Мисливець за Тінями

Детектив Олександр Санін зупинився біля старого триповерхового будинку. Його увагу привернуло вікно другого поверху: жалюзі були наполовину опущені. Він пішов прямо туди. Сходи під ногами скрипіли так, ніби намагалися щось розповісти. У під’їзді пахло пилом і сирістю. На другому поверсі його зустрів лейтенант Курило Стеценко, що стояв у дверному проході, на його обличчі виразно читалась стурбованість.

— Дивний випадок, — сказав він замість привітання. — Асфіксія, але без жодних слідів удушення. Подивишся сам, не повіриш.

Санін коротко кивнув і переступив поріг. Квартира зустріла його тяжкою, задушливою атмосферою. Попри ясне сонце за вікнами, тут панував напівморок через маленькі вікна.

Дівчина лежала посеред вітальні на коричневому старому килимі. Її поза була неприродною: голова закинута назад, пальці судомно зігнуті, нігті вп’ялися в долоні. Очі, широко розплющені, зупинилися в якійсь точці на стелі, а на блідо-синюватому обличчі гримасою застиг страх та біль.

Санін уважно оглянув її шию. Гладка, без подряпин, без синців, без жодного натяку на фізичне насильство. Але те, як вона лежала, її неприродна поза… Здавалося, ніби щось невидиме стисло її зсередини і не відпустило до останнього подиху.

Вітальню ніби перевернули грабіжники, шукаючи цінний крам. На підлозі валялися книги, одяг, чашка з недопитим чаєм, бутерброд і перекинутий стіл.

Лейтенант Кирило повернувши голову покійниці, показав Саніну, що за вухом було свіже татуювання. Голуб, що злітає.

Санін випростався. Щось було не так. Це відчувалося на рівні інстинктів. За останній тиждень це вже другий труп зі свіжим тату. Обидві жертви померли точнісінько так само, як і ця пані — у страшних муках. Але у першої органи ніби зітліли, як вуглинки у печі. А ця померла від нестачі повітря.

— Ну, як тобі? — запитав Курило у детектива, повертаючи того до реальності.

Детектив зітхнув, ще один висяк, який вони не здатні швидко розкрити.

— Це не схоже на звичайне вбивство, — відповів він.

— Так, це схоже на дуже незвичайне вбивство.

— Не факт, що з необережності.

— Думаєш, в чорнилах якась отрута? — задумався Кирило. — Нам знадобиться кілька днів, щоб це з’ясувати.

Експерти засунули тіло у чорний мішок та поклали на ноші.

***

Морг зустрів Саніна холодом, що відчувався навіть крізь товсту тканину пальта, та смородом, від якого хотілося блювати. Він вже п’ять років на службі, бачив усяке, але до запаху смерті та фекалій досі не звик. Санін украй рідко ходив у подібні місця, але цього разу це було необхідно.

Він йшов вузьким коридором, освітленим всього лише двома лампами, які миготіли, наводячи жах. Кляте дефіцитне фінансування не здатне навіть покрити ремонти та нову проводку! Кроки Саніна віддавалися порожнім відлунням, що швидко губилося в безмовності.

Детектив увійшов в приміщення, на дверях якого висіла табличка “Морг”. Це була велика кімната, у центрі якої стояв сталевий стіл, на якому лежала Дарина. Її тіло прикривало біле простирадло, яке нагадувало зимовий сніг, що осів на нерухомій землі.

Судмедексперт Олена Гайдук — низька жінка з серйозним обличчям і втомленими очима — стояла біля столу, тримаючи у руці якийсь журнал, в якому щось записувала. Почувши кроки, вона підвела голову і ледь помітно кивнула.

— Вчасно, — сказала вона, її голос прозвучав тихо, але твердо. — Ти мусиш це побачити.

Санін підійшов ближче, відчуваючи, як тремтить його нутро. Олена відкинула край простирадла, відкриваючи оголене тіло Дарини. Її шкіра була бліда, майже прозора під різким світлом, мовби її вже давно покинуло все, що робило її живою. Але навіть у цьому спокої її обличчя виглядало моторошно: очі стали чорними, немов хтось пофарбував їх. По шиї від татуювання розповзтися якісь чудернацькі стигмати.

— Трясця! — заматюкавася Санін. — Пройшло кілька годин, а тут такі метаморфози.

— Цих метаморфоз не повинно бути. Вона мертва, а її тіло наче продовжує жити, — сказала Олена, проводячи пальцем по гладкій шкірі на її шиї. — А тепер подивись на це.

