Ловці містики

У печі жеврів вогонь та роздавались глухі стуки молотка об метал. То старий коваль виробляв нову зброю на замовлення..
— Синку, зможеш повести цю тачанку до Вілунхена?
— Аж до Вілунхена?
— На жаль, так. Нам прийшов голуб від них про замовлення металу і однієї спеціальної зброї. Справишся?
— Напевно. Хоча стоп. Це ж мені треба буде їхати через містичний ліс?!
— Там давно немає містики, Едвіне.
— Але все одно лячно якось… А хоч скільки за це замовлення нам заплатять?
— 50 золотих.
— Скільки?!
— Якщо не хочеш я когось іншого попрошу…
— Ні-ні-ні. Я зрозумів, тату. Прямо таки завтра виїжджаю!
— Тоді добре підготуйся до від’їзду. — і після цих слів Едвін блискавкою пішов збиратись.
Він залетів в хату і відразу в кімнату.
“Так… Мені потрібний одяг, подушка, я ж маю на чомусь спати…”
Наступного дня вранці він зібрав всі речі, підійшов до батька та попрощався.
— Бережи себе, сину!
— Звісно, батьку!
Позаяк шлях був розрахований на 3 дні, то він взяв із собою достатню кількість їжі. Також він не забув про зброю, він мав гарну сокиру, якою сам не раз йшов на полювання звірів. Він запряг коней, сів на повозку, та поїхав.
На виїзді із села він зустрів бабусю Лідію.
— Привіт, бабуль!
— Привіт, юначе!
— Як ви поживаєте? Все гаразд?
— Так-так, все гаразд. Дякую, що хоч ти цікавишся. А ти, юначе, куди намилився?
— Та замовлення надійшло з Вілунхена. Прийдеться мені повезти, бо дороге. Тому батько і відправив.
— Ох, біднятко, то тобі треба буде через містичний ліс їхати?
— На жаль, так. Ще й ночуватиму там, бо дорога довга.
— Візьми від мене цей амулет, хай він тебе захищатиме. – вона забирає амулет зі своєї шиї та дає його Едвіну. Це було звичайне намисто з білим, сніжним обсидіаном.
— Ох, дякую вам, бабуль! Та не треба було так тратитись…
— Ану не переч мені! І ще одне, Едвіне. Якщо тобі все ж попадеться містика, тобі краще знати ще молитву.
— Молитву?!
— Так, вона допомагає проти містики. А разом із цим амулетом вона тобі допоможе навіть знищити містику!
— Та ну, бабуль, містики давно вже немає.
— Ану цить! Ніхто не знає, коли вона з’явиться. Тому тобі краще бути обачним.
— Добре-добре!
— А тепер повторюй за мною! “Я скликаю до Бога та світу, врятуйте мене від цієї нечисті та захисти цим інших. Даруй мені сили для знищення та запечатування супостата. Амінь!” — бабуся робила це з такою концентрацією та з вірою, що на хвильку Едвін дійсно повірив у містику і те, що вона все ж існує у лісі. Після цих слів, вона повільно відкрила очі та глянула на нього, — Після цих слів містика повинна зникнути або померти, якщо ми говоримо про тварин. А якщо ні…
— То що тоді? — перебив її юнак.
— Тоді тобі не допоможе ні бог, ні молитва, хіба що “вони”.
— “Вони”? Ви про кого бабусь?
— Про ловців містики! Це секретне угрупування, яке займається знищенням цієї нечисті. Але чи збереглись вони ще дотепер, це вже питання…
— Ви колись про них чули?
— Навіть не чула, а бачила! Хоч це і легенди, але мені пощастило їх побачити. Якраз-таки вони дали мені цей амулет та навчили молитви!
“Бабуля напевно з глузду з’їхала…”
— Так-так.
— Не віриш, юначе? А я б повірила. Ну менше з тим. Бажаю тобі удачі довезти товар!
