Уповільнені кадри

День добігав кінця. Андрій не поспішав. На початку грудня снігу, як такого, ще не випало. Надокучлива мжичка колола обличчя і змушувала мружити очі. Хлопець обережно ступав слизькою бруківкою, оминаючи заглибини, де мороз затягував рідину у ковзанку. Він лише раз підняв голову, коли його обігнав високий чоловік у сірому плащі. Чому він відразу вирішив, що це був чоловік? Можливо тому, що той йшов дуже впевнено, розгойдуючи своє тіло у широкому кроці. Або Андрій відчув різкий запах чогось такого, що притамано брутальним особам: заяложеної шерсті чи гнилого виддиху після м’ясної страви. Хтозна? Це була лише мить, коли висока постать гайнула повз нього. Хлопець підняв голову і зацепенів. Сприйняття світу пригальмувались. Рухи незнайомця, здавалося, зафільмувала стара плівка, яка тепер демонструвала Андрієві в 3D версії уповільнений темп подій. З довгого плаща брудного відтінку, осипалися порохняві клаптики, чи то тканини, чи то багна, такого ж невизначеного сірого кольору. Вони розліталися вихором під велетенськими ступнями у важких черевиках і, змішуючись з льодяною мжичкою, осідали сивою памороззю на землі. Рука незнайомця зробила оберт біля стегна. Андрій побачив, як з під плаща вигулькнула морда кошлатого пса з породи тих собак, що стережуть овець у горах. Вівчарка шарпланінак, якщо він не помилився. Пес гойднувся від натягнутого повідка і протяжно завив. Його голос звучав приглушено, як уві сні, коли здається кричиш на повні легені, а звуку геть ніякого. Андрій заплющив очі. Коли знову глянув поперед себе — високий чоловік уже оминав кут будинку за сто метрів від того місця, де щойно обходив Андрія.
Швидкі кроки перейшли у біг, але все одно йому не вдалося наздогнати незнайомця. За кутом у імлі ховалися лише похмурі будинки з поодинокими вогниками у вікнах. І жодного перехожого до кінця вулиці. Сварливо каркнула ворона. Андрій ще раз протер рукою обличчя і повернувся назад. На куті будинку, де він востаннє бачив силует чоловіка у плащі, майоріло свіже зображення місцевого графіті-митця. Сірий несиметричний ромб з високим вістрям зверху і більш тупим у його основі. Горизонтальна діагональ фігури була майже на чверть більшою за її вертикальну посестру. Андрій відійшов на три кроки і примружився. Дивно, але той клятий ромб нагадував постать незнайомця, що так зухвало змінив його відчуття простору і часу.
— Та пішов ти! — Він вилаявся і сплюнув на тонкий покрив снігу, що почав застеляти слизькі доріжки.
Далі йшов квапливо і мугикав під ніс улюблену мелодію легендарного Фредді Мерк’юрі: «Don’t Stop Me Now». Не зупиняй мене зараз! Ой, не зупиняй!

Вдома панував розгардіяш. Пройшов тиждень, як Аліса гримнула дверима перед його носом і з напханою доверху валізою застрибнула у таксі. Андрій сподівався, що мине день-два, вона охолоне, розблокує його у соцмережах і вони зможуть нормально поговорити, як дорослі люди. Дні минали, на його дзвінки і повідомлення не зреагувала жодна з її подруг, а до родичів дівчини він ще не наважувався звернутись. Можливо, їй потрібно більше часу? Не міг же він настільки налажати, щоб вона перекреслила все те, що було між ними за останні шість місяців. Чи міг?
Чорна кицька, Люсінда, потерлася спиною об коліно, підстрибуючи всіма лапками одразу.
— Зараз, Люсі. Десь у нас ще залишився корм, — Андрій потягнувся до шафки і витягнув звідти пакунок з сухими пластівцями зі смаком курки. — На сьогодні вистачать. А завтра доведеться шукати тобі щось інше.
Аліса залишила Люсінду з ним. Це був ще один привід сподіватись на її повернення. Андрій нашвидкоруч розбив два яйця на гарячу сковорідку і посипав шматками сардельки. Він зітхнув:
— Що маємо, то маємо.
Кицька нявкнула у відповідь і стрибнула йому на коліна. Люсінду він і сам би не захотів віддавати Алісі. Як на те пішло, кицька більше лащилась саме до нього. Вона знала багато команд і залюбки стрибала за іграшками, які Андрій приносив для неї з кожного заробітку. Проте Аліса піклувалась про їжу і прибирання. Вона добре поралалась з цим всім. Ну, що ж, завтра він напише сам собі список і піде на закупи. А прибере потім.

