Остання Справа

1.Фудоза Арадейська
Дізнавач Ансгот ніколи не любив це місто. Фудоза, столиця однойменного королівства, здавалася йому душним кам’яним мішком, на дні якого вже два дні як щось згнило. Місто зростало, навколо стін замку короля Арадея вже будувались треті вали, а між ними сочили вулиці, булькотіла торгівля, стирчали кам’яні брили цехових домів. Тут можна було надійно сховатись або ж втратити все за одну ніч (часто замість «або» бувало «та»).

За Першою Східною Брамою у непримітному провулку вітала відвідувачів невелика таверна. Ії Дізнавач любив, проте назвати безпечним місцем не міг. Дві вгодованих гори м’язів із татуюваннями Альянсу Крадіїв завжди маячили десь поряд, чатуючи не необережних чужинців. З Ансготом здоров’яки навіть привітались, чемно.

— Друже, ти примусив мене чекати до вечора! Тепер винен мені випивки, щонайменьше на п’ять монет! — долинуло скрізь прочинені двері. За улюбленим столом Ансгота у лівому кутку навпроти входу сиділо двоє. Говорив один із них.
— Претемного Арадейского нам! І щоб було свіже та холодне! — у напрямку служниці полетіла монета і дуже швидко зникла в покровах її одягу. Служниця всміхнулась, трохи склонила руду голову та професійно розчинилась у повітрі. — Одемаре, враховуючи, що з останнього разу ти завинив мені у два рази більше, це коло за мною, але тільки сьогодні!

Ансгот попрямував до столу. Двоє відвідувачів були з ним чимось схожі, обидва насунули каптури майже на очі та ховали руки під плащами. Він потис протягнуту руку Одемару (той встав), та коротким жестом привітався з іншим. Тобто, з іншою. Дівчина вертіла в руках монетку, яка то виринала то зникала між пальцями. Періодично монетка ляскала об її перстень, констрастуючи дешевою зеленою міддю з блиском благородного золота.

— Кого ми шукаємо цього разу, Невдачка? — біло-золоте пасмо волосся дівчини непокірно вибилось з-під каптура. — Чи знову ловимо привида?
— Та краще б привида, Ава. Можна дати чаклуну грошей — та й усе. — Ансгот обережно сів на стілець, намагаючись не випускати із зору вихід. — Магістр каже, що це точно Гість. І в нас небагато часу.
— Він завжди так каже, Ансготе. — Одемар потягнувся до кухля з пивом, яке щойно принесла служниця. Другою рукою потягнувся і до служниці, отримав по пальцям підносом, та посміхатись не перестав. Цей ритуал повторювався постійно і наче подобався всім учасникам.
— Хто, як не ти, знає ціну втраченого часу. — посмішка хлопця наче пішла інеєм від цих слів, і він став виглядати зосередженим.

Дізнавач дістав тубус із пергаментом, три схожих на збільшувальне скло оправлених у бронзу Окуляри, передав їх іншим та одразу розгорнув біло-жовтий прямокутник. Пурпурово-білі символи, видимі лише крізь магічне скло, затанцювали перед очима.

2.Спогади Ансгота
Невдачці було холодно. На стінах чадили факели, стеля губилась серед мінливих тіней, а найбільш освітленим місцем попереду був широкий дерев’яний стіл. Одразу чотири кристали освітлювали його поверхню, роблячи її майже білою. Стіп був завалений письмовим приладдям, добрим десятом пергаментів, якимось бронзовіючими приладами, та кількома явно коштовними книгами.

На хлопця з-за столу дивився ченець. Худий, високий, із запалими почервонілими очима, дуже блідий навіть при світлі кристалічних світильників. Очі його здавались чорними проваллями, що могли втягнути в себе чиюсь безсмертну душу. Ченець не мав на собі символів Богів чи Богинь, проте клобук та ряса виглядали точнісінько як у інших ченців. Їх знайда знав, давали їжу, ковдри, та просту роботу. Іноді й різки можна було отримати.

Невдачка намагався не пручатись. У кремезних горлорізів, що його тримали, було дивне почуття гумору та багато дурної сили. Той, що стояв правіше, зі шрамом через ліве око, іноді давав малому кілька медяків, коли діло проверталось вдало. Велетень лівіше, його брат-близнюк, шрамів не мав, був мовчазний та скупий на гроші. Але саме він витягав Невдачку з багатьох халеп, за які і прикипіло до хлопця його прізвисько. Братів всі звали «Хмиз» та «Хвіст», імена, що дані батьками перед Богами були надто складними.