— Дякую, бабуль! — після цих слів він поїхав.
“Хоч люди кажуть, що вона трошки поїхавша, але вона все ж добра.”
Перший день подорожі відбувався дуже добре. Едвін без проблем їхав. І от вже темніло, а до лісу було 2 години дороги. Дістає карту з сумки та дивиться:
— Тут я переночую. До лісу 2 години. Ночувати там двічі я не маю бажання. І так за завтра не встигну проїхати ліс.
Вранці наступного дня він прокинувся, встав, небо на сході сонця було неймовірним. Краски червоного, рожевого та жовтого перемішувались та від цього вид був ще більш приголомшливим.
“Якщо такий світанок, то думаю, що день пройде чудово!”
Приблизно за 2 години на дорозі була мітка, точніше знак, де було написано “Містичний ліс”. З невеликим острахом Едвін рушив далі. Він їхав серед темного лісу, де не було, на його думку, ні душі. Хіба що місцева фауна. І от почало темніти і він зрозумів, що вже вечоріє і потрібно робити привал. Поки було ще трохи світло він зібрав трошки гілок та розпалив багаття. Розклав нічліг та вмостився на зручну подушку накинувши на себе свою накидку. Оскільки це був ліс і ніч, то Едвін, на всякий випадок, не випускав свою сокиру з рук. Навіть почав засинати з нею. Але не встигнувши навіть заснути він почув сильне іржання коней. Не пройшло і 5-ти секунд як він почув гарчання з темної сторони лісу. Спочатку він подумав, що це просто вовк, на яких він вже звик справлятись. Та щойно звір вийшов на освітлення, Едвін окам’янів. Вовк з двома головами.
— Що за чортівня… Невже містика… — промовив він.
Та на думки не було часу і він це розумів. Він одразу згадав слова бабусі і почав промовляти молитву, взявши амулет в ліву руку. Вовк почав ще більше гарчати та накинувся на нього. Едвін зумів ухильнутись, але молитву він не перестав промовляти.
— Амінь! — крикнув він, але вовк залишився непорушним. Складалось враження, що вовк ще більше розлютився через молитву, – Чорт забирай, та пішло воно все!
В руках все ще була сокира, то ж він трошки зменшив дистанцію, по дорозі вирвавши трохи трави. Вовк почав бігти на нього, Едвін це передбачив, кидає траву в обличчя вовку, і пішов і сліпу зону з якої завдав удару, проте відрубалась тільки одна голова. Потекло море крові, друга голова гарчала ще секунд 5, але повалилась на землю через втрату крові.
— Це було максимально небезпечно, — з важкістю промовляє він, — Тяжко дихаю ще від страху, що охопив мене. Але мені не дає покою те, що вовки по своїй природі ходять не одні, а в зграї.
Не встиг він про це сказати, як знову почув гарчання з лісу. При тому не одне, штук 15-20. Едвін не рахував навіть. Звуки долинали спереду та зліва.
“То я тут помру напевно… Хах… Не довіз я цей товар за 40 золотих. Шкода”
Він прийняв свою долю, тому опустив руки та вже нічого не робив. Але коли перші вовки почали наближатись, з лісу він почув одне слово:
— Стріляй! — і попри нього пролетіло десяток стріл, які вразили всіх вовків. Едвін стояв незворушно і не міг зрозуміти ситуації.
“Що?.. Хто?!”
— О, так ти живий юначе! А ти щасливчик! — до нього підійшов чоловік, він посміхався і виглядав на років 30.
— Так… Живий… А ви хто такі?… 20 містичних вовків…
— Ну ти зрозумів, що це містичні вовки. Думаю мав би повірити. Ми “ловці містики”. Секретне угрупування, яке знищує містику.
— То ви не легенди?! – юнак не зміг приховати своє враження.
