ПАСТКА

— Дивовижно вродлива…
Крізь крихітний отвір, який на противагу правилам хтось видлубав у дерев’яній брамі, Ілай розглядав неправдоподібно чарівну жінку.
Притулившись всім тілом до засипаних кривуватими знаками дверей, чоловік не міг відірвати око від шпарини – по той бік обплетеної десятками ланцюгів та заклинальних знаків брами рясно заливалась сльозами тендітна панянка.
Закута в товсті кайданки, що тягли її руки до стелі, вона стояла навколішки в округлому, подібному до низького фонтана резервуарі, повному прозорої води. Кришталева поверхня застигла попід ногами, обпікаючи дівчині гострі колінця. І коли Ілай притулився до отвору щільніше, то зрозумів, що пекельна рідина була нічим іншим, як її власними слізьми, котрі безперервно скрапували із сапфірових очей.
Бодай вода наносила босим ніжкам непоправної шкоди, але дівчина не могла припинити плакати. Залишаючи косі шрами-опіки, сльозинки збігали вниз по щоці та шиї, а потім скочувались по небесній сукні, випалюючи ситцеву тканину разом із мармуровою шкірою. А тільки-но сльози розливались попід ногами, як рани миттєво загоювались, і зворушливе дійство розпочиналось знову.
Заживо згорало не лише дівоче тіло. Бадьоре світло, що линуло від сотень ритуальних свічок навколо резервуару, відбивалось від стін і випалювало вплетені в її синє волосся троянди. Щойно сяйво торкалось квітів, як ті спалахували і враз осипались попелом, а опісля наново розпускались на злегка закручених пасмах.
Ілай схвильовано ковтав повітря ротом, розглядаючи маленьке округле обличчя, в якому застигла невтішна печаль. Крижане серце чоловіка не витримало й пустило першу тріщину, яка нила й стогнала в благаннях змилуватись над змученою панянкою й зрештою відпустити її.
Не відриваючи очей від власного відображення у воді, дівчина відчула чужу присутність, і відразу пораненою пташкою закликала на допомогу. Вона б впала навколішки, аби зробити молитву довершеною, проте красуня і так стояла на закривавлених колінах. Тому могла лишень шепотіти про помилування.
— Звіль-ни… — тягуче жебоніла дівчина.
Той вкрадливий шепіт різко пробрався під шкіру, осідаючи непереборною жалістю, яку взялась віддавати кожна клітинка чоловічого тіла. Ілай аж відскочив від дверей, щоб впевнитись, що панночка не наслала на нього чари співчуття. Але ні. Щільна тканина мантії, в яку кутюр’є вплітав кропив’яно-полинну пряжу, старанно оберігала добродія від будь-якого магічного впливу. Втім почуття жалю вже закралось у серце, змушуючи його знову припасти до шпарини та всотувати кожен обережний подих синьоокої красуні.
— Вдосталь напідглядався?
Невдоволений архіваріус заскрипів зубами, очікуючи, доки чоловік відірветься від брами. Немов той яструб, він вчепився в стос сувоїв, що тримав під пахвою, та злісно продірявлював нігтями пергамент. Якби не папери, старий дідуган точно б загнав свої пазурі у плече Ілая, караючи за непристойну поведінку.
Потрапивши під грізний погляд архіваріуса, Ілай неоковирно сіпнувся, ледь не наступаючи на край нефритової мантії. Його затіпало, ніби він ненароком приколошкав якогось місцевого п’яничку і мав ступити на гільйотину, аби отримати гідне покарання.
За ув’язненою багато років тому дівчиною час від часу крадькома спостерігав майже не кожен член Алікорнової ложі, щоб самотніми ночами прокручувати у думках пухлі вуста та лебедину шию. Вона не викликала страху, про який одно торочили майстри, мовляв, вона справжня мегера, що спочатку змусить страждати, а потім зжере душу й оком не кліпне. Навпаки. Її хотілось навідувати ще і ще, впиваючись бездоганною вродою та насолоджуючись лоскітливими поколюваннями у животі. Та найбільше з грудей виривалось прагнення доторкнутись до чарівної пані.
Сто років тому новобраний адепт на ім’я Розаріус поступився своїм обов’язком вартувати дівчину, піддався бажанню відчути на смак оксамитову шкіру й увірвався до красуні. Коли наступного ранку відбулась зміна варти, бідолаху знайшли мертвішим за мертвих: з обгорілого до кісток тіла викотились від жаху позбавлені вій шалені зіниці.
Ходили плітки, що того дня дівчина вперше не плакала, а заливалась сміхом, й те навіженство розбризкувалось навкруги разом з отруйною слиною.