— Немирська? Це ти? — Андрій доторкнувся до ліктя дівчини, яка навприсядки порпалась у ящиках з пакетиками вологого корму для котів.
— Угу, Горенчук, — та підняла очі на Андрія. — Може ми вже давно не в школі і варто згадати моє ім’я?
— Вибач, Мая. Я пам’ятаю. А твій голос взагалі не сплутаєш ні з чиїм іншим.
— Та-та, в школі всі дражнилися, що у мене постійні нежить і бронхіт одночасно, — вона усміхнулась лівим кутиком губ. Вузька ямочка застрибала вздовж щоки.
Андрій знітився від її прямого погляду і водночас зрадів, що зустрів однокласницю, яка могла б йому порадити з котячими кормами.
— Має, у тебе теж є кіт? Що ти йому береш?
— Він не перебірливий. Беру таке, щоб мені самій не смерділо. Все ж таки маю алергію на окремі компоненти, — вона наморщила носа і відпихнула пакет з апельсинами, який гойдався на лікті у Андрія.
— О! Перепрошую, — хлопець хутко зібгав пакет і кинув до свого наплічника.
— Дякую, — вона гречно кліпнула повіками. — Чому питаєш про кота? Завів собі малого?
— Не те щоб завів… — Він відвів погляд на верхні полиці, але Мая знову усміхнулась, вже іншим кутиком губ, і кивнула підборіддям. — Ти не подумай нічого такого, — Андрій ні з того ні з сього вирішив виправдовуватись.
— Я і не думаю, — вона дістала півтора кілограмовий пакет сухого корму, що майорів прямо перед очима Андрія. — Якщо дорослий кіт і стерилізований, то це згодиться.
— Кішка, — уточнив. — Дякую, Має.
Вона знизала плечима замість ввічливого «будь ласка» і продовжила далі досліджувати склад інгредієнтів на етикетці.
Андрію не хотілося отак прощатися. Минуло сім років, як вони закінчили школу. Мая не любила гучних компаній, то ж її ніколи не було на тусовках, які однокласники влаштовували ще у перші роки після випуску. Вона подорослішала, стала стрункою, високою і якоюсь містичною, якщо можна охарактеризувати цим словом ті рясні тату, якими були вкриті її руки і шия (і ще невідомо, скільки їх у неї на всьому тілі). Звісно, Андрій не проти того, аби хтось робив собі пірсинг у носі, розтягував вуха тунелями чи набивав суцільні тату на шкіру. Але чи не занадто цього всього для однієї особи? Можливо, це щось говорить про саму Маю, котрої він не знав?
— Чим займаєшся, взагалі? — Почав з банальної фрази.
— Тобі реально цікаво?
— Реально.
Мая зміряла його довгим поглядом. Її зіниці дивовижно розширились аж до самого краю райдужки. Вона підняла брову і посміхнулась обидвома кутиками губ відразу:
— Номер запиши. Зателефонуєш ввечері. Зараз не маю часу на розмови.
Вона продиктувала цифри і поквапилась до каси самообслуговування. Андрій знову спіймав той стан уповільнення, що так здивував його вчора. Мая хитала плечима і стегнами у вузькому проході, прикладаючи пакунки до зчитувача штрихкодів. Андрій мимоволі кліпнув. За мить дівчини вже не було ані в магазині, ані за вітриною на вулиці.