— Хазяїн передає вітання, Магістре — пророкотіло зліва. — Сподівається, що ви в доброму здоров’ї та гуморі. От… привели вам хлопця.
— Як ви просили. — тепер гуділо зверху та праворуч. — Самий жалюгідний злочинець Альянсу, якого можна знайти у всій Фудозі. Ловили разів десять, ще тричі втікав із в’язниці, невдало. Королівська варта вже просто нам на руки віддає, ще і сміється! Змінив чотири прихистки, мабуть жодному з Богів не глянувсь. Хазяїн сказав — до вас, бо шибенецею скінчить, і дванадцятий рік не розміняє.

Ченець повільно встав та обійшов стіл. Тепер сіро-чорна постать закривала собою світло, а Невдачка просто стояв блимаючи сірими очима й дивився на ченця знизу.

— Лишайте. — коротко відказав ченець голосом глибоким та, водночас, майже шовковим і тихим. Хлопцю чомусь побачився дуже-дуже гострий та тонкий стилет, замотаний у шовкову тканину.

Тяжкі кроки братів швидко згасли в глибинах кам’яного лабіринту. Ченець щось ткнув у руки Невдачці щось тепле, що гріло навіть через лахміття. Кухоль. Приємно пахне.

— Пий. Східні трави та трохи меду. — ченець дістав з-за столу невеликий дерев’яний стілець. — Сідай сюди, поки зігрієшся. Ми поговоримо. Потім Дізнавач Дамаред тобі покаже твою кімнату. Навчання почнеться завтра.
— М… Магістре? Де я знаходжусь?
— Тобі це скаже небагато. Ми — Орден Розтятого Колеса. Хто про нас чули — на кожному кроці про те не базікають. Тебе чекає нове життя, тому потрібне інше ім’я. Можливо, уперше в житті тобі повезло. — дивний ченець дістав звідкись з-під просторого рукава невелику книжку (таку маленьку Невдачка бачив уперше). — Назви три числа… Цифри… Якими рахують, знаєш?

Невдачка назвав. Ченець відкрив книжку та почав водити пальцями по її сторінках.
— Відсьогодні тебе зватимуть Ансгот.

3.Вхід у тонелі неподалік від Другого Північного Валу
— Ну, ми вже прийшли… То я піду робити свою частину справи? У мене зустріч з… як його, Лахорн захисти?.. Лицарем-бароном Улеймом! — білявка Ава, що вже змінила дорожну одіж на багате вбрання, не демонструвала бажання йти далі. — Ви ж самі впораєтесь! Я у вас вірю!
— Як? Ти не хочеш особисто познайомитись із самою впливовою особою столиці? Не може такого бути! — Одемар просто сяяв, підтримуючи цю невелику гру.
— Сама впливова особа столиці не живе в самій глибокій її… частині! — відказала Ава. ЇЇ миле личко аж перекосило від сморіду, що йшов з лазу перед ними. З-за відкритих і підсилених залізом дерев’яних створів визирала іржава непривітна решітка з прорізаною в ній дірою.
— Йди, Аво. — озвався Ансгот. — Ми маємо розділитись, щоб отримати всю наявну інформацію якнайшвидше.. До речі, Одемаре, ти також підеш та потрусиш своїх інформаторів, що не ходять під Альянсом. Я сам впораюсь.
— Не даєш мені шансу перехопити твої унікальні знайомства? Добре, я теж, власне, не маю бажання плавати в тому… що б там не плавало. Ходімо, Ава. Можемо по дорозі пропустити по одній, як думаєш? Виключно для натхнення! — від цих слів Аву перекосило вдруге, та вона була рада скласти компанію Одамару цього разу.

Коли обидва Посланці зникли з очей, Ансгот дозволив собі посміхнутись. Він колись так само віддавав перевагу діям перед знаннями (та уникав за нагоди глибоких вогких місцин). Справжню цінність інформації йому показав Магістр. Зараз було необхідно навідати Хазяїна Щурів Фудози, голову місцевого Альянсу Крадіїв. Усе, що відбувається в місті, його не оминає. Кращого джерела годі було й шукати.