Вона подала детективу лупу та наказала поглянути на татуювання та стигмати. Санін не вірив своїм очам. Лінії були чіткими, немов намальованими художником, та і, начебто, пульсували. Вони спліталися у складний візерунок, схожий на химерне старовинне письмо.

— Це… що? — запитав Санін.

— Не знаю, — відповіла Олена, її голос став напруженим. — Але я вже вже взяла частинки шкіри на експертизу.

Санін торкнувся столу, немов шукаючи точку опори. Символ, що проступав на тілі дівчини, здавався живим організмом, у організмі жертви. Санін мав підозру, що воно могло бути сховком для чогось недосяжного для розуміння.

— Ще дещо, — сказала Олена, — я подала запит на звіт розтину Сніжани Кравець, яка померла за схожих обставин.

— Так, це перша жертва. І що?

— З нею відбувалося щось схоже, поки її тіло не зникло.

— Зникло? — перепитав Санін.

— Еге ж. Цієї ночі зникло. Безслідно.

Що не день, то нова дурня, подумав Санін. А за дурню йому не платять. Потрібно розібратися з усім цим.

Санін ще раз глянув на тіло. Він відчував щось дивне, ніби цей символ на шкірі випромінював якесь відчутне зло.

— Це дещо більше, ніж ми можемо осягнути, — тихо мовила Олена Гайдук.

Санін кивнув, погоджуючись. Він попрохав повідомляти йому про найменші зміни.

***

Санін зупинився біля своєї “Славути”, щоб закурити. Йому ледь вдалося запалити сірник, який намагався загасити вітер. Руки замерзли від холоду. Та раптом забув про це, побачивши, що назустріч йому йде незнайомка.

Вона рухалася так, ніби не йшла, а пливла по землі. Її довге пальто чорного кольору струменіло навколо неї, огортаючи її містичною вуаллю таємничості. Довге темне волосся, зібране в неохайний вузол, кілька пасм обрамляли бліде обличчя. Карі очі блищали, мов глибокі темні водойми. У її поставі було щось, що важко було описати словами: впевненість, змішана з відстороненістю. Ніби вона належала іншій реальності й лише тимчасово з’явилася тут.

У нього відвисла щелепа. За свої тридцять років нікого вродливішого він ще не зустрічав.

Незнайомка навіть не привіталася, хоча подарувала йому такий бажаний погляд. Санін відчув, як у нього під шкірою прокотився електричний струм.

Вона нічого не сказала, лише обережно обійшла його авто, і рушила до дверей моргу.

Санін не зводив з неї очей. Якого чорта такій дівчині знадобилося піди в морг? Його інтуїція — та сама, що не раз рятувала йому життя — раптом зашипіла тривогою.

Коли двері моргу за нею зачинилися, він не вагаючись пішов слідом.

В приміщенні де проводили розтин Дарини, брюнетка вже стояла біля сталевого столу, на якому лежало тіло загиблої. Пані Олена Гайдук лежала на підлозі без свідомості.

Санін зупинився у дверях, спостерігаючи за незнайомкою, яка в цей час встромила гострий предмет у шию Дарини і та звивалась в судорогах, ніби знову оживши.

Обличчя брюнетки, освітлене блідим світлом лампи, було таким суворим, ніби обличчя знервованої вчительки. Вона нахилилася до тіла, затримавши погляд на відкритому фрагменті шкіри, де проступав дивний символ.

— Вам потрібна допомога? — озвався Санін. Наступної миті він зрозумів, що його питання було надто дурним, а він сам розгубленим.

Брюнетка надто сконцентрувалась на своїй справі, тому нічого не відповіла.

Санін дістав пістолет та направив на неї. Він не міг придумати, що ще робити в цій ситуації.

— Ні, дякую, — врешті промовила вона. Її голос був низьким, м’яким, і збуджуючим. — Сама впораюся.

Санін лише кліпав очима. Тіло Дарини зменшилося у розмірах, наче повітряна куля, яка здулась. А потім його засмоктало у той гострий предмет, що залишився у руці незнайомки.

— Що це за нісенітниця? — Санін звузив очі.

Брюнетка загадково посміхнулася.

— Це спроба врятувати ваш світ, — тихо відповіла вона, злегка нахиливши голову набік.