— Звісно ж ні. Але ми секретні, тому попрошу тебе тримати це в секреті. Якщо люди дізнаються, що тут розгулює містика, то почнеться хаос. — В цю секунду чоловік глянув ні ліву руку юнака в якій був амулет, і промовив, — Даси подивитись?
Едвін простягнув руку та дав амулет цьому незнайому чоловікові. Він почав уважно роздивлятись та спокійно запитав:
— Звідки він в тебе? Невже ти вкрав його?! — і всі інші люди насторожились.
“Чому в них така реакція на цей амулет?”
— Мені його віддала бабуля в селі.
— Бабуля? Як її було звати?
— Панна Лідія. Їй вже за 70 років. — зніяковіло.
— Звідки він в неї? Невже хтось їй це віддав?
— Я всіх деталей не знаю, пане. Вона тільки сказала, що ви, ловці, їй дали це. І також навчили молитву.
— Молитві?! — здивовано, — Можеш її розказати?
Едвін розказав всю молитву. І здивування цього чоловіка неможливо було приховати. Тут явно було щось не так.
— Добре. Може хтось і віддав це їй. Але вчити молитви… Можливо на це була своя причина. Вже нічого не поробиш. Вибирай юначе, віддаєш це нам і забуваєш про це все, як про страшний сон, або приєднаєшся до нас. Я, як капітан цього загону, даю тобі вибір, бо ти маєш амулет та знаєш молитву. А це вже доволі непоганий показник. Все залежить від тебе. Можу хіба сказати те, що нам би було добре набрати ще людей у свої лави, бо через деякий час в нас почнеться остання місія. Остання місія ловців містики.
— В сенсі остання?
— Не можу сказати, поки не приєднаєшся. Тому думай.
— Але мені потрібно довезти товар у Вілунхен…
— Мої люди її доправлять туди, якщо ти приєднаєшся.
— Це звісно добре, але за неї нам мали заплатити 40 золотих.
— 40? Даю 50 особисто тобі. В нас є набагато важливіше завдання.
“Я не продажний… Я не продажний… 50 золотих…”
— Добренько! Я приєднаюсь!
— Тоді чудово. Йдеш з нами. — капітан почав запрягати коня і сів на нього.
— А куди це ми?
— На базу ловців, як куди? — знизив плечима.
— А де вона розташована?
— У Вілунхену. — Едвін став стовпом.
“Та мене обманули!”
Йому теж дали коня та вони разом поїхали на їхню базу. По дорозі вони продовжили говорити
— А я так і не запитав, як вас звати, пане?
— Капітан Бенкс.
— Я Едвін, пане.
— Приємно познайомитись. Хоч це дивно вийшло, що тільки зараз.
— Та нічого, я розумію. І я ще хотів запитати у вас про цю “останню” місію ловців містики.
— Сама назва говорить сама про себе. Це буде останньою місією нашого угрупування. Після стількох років ми частково знешкодили сили ворога. Також знайшли їхнє лігво. І зараз ми найближче підійшли до того, щоб закінчити це все.
— В них є свій король, чи що?
— Так. Його ім’я Арафан. На цю мить він на 6-ому плані прояву енергії. І нам зараз потрібно встигнути знищити його до поки він не стане на 7-ий план прояву енергії. Якщо ж це станеться, тоді всьому людства “кришка”.
— А що таке ці плани прояву енергії?
— Це так звана сила. У більшості людей 1-ий план, фізичний. Дехто має 2-ий план, астральний. При спеціальних тренуваннях план може змінюватись і прокачуватись. Наш головний має 6-ий план, Монадичний. І він єдиний, хто може поки перемогти Арафана.
— А наскільки швидко Арафан прокачує свій план?
— Доволі швидко. Колись давно, декілька мудреців нашої землі запечатали його, на довгі-довгі роки. Вони попереджали, що рано чи пізно він зніме печать та посіє зло на цей світ. І нам, ловцям, потрібно бути готовим. Але ми втратили пильність. І зараз ми стоїмо на дуже хиткій поверхні. Один неправильний рух та людству кінець. Зараз вся відповідальність на нас. Тому нам і потрібно був твій товар.