Хай там як, а відтоді вартових замінили магічними символами, які не давали красуні й шансу вибратись з кімнати, тому необхідності охороняти членам ложі більше не було. Браму ж обплели ланцюгами, щоб більше жоден адепт не сунувся у саламандрову пастку. Але в Законах ні слова не вписали про заборону підглядати в шпарину, отож, протягом століття крихітна проріха тамує зацікавленість нових учнів та невгамовних старожил.
Досвідчений архіваріус бачив, що в очах Ілая мелькотять образи старої легенди, тому вирішив не стрясати повітря, розливаючись в епітетах, як сильно небезпечно мати справу з красунечкою.
— За мною, — лише грубо наказав чоловік, і зашелестів мантією у напрямку Великої Зали.
Ілай міг заприсягтись, що доки вони кружляли напівтемними кам’янистими коридорами, до нього долітали прискіпливі намовляння:
— «От вже ж ці чоловіки недороблені. Все їм треба жінок порозглядати. Магія−не магія, статус−не статус, обов’язок−не обов’язок, а дай жінку за цицьку вхопити. Як же все остогидло…»
Ілай не втримався та по-юнацьки захихикав, і щоб не отримати копняка від Великого Знавця, випередив старого на два корпуси, примусивши ковтати цегляний пил.
Взагалі, Ілай мав на меті ще дещо. Своєю бездумною (він це абсолютно визнавав і приймав) витівкою з підгляданням чоловік запізнювався на Великий Обід, скликаний, щоб вшанувати Великого Майстра.
У силу поважного віку Голова Алікорнової ложі не часто радував адептів власною присутністю, тому такі рідкі випадки визнавались за безмежну честь та нагоду висловити нескінчену відданість мудрому Майстру. Ілай просто не мав права увійти до зали останнім, бо підпаде під шквал ще однієї порції осудливих поглядів.
Бодай Архіваріус і був дідуганом, якому точно більш, аніж сто п’ятдесят років, але враз на першому повороті нагнав Ілая, відпихнувши чоловіка в бік.
— Якого…? — сторопів Ілай, незграбно завалившись на портрет золотоволосого Регола Мартина – першого адепта, котрому ще у XIV сторіччі вдалось осідлати Алікорна.
Хоч заради пафосу історія й замовчувала, що Реголу пощастило забратись на коня тільки оголеному, але всі й так знали, як жорстоко Великий Творець Алікорнової ложі був обсміяний нечупарами-селянами. З іншого боку, якби ж ті людоньки тільки знали, від якого жахіття захищав їх Регол та як вони повинні дякувати Першому Великому Майстру, то складали б пісні подяки та героїчні міфи.
Сьогодні Ілай надто часто думками літав у священних переказах Великих Архіваріусів. Й відлипнути від портрета Регола Мартина його примусив скрегіт позолочених дверей Великої Зали.
З єхидною посмішкою архіваріус шмигнув до Зали, кланяючись Великому Майстрові та займаючи місце поряд за пишно накритим столом з його усюдисущими заступниками.
— Трясця, — ляпнув Ілай, коли усі члени ложі відклали виделки та покосились на чоловіка, що нахабно порушив правила етикету.
Ілай тупцявся на порозі, не сміючи увійти. Його вічний Наставник Амадей, який з юнацтва наповнював дурну голову хлопця знаннями та виковував непохитну силу лицаря, хотів натягти капюшона ще нижче, аби прикрити збагровіле від сорому обличчя.
Великий Майстер розглядав молодого адепта так, як сам Ілай нещодавно розглядав містичну красуню — із зацікавленістю та нетерплячістю.
Ніяковість кусала Ілая за пальці. Він відчував, наче стоїть в тій самій прозорій суконьці, в якій закували полонянку, і зараз розпочнеться аукціон ганьби.
Чоловік пропустив ритуал Сталевої арки — почесну ходу Майстра та внесення Золотого Меча та Книги Законів, а це небачене порушення правил та прояв неповаги до Великого Майстра. Щоб ще більше не загнати себе у багнюку сорому, Ілай не вигадав нічого іншого, як привітатись гідно до встановленого Закону.
Вдивляючись в сірі очі Великого Майстра, чоловік зробив крок вперед, з висунутим вказівним пальцем відвів праву руку вбік та вклонився.
Залом пробігся докірливий свист. Дехто з офіцерів гучно цмокнув. Ілай зовсім розгубився, бо не зрозумів, де помилився. І тільки опустивши очі вниз, він зойкнув — товстими черевиками він ступив на священну емблему ложі, що знизило повагу до Ілая вдвічі. Здавалось, що навіть білий Алікорн, який своїм гострим рогом пробиває троянду на емблемі зиркав на нього з непідробним осудом.