Це, мабуть, все ж таки побачення. Вона запропонувала йому зустрітись. Андрій доїдав другий кілограм апельсинів і розмірковував. Що ж таке принести Маї замість квітів? Не хотілось, щоб вона весь вечір шморгала носом від алергії. А ті її очі з розширеними зіницями дійсно випромінювали щось більше, ніж звичайну цікавість до справ колишнього однокласника? Чи то тільки здалося?
Він увімкнув екран телефону і натиснув на нещодавній виклик:
— Має, забув спитати… Які запахи ти любиш? Може є щось таке, що могло б замінити тобі букет квітів? Та-та, я розумію, що зима, і квітів майже немає. Ні-ні, не думай нічого. Я просто хочу тобі подарувати емоції. То щось є таке із запахів, що ти любиш і тобі не шкідливе? Гмм… Точно? Ти не жартуєш? Гммм… Пошукаю. До зустрічі.
Андрій потер ребром долоні небрите підборіддя і попрямував до шафи:
— Оце так завдання!
Він вигріб усе з полиці, де зберігалися старі застібки, відірвані ґудзики, зайві паски до плащів і пальт. Словом, увесь той хлам, яким не користуєшся роками і шкода просто отак викинути до сміття. Люсінда теж почала загрібати лапками нові «цяцьки», поки не натрапила на поліетиленові пакети зі старими комірами від зимових курток. Кішка вигнула спину і зафуркала на них, виставляючи гостренькі ікла.
— О, Люсі! Це те, що треба! — Андрій полоскотав її за вушком. Жбурнув великого гудзика у інший кут кімнати, щоб кішка відволіклась на забавку.
Мая попрохала принести справжнього хутра, якщо таке знайдеться у його речах. «Це мене заспокоює», — так обгрунтувала своє бажання. Ну, що ж, треба хутро, то значить буде хутро.
Андрій витягнув стрічку лисячого коміра від пальта. Аліса купила те пальто на весняному розпродажі. Йойкала три дні підряд, яке воно файне і елегантне. Потім взялась за ножиці і відпорола лисицю. Сказала, що немає у моді нічого ліпшого за мінімалізм. Тих жінок не зрозумієш. То бажають, аби їх було видно за півкілометра, то одягають щось настільки просте і непомітне, що він ніколи би й не здогадався, що перед ним постала справжня ікона стилю, а не людина, що ніби своїм зовнішнім виглядом так і просить не звертати на неї увагу. Андрій загорнув руду шкуринку у святковий папір. Глянув у дзеркало. Помацав пальцями щоки. Заріс щетиною за тиждень, як пес. Знову ж таки, Аліса загребла усі нормальні станки, а ранитись тупим лезом, ще й перед побаченням, йой як не хотілось. Якщо Маї до вподоби хутро тварин, то, можливо, його щетина теж її буде тішити? Він підморгнув своєму зображенню і поквапився приміряти сорочку та пастувати взуття.

