Король Атросії

Посеред приміщення стояв довгий дерев’яний стіл, за яким сиділи багато одягнуті чоловіки, що постійно щось перевіряли у паперах. Вони говорили й перешіптувалися одне з одним, проте постійно вертали голови до того, хто сидів під вікном. Один з чоловіків постійно прикривав обличчя, бо світло, що відблискувало від корони, попадало йому в око.
Король Крегір IV, нащадок великого Крегіра I, правитель земель крегів, гарців та колейців, володар північного моря й повелитель Атросії, звернув свій погляд на лорда Астагара приморського. Король мав втомлений вигляд, у його погляді проглядали нотки злості й пригніченості. І не дивно, вони вже кілька годин обговорюють приготування до війни з повстанцями.
— Лорд Астагар, яка ваша відповідь? — звернувся король.
Астагар потер голову й пробігся очима по паперах. По лицю було видно, що справи кепські.
— Ваша величносте, враховуючи блокаду повсталих лордів і в цілому збитки, які ми понесли за цей час…Нам нема чим утримувати флот. Такими темпами доведеться брати ще одну позику.
Крегір стомлено видихнув, він очікував на це. Після того як він стратив лорда Фраквара за пияцтво й образу королеви, усі лорди півночі сколотили заколот і почали підтримувати повстанців. Вони встановили морську блокаду через що повністю припинилась морська торгівля так ще й Банк Голверсії постійно нагадує за борги корони. Якщо нічого не вдіяти, то корона опиниться під їхнім чоботом на багато десятиліть, це якщо війну вдасться закінчити швидко.
— Ще одна позика може коштувати мені мою корону, Астагаре. — пояснив король.
— Я розумію, але звідки ще нам брати гроші? Імперія тільки й чекає, що можливості для атаки, король Гавель вас зневажає, король Скал вже показав, що йому немає віри. А княгиня Каскарда…
— Вона жінка, я не принижусь просивши в неї допомоги.
— …так, ваша величність. Отже, єдиним виходом є брати ще одну позику та спробувати пробити блокаду. Без цього нам не буде чим утримувати армію. Ваш брат, звісно, показує певні успіхи, але навіть так чисельність ворога перевищує.
— Більша частина ворожої армії — селюки й гірські розбійники. Наша професійна армія їх розіб’є.
— Так, але вони змогли знищити запаси провіанту. Вони забирають з собою усе цінне, спалюють хати й відходять. Наша армія скоро почне голодувати. Гроші — це єдине, що утримує голодних солдатів від дезертирства. Варто негайно налагодити постачання провіанту і цього не буде зроблено доки блокада все ще стоїть.
— Нам потрібно взяти гроші десь іще…
— Якщо дозволите, ваша величносте… — перебив його один із присутніх.
Він не був лордом і не був народжений серед багатств. Він народився серед вулиць і добув свою посаду тяжким трудом і терпінням, саме терпінням. Він носив темний одяг, мав гарні манери, говорив чітко, глибоким розважливим голосом. За столом він не сидів, ні, він увійшов до зали на власній ініціативі, що було б образою для короля, якби це був не він.
— Що таке, Вігеро? — запитав король.
Вігеро підійшов до столу і поклав на стіл стопку паперів.
— Тут імена і всі відомі дані про тих з ким я пропоную мати справу.
Лорд Астагар цикнув і злісно поглянув на королівського правицю.
— Що за махінацію ти вигадав цього разу? У нас і так багато проблем, нам не до авантюр!
Король підняв руку, наказуючи тому закрити рота.
— Розповідай, Вігеро. І не тягни кота за яйця.
Вігеро схилив голову й почав пояснювати.
— Вже деякий час я шукав спонсора, який готовий був би покрити витрати корони на війну.
— І кого ж ти знайшов?
— Вони кличуть себе “Торговою гільдією Атросії”. Пропри наглість ставити назву нашої країни у назву, вони не є офіційною організацією. Це скоріше збірка багатих торговців, які допомагають одне одному у справах.
Астагар гмикнув.
— Якісь там торговці не зможуть забезпечити армію цілої краї…
Вігеро поклав ще одну річ на стіл — великий білий діамант розміром з кулак.
— “Подарунок в якості доказу найдобріших побажань” як сказав один з них. Вони дали цілу скриню таких, я наказав віднести її до скарбниці.
За столом стояла мертва тиша, Астагар аж зблід від побаченого. Він колекціонував усіляке коштовне каміння, але настільки великого діаманта ще в житті своєму не бачиш, так ще й скриню.