Блукати темними переходами, де майже під ногами у стрімкім потоці вирують усі нечистоти міста, а дерев’яні настили та металеві драбини ризикують остаточно розвалитись під найменьшою вагою, довелось недовго. Залишалось просковзнути в замасковану щілину та зробити три кроки в повній темряві…

Сховок дуже змінився із часу коли Ансгот був тут востаннє. Всюди стояли магічні світильники, підлога була устелена коштовними килимами, червоними із золотом. Кам’яні стіни вкривали гобелени роботи майстрів заокеанського Півдня. Ніякого сморіду, жодної калюжі. Навіть з’явились стільці та лави, збиті цеховими майстрами. Не змінились масивні металеві двері попереду та їх охорона.

Дізнавач зупинивсь перед дверима, дозволивши похмурій дівчині освітити фіолетовим кристалом своє ліве зап’ястя, підсвітивши татуювання із символом Ордену. Потім віддав іншому охоронцю свою зброю (більшість носилась приховано). Побачивши пружинний стріломет, охоронець посміхнувся та схвально хмикнув. Тільки тоді двері прочинились зсередини й Ансгот увійшов.

Хазяїн Щурів був згорблений та покручений, схожий на похилий низький в’яз, що давно пора вже зрубати, а сам він із життя йти не бажає. Лице голови Альянсу наче було зшите з кількох клаптів шкіри сіткою страшних шрамів, а складені одна на одну руки нагадували м’ясницькі крюки. Таким самим його побачив Невдачка вперше завітавши в Сховок. Незмінними залишились зелений із золотом камзол зі споротими баронськими гербами, чоботи із залізними вставками і великий арбалет над спинкою крісла. Хазяїн зберіг його на згадку, про молодість та вдачу його служби у війську попереднього короля Фудози.

— Я виказую Магістру свої повагу та вітання. — Проскреготів Хазяїн та посміхнувся, показуючи металеві вставні зуби. — Мої люди з’ясували все можливе про того, хто вас цікавить. На жаль, небагато. Далекоглядність Магістра мене здивувала.
— Він не помиляється. — Ансготу довелося прикласти зусиль, щоб голос звучав рівно. Він нагадав собі, що давно вже не хлопчик-знайда, що уперше стоїть перед королем злочинного світу. — Що ви з’ясували?
— Тиждень тому в Першу Західну Браму в’їхав невідомий лицар у супроводі трьох неозброєних людей і одразу попрямував до табору найманців. Визвав їх ватажка на двобій і здобув перемогу. Далі, вони довго говорили в шатрі ватажка, тяжко було підслухати — ті троє постійно вештались поряд. — Хазяїн зробив паузу та гучно відпив щось із келиху поряд. — Найманці потім два дні гуляли за отриманий завдаток. Лицар виявився…
— Бароном Кламенським — закінчив Ансгот. — Не маючи ні кольорів, ні гербів. При королі Фудози не існувало таких землевладців. Ні маєтку, ні навіть села під владою в нього не було.
— Але ж… — тепер Хазяїн виглядав спантеличено. — селище Кламенс я бачив сам…
— І якщо ваші люди звернуться до королівських Архівів, то знайдуть і рід його, і землі, імена предків, бойові чесноти. От тільки — в архівах Ордену про те жодного слова за останні двісті років. Там, де ви бачили селище — ще два тижні тому був непрохідний ліс.
— Там село. Кам’яний маєток.
— Послухайте, мене, Хазяїне — Дізнавач нахилився вперед. У ту ж секунду з-за гобеленів справа та зліва вислизнуло дві тіні. Чорнені леза ножів завмерли на волосину від шиї Ансгота, а від дальньої стіни відділилась ще одна тінь, тримаючи на поготові зменшену копію арбалету зі стіни. Замість вістря в арбалетного болта мерехтів зеленим та пурпурним кристал. — Коли ви останній раз бились під прапором короля, він скликав на битву всіх баронів його земель. Ви знаєте їх імена, багатьох і ховали при вас. Був серед них Барон Кламенський?!
— Я не пам’ятаю… — Хазяїн Щурів на якусь мить встратив свою залізну впевненість. — Точно не пам’ятаю. Наче й був, а може й ні… Та не чіпайте його!!