Вони зустрілись на куті безлюдних вулиць біля химерного фонтану, що нагадував своїми обрисами звіра з далеких часів. У місті траплялись дивні пам’ятники, які не несли особливої культурної цінності. Андрій, гадав, що то витвори студентів-скульпторів, чиї проекти пройшли схвалення на отримання диплому від Художньої Академії. Тим не менш, мешканці давали цим фігурам свої назви і завжди можна було безпомилково знайти місце, якщо хтось призначив зустріч біля «Їжака» чи «Слона».
Мая сперлась сідницями на хвіст «Диплодока» і граційно поправила свою тісну шапочку. Здавалося, що у неї на голові зовсім мало волосся. Жоден завиток не визирав з під тугого плетеного обідка. Проте цей мінімалізм зовсім не псував її вродливого личка. Вона посміхнулась йому у вічі й пригорнулась до плеча, наче вони у стосунках вже дуже давно.
— Ти приніс мені те, що обіцяв? — Її зіниці знову заповнили майже весь простір очей.
Андрій кивнув у відповідь. Вона посміхнулася ширше. Він відчув, як світ навколо нього закружляв шаленими вихорами. Память ще торочила питання до Маї, які він приготував, поки йшов сюди, але свідомість висмикувала з тих речень окремі слова і повторювала вірші з графіті. Їх стало дуже багато, тих написів на стінах. Всі вони закінчувались малюнком ромба. Хтось, напрочуд невтомний, за останню добу обмалював безліч вуличок, якими Андрій йшов додому, чи з дому, чи будь-куди. Зараз у його голові гули дивні рими:

Це шалена бомба!
Просто глянь на Ромба!

Неминуче комбо!
Поцілуйся з Ромбом!

Йому хотілось її поцілувати. Прямо зараз, у цій несподіваній заметілі, посеред порожнього скверу. Мая наблизилась до його обличчя і затулила (здавалось, на мить) його очі своїми долонями. Наступне, що він побачив — це розмальована морозними візерунками вітрина кав’ярні.
— Як? Я не помітив, як ми сюди прийшли?
— Справді? — Вона засміялась і знову прилинула до його плеча. — Сам всю дорогу тільки й говорив, що йдемо на каву і розпитував перехожих, де тут є затишне місце.
— Розпитував? — Андрій геть нічого не пам’ятав з того, що вона сказала.
— Кумедний! Я привела тебе у своє улюблене місце. Тут смачно! Сподіваюсь, ти скоро теж будеш його називати своїм, — вона змовницьки кліпнула одним оком.
Він глянув на вивіску: «Таємне Товариство Ромбів»
— Що? Ці графіті…
— Та не переймася так, — її сміх лунав звабливими нотами. — Най собі малюють. Кому то муляє?
Іншого разу Андрій би посперечався за інформаційне сміття у місті, але зараз його бентежили і вабили лише чорні, до самого краю повік, очі Маї.
Кав’ярня мала дві зали для відвідувачів, ймовірно, кухню і ще декілька службових кімнат. Вони присіли за столик у затишному куточку другої зали.
— Я відлучусь на хвилинку, добре? — Мая розгорнула його подарунок і несподівано зашарілася. — Дуже гарне! Хочу натішитись ним на самоті.
Андрій махнув рукою на знак згоди і поважно розвалився на м’якому дивані біля столу. Йому тут імпонувало все. Біла стеля, білі стіни і біла підлога. Немов зима замела весь сніг до приміщення і розпорошила його тут у гармонійному порядку. Послужливі офіціанти у білих накидках делікатно пурхали довкола столу. Виставили тарілки, ножі, виделки. Принесли два кухлі темного напою.
З невидимиї колонок лунала тантрична мелодія. Тіло повністю розслабилось і відчуття стали поступливішими. Все, що відбувалось, сприймалось тепер, як саме те, що має відбуватись і саме таким чином, і ніяк не інакше. Значення кожної деталі, кожної миті органічно вплелися в усвідомлення самого себе, мов частини великого руху, який підхопив його свідомість і ніс до вершин майбутньої втіхи.
Він кліпнув. Мая сиділа поруч, торкаючись своїми колінами його стегон. Її голова виблискувала бездоганно-виголеним черепом ідеальної форми. З кутиків губ звисало дві шерстинки від лисячого коміра. Певно, приміряла перед дзеркалом або цілувала подарунок. Адже дівчата так роблять, коли їм щось прийшло до вподоби. Андрій хотів вірити, що і він сам їй теж дуже подобається.
За плечима дівчини вигулькнула мордочка лисого кота. Мая схопила його попід лапи, зіжмакала складчасту шкіру і доторкнулася губами до мокрого носа. Кіт аніскілечки не відреагував на її увагу. Він вислизнув з рук і по-господарськи розлігся на спинці дивану, показуючи у всій красі своє, татуйоване химерними візерунками, тільце.
— Казимир, — Мая назвала його на ім’я. — Він такий самий, як і я. Найліпший помічник у визначенні характеру людей, — вона глянула у бік Андрія і швидко глипнула на кота. Той старанно вилизував тонкий, подібний до щурячого, хвіст. Дівчина зітхнула.
— Вип’ємо? — Вона підняла один кухоль і скосила очима на другий.
— Авжеж! — Підхопив Андрій і підняв інший кухоль.