Король покрутив діамантом у руці, а потім встав, дістав сокиру з під стола й ударив по діаманту. Сокира тріснула.
— Ти диви, справжній.
— Так, ваша величносте. Справжній. — затвердив Вігеро.
— Отже, вирішено. Запроси цю “Торгову гільдію” до палацу. Я зустрінусь з ними віч-на-віч.
— Ваша величносте! — Астагар устав різко. — Будь ласка, не поспішайте з рішенням.
— А чого чекати? Армія мого брата з кожним днем все голодніша.
— Я вимушений погодитись з Астагаром. — Вігеро заступив королю дорогу. — Не можна іти до них без підготовки.
— Ти ж сам це запропонував! Нам потрібні гроші, чого чекати?
— Пане, ви ж навіть не почули чого вони хочуть натомість! — заговорив Астагар.
Крегір IV почухав бороду й повернувся до правиці.
— То чого вони хочуть, Вігеро?
— Привілеї на торгівлю. Я перелічив їх у документі нагорі стопки.
— Прекрасно, Астагар перегляне їхні вимоги, а ти їдь до них і підготуй зустріч. Нараду закінчено, я піду подихаю надворі.
Лорди й високопосадовці швидко зібрали речі й покинули залу. Лишились тільки двоє: Вігеро й Астагар і кімнату наповнила злісна атмосфера. Астагар почав переглядати вимоги торговців у документах, наданих Вігеро. І вони явно йому не сподобались.
— Дозвіл на торгівлю Мафритом? Це ж наркотичний порошок!
— Він є складником для дуже стійкої фарби. — почав Вігеро. — Також використовується для лікування деяких хвороб.
— Привілей на торгівлю тканинами, монополія на морські перевезення, заборона торгівлі цінностями всім, хто не є членом гільдії…Та це ж нісенітниця! Вони монополізують весь наш ранок і вертітимуть короною як захочуть! Це гірше ніж брати ще одну позику!
— Нам не обов’язково приймати усі їхні умови. Попереду ще довгий процес перемовин.
Астагар підійшов до Вігеро й поглянув йому у вічі.
— Не знаю в яку гру ти там граєш, але у тебе нічого не вийде. Що вони тобі пообіцяли? Відсотки? Чи може вони зробили тебе повноправним членом своєї гільдії?
— Коли вже тобі так цікаво, то вони спробували мене підкупити діамантами. Тими, які зараз лежать у королівській скарбниці. Їх має вистачити, аби купити батальйон-другий найманців. А тобі я пораджу ось що, виконуй свої обов’язки й не грайся в ловця шпигунів, у тебе для цього ні знань, ні навичок.
— Думаєш ти такий розумний? Ну грайся далі, такі як ти все одно довго не живуть.
— Якби ти мав хоч трохи клепки, то знав би чого можуть коштувати невдало кинуті слова. Наш король вже стратив одного лорда і за меншу образу.
— Ти не король!
— Ні, але хто стоїть біля його трону? Хто шепоче йому на вушко? Хто тицяє пальцем на можливих ворогів і приносить йому стопки документів з записами імен, родичів і друзів всіх незнайомих? — Вігеро нахилився ближче і прошепотів. — Ти не знаєш на кого точиш зуби, дивись аби тобі їх не вирвали.
З зовні почувся стукіт дзвону. Вже південь, вони й справді довго тут просиділи.
— Ти диви, мені пора! Справи чекають!
Вігеро рушив до дверей і вже ледь не вийшов та він мав кинути останню фразу.
— Було приємно поспілкуватись, можливо якби ти проявляв таку цікавість частіше, то й сам би став правицею.
Він полишив приморського лорда на одинці зі своїми невдачами й рушив по холодних кам’яних коридорах палацу. На підлозі лежав дорогий темний килим з візерунками, на стінах то тут то там зустрічались усілякі прикраси типу постаментів, манекенів з бронею й картин. Одна з таких картин показувала короля Крегіра II на своєму троні. Під ним скупчилися лорди й прочани, а по праву руку стояв правиця — білявий коротко стрижений чоловік з вусами. Вігеро зовсім не був на нього схожий, проте він точно знав, що вони поділяли одну єдину мету. Мету, яку їхнє братство переслідувало довгі століття й не збирається покидати.