— В сенсі? Так я вам мав його везти?
— Так. Там срібло та срібний меч. Тому ми і поставили високу ціну.
“Та щоб тебе чорт побрав!”
Їхали вони ще декілька годин. Капітан Бенкс відповідав на всі питання, які виникали у юнака.
— А звідки походить ця сила?
— Звідси, — і вказівним пальцем показує на голову, — все залежить від нашої уяви та розуміння світоустрію. Тому дальше 6-го плану наш мозок не може осягнути, бо там все переходить за границі людського представлення.
— А як прокачувати цю силу?
— Містика прокачує її за допомогою поглинання людських розумів. Якщо Арафан поглине нашого головного, то він одразу стане 7-го плану, якщо і не 8-го… Цього не можна допустити. А ми, люди, можемо прокачати тільки 2 способами. Або самотужки, або за допомогою інших. Ми не поглинаємо інших, а поглинаємо знання, які дають нам інші. А самотужки це мало кому вдається. Зрозуміти 2-ий план не важко, якщо ти вже бачив містику, та справився з нею. Третій план самотужки ще можна досягти, але вже важко. Бо це ментальний план. Тут все залежить від твоїх думок. Конкретні, абстрактні. Як я казав, все йде з голови. Тому і цей план напряму залежить від думок. Якщо не впорядкувати свої думки, то не досягнеш 3-го плану, а інших і подавно. Після 3-го нам допомагають інші люди вже напряму. Вони допомагають зосередитись, роблять спеціальні обряди і так далі. Перші три плани складають — три світи людини.
— А які інші плани?
— Четвертий є інтуїтивним. Миттєво пізнання, проникливість і так далі. Або як в народі кажуть — геній незвичайної душі. Це генії які покладаються на інтуїтивне натхнення для створення чогось нового. Не кожен зможе створювати щось нове з нічого. 5-ий план є нірванічним. Коли людина його досягає, то його душа звільняється від оков людства. Вона пов’язані з фізичними тілами, та вони випередили людство і вже закінчують цикл людської еволюції.
— А шостий план?
— Шостий план доволі цікавий. По легендах і словам людей, то це стан піднесення. Ти закінчив людську еволюцію та маєш іскру Божественної свідомості. Ти досягаєш нових горизонтів, та стаєш на крок ближче до Бога. А 7-ий план вважають божественним. Ні одна людина ще не перейшла у цей план. Бо для людини це майже неможливо.
Після всіх пояснень в юнака залишилось гарне відчуття. Бо познайомившись з новими товаришами, вони по дорозі багато чого обговорювали та капітан не цурався відповідати на всі-всі запитання. Едвіну це вже подобалось і він думав:
“Якщо я все ж помру на цій місії, то хоча б як герой”
Після подорожі вони прибули у Вілунхен, до бази ловців. На вигляд виглядав як звичайний величезний замок, проте всередині все кардинально відрізняється. Всі метушились, навчались, говорили.
— Едвіне! Спочатку нам потрібно зустрітись з головним. Він подивиться на тебе і скаже чи ти підходиш нам. — сказав капітан.
— Добре, без проблем.
Вони йшли коридорами і нарешті добрались до великої зали прикрашеної портретами та коштовностями.
— Вітаю вас, пане Деймоне! — капітан вклонився. Машинально Едвін теж.
— Вітаю і тебе, Бенксе. Бачу, ти привів новачка.
— Так, хотів би, щоб ви глянули чи будуть з нього люди у наступній битві.
— Хм… — Деймон пристально дивився на Едвіна, що йому було ніяково. Насправді сам він виглядав доволі здоровенним, одягненим у білий фартух, що символізує чистоту. Він власно сидів на кріслі. Та поки він думав і обдивлявся головного, той сказав, — Добре. Хороший хлопець. Може допомогти нам. І в мене питання до тебе. Звідки в тебе цей амулет?