Вона не пояснила нічого більше, ступивши вперед. Санін пригрозив тим, що вистрелить, якщо вона зробить ще хоч крок. Та він не наважився вистрілити, навіть коли вона підійшла до нього на відстань витягнутої руки. Він відчув запах її парфум, її всепроникаючу енергію.

— Ще побачимось, — прошепотіла вона йому на вухо, перш ніж вийти.

Санін залишився стояти на місці, вдивляючись у простір. Хоча її вже не було поруч, він все ще фізично відчував її присутність. В момент, коли оніміння минуло, він задумався про те, хто ця жінка і які має відповіді. Але чи захоче ними поділитися, коли він її знайде?

***

Минув тиждень після інциденту у морзі, а Санін все ще не міг забути брюнетку. Вона приходила до нього уві сні та в уяві, перевтілюючись у різні образи. Він намагався витиснути її з своєї свідомості, але марно. Він попросив намалювати її фоторобот та розіслали по всіх відділеннях, всюди куди тільки можна. Але ніхто не повідомляв про появу жінки.

Сидячи пізно ввечері у своєму кабінеті, він розчаровано зітхнув і провів долонею по обличчю, стираючи втому, яка супроводжувала його вже тиждень. Таємнича жінка, темноволоса незнайомка з моргу, ймовірно не дасть спокою до кінця його життя. Її образ, мов тінь, намертво закріпився у думках. Її погляд — холодний, мов уламок льоду, що пробиває наскрізь, — тепер здавалося, дивився на нього з відусюди.

Санін опустив голову, відчуваючи, як безсилля охоплює його, стискаючи, мов невидимий зашморг. Він не міг дозволити собі цього. Він знав: ця жінка — ключ. Чомусь він був упевнений, що вона знала більше, ніж сказала, що вона була частиною тієї темної історії, яку він ще не міг розплутати.

Раптом задзвонив стаціонарний телефон, різко й невчасно, мов удар у тиші. Він підняв слухавку.

— Саня, у нас проблема, — голос Кирила, сухий і нервовий, пролунав у слухавці.

— Що трапилося? — запитав детектив, стискаючи телефон у руці.

— Нове тіло. Теж татуювання, як і в інших. Але цього разу чоловік.

Санін застиг, ніби хтось вилив на нього відро холодної води. Внутрішня порожнеча, яка розросталася останніми днями, раптом заповнилася гострим бажання помсти.

— Де? — коротко кинув він, встаючи з-за столу.

— Печерська, біля ресторану. Жодних слідів боротьби чи насильства.

— Мчу!

Санін кинув слухавку.

Нове тіло. Ще одна жертва. Ще одна ниточка, яка могла привести його до незнайомки. Він був більше радий, що побачить її знову, ніж стурбований новим убивством.

Санін сів у машину, але не одразу завів двигун. Відчув, як важко б’ється серце, і стиснув ключі в долоні. Він сидів у тиші. Образ красуні спалахнув з новою силою: її темне волосся, легка усмішка, яка була більше викликом, ніж проявом тепла, і ті очі, у яких він бачив щось…

Двигун машини загурчав, прорізаючи тишу. Санін рушив, залишаючи за собою порожню вулицю.

За півгодини Санін прибув на місце події. Біля оточеної стрічками ділянки зібрався натовп — десятки пар очей жадібно вдивлялися у труп, намагаючись розгледіти поранення чи ще щось.

Чоловік лежав обличчям униз на тротуарі, ніби просто впав і більше не зміг піднятися. Рука жертви, наполовину висунута з рукава, застигла у дивному положенні — пальці були злегка розчепірені, немов він намагався повзти.

Навколо тіла працювали експерти: один фотографував, інший збирав щось із землі біля жертви.

Санін наблизився, обережно переступаючи через обмежувальну стрічку. Перш ніж підійти до тіла, він на мить зупинився, оглядаючи місце.

Тіло виглядало надто мирним, навіть неприродно спокійним, враховуючи обставини. Відсутність крові, розірваного одягу чи слідів боротьби лише додавала ситуації моторошності. Але найбільше Саніна вразило інше: невелике татуювання на оголеному зап’ясті жертви.

— Хто це? — запитав Санін у одного з експертів, не зводячи очей із тіла.

— Ім’я поки що встановлюємо. Документів при собі не було, тільки ключі, — відповів той, навіть не обертаючись, продовжуючи збирати зразки.

Натовп за стрічками гудів запитаннями.