Вігеро підняв стиснуту руку й кільце на безіменному пальці засяяло червоним. Фарба на картині розпливлася й закрутилась у вихор, освітлюючись з середини. Коли портал нарешті засяяв повністю Вігеро зробив крок і увійшов до цитаделі Каеша Месідар — його сім’ї та дому.
Цитадель була темною і холодною, а також дуже великою. Він потрапив до куполоподібного приміщення з величезним ровом. Вігеро ступив по вузьких сходинках, по боках була лише порожнеча і смерть. Нагорі його зустріли десять жінок у масках зі спіралями на них. Він вклонився до своїх повелительок.
Одна з масок заворушилась і промовила.
— Говори.
— План з вбивства короля іде як задумано, він проковтнув наживку.
— Ти приведеш торговців до тронної зали й твої люди вб’ють короля, а провину звалять на них.
— Так, королю переріжуть горло, а мертвому торговцю вкладуть у руку ніж.
— На трон посадять його восьмирічного сина, ти ним керуватимеш. Брата короля вже вбито, новини дійдуть ще не скоро тож починай діяти.
— Так…у мене є заперечення.
Всі голови в масках повернулись у його сторону.
— Заперечення?
— Так. Я вважаю трон має посісти принцеса.
Голови переглянулись в нерозумінні.
— Поясни.
— Хлопцем легко керувати, це так. Але ж і королем колись було легко керувати, хіба ні?
— Продовжуй.
— Принцеса Камель має неабиякий талант до політики, вона розумна, має витончені манери й навички критичного мислення.
— Небезпечна.
— При правильному підході, вона стане прекрасною правителькою. Я вже маю її повну довіру і готовий гарантувати її цінність.
Голови в масках переглянулися ще раз.
— Дівча не може посісти трон. Її одружать на принці Черота.
— Можна…посунути принца.
— Пропонуєш убити нащадка трону?
— Ні, вибачте. Я…я пропоную провести ритуал перенесення.
Голови в масках заклякли.
— Ти хочеш поміняти їх тілами? Надто небезпечно.
— Їм знадобиться час, так. Але всю підозрілу поведінку можна буде звалити на психічну травму від втрати батька, кінець кінцем принц і принцеса майже не розлучаються одне з одним. Я візьмусь за виховання їх обох, якщо забажаєте.
Голови відвернулись від нього.
— Іди й виконуй свою теперішню місію. Твою пропозицію розглянуть.
— Так, як вам буде завгодно.
Це була коротка доповідь, навіть якщо він затягнув її своїми пропозиціями. Будь-хто інший би, мабуть, розчарувався у своїх повелителях за таке поводження з ним після всіх старань. Проте Вігеро посміхався, адже вони не сказали ні.
***
Королева пригорнула до себе доньку. Вона була така гарненька й мила, що мати просто не змогла втриматись. Дівчинка носила красиву голубу суконьку й корчила з себе важливу пташку, казала, що коли виросте, то стане могутнім лордом і принесе славу їхній родині. Ох, як же королева не хотіла, щоб вона виростала, вона мріяла потримати дівчинку в руках ще хоч трохи.
Камель, маленька барабулька, почала викручуватись із маминих обіймів.
— Мам, сукню помнеш.
— То хай мнеться, що з того?
— Я скоро одружуся, маю гарною бути.
— Ох, люба. Була б моя воля, нікуди б тебе не віддала.
— Це необхідно для блага держави, мам! І я хочу з ляльками погратись.
Королева Меліза відпустила доньку й та побігла на своїх крихітних ніжках до іграшкового замку, далі від неї було чутно лише буботіння. Меліза всміхалась, дивлячись як вона насолоджується іграшками. Та невдовзі її усмішка спала і з матері вона перетворилась на владну королеву.
Хтось постукав у двері і, не чекаючи відповіді, відчинив. Повз охорону усередину увійшов правиця Вігеро, зробив короткий уклін і привітався.
— Вітаю королеву Мелізу, правительку…
— Не треба. Нащо прийшов?
Вігеро випрямився і ледь помітно посміхнувся.
— Я скоро вирушаю. Хотів побачити і…обговорити справи.
Королева встала з крісла й вказала йому на балкон. Вони стали біля перил і ненароком поглянули на красивий пейзаж, що відкривався звідси. На горизонті виднілися зелені пагорби, що виглядали з за мурів міста. Тисячі містян ходили поміж своїми будиночками і ярмарками, неначе й не знаючи, що поза мурами бушує війна. Та їх не цікавили їхні дрібні й тривіальні життя, королева й правиця дивилися на пишний сад де на перехрестку кам’яних стежок тренувався малолітній принц з особистим тренером.