— Пане, він говорив, що отримав це від бабулі в селі. – почав говорити капітан.
— Справді? А як її звати?
— Пані Лідія, сер. — відповів Едвін.
— Лідія значить… Вона не казала звідки цей амулет дістала?
— Ні.
— Ясненько. Ну тоді ти вільний. Далі всі інструкції тобі надасть капітан Бенкс.
— Добре, дякую вам. — вклонившись сказав Едвін.
— Дякую за аудієнцію. — також вклонився капітан.
Вони вийшли із зали та попрямували у казарми, де юрмилися люди.
— Це твоє ліжко. На жаль, в нас почався наплив людей, то ж приходиться жити так. Умощуйся та за декілька годин нас покличуть на збори.
— Дуже вам дякую!
Капітан пішов та Едвін сидів на ліжку, а потім і заснув після безсонної нічки. І тут враз його будить незнайомий хлопець:
— Пане, пане, нас кличуть на збори, ходімо!
— Ох, збори, дійсно! — він одразу встає та вони разом з цим хлопцем йдуть в головну залу, де зібралось багато народу.
Вони прийшли і на сцені було видно головного та 5 капітанів. Коли всі зібрались головний Деймон почав:
— Перш за все, дякую всім, що ви прийшли на збори та дякую всім, хто доєднався до нас недавно. Це неймовірно величезний вклад в порятунок людства. Я думаю ситуацію загалом вам повинні були пояснити. Та все ж, я повторюсь. За 2 дні ми виходимо на нашу останню місію як ловці містики. Ми підемо прямо в лігво противника та знищимо його! Ми переможемо та захистимо наші домівки за будь-яку ціну! Або помремо героями або ніяк інше! В нас тільки 1 ціль і це вбивство Арафана! Провал недопустимий! Так ви зі мною ловці?!
— Так, Сер! — пролунало з кожного кутка зали.
— Готуйтесь, тренуйтесь, бо за 2 дні ми вирушимо і це може бути ваш останній день. Дозволяється відправляти листівки рідним за допомогою голубів! Але пам’ятайте правило, ловців містики не існує.
— Так, сер, слухаємось!
“Яка потужна промова…”
Пройшло 2 дні.
Знову пролунав звук початку зборів. Всі були приготовлені, оснащені та з новими силами.
— Що ж, друзі… — почав Деймон, — Сьогодні може бути ваш останній день, але я обіцяю, ми виконаємо поставлену перед нами місію та знищимо зло, попри на всі втрати! Ми повинні це зробити, щоб людство жило в мирі! Так положемо ж наші серця за людей і нашу землю!
— Так!!!
— Якщо так, то по конях і пішли! Врятуємо світ як герої!
Всі люди одночасно сіли на коні та карети. Почалась остання місія ловців містики.
“Як це бентежно…”
І от вони всі вирушили на східну частину Містичного лісу, де була розташовано лігво містики.
— Все ж вирішили прийти до мене самі… — сидячи на троні мовив Арафан, — всі приготування зроблені, Гадеоне?
— Так, ваше високосте. Все зроблено як ви і приказали нам. Людям тут не вижити. Це буде їхньою гибеллю.
— Тоді чекаємо на них. Кажи пішакам, щоб вони зустріли та ослабили їх.
— Слухаюсь.
Вся кінна кавалерія та карети прибули на місце. Тут виднівся величезний вхід в підземелля, де була вся містика і її король.
— І так, всі пам’ятають план? Тримати пана Деймона наостанок. Всі ми повинні стримувати їх.- сказав капітан Бенкс
— Пане Бенксе, а якщо їх виявиться більше?
— Все або нічого. Іншого варіанту немає. В нас тільки 1 варіант закінчення цього всього і це перемога.