Великий Майстер не проявив жодної з відомих адептам емоцій. Скориставшись його спокоєм, Ілай миттю відскочив із пістрявого знаку та всівся скраєчку стола, намагаючись обернутись на невидимого Клавдія — тутешнього привида, який інколи виплигував зі стін та лякав підмайстрів, щоб ті не дуже козирились підвищеним статусом.
— Брати мої, — наче нічого й не сталось, заговорив Великий Майстер.
Заступник Майстра подав руку та допоміг його Світлості підійнятись. Великий Майстер набув з десяток зморшок та якихось гидких наростів на бороді, проте його велич лишалась недоторканою. Кожне слово голкою проколювало груди і притягувало послідовників ложі за нитку відданості до підлоги. Всі затамували подих, всотуючи зерна праведності у промові свого Майстра.
— Ми вкотре зібрались на цій благородній агапі, аби завершити ритуал прославлення Ложі Алікорна та, власне, самого Алікорна, нашого завзятого мисливця на муз! — грандіозно промовив Майстер і, поки Архіваріус цілував емблему на мантії, адепти щедро нагородили Його Світлість аплодисментами.
— Стільки років ми діяли принципово та злагоджено, щоб зупинити терор скажених істот — муз, котрі дарують людям не натхнення, як більшість простолюдинів вважають, а вічні поневіряння пеклом з випаленими серцями та почорнілими душами, — містично стишив голос Майстер, і деякі адепти поздригались, ніби від страшної казки на ніч.
Ілай був не згоден. Дівчина не виглядала страхітливою пожирачкою душ чи людської плоті. В її постаті струменіло стільки ніжності, лагідності, що Ілай волів випити бодай краплину. Покарання для такої тендітної леді виглядало занадто суворо, і чоловік взагалі став сумніватись, що чарівна панянка взагалі заслуговувала провести вічність у кайданках.
— Століттями сім муз безжалісно вбивали людей, позбавляючи їх смаку життя. Аж поки не народився він, святий Алікорн — кінь зі сталевим рогом, що здатен пробивати плоть музи, спонукаючи її покоритись нам. Славімо ж його! Славімо! — Великий Майстер зробив ковток вина. — Наша єдина мета незмінна — охороняти полонянку-музу Мельпомену, щоб вона знову не подалась на жнива, висмоктуючи останній людський подих. Впевнений, нам це під силу, браття!
Несподівано Залу пройняв писк дивного походження. Звук немов вивертав внутрішні органи назовні, викликаючи блювоту. Раптом кімнату почало злегка трясти. На чисті скатертини попадали семисвічники, вкриваючи тканину прогорілими візерунками, а невтримні яблука завзято пострибали підлогою.
Адепти розгублено похапались за стільці та зайшлись в активній молитві, прийнявши легенький землетрусик за перший акт Апокаліпсичної трагедії. І тільки Великий Майстер з парадоксальною холоднокровністю виголосив:
— Мельпомену звільнено.
Архіваріус кинувся на коліна до чоловіка та почав виправдовуватись:
— Великий Майстре, клянусь, вона не могла просто так вирватись. Провина не наша. Магічні символи більш як надійні. Велике Писання не могло збрехати. Один-єдиний висновок — їй мав хтось допомогти втекти, а єдиний, хто там був…
Великий Архіваріус одразу вгледів нетипово звеселеного Ілая, і розлючено тикнув кістлявим пальцем:
— ТИ!
***
— Як же хочу їсти…
Босоніж кружляючи посеред безлічі худих вулиць шумного міста, Мельпомена спробувала на смак насичене м’ясом та сиром повітря й скривилась.
За роки кричущої неволі дівчина добряче зголодніла. Та не соковитої ніжки підпеченого індика вона потребувала. Людська душа — м’яка, п’янка та апетитна — ось на що полювала красуня.
Під полярною зіркою народжена, Мельпомена одразу завела сердечних плаксивих пісень. Сумні мелодії підкорювали людей своєю сентиментальністю, і вони вмить линули у лапи підступної музи, як ті бджоли на гнилу грушу.
Спочатку Мельпомена огортала їх ласкавими обіймами, а далі пускала пекучі сльози, аби розплавити тлінне тіло й вишкрябати мерехтливу душу. Мільярди невинних докладали чималих зусиль, щоб вибратись зі смертельної пастки, проте, вдивляючись у неймовірно вродливе обличчя музи, люди вірили її улесливим словам про безпеку й тулились до зрадниці міцніше.