Тіні зникли, наче й не було їх тут. Ансгот гучно видихнув.

— Продовжуйте. Сконцентруйтесь на своїх думках, згадайте що мали мені сказати. Не довіряйте тому, що наче бачили чи чули.
— Одже, Барон… себто, невідомий лицар місто полишив. Через три дні він повернувся з головами ватажків розбійників зі шляхів навколо Фудози та віддав трофеї королівським вартовим. Найманці мали захищати торговельні обози та королівських посланців саме від цієї напасті. Був би я на місці ватажка найманців — голова того лицаря стала б наступною, бо це його справу зруйнувало… Але, навпаки, найманці просто залишили місто та стали табором у маєтку Барона… Лицар учора прибув знову. Завтра матиме аудієнцію в Барона Гервіна з Десеї, що керує королівською вартою. Дивно те, що Гервін взагалі погодився на зустріч, навіть мені не вдається переговорити з ним сам на сам.
— Покажіть де він зупинився. Своїм людям накажіть тільки спостерігати та якомога детальніше описувати всі дивні речі, що вони побачать, почують, навіть думати почнуть.
— Чужинець не виглядає небезпечним. Альянс може здихатись його до ранку.
— Або ж місто згорить, як Хозерент. Але ми можето тому запобігти.

4.Спогади Ансгота
— Викликали, Магістре? — здавалось, ноги живуть своїм життям і ніяк не можуть зберігати спокій. Сьогодні вперше Дізнавач Дамаред визнав його вправність. А зараз — його ще й покликав для навчання сам Магістр!

— Так, Ансготе. Йди за мною. — людина без віку в одязі ченця повільно рушила темним коридором. Колишній Невдачка вже непогано орієнтувався тут. Орден займав старий замок, який із часом жоден король навколо не схотів привласними та відбудувати. Двісті років тому тут відбулася велика битва, літописи кажуть, що навіть Боги та їх прямі обранці були в лавах воїнів.

Та війна змінила світ назавжди. Відтоді кожен із королівських родів має радника-чаклуна, а використовувати «чисту» магію чи низводити сили Богів у «мирських» битвах стало заборонено. Носіям магічних здібностей дозволено лише зачаровувати метали чи кристали, чутливі до магічних потоків, а найкраші йшли вчитись до королівських чаклунів. Проте, Королівства отримали магічні світильники, амулети від різних негараздів, та навіть можливість блискавично зв’язатись на відстані.

— Ти ще не бував у цих підвалинах замку, правда? — Магістр зупинився, даючи змогу учню наздогнати його. Як швидко не йшов хлопець — вчитель завжди залишався хоча б на лікоть попереду. — Якщо відчуваєш, що час сприймається дивно — не турбуйся, намагайся звикнути.

Широкий кам’яний коридор привів їх до округлої зали, стіни та стеля якої губились у тінях. Замість факелів всюди тліли дрібні магічні кристали. Приміщення займали шафи з безліччю сувоїв, складених листів пергаменту, новітніх книжок, чиї сторінки робились з особливо обробленої трави (секрет виготовлення яких Магістр продав Конклаву Цехів за пожиттєву щорічну плату на користь Ордена). Безліч незчисленна полиць, і на кожній магічні вогники складались цифри й літери.

— Ми будемо проводити заняття тут. В основному, доведеться мати справу з текстами із цих полиць. Їх заборонено звідси виносити. Спочатку буде тяжко. — Магістр зробив кілька рухів лівою долонею і поряд із ним зависла в повітрі велика напівпрозора куля. — Це бібліотечний Окуляр. Завдяки йому, знаючи точний номер джерела — можна читати, не беручи до рук сувій чи пергамент. Я навчу користуватись.
— Я зможу заставити висіти в повітрі таку ж кулю, як справжній чаклун?
— Ні, лише цю саму кулю. — здалось, що Магістр посміхається. — Але то наступного разу. Сьогодні я привів тебе сюди, щоб розповісти навіщо все це. Шукай собі місце й сідай — це буде довгенько.

Що казав тоді Магістр, Ансгот не одразу зрозумів. Лише потім, через багато років та крізь безліч подій, часом страшних та болючих, суть стала ясніше. Запам’яталось основне.