Напій подіяв майже одразу. Гаряча хвиля насолоди розтеклася по венах, збурила сироти на руках і змусила відчути тремкі передзвони в вухах від найменшого руху. Офіціанти принесли запіканку з м’ясом, прикрашену кульбабами. Андрій витріщився на пухнасті кульки.
— Це не впливає на твою алергію?
— Аж ніяк. Тут немає пилку. Це просто засіб для загадування бажань. Ти колись їв ці волохаті парасольки, щоб твоє бажання збулося?
Андрій засміявся. Мая читала його думки, говорила те, що він хотів почути, робила правильні речі.
— Ще треба приказку прочитати, коли їх ковтаєш, — промимрив він, тонучи в безодні її очей.
— Угусь, — підхопила Мая. —
А ти спробуй! Чом би
Не спіймати Ромба?

Вона затиснула зубами одне суцвіття і припала поцілунком до його губ. Її язик проштовхнув парасольку якомога далі, ковзнув по його піднебіддю і наповнив дивним присмаком усю гортань. Андрій ковтнув. Колючі пір’їнки залоскотали горло. Кадри німого кіно уповільнились. В його уяві все тіло вкрилося величезними пухирцями. Здавалося, вони розбухають до розміру тенісних м’ячів і от-от мають луснути. Мая не відпускала його обличчя. Вона обхопила руками плечі хлопця, не даючи йому ані найменшої змоги поворухнутись. Її язик помандрував його щоками, підборіддям, чуприною. По відчуттям, вона злизувала увесь волосяний покрив з його шкіри. Андрій поринув за хвилями свого збудження. Проте, якби це не видавалося дивним і незбагненним, йому страшенно подобались її пестощі. Йому хотілось кричати: «Так, дорогенька! Пий мене, їж мене! Шаленій!» Пісня Гайтани лунала не тільки у його свідомості, але й заполонила весь простір навколо. А потім змінилась на: «Бо тебе кохає фантастична жінка» Таяни. Щось таки ті співачки знали про справжні почуття, не дарма у них такі схожі імена.
Його тіло гойдалося, немов у капсулі невагомості. Відчувалися легенькі укуси по всій поверхні шкіри. Андрій хотів було розплющити очі, але ціла зграя летючих сніжинок ринулась до його повік. Вони не танули від тепла його тіла, а пурхали невагомими крильцями і шурхотіли дрібними лапками. Він зробив ще одну спробу подивитись на зовнішній світ. У цю мить Мая вчепилася нігтями у його вовняний светр і роздерла прямо посеред грудей. Він опустив голову і нарешті побачив, що відбувається. На його животі, руках і нижче пояса, десь там у паху, роїлися маленькі білі метелики. Вони присмоктувались липкими хоботками до кожної волосинки і вбирали її в себе. Словом, пілінгували дочиста, не згірш, як те роблять майстри косметичного салону. На шкірі Андрія проступили мереживні орнаменти, схожі на ті, які він раніше сприйняв за тату на тілі Маї і її кота. Уфф, це найдивніше перевтілення, яке йому довелось спостерігати!
Збудження наростало. Йому хотілось домінувати у цій ситуації, рухатись вільно, контролюючи своє кипіння пристрасті, направляючи силу бажання у джерело майбутнього вибуху. Він намагався піднятись і перевернути Маю на спину. Вона злостно шикнула і підняла своє обличчя. З її викривлених губ стирчали нитки светра, за вухом закрутилася прядка його русявого чуба. Над бровами виросли тонкі вусики, які безперестанку гойдались, немов у пошуках нової поживи. Очі затягло каламутною плівкою. Здавалося, вона втратила людську здатність бачити. Перед Андрієм була не дівчина, його однокласниця, Мая Немирська, а дике створіння, схоже на велетенського безбарвного метелика, або, радше, на вовняну міль. Воно тонкими лапами чіплялося за його одяг і шкребло липучим язиком по шкірі.
Хвиля відрази закрутилась з середини шлунку. Хтиве бажання зникло моментально. Він смикнувся усім тілом назад у спробі відірватись від чіпких лапок бридкої комахи. Зі спини своєї господині вискочив кіт Казимир і увігнався кігтями в оголені плечі. Андрій завив від болю. Увесь вміст шлунку фонтаном виприснувся назовні. Певно, спрацював захисний інстинкт організму. Апельсиновий сік, разом з неперетравленою м’якоттю помаранчевими струмками поливав голову колишньої Маї. Вона відсахнулася, прикриваючи долонями темні алергічні виразки на колись такому бездоганному черепі. Малі метелики, що не так давно полірували його шкіру, гайнули до стелі і заметушилися у хаотичному пасадоблі. Андрій рвонув до виходу. Він плював блювотинням, відганяючи від себе кухарів і офіціантів комашиного ресторану. Ті всі, як один, закривали лапками свої обличчя, якщо так можна назвати те, що було у них зверху туловища. Страшна здогадка заволала у його голові: «Вони володіють гіпнозом. Заманюють жертв і здирають з них, все, що можна зжерти». Пригадався чоловік у плащі, який тягнув ременем кошлатого пса. Господи! І я у це вляпався! За спиною почулось протяжне виття. Очі засліпило черговою протяжною миттю з темним екраном і посіченими лініями, мов зі старої плівки.