Мельпомена безсовісно поглинала чутливі душі, виконуючу настановлену мету — знищити увесь людський непотріб, який паплюжить праведну землю своєю присутністю. Подібно до тарганів, нікчемні людоньки мали бути випалені з цієї землі в ім’я її Батька Зевса. І тоді нарешті розгорнеться епоха володарювання істинних Богів…
Але трикляті магічні гільдії з їхніми вірними пришелепуватими солдатами вполювали на Мельпомену, заточивши її марудитись у крихітній комірчині, наче бісове поріддя.
Дні і ночі красуня страждала за пропащими сестричками-музами та знемагала від голоду. Навколо завжди швендяло стільки ласих душ, а дівчина лиш плакала, плакала й плакала, не в змозі влаштувати собі королівський бенкет.
Стрибнувши на статую Персея, Мельпомена подарувала поцілунок навіки завмерлому братові, й пустила наспівувати зачаровану мелодію над жвавим натовпом. Мелодія глибинної туги обплітала залиту гарячим сонцем площу й кликала возз’єднатись з музою. Однак, Мельпомену чекало розчарування. Юрба виявилась абсолютно байдужою до завивань нехай милої, але скаженої панянки.
— Чому ви кидаєте мені ці масні мідяки?? — ошаліла муза, щойно їй під ноги посипались монети, як визнання її співочого хисту.
Дівчина пригладила пасма волосся, які від гніву наелектризувались та жбурляли негативними розрядами у небесну площину, та спробувала заспівати ще раз.
На жаль, і цього разу не вийшло з полюванням: навіть грошенят не підкинули, тільки крутили пальцем у скронях, мовляв, чого ця боса пані виє, звисаючи з безцінної культурної пам’ятки.
— Ах, ви ж, душеньки любі, йдіть скоріш до мене! — напружено заблагала муза, звабливо кліпаючи довгими віями.
Марно намагаючись вполювати здобич, дівчина, мабуть, провисіла б на шиї мармурового Персея аж до вечора, коли б шляхетний чоловік не виявив жалю до змарнілої пані.
— Чи не втомились ви ощасливлювати нас своїм загадковим голоском, міледі? — заходився клопотати він, спостерігаючи, як незграбно вона злізала з пам’ятника. — Як щодо чашечки лавандової кави? Я знаю неймовірне кафе неподалік… Он там, за рогом.
— Я лише хочу, аби ви обійняли мене… — скориставшись такою ідеальною нагодою, простягнула до незнайомця руки Мельпомена. — Мені так самотньо…
— Е-е-е, — відступив чоловік, махаючи головою. — Спершу лавандова кава, далі — обійми. Домовились?
Сподіваючись заворожити бодай його, муза протьохкала ще декілька приспівів, на що чоловік лише здивовано підняв брови.
— То… це згода? — невпевнено запитав він.
— Так, — насуплено зронила дівчина, не вигадавши іншого плану, окрім як погодитись, адже одна чашка смердючого пійла за безсмертну душу — вигідна угода.
— Стривай, — зненацька вигукнула вона і захникала:
— Будь ласкавий, зітри мою сльозу.
До Мельпомени вже долітали переможні дзвоники, доки скупа ледь видушена сльозинка котилась по щоці. В її уяві зацікавлений чоловік от-от доторкнеться до солодкуватої сльозинки і миттю здійметься полум’яний феєрверк, що роз’їсть його тіло на попіл, а вона отримає бажану душу.
Однак, ілюзія розсипалась на друзки, коли, на хвильку спантеличившись, чоловік враз зайшовся гучним відкритим сміхом.
— Бездоганний підкат! Браво, — сплеснув долонями він. — В закладі є серветки, витрешся. Гайда!
І не чекаючи на відповідь, чоловік радісним підскоком шмигнув за провулок, звідкіля почулось:
— Де ти є? Хутчіш, я зголоднів!
— Я теж зголодніла, — заричала Мельпомена, відклеюючи від ступні заслинену обгортку.
Мельпомена провела язиком по вустах, передчуваючи мускатний присмак людської душі. І не встигла й відійти від фантазії, як щось гостре прорвало їй груди і з рота полилась блакитна кров.
— Викуси, музичко, — хамовито показав їй язика чоловік, глибше крізь безжальне серце просовуючи священний ріг Алікорна.