Санін озирнувся навкруги, шукаючи те саме бажане обличчя. Особливих надій не було, але раптом він побачив її… Красуню із моргу.

***

Жінка стояла трохи осторонь натовпу. Її довге чорне волосся спадало на плечі, а в очах — тих самих, які Санін уже не міг забути з першої зустрічі, — блищав дивний блиск.

— Ви вчасно, — промовив він, підійшовши ближче. — Я здогадувався, що ми знову зустрінемося, пані…

Цього разу він хотів її відштовхнути, пограти із нею. Показати, що він сильніший, розумніший і рішучіший, ніж він міг здатися при першій зустрічі.

Жінка протягнула руку для рукостискання:

— Оля, — назвалася вона. Олександр тримав руки в кишенях. — Це моє справжнє ім’я.

Нарешті він відповів взаємністю.

— Гадаю, вам потрібна допомога, — сказала вона, ледь помітно усміхаючись.

Санін важко зітхнув:

— Якщо ви хочете допомогти, перестаньте гратися у загадки. Що ви знаєте про ці татуювання?

Оля уважно подивилася на нього. Її голос здався йому несподівано серйозним:

— Це не просто татуювання. Вони не для краси. Їх створює майстер… людина, яка володіє певними темними силами.

Санін зітхнув. Він подивився достатньо містичних фільмів за своє життя, щоб розуміти, що це вигадка. Але у виразі обличчя цієї жінки було щось таке, що змусило його задуматися.

— Темна магія, детективе, — додала вона тихо. — Кожен, хто отримує ці татуювання, стає частиною його армії. Їхні тіла наповнюються “тінями” і більше не належать їм.

— Його армії? — повторив він із недовірою.

— Майстер служить господарю, ім’я якого ми ще з’ясовуємо, — пояснила Оля. — Він готує ґрунт для його приходу. І що більше людей потрапляють під його контроль, то сильнішою буде його влада.

Санін намагався проаналізувати сказане, знайти раціональне пояснення. Але кожна деталь справи, яку він розслідував, лише підтверджувала її слова.

— І як ви про це дізналися? — запитав він, примруживши очі.

— У мене були… свої причини вивчати це, — відповіла вона ухильно. — Але зараз головне не я. Якщо ви хочете зупинити його, вам потрібно знайти майстра.

— І де мені його шукати?

— У тату салонах, — сказала вона. — Потрібно вивчити фарби, він додає в них кров свого господаря, поставщиків, робітників цієї сфери. Задіяти усі ваші сили.

Як би сильно Санін не хотів потріпати нерви красуні, але здоровий глузд переважив. Якщо це правда, то кожна хвилина, яку він витрачав на сумніви, наближала щось темне і жахливе до його світу.

— Гаразд, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. В них Санін побачив щось схоже на жалість, ніби вона знала, що ця місія буде для нього значно небезпечнішою, ніж він міг собі уявити. Але ж і він наче не боягуз! Що ж, до справи! — Але ви маєте розповісти, хто такі “ви”?

***

Санін стояв трохи осторонь місця злочину, обговорюючи із Кирилом те, що повідомила Оля. Кирило, здавалося, не вірив цій інформації, але чесно вислухав Олександра. Вони не могли гаяти ні хвилини.

— Нам потрібно з’ясувати, де вони зробили ці татуювання, — сказав Санін. — Опитай їхніх друзів, родичів. Усіх, хто був близький до загиблих, і можуть володіти важливою інформацією.

Кирило кивнув, погоджуючись виконати розпорядження.

Санін глянув на Олю, яка мовчки стояла неподалік. Він підійшов ближче, стишуючи голос:

— А тепер ваша черга. У вас є що розповісти, і момент для цього ідеальний.

Оля подивилася на нього як мудрець на свого учня, який тільки-но торкнувся крихти істини.

— Я з Товариства мисливців за Тінями, — вона відвела погляд на проїжджаючі мимо автомобілі. — Ми подорожуємо між світами, щоб нищити нечисть. Наше завдання — зупиняти тих, хто порушує рівновагу. А той, кого ви шукаєте, — це не просто майстер тату. Він візник темних душ.

— Товариство? Подорожі між світами? — Санін скептично посміхнувся кутиком губ. — Вибачте, але це звучить як щось із фентезі-книжки.

Оля посміхнулася, але в цій усмішці не було ні грама гумору.