На вулиці лютувала завірюха. Великі лапаті сніжинки жалили зранене тіло. Він вперся у стіну. Звідти горлали величезні букви:

Ще не грали в рондо!
Повернись до Ромба!

Слова розбивались на шматки, здіймались метеликами над його головою і потім знову повертались на стіну у тому ж порядку. В останньому слові (точніше, у знакові несиметричного ромба) в усіх комах горіло червоним у їх дрібних оченятах. Андрій вдарився об стіну і плюнув залишками цитринів зі свого шлунку. Зображення сповільнилося у своєму наступі і зависло знавіснілим поглядом багряних цяточок.
Наступної миті він уже пробирався крізь високі замети снігу на півдорозі до свого будинку. Написи графіті били його хвилями гніву:

Стане тобі торба!
Ти покинув Ромба!

Ой, дурний ти зомбі!
Бо злякався Ромбів!

Андрій заплющив очі і йшов далі. Він рахував кроки. Помічав коротким поглядом дистанцію до майбутньої точки відліку і знову заплющував очі. Таким чином крики букв ставали дедалі тихішими і менше гойдалися часові проміжки між уповільненням і прискоренням. Коли він влетів у свій під’їзд, на внутрішній частині дверей відбилося лінійне зображення кособокого ромба. З кожним кроком сходами воно темніло, тьмяніло і врешті згасло. Знесиленим поштовхом плеча відчинив двері квартири і впав у коридорі без свідомості.