Дівоче тіло затряслось, і вона впала на криву бруківку. Заклятий ворог муз — дряхла коняка з рогом — знову отруїв її своїм безпощадним жалом. Зціпивши зуби від болю, Мельпомена роз’яріло вдарила руками по камінцях. Тіло потихеньку ціпеніло, аж поки вона перестала його відчувати. Тільки в закривавлених грудях досі жагуче пекло.
— Тварюка! — завопіла дівчина, намагаючись дістатись фіктивного залицяльника. — Відпусти мене!
— І скільки ще разів ти маєш мене про це попрохати? — награно роззявив рота чоловік.
— Ти! Ти підглядав за мною, поки я… поки я…
— Поки ти виплакувала свої позбавлені величі роки. Так, пан Ілай завжди до Ваших послуг, — кивнув він. — Твоє первісне прохання я виконав, але друге прохання було від мого Майстра — піймати біглянку. І я гідно виконав обидва! Уявляєш? Отож… Ласкаво просимо у моїй пастці, Мельпомено.
На порожній досі вулиці з’являлись люди у смарагдових мантіях. Вони тісно обступили Мельпомену, придушуючи бажання відшмагати панянку батогом.
— Бачте, а ви не вірили, що я спроможний спіймати музу, — іронічно звернувся Ілай до Архіваріуса, який допоміг одягнути йому церемоніальну мантію.
— Дозволь відрекомендуватись, Мельпомено, — театрально відкашлявся чоловік. — Ілай Канаріс — незрівнянний новобраний Великий Майстер Алікорнової ложі.
Ілай амбітно задер підборіддя й сам собі зааплодував.
— Я пройшов цей дикунський тест і нарешті став… — кружляв навколо себе Ілай, аж поки Архіваріус погрозливо не зиркнув. — Ну, ким став, — заспокоюючись, закінчив репліку Ілай.
— Але спеціально для такої вродливої красуні поясню, — не втримавсь чоловік і присів поруч з музою. — Наш Великий Майстер вирішив залишити ложу і обрав відповідного заступника — дивакуватого хлопчиську Ілая, який насправді володіє усіма якостями істинного Майстра: хитрістю, відважністю та силою. Мені потрібно було скласти тест. Розумієш, посвячення у Майстри таке. Спершу треба зганьбитись, як недолугий новачок, а потім реалізувати найвідважніший подвиг — приборкати створіння, котре до скону ти поклявся охороняти.
— Пам’ятаєш, Архіваріусе, як мене обцмокали на обіді? — скочив на ноги Ілай, старий же сухо промовчав. — Тааак, то моя ганьба, а це, — прокрутив ріг у грудях Мельпомени ще раз, і красуня заскиглила, вкриваючись крижаним потом, — моя перемога.
Муза, не втримуючи біль всередині, несамовито закричала, палаючи під власними сльозами.
— Обожнюю цей момент, — розважався Ілай.
Раптом він схопив музу за підборіддя, змушуючи дивитись йому у вічі, й пальцем, зануреним у блакитну кров, вивів магічний символ на її лобі.
— Тепер ти від мене нікуди не дінешся, — прошипів Ілай, вириваючи останню троянду з синього волосся. — Славімо ж силу Алікорна!
— Славімо силу Алікорна! — підтримали адепти.
— Ваша Світлосте, — вклонився Великий Архіваріус. — Як вам вдалось випустити полонянку? Адже згідно правил я слідкував за кожним вашим кроком, і ви ніяк не взаємодіяли з дівчиною…
— А, це. Доки в щілину заглядав, язиком злизав один з символів та якось весь захист і посипався, — смикнув плечем Ілай. — Випадково вийшло.
Новоспечений Великий Майстер переливчасто зареготав, і Архіваріус ледь стримався, аби роздратовано не вдарити себе по обличчі.
Ілай прокашлявся та офіційно розпорядився:
— Закувати музу в кайданки і ув’язнити в найтемнішій вежі.
Щойно офіцери підняли закляклу пожирачку душ, як Ілай їх зупинив, щоб поставити Мельпомені останнє запитання:
— До речі, де твої магічні штукенції, німфо? Найгостріший на землі меч та ота чудернацька театральна маска. Другий вік відшукати не вдається.
— Я — муза, — гнівно виправила вона.
— Та плювати якось. То де твої манатки, кралю?
— Щойно виберусь, зжеру твою душу першою, — заприсяглась вона.
— Ой-ой. Зараз в штани напудю, — гримасував Ілай та враз посерйознів:
—Легендарні знаряддя де? Їх ду-у-уже не вистачає в моєму новому кабінеті. Кабінеті Великого Майстра.
І бадьоро вихіхікуючи, Ілай подався до кав’ярні, де він таки вип’є ту кляту лавандову каву.