебе, у вас усіх в сім’ї щось не так.
– Заткнись!
– Ріже правда? Зручно вірити, що винен хтось інший. Мамі, напевно, важко було з таким сином-невдахою, – говорить вона.
Чомусь здається, що це я в кутку. Ніби в неї ніж, а не в мене.
– Я попереджаю. Ще раз скажеш щось про маму… – починаю я.
– І що? Що б ти не зробив, це правди не змінить.
– Мовчи!
Ні. Не може бути. Це все кристали. Мусять бути вони.
– Визнай, що це ви! – кричу я.
– Твоя нікчемна мама сама збожеволіла, і ніхто крім неї в цьому не винен! – вибухає словами жінка.
– Заткнись!
Ніж, наче сам, впинається в бік директорки. Жінка ще більше втискається в куток і закриває нову рану.
– Визнай! Це все ви! – знову кричу я.
– Ні, я…
Ще один удар.
– Стій… – вмовляє жінка.
Та я більше не контролюю ніж. Ще один удар. Ще.

***

Скільки часу пройшло? Ніж лежить на підлозі. Директорка мовчить: лежить в кутку і не рухається. Коли я зупинився? На тринадцятому ударі? П’ятнадцятому? Не можу згадати.
Потрібно йти. Не схоже, щоб хтось був за дверима. Я відмикаю їх і виходжу в коридор. Охоронець досі без свідомості, проходжу повз. Потрібно вернутися до архіву: там змінний одяг. Коридори пусті. Схоже, люди евакуювалися. Забігаю в кімнату і швидко перевдягаюся. Закривавлений одяг ховаю у схові, де була сумка.
На вході охорона нікого не зупиняє, і от я вже на вулиці. Серце стукає. За звичкою прямую додому. В голові крутяться слова директорки. До останнього не визнала правди. Брехала. Чи ні? Вона, певно, навіть не знала всього. Точно! Просто маріонетка в руках людей над собою.
Я прискорююся. 2411 кроків до дому. Це тільки початок.