— В наш світ приходять ті, кого Орден називає Гостями. Часом, вони й самі не обирають такий шлях. Деякі з них здатні жаліти, страждати, боятись і сумувати. Та, якби не хотілось їм співчувати — Гості можуть принести такі руйнування, що світ опиниться на межі знищення. Вони приречені це зробити, якщо не втрутимося ми.

Шлях кожного з Гостей має одні й ті самі закономірності. Вони шукають та знаходять ворогів, складнощі, загрози — і мають їх здолати. Здається, що сама реальність навколо допомагає їм. А якщо ні — то поразка дає лише перерву чи незначну затримку. Наче міфічні герої, вони йдуть уперед до все сильніших ворогів, усе страшніших загроз. Поки самі основи світоладу не похитнуться від такої сили. У міфах героя чекає перемога й щасливе життя до кінця його днів. Та Гості — інші, і майже не знають меж.

— Але ж як перемогти того, хто обраний щоб не програвати?

— Це залежить від багатьох речей. Гості бувають різні. Є невеликий проміжок часу поки Гість адаптується до цього світу, набуває повної сили. Тоді ми можемо діяти. На цих полицях — Магістр обвів залу рукою — усе що ми знаєм про Гостей, і все що вказує на їх появу. ЇЇ можна спрогнозувати, а ще слабкого та розгубленого Гостя — вирахувати. З усіх кутів світу сюди збирається інформація про речі дивні, незвичні, про те, чого ще вчора не існувало.

Поки ми знаходимось тут, навіть час навколо сповільнюється. Орден має багато очей, шпигунів, звичайних та магічних, нам допомагають усі чаклуни всіх відомих нам земель. Будь-яка війна, мор чи катаклізм будуть здаватись дитячою грою порівняно з Гостем. Не одразу, але потім стане пізно. Гість робить тебе частиною своєї історії.

То ж, почнемо вчитись.

5.За два квартали від постоялого двору «Королівський Червоний», Третя Західна Брама Фудози Арадейської
У темний провулок швидко та майже граціозно ковзнула розмита тінь. Ансгот не ворухнувся. Розвідка Ави виявилась для неї вдалою. Одемар прокинувся, помітивши, а скоріше — відчувши рух поряд.
— Він точно не Залицяльник. У кімнаті сидить один, веде себе, наче посвячений Лахорна, очей не зводить. Я це плаття більше не одягатиму!
— А може, для мене? — подав голос Одемар. — Разочок? Далі Дізнавач кілька хвилин спостерігав за штовханиною двох Посланців, де фігурували каблуки та нігті з однієї сторони, та дуже ризиковані рухи з іншої. Майже в повній тиші.
— Припинити — голос Ансгота був спокійним, та цього вистачило. — Одемар, твоя черга.
— Люблю це — Посланець почав перевіряти численну зброю та різного роду смертельні пастки, що носив на собі. — Скільки спроб?
— Десяти достатньо. Вкладись у годину.

Та пройшло лише півгодини, поки з постоялого двору не почали вибігати відвідувачі, а королівська варта — збігатись до його дверей. З тіней вислизнув Одемар.
— На Гравця не схожий. Здається, це Обранець. — Посланець показав пошматований у кількох місцях плащ, кілька розірваних ремінців, та шматки металу, що раніше були чимось смертоносним. — Він навіть не прокинувся. Та настільки агресивних елементів даху, карнизів, підвіконня та глечиків, що падають нізвідки просто голову я ще не бачив.
— А що слуги? — Дізнавач взявся перевіряти і своє спорядження.
— Незрозуміло. Вони одночасно є та нема. Щось потойбічне чи магічне. Це мені подобається найменше.
— Впораюсь. — хоча впевненість у голосі не дуже відповідала реальному стану речей. Для Ансгота це була остання справа, далі він мав осісти там, де вкаже Магістр, ставши Доброчинцем чи Супроводжучим. Тіло потроху програвало плину років, навіть аура Архівів вже не могла цьому завадити.

Дізнавач почав рухатись, натренованим оком обираючи найтемніші місця, чи тримаючись за межами кута зору випадкових свідків. Треба підгадати момент, коли ціль вирішить чи покинути місце сну, чи навпаки, знову заснути. Дочекатись, поки варта піде, списавши все на крадіїв-невдах (і вони будуть тут дещо праві, озвався з глибин пам’яті Невдачка). Найкращий шлях — через дах, глиняні плитки з орнаментом витримають його вагу.