Невідомо скільки часу він пролежав отак горілись посеред нагромадженого взуття. Шия затекла від незручного положення, але руки і ноги зігрілися і знову набули здатності до плавних рухів. Андрій поволі піднявся, скинув з себе пошматований одяг, зав’язав його у великий поліетиленовий пакет і жбурнув на сходовий майданчик. Наступну годину він пролежав у паркій ванні, здираючи зі своєї шкіри будь які незрозумілі сліди. Несправжні тату танули в бульбашках лавандової солі.
Нарешті у своєму ліжку і на чистих простирадлах. Засинав повільно. Час від часу він схоплювався на ноги. Розпилював по квартирі вміст лавандового аерозолю проти молі. Пощастило, що Аліса накупила того добра з запасом. Згадав, що з літа ще залишились липкі стрічки від мух. Хто його зна, може для малих метеликів теж спрацює? Ага, ще треба обробити шубку Люсінди від паразитів. Андрій знайшов у котячій аптечці засіб від бліх, спіймав перелякану кішку і щедро видавив вміст тюбика їй на холку. Люсінда тихо пискнула і видерлася на шафу, щоб повилизувати хоча б ті місця, де могла дотягнутися язиком. До сходу сонця залишалось години три, не більше. Тіло нило від втоми. Най там що буде зранку, але зараз він зробив все, що міг для своєї безпеки.

Телефон натужно стрибав від протяжних гудків. Андрій схопив гаджет і тихо свиснув:
— Шість пропущених від Аліси!
За три хвилини знову пішов виклик.
— Привіт! Добре справи… Та, наче все норм. Прийдеш? Поговорити? Ммм… За півгодини? А зараз котра? Ого! Вже десять по одинадцятій! Добре, приходь. Та, що там?.. Нічого такого, просто запрацювався допізна. На телефон не дивився. Пробач… Добре. Добре. Чекаю!
Андрій гасав по кімнаті у пошуку випраних речей. Не хотілося, щоб дівчина побачила його занедбаним нечупарою. Голова, звісно, мала дивний вигляд. Особливо, незвично було бачити себе без брів. Кажуть, що найбільше помітно емоції людини саме за рухом брів. Що ж, тим ліпше. Аліса не зможе прочитати його здивування чи радості. Вирішив одягнути худі з капюшоном. Можна прикрити маківку, посилаючись на застуду чи головний біль. Зрештою, вона сама від нього пішла, то буде схвально, якщо запитає про його самопочуття. Може, вони зможуть пробачити одне одному? Він почував себе винним перед Алісою за вчорашнє. Як там не було, гіпноз чи обман, але він свідомо був готовий зрадити їй з іншою дівчиною.

Вона стояла у довжелезній шубі зі шкурок песця. У руці тримала новий айфон і брелок з ключами від авто.
— Проходь, — він силувано посміхнувся, запрошуючи її до квартири.
— Я не надовго, — вона манірно зняла зі свого кирпатого носика темні окуляри.
— Казала, поговорити хочеш…
— Так. Скажу декілька слів. Я зустріла справжнього чоловіка, — вона зневажлива зміряла оком його постать. — Це сталося не вчора і не тиждень назад. Словом, я давно його кохаю, але не була впевнена у його почуттях.
— Зараз впевнилась? — Андрій ледь стримував скрипіння зубів.
— Так, — вона гонорово підняла підборіддя. — Я прийшла забрати Люсінду.
Аліса відгорнула волосся назад і він помітив нові кульчики у її вухах. Це були світлі ромби неправильної форми. Таку форму ні з чим не сплутаєш. Авжеж, волосся не справжнє, і брови намальовані, і вії накладні, та й, взагалі, шуба зі штучного хутра, а на руках он проступають фальшиві тату.
— Угу, Люсінду… — Він гмикнув собі під ніс і хутко пірнув у кімнату.
Вибіг з банкою лавандового аерозолю і направив Алісі в обличчя:
— Я ще тобі віршик почитаю, якщо ти цього не розумієш!

За красивою брехнею
Не сховаєш горба!

У кульбабкову алею!
Геть до свого Ромба!