— Так, точно!
— Воїни, приготуватись! — пролунав звук мечів, щитів та крик людей, — Погнали!
— Та-а-а-а-к! — з криками всі люди увірвались в лігво містики.
Почалася справжня бійня. Містика чекала на них. Тому вони почали бій одразу як зайшли в підземелля. Долинали звуки мечів, плоті, яка рвалась, болісні крики людей та все інше. Едвін старався відбиватись, ззаду за допомогою молитв їм допомагали і вони помітили, що перемагають. І з цим всі ринулись в бій з новими силами. Пройшло 30 хв та всіх монстрів було вбито. Залишилась тільки остання кімната. Тронна зала короля Арафана. Людей залишилось не так багато, проте найстійкіші. 5 капітанів, головний, та декілька інших, що вижило, серед яких був і сам Едвін.
“Останній крок… І ми перемогли… Треба вижити!”
Не встигли вони відкрити двері, як вони самі відкрились. І перед ними стояла зала з розміром пів міста, на кінці якої був трон і на ній була велика істота з короною. Але сама корона була ніби тіло істоти. Це був Арафан. Велике створіння, більше схоже на людину, але не з крові й плоті, а з всяких порід, домішок, дерева. З яскравим світінням в районі серця. Це було його серце. Серце містики, яке потрібно знищити.
Також в тінях виднілись інші монстри та його генерали. 5 містичних хаосів. Найсильніші воїни містики. Та Едвін не встиг багато роздивитись, бо по шкірі мурашки пробігли, та невідоме почуття страху, чи то відчаю.
— Я не думав, що ви так швидко прийдете, любі друзі. — голос Арафана було чути звідусіль.
— Я не буду багатослівним, проте нам час закінчувати це, Арафане! — сказав Деймон.
— Ох, любий Деймоне! Вам ні за що не перемогти нас. Ви не зможете вибратись якби цього хотіли. Це пастка.
— Навіть якщо так, то ми тебе вб’ємо! – розізлився Деймон.
І після цих слів почалась остання битва. Едвін пробував відбиватись паралельно читаючи молитву, проте за декілька моментів він побачив меч в своїх грудях. Це був меч одного з 5-ти хаосів.
“Невже воно так закінчиться?… Трясця…”
— Тримати стрі… — кричав Бенкс, але в ту ж секунду його голови не стало.
Останні воїни людства гинули одні за одним і Деймон нічого не міг вдіяти, бо сам боровся з королем містики. І кінець кінцем залишився тільки він.
— Любий Деймоне, як бачиш, все сталось як я говорив! — зверхньо каже король.
— Але якщо я тебе переможу, то переможу і всіх тут!
— Генерали! Якщо вмішаєтесь, то я вас сам уб’ю!
Почалась битва між головними. Тривала вона доволі довго, та Арафан сказав:
— Деймоне, ти хоробро бився, проте я на крок попереду. Генерали, затримати його!
Він розгубився.
— В сенсі затримати?! Невже поглинути всіх… Я не допущу цього! — та генерали накинулись на нього. Він може їх перемогти, але водночас до Арафана він наблизитись не може через тиск.
Вся енергія з людей, їхні розуми та буття, все почав поглинати Арафан. Все йшло до нього і одразу поглиналось. І тут поки Деймон бився в залі засвітило світлим кольором. У короля виросли крила.
— 7-ий план… — пошепки промовив Деймон. І його погляд одразу змінився. Він занурився і абсолютно зневірився.
— От і все, Деймоне. – і клинок короля проткнув груди Деймона, — Тепер я можу тобі зашкодити!
— Пробачте всі… Ми не впорались… — з останнім подихом Деймон впав на землю.
Нікому так і не вдалось врятувати людство. Ловці містики провалили останнє завдання.
З часом містика захопила та вбила всіх. Так і закінчилось існування людства.