Й ось Ансгот повис вниз головою, прямо над вивіскою постоялого двору «Королівський Червоний» навпроти вікна з м’якими завісами, повністю відкритого. Просто заходь та бери. Та досвід говорив, що тут щось не так. Дізнавач звик довіряти інтуіції, першою в кімнату полетіла кришталева стрілка з пружиностріла. Дізнавача накрив такий вереск, наче тисячі невспокоєних привидів заволали тому в самі вуха.

Він уже летів слідом, одразу притиснувши до підлоги ще когось, перекочуючись по підлозі, та оглядаючись. У непевному світлі виднілась чиясь постать. «Наче, дівчина?» Ще одну Дізнавач притискав до підлоги, та чи боялась поворухнутись, чи втратила свідомість. А ще одна сиділа просто перед ним та дивилась на свої руки, які поступово розчинялись у повітрі перетворюючись на хмаринку вогників. Її крик і досі лунав. Одяг — багатий, якісний, але чоловічий, дорожній. «Це — служниці Обранця! Вони просто помінялись кімнатами, старий трюк.»

Ансгот зрозумів свою другу помилку одночасно з вилетівшими від поштовху дверима. Удар у спину жбурнув Дізнавача вперед і той випустив служницю. Потім довелось ухилятись ще і від ударів меча. Довгого й гострого, що дозволено носити тільки Баронам та членам королівською родини. На відміну від служниць — дуже реального. Ті ж одночасно підхопились разом у нестабільною подругою і зникли в голубому вирі магічного полум’я.

Обранець кричав щось нерозбірливе. Мову Дізнавач не розумів, машинально відмітивши ще одну ознаку Гостя. Мабуть, та служниця щось значила для нього. Ансгот притис до лиця ліву долоню, а вільною рукою жбурнув у фальшивого Барона мішечок із пилком болотних квітів. Той одразу впустив зброю та завалився на спину непритомним.

Проте легше не стало. На цей час, Посланці мали підігнати коней просто під вікно. Обранець, ще й у обладунках, важив десь із корову (чи так здавалось). Довелося швидко зачинити двері та одночасно підпихуючи ногою до них дерев’яне ліжко, тягнути ціль до підвіконня. У двері вже тяжко гупали та щось загрозливе кричали. Нарешті, тіло в обладунках полетіло униз не здійнявши шуму. Тепер Посланці всього навсього мали якось пройти всі три брами Валів, а він — утікати дахами, щоби перестріти всіх за містом. Дізнавач відмітив, що два джерела кінського тупоту почали швидко віддалятись та й собі націлився стрибнути з підвіконня на найближчий дах.

6.Спогади Ансгота
Місто біля моря палало. Вогонь носився торговельними рядами, перетворював на попіл дерев’яні хижі рибалок, чорнив кам’яні маєтки високородних Баронів. Усе почалось із кварталів бідноти. Надто сильне для природнього полум’я високим фонтаном скинулось десь біля нижніх воріт Хозеренту. На всіх баштах почали бити гонги і вартові якнайшвидше побігли до місць збору, шикуючись наче на місто прямував великий числом ворог.

Та загрозу становила лише одна людина. Тоді Магістр відправив сюди недосвідченого Дізнавача, і той втратив свій час. Ансгот так і не знайшов попередника на згарищі. Гравець уже отримав здатність об’єднувати потоки магії в суцільну стіну полум’я та спопеляв усі стріли і списи, що в нього летіли.

Тоді-ще-Посланець Ансгот мав зброю, здатну це подолати, але шанс був лише на один постріл. Якщо сталевий болт зі стройового арбалету, покритий кристалічним пилом, не дістанеться цілі — Гість спалить стрільця не кліпнувши оком.

Посланець видерся на один із дахів, щоб у прогалинах чорного диму знайти ціль. Гравець не ховався та методично, наче якийсь механізм, випалював вцілілих вартових. У центральному Храмі Хозерента залишались королівський чаклун, його учень, та верховна жриця Саланеди (ще й жителі міста, що встигли сховатись), білих мурів поки не торкнувся вогонь.