— Темні сили не питають, чи вірите ви в них. Вони просто діють. Цей майстер використовує татуювання, щоб зв’язати людей із його господарем. Це не просто візерунки. Вони перетворюють тих, хто їх носить, у провідників для сил, які йому потрібні.

— І хто цей “господар”? — запитав він, стримуючи хвилю тривоги. — Коли ви його знайдете? Коли знищите?

— Гадки не маю. Можливо завтра, можливо через рік, а можливо ніколи. Наскільки ми знаємо, він не має тіла. Він може бути чим завгодно та ким завгодно.

Санін мовчав. Її слова звучали абсурдно, але водночас у них була якась жахлива логіка. Те, що він бачив на місцях злочинів, — ці дивні татуювання, раптова смерть без явних причин — не вкладалося в рамки здорового глузду.

— А де він перебуває зараз?

Оля нерішуче знизила плечима.

— Добре, — нарешті сказав він. — Але якщо все це правда, нам потрібна підмога. Тату-салон — це наш наступний крок. Ви можете допомогти?

— Звісно, — відповіла Оля. — Але будьте готові, що ви зустрінете справжнє зло.

Санін вже не знав, що здатне його здивувати. Якесь потойбічне зло, чи жінка, що бореться з цим злом. Це розслідування ставало все більш сюрреалістичним, але він знав одне: якщо є хоч найменший шанс розплутати цю справу, він повинен спробувати. Навіть якщо, це загрожує його життю.

***

У холодному ранковому світлі, яке пробивалося крізь шибки відділку, за робочим столом сидів Санін. Кирило зайшов до його кабінету з виглядом людини, яка знайшла щось важливе. Він кинув на стіл папку, наповнену паперами з записами, і важко зітхнув.

— Усі жертви, — почав він без зайвих вступів, — ходили в один і той самий салон. Називається «Чорнильний демон». Розташований у підвалі на окраїні міста, майже непомітний.

Санін уважно слухав, пальці барабанили по столу в ритмі його думок. Назва салону звучала, як щось із дешевих жахів, але зараз це була реальна зачіпка.

— Усі? — перепитав детектив.

— Усі, — підтвердив Кирило. — Власник — якийсь Богдан Трофимов. Дивний тип. Ніде не можу знайти про нього хоч якусь інформацію.

— Отже, він наш ключ, — Санін рішуче підвівся.

У цей момент у дверях з’явилася Оля.

— Я закінчила із останньою жертвою, — вона показала вістря гострого предмету, в який і збирала нечисть. Воно світилося якимось символами. — І їду з вами, — заявила вона.

Санін на мить спинився. Кирило здивовано перевів погляд з неї на Саніна, але той не став сперечатися. Замість цього тільки сухо кинув:

— Тримайтеся подалі і не заважайте.

— Я тут не для того, щоб заважати, — тихо, але твердо відповіла Оля.

За кілька хвилин вони вже сиділи в автомобілі, їдучи через усе місто. Нарешті після кількох тижнів дощів, пішов сніг. Цей світ здавався не таким небезпечним, яким був насправді. Санін відчував дивний дискомфорт від мовчання Олі, яка сиділа на сусідньому сидінні і, здавалося, глибоко поринула в думки.

— Про що думаєш? — вирішив перейти на “ти” Санін.

— У тебе гімняна машина, — відповіла вона. — Ми повземо як черепахи. Краще б я використала свої сили та перемістилася у просторі.

— Круто, ти так можеш?

“Що за тупе питання, — подумав Олександр, — звісно вона на це здатна. Вона ж між просторовий мисливець за злом.”

Санін втиснув педаль газу в підлогу, його “Славута” злісно загула.

***

Місто загорталося у ковдру зі снігу. Він густо осідав на старі кам’яні фасади та тротуари. Ольга та Санін столи на розі вулиці, вдивляючись у вивіску, що мерехтіла блідим неоновим світлом: “Чорнильний демон”.

Санін зім’яв цигарку, вдихнувши останню затяжку, і викинув окурок.

Санін і Оля стояли біля важких металевих дверей, які вели до підвалу старої багатоповерхівки. На табличці збоку ледве читалося: «Чорнильний демон». Санін постукав кілька разів, але відповіді не було. Він обмінявся коротким поглядом із Олею, витягнув пістолет і рішуче вибив двері.