— Він буде гарним королем. — запевнив Мелізу Вігеро.
— Так. — сухо відповіла королева.
Вона сумно дивилась на свого єдиного сина і молилась, аби він не був таким як його батько.
— То що саме ти хотів зі мною обговорити?
— Король планує укласти угоду з гільдією торговців.
— Яку ти йому знайшов.
Вігеро здивовано розширив очі й тяжко видохнув.
— Принцеса знову підслуховувала?
— Я не підслуховувала! — почувся голосок дівчинки. — Я королівська особа й маю право знати про справи в країні!
— Камель! Ану тихо! — крикнула на доньку королева.
Вігеро засміявся.
— Яка ж розумна дівчинка.
— Це так, я розумна!
— Розумна й горда, пані.
— Саме так!
— Камель… — королева мовила стомлено. — Будь ласка, піди в іншу кімнату. У нас тут важлива розмова.
— Але ж я маю право…
— Камель! Як королева, я наказую тобі полишити приміщення!
Дівчинка швидко зібралась і побігла у сусідню кімнату.
— Яка ж вона мила. — усміхнувся Вігеро.
— Так і вона не твоя.
Усмішка одразу ж спала з обличчя правиці.
— Я нічого не…
— Я бачу це у твоїх очах. Ми малу несерйозну інтрижку по молодості, це все.
— Але ж час збігається.
— Вона не твоя і крапка.
Вігеро промовчав. Йому було боляче від її слів. Він поглянув в її лице, їй, мабуть, теж було боляче. Та це на краще, не можна підставляти під сумнів легітимність наслідування, так буде краще. Та якби він міг лише на мить торкнутись її обличчя, її солодких, губ, її стрункої шиї…
Він щось помітив, шкіра на її шиї була синьою, чому? Він не одразу усвідомив це, але Вігеро потягся до неї, щоб поглянути.
— Що ти робиш? — сказала королева відмахуючись.
Коли вона це зробила до Вігеро нарешті дійшло. Він зрозумів хто це зробив і як.
— Він знову тебе бив? — запитав він у Мелізи.
Королева Відвернулась від нього.
— Нічого він не робив.
— Мелі, будь ласка, скажи мені.
— Не клич мене так!
Вони обидва заклякли, а потім…потім королева пустила сльозу.
— Він напився і прийшов уночі. Взяв мене, душив… Діти те певно чули, але не говорять…
— Мелі…
— Я це витримаю. Заради свого сина й дочки я це витримаю.
— Ме…
— Іди геть. Тобі скоро вирушати.
Вігеро послухався, хоч і не хотів. Він коротко вклонився і вийшов із кімнати. Тим часом королева витерла сльози і сіла назад у крісло. З дверей неподалік вийшла принцеса, вона підбігла до неї й обійняла за коліна. Королева погладила доньку по голові, це маленьке створіння надало їй рішучості. Вона дістала листок паперу з рукава і позвала охоронця всередину. Той вклонився й чекав наказів.
— Віднеси це лорду Астагару. — сказала вона.
Охоронець побіг із дорученням, йому можна було довіряти, вона це знала. У листі було зашифроване повідомлення, у ньому містився дозвіл. Дозвіл діяти. Вона кохала Вігеро всім серцем, але знала кому він служить. Вона не віддасть їм своїх дітей.
***
Під час поїздки він часто згадував свої молоді роки. Братство знайшло його серед бідняків і шльондр, дитину, що командувала маленькою групою крадіїв. У нього завжди була гарна харизма й вміння говорити, тільки завдяки їм він і виживав у нетрах столиці. Скільки себе пам’ятав, він вічно дивився угору — на королівську фортецю. Малий Вігеро мріяв одного дня попасти туди й щось вкрасти, щось цінне, щось дуже дороге королю. І це він і зробив, але дурний Вігеро віддав дещо цінне також. Своє серце, яке тепер навічно належить їй, навіть якщо вона його ненавидить.
Він ще раз переглянув листа ще раз. У Мелізи був такий охайний почерк, в молодості вона довго його відточувала, намагаючись придати йому вишуканості. Він завжди впізнає його. Вона використала шифр, проте члени братства давно вже його розшифрували, йому було боляче, що вона була готова його вбити заради безпеки своїх дітей. Проте за це він її і покохав, за її жертовність на благо вищої мети. І що може бути віщим для матері ніж захист дитини?
— Гарна ж сьогодні погода, га, пане? — почув він голос ще одного пасажира карети.