Побачивши таке, Гравець почав рухатись у напрямку Храму, щоб випробувати своє чаклунство на складній цілі. Сфери полум’я стали битись просто в зачинені створи, поки що відкочующись бризками з гучним тріском. Час для пострілу спливав. Молодий Посланець бачив у всіх деталях лице Гравця, той збуджено посміхався, навіть сміявся, коли потік вогонь злітав із його рук.

Здавалось, що він не при собі, але Ансгот уже бачив такі обличча. Серед Альянсу Крадіїв, коли одному з бандитів вдавалось у грі на гроші вщент роздягти іншого. Як правило, після цього починалась бійка з використанням ножів. Це означало — Гравця вже не зупинити словами, він вирішив перевірити світ на міцність. І вірить у свою перемогу.

Болт відправився в політ. І настала тиша.

7.Межа лісу та поля при дорозі, десь між Фудозою Арадейскою та замком Ордену
Дізнавач приходив у себе повільно. Останнє що йому згадалось — черговий стрибок із даху на дах закінчився блакитною блискавкою просто перед очима. Далі — тільки політ і темрява. Болю він не відчував, але рук і ніг також. Перед очима з туману виплило нічне небо й багаття.

Ансгот сидів спершись спиною на повалений стовбур дерева. Навпроти нього трусив головою намагаючись прийти в себе Одамер. Ава лежала поряд та виглядала непритомною (вдавано чи насправді). За спиною кожного з них стояли ті самі служниці, але тепер до дорожнього одягу додались звірячі вуха, пишні лисячі хвости, а пальці тепер закінчувальсь звірячими кігтями. Щось у їх обличчах стало нагадувати лисячу морду (чомусь це виглядало навіть мило). На плечі Дізнавача лежала рука третьої служниці, і тисла його до землі, наче обидва близнюки-велетні разом.
— Старший прийшов у себе, Пане-Лорде. Ви все ще хочете говорити з ними? — високий голос, одночасно наче металевий та легкий і сріблястий. Нелюдський. — Вони хотіли і могли Вам зашкодити. Я хочу їх вбити.
— Вульпіне, припини. — з’явився фальшивий Барон. Світло від полум’я тепер дозволяло розгледіти обличча повністю. Виглядало, наче на лице підлітка натягнули маску бувалого бородатого воїна, та старі мімічні звички залишились. Навіть голос Гість намагався несвідомо повернути до звичного, підліткового. — Ми не будемо нікого тут вбивати.
— Але вони майже розвіяли старшу сестру! — Ансгот відчув на плечі пазурі, що повільно проминають дублену шкіру наплічника. Не зустрічаючи спротиву. — Вона страждала!
— Це могла бути помилка. Ми помінялись кімнатами, ви хотіли вполювати їх, вони захищались. Це треба обговорити. Із сестрою буде все в порядку, поки ваші Душостави в моєму замку. Бачиш, вона вже відновилась, не пройшло й доби. — Дівчина навпроти Дізнавача, власниця довгого синьо-чорного волосся та жовтих очей глянула на того й чомусь зашипіла. — І ти заспокойся, Фульвія. Мені шкода, що так сталось.
Гість трохи присів, щоби бути на одному рівні з лицем того, з ким хотів спілкуватись.
— Я думаю, нам варто почати спочатку. Ви використали той сонний пилок, коли я був трохи… не в собі. Одже, не хотіли моєї смерті. Можливо, хтось хоче зі мною переговорити? Я б залюбки відправився з вами й сам. На жаль, місцеві… лицарі розуміють тільки мову зброї та трофеїв. Комусь здалось гарною ідеєю викрасти мене, щоби потім контролювати? Мене звуть… Майнард, я… тут… Барон Кламенський.
— І це не справжнє ваше ім’я. — видихнув Ансгот, коли зрозумів що мовлення в нього відновилось. — Проте, називатиму вас так. Мене звуть Ансгот. Титулу я не маю, але відомий у певних колах у Фудозі. Серед злочинців, в основному.
— То ви — вбивця? Чи — крадій? У рабство когось продаєте?
— Куди продаю? — абсолютно чесно не зрозумів Дізнавач.
— Ну, людей, знаєте… На безкоштовну роботу до кінця життя, у дуже поганих умовах і при дуже злих керівниках, і щоб не можна було втікти.
— В жодному з Королівств такого нема. Барон не може продати селянина, а король — вартового чи цехового. Це ж не речі. Це навіть у зводи законів записали. Двісті років тому, після останньої великої війни.
— А може до того щось таке було? — Гість, здається, посміхнувся якійсь своїй думці.
— Не цікавився. — відказав Ансгот, чомусь майже обурено. — Але, Бароне, давайте ближче до справи. Дійсно, я мав доставити вас до свого старшого. Ми називаємо його Магістром, і він голова Ордену.
— То ви, наче монахи? Я бачив великий Храм у Фудозі…
— Ми… збирачі знань.
— Певні знання ви маєте. Вони мають таку цінність, що їх потрібно охороняти цілим арсеналом? — Гість наче відверто глузував. Навіть кілька разів підкинув у руці один із ножів Дізнавача. — Більше ви схожі на… вправних воїнів, що воліють вести бій переховуючись у темряві. Я чув про таких… давно… у себе ще.
— Орден — єдиний на цілому континенті. — Дізнавач вагався між тим, щоб вести бесіду спокійно та дати вихід якійсь майже дитячій образі на цього зверхнього Гостя, з його безсмертними служницями, що здатні вбивати порухом пальця… Щось тут було не так. Треба оволодіти собою, як вчив Магістр. Обранці можуть навертати на своє бачення світу, свою реальність. Навіть ненавмисне, вони це роблять просто бо існують.
— Що ж, я буду дуже радий познайомитись із вашим Магістром. — при цих словах зашипіли всі три служниці одночасно. — Повертайтесь у замок та чекайте. Я вам наказую!
Відповіддю став спалах блакитно-синього полум’я. Хвостаті зникли.
— Але… вибачте, ми розлякали ваших коней. — Барон виглядав збентежено. Це ніяк не в’язалось із високою статурою, густою бородою та обладунками. — Чи далеко це, якщо йти пішки?