Усередині пахло фарбою, металом і ще чимось, чого Санін не міг визначити. Простір був тьмяно освітлений, із низькою стелею, що ніби тиснула на свідомість. Уздовж стін стояли стелажі з пляшечками чорнил, кресленнями ескізів і витратними матеріалами. У центрі кімнати — робоче місце майстра: крісло для клієнтів, стерилізатор і невеличкий стіл, заставлений голками та флаконами.

— Ось воно, — промовила Оля, схилившись над столом. Вона взяла одну з пляшечок із чорнилом, що була напівпорожня. Чорнило мало дивний, майже маслянистий блиск, і в його товщі, здавалося, щось рухалося, мов вугрі у воді.

— Що це? — запитав Санін, оглядаючи флакон.

— Це кров його господаря, — відповіла вона тихо, майже пошепки. — Це інструмент зв’язку між світом живих і чимось… іншим.

— Чудово, — пробурмотів він. — Отже, майстер — більше ніж просто талановитий тату-художник. От тільки де він сам?

Санін перевірив технічне приміщення, яке знаходилося трохи далі. Там теж нікого не було. Оля ж намагалася магічним вістрям висмоктати з флаконів фарбу, щоб більше ніхто не міг нею скористатися. Коли вона закінчила, Олександр промовив:

— Я викликав бригаду, щоб тут попрацювала. Можливо вдасться знайти цього покидька завдяки його відбиткам пальців.

— Це лишнє, — мовила Ольга. — Він тут.

На сходах почулися важкі кроки. Санін різко обернувся, пістолет уже був у його руці. Зовсім скоро у їхньому полі зору з’явився чоловік. Невисокого зросту, худорлявої статури. Глибокі зморшки пролягли навколо хижих очей.

— Мисливець… — протягнув він глухим голосом, що лунав, мов з іншого світу. — Ти вже все почистила?

— Все, — видала Оля, показуючи йому вістря. — І назад цьому немає вороття!

Санін тримав його на мушці.

— Ти за це заплатиш, — прошепотів чоловік, зробивши крок уперед. Санін відчув, як повітря в кімнаті раптом змінилося, стало важким і задушливим.

Чоловік підняв руку, і щось невидиме ударило Саніна, відкинувши його до стіни. Він ударився потилицею, впав долілиць, але не випустив зброю. Оля ж зникла взагалі, випарувалася як дим.

Але раптом з’явилися позаду того мужика, тримаючи щось схоже на кинджал, але його лезо було з чорного металу, що сяяв слабким синюватим світлом.

— Ти ніколи його не повернеш, — кинула вона, ступаючи до старого.

— Ти одна з тих, хто досі у це вірить? — єхидно засміявся чоловік. Його голос більше не був людським — у ньому звучало щось відверто демонічне і незрозуміле, ніби він говорив двома голосами одночасно.

Він підняв іншу руку, і кімната вибухнула потоками тіні. Темрява, схожа на рідкий дим, вихлюпнулася зі стін і закрутилася навколо нього, поглинаючи світло.

Санін піднявся, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Його пістолет здавався дитячою іграшкою, направленою проти цього чоловіка.

— Залишайся тут! — крикнула Оля й метнулася до старого. Вона рухалася швидко, мов хижак, її кинджал світився дедалі яскравіше, пробиваючи густу темряву.

Чоловік спробував зупинити її хвилею тіні, але вона легко уникнула удару, зробивши різкий стрибок уперед. Лезо врізалося в його плече, і він закричав так, що навіть стіни затремтіли.

Темрява розвіялась. Санін, не втрачаючи часу, зробив кілька кроків уперед і вистрілив у старого. Перша куля не пробилася крізь захист тіні, але друга влучила прямо в груди. Чоловік похитнувся й упав на коліна, а його тіло почало розчинятися як пара.

Кімната знову наповнилася світлом. Санін важко дихав, дивлячись на Олю, яка стояла над місцем, де щойно був чоловік.

— Що це було? — запитав він, досі тримаючи пістолет у руці.

— Це був слуга, — сказала вона тихо. — Вони завжди залишають своїх, щоб захищати майстра.

— Тобто, це навіть не майстер? — схвильовано запитав він. — О, Боже! Це якийсь сюр! Можливо я просто сплю.

— Ми знищили всього лише захисника майстра. І невідомо скільки їх є у твоєму світі. Але майстер має ще десь знайти кров свого господаря, щоб поповнити його армію. Ми маємо час підготуватися.

Потилиця боліла, але попри це Санін ясно розумів, що він вплутався у щось доволі серйозне. Боротьбу добра і зла. І назад дороги вже немає.