Це був представник торгової гільдії — непримітний вусач з короткою стрижкою. Не було сенсу запам’ятовувати його лице — йому не довго лишилось.
— Так. — сухо відповів Вігеро.
— Що це ви там читаєте так довго, певно листа від коханої? — представник гільдії підморгнув.
Вігеро глянув на нього з під лоба й теж всміхнувся.
— Можна й так сказати.
— Ого, тож я правий! І хто ж ця щасливиця? Вона, мабуть, красуня?
— Це її високість, королева.
У кареті настала мертва тиша, очі торговця розкрилися так, що могли б випасти з черепа. Так тривало кілька секунд доки Вігеро не засміявся. Зрозумівши, що його розіграли, вусач теж розсміявся.
— Ох ви ж, жартівник який! Королева!
Вігеро припинив сміх і обперся на вікно.
— Вона дуже красива. Але наші стосунки зараз не дуже.
— Та невже? І що ж сталось?
— Я підписався на авантюру заради неї, але схоже вона боїться, що я накою лиха.
— Ах, на що чоловік не піде заради кохання! Але дозвольте сказати ось що — з часом, незалежно від того як все обернеться, вона прийде до вас. Вона залиже вам рани й дасть сили іти далі, такі вже вони, ці жінки.
Почуті слова склали на Вігеро неабияке враження. Він прокрутив їх у себе в голові кілька разів і усвідомив, що це правда. Вона саме така, вона зрозуміє, обов’язково. А навіть якщо й ні, то точно залишить біля себе. Така вже вона є.
— Дякую вам. Ваші слова придали мені рішучості.
— Завжди радий стара…
Його обірвала на півслові дерев’яна дощечка, що влетіла йому в щоку й роздерла половину обличчя. За нею слідував вогонь, гаряче пекло, що поглинало плоть. Вігеро бачив як він згорає, як кожна часточка буття цього веселуна перетворюється на попіл. Він посміхнувся і просунув листа назовні захисного купола. Він згорів так само як і торговець — миттєво, наче його й не існувало ніколи.
Карета перекинулася від вибуху. Її оточили перевдягнуті солдати лорда Астагара. Вони очікували побачити тільки обгорілі трупи, а отримали цілого Вігеро, що вийшов з полум’я. Ці горлорізи кинулися на нього, але їхні голови полетіли в небо разом з фонтанами крові. Решта солдатів заклякла від нерозуміння, побачивши одягненого в чорне воїна з капюшоном. Краплі крові, що мали б впасти йому на плечі, просто пролітали наскрізь, наче його тут і не було.
— Залиш кількох живими для свідчень. — наказав Вігеро.
***
Вігеро прибув до замку ввечері. Всередині було багато метушні, охоронці бігали й хапали усіх хто попадався під руку. Вони вели їх на допит, він це знав, бо все йшло як сплановано. Дійшовши до зали засідань, він побачив як його люди схопили лорда Астагара й тягли його до в’язниці доки той пручався. Астагар побачив його, його очі залилися кров’ю й він почав кричати їм схопити Вігеро, Проте охоронці його не слухали. Вігеро помахав йому з посмішкою й увійшов до приміщення.
Всередині було багато трупів їхніх агентів, одягнених у форму охорони. Вони віддали свої життя на благо вищої цілі, братство їм цього не забуде. Він підійшов до корони, що лежала на столі, поряд з тілом свого власника. Він підняв її й покрутив у руці.
— Як він помер? — запитав Вігеро в охоронця позаду.
“Його проткнули мечем, ми і не встигли нічого зрозуміти.” — очікував почути він.
— Його отруїли, пане.
— Що?
— Він схопився за горло й почав задихатись. Потім ці шпигуни вдерлись усередину й перебили усю раду.
“Якого хріна?” — думав Вігеро. — “Я не віддавав наказ його труїти, може братство вирішило, що так буде надійніше?”
— Пане, вибачте, що лізу не у свою справу, але вам варто навідати королеву.
— Так, ти правий. Їй буде важко пережити смерть чоловіка.
— Ви не знаєте?
— Що саме?
— Принцесу…її також вбили.
— Що?
— Вбивця увірвався у її покої й зарізав її у королеви на очах.
— Брехня! Це неможливо.
— Вибачте, пане.