8. Фудоза Арадейська, кілька місяців потому.
Двері в таверну прочинились із гучним ляскотом. Зайшли двоє, один — високородний лицар у обладунках, інший повністю закутаний у темний дорожній плащ. Пройшли до кутового столу, таємничий відвідувач звично сів так, щоби бачити вхід.
— Претемного Арадейского нам! — монета звично завершила свій шлях десь у шарах одягу служниці.
— А може, не треба? — зовсім по-дитячому прогудів високий та бородатий лицар.
— Точно треба. Це найкраще пиво в цій частині світу — відказав Ансгот. — Я маю тебе пригостити. Хочу відсвяткувати свій… відхід від справ.
— Але Магістр казав, що то просто інша робота!
— Це так. Та все ж вона простіше, чим була до того. Я тепер твій Супроводжувач. І маю перебувати в тебе в замку постійно.
— Знаю. Ми досить докладно переговорили, після того як…
— Як твої служниці майже розвалили західну стіну, коли ти зник у Архівах.
— Вони зрозуміли свою помилку та ставляться до Магістра та Ордену з великою повагою
— Самі сказали? — колишній Дізнавач перебував у доброму настрої. — Не сподобались кристалічні пастки?
— Я їх… переконав. І вони пообіцяли ставитись із повагою і до тебе.
— Я згоден ту повагу заслужити, якщо чесно. Не люблю того, що дістається без зусиль.
— Вірю, Ансготе. Не сумуватимеш за завданнями?
— Ні на краплину. — очі Супроводжувача при цьому чомусь охололи. — Власне, що тобі сказав Магістр? Завжди було цікаво, але так і не вдавалось с кимось із Гостей про те поговорити.
— Він дав мені вибір. Я зможу залишитись тут, якщо проведу саме тихе життя з тих, що було в місцевих Баронів. Ні пригод, ні турнірів, ні воєн. Я не маю ні в що лізти. Бути таємничим відлюдником. Магістр сказав, що такі як я шукають вирішення свої проблем у інших світах. І він не знає, чи у свому я помер, чи може сплю, чи ще якось. Але, якщо я вирішу свою проблему — я зможу повернутись. Мене влаштовує.
— От і добре. — промовив Ансгот, зробивши добрий ковток із кухля з пивом. Та подумав: «Добре, бо другий шлях тобі не сподобається». Колишній Дізнавач перевірив футляр із кристалічним кинжалом, який він тепер мав тримати біля себе навіть під час сну. На мить його очі заповнило ревуче полум’я Хозеренту. «Навіть не дивись у той бік, друже.»