Вігеро побіг до неї, до своєї коханої. Це було не можливо, принцеса була важливим знаряддям для політичного шлюбу, братство ніколи б не позбавилось від неї так нерозважливо! Тоді хто то був? Якась третя сила? Хтось хто ненавидить королівську сім’ю так сильно, що готовий вбити дитину? Він знайде їх, знайде й переріже горлянки!
Вона сиділа на колінах перед великим ліжком. В кімнаті було тихо, по мертвому тихо. Почувши його кроки, Меліза захрипіла скаліченим голосом.
— Ти задоволений?
— Мелізо, я до цього не причетний.
— Охороно! Схопити його!
Проте охорона не зробила й кроку. Він махнув їм рукою й вони зачинили двері.
— Пустив свої коріння глибоко, я бачу.
— Мелізо, я клянуся, цього не було в планах.
— А що було?
— Вбити короля й звинуватити Астагара. Ваш напад на мене послужив би доказом.
— Хех, що ж, ти переміг. Насолоджуйся і облиш мене.
— Мелі…
— Облиш мене! — королева встала й почала бити його. — Облиш мене, ти бридкий змій! Припини труїти моє життя, припини ставити моїх дітей під загрозу, припини прикидатись, що кохаєш мене! Припини, припини, припини!
Вона впала знесилено й заплакала, лежачи на підлозі. Вігеро спробував допомогти їй піднятись, але вона лише відбивалась. Його поглинула провина й кинувши останній погляд на ліжко з розрізаним навпіл дитячим тільцем, правиця без короля вийшов й побіг до портрета, накопичуючи ненависть. Він запалив портал, не думаючи про прихованість і увійшов всередину. Вігеро прибіг до своїх повелительок і почав кричати.
— Нащо ви це зробили?! Нащо?! Чому ви не захистили її, вона була корисною!
Голови мовчазно повернулись до нього та він продовжив кричати.
— Я служив вам, вірно служив, я не просив нічого в замін, ніколи! Але скажіть чому, чому ви її вбили?! Мелі тепер ненавидить мене! Яка вам з цього користь, скажіть!
— На коліна.
Вігеро закляк від нерозуміння, гнів накопичувався у нього всередині й був готовий вирватися. Але він його стримав, стримав і зробив як вони йому сказали, завжди так робив. Він став на коліно й дивився в підлогу. Краєм ока він бачив як одна з повелительок підійшла до нього, тримаючи когось під руку, когось маленького, когось.
Принцесу.
— Для тебе є нове завдання. Підготуй свою заміну.
Повелителька повернулась на своє місце, це означало, що Вігеро міг встати. Він поглянув на маленьку дівчинку, яку не раз бачив у замку, коли вона підслуховувала чужі розмови, коли підглядала за чужими діями, коли підкрадалась до когось непомітно. І тоді він зрозумів хто отруїв короля.
— Буду рада вашим настановам, майстре. — сказала принцеса, зробивши пірует.
— То це ти…це ти вбила короля?
— Старий покидьок отримав те на що заслуговував.
Вігеро поглянув на повелительку. Та ворухнула плечима, показуючи, що гадки про це не мала.
— Перенесення душ! — дійшло до Вігеро.
— Я попросилась до вас, а цей засранець мене прирізав! Потім я бог зна скільки часу пролежала на столі доки той сивий мене колував.
— Клонував. Клинок поглинув вашу душу, а з крові створили нове тіло. Принцеса Камель померла, а ти ще довго будеш навчатись секретів братства.
— Не тикай на мене тут!
— Мовчати! — крикнула одна з повелительок. Камель одразу ж замовкла. — І Камель не помре, її тіло не було здатним до магії як твоє, тому довелось проводити всі ці заскладні процедури.
“Он як. Всі члени братства мають володіти магією, це є вирішальною ознакою при відборі. Головна цінність Камель у її гнучкому розумі й високому статусу, але магія — це необхідність.” — зрозумів Вігеро.
— Дякую за пояснення.
— Повертайтесь до королеви й лишайтесь із нею. Ми повідомимо про наступні дії коли прийде час.
Він повернувся й рушив до порталу, тримаючи принцесу за руку.
— Ти дуже налякала свою матір. — сказав Вігеро.
— Сказав чоловік, що планував вбити мого батька.
— Ти сама його вбила.
— Це лише показує, що я краща за тебе. Готуйся до відставки.
— І мені ще тебе вчити…
Вони увійшли до кімнати королеви. Пішло багато часу, щоб вмовити її співпрацювати, але згодом все стало так, як і було. Старшого сина коронували, а принцеса стала першою королевою, що служила братству і вони продовжили вести свою справу.