Орден Мернісі

Ми жінки. Ми матері, сестри, подруги, доньки. І ми відьми, але не прості. Наш Орден заснований у пісках країни Манципах. Магічний східній регіон, у якому ми боремося і по нині за наші права. За права жінок. За можливість обирати віру. За можливість виглядати так, як ми хочемо. І за те, щоб ми могли самі обирати, як нам жити.
Сьогодні день літнього сонцестояння. Зазвичай, це найпекельніший день у нашій місцевості. Піски пустелі Ассати сухі та палючі. А корінний народ, що здавна проживав тут, звав себе Ассатинськими кургваями. Кургваї, з перекладу, – ті що підкорили суху пустелю.
Мої старші сестри, Фатіма та Мелін, бігають відносячі усі необхідні речі для приготування обряду. Прянощі, сушені квіти, різноманітне напівкоштовне каміння, ягоди й гілки Фіанісу. Обряд, що відбуватиметься, це щорічне служіння Ордену Мернісі. Найспекотніший день у році, який має у собі потужне енергетичне значення. День, у якому ми поклоняємось проматерям і силам родючості.
Чую з вулиці хтось мені кричить.
— Суфіє… Суф… Суфія, ти довго там ще будеш м’ятись в домі?
Це була Фатіма. Її важкий і місцями суворий голос, важко було переплутати з кимось іншим.
— Зараз буду.
Я вдягаю святкову бургу з різноматіним оздобленням, та хапаю напівпрозору чорну шаль, яку вже вдягну по дорозі до озера.
На вулиці мене чекає Фатіма та наша сусідка і подруга Нія. Вони вбрані у золотисті бурги. Такі носять старші діти у сім’ї. Фатіма вдягнена у смарагдову шаль, що підкреслює такого ж кольору її очі. А Нія красується переді мною у білій шалі, на якій розкинуті вишивки та Манципаський бісер. Разом, як і домовлялись, ми підемо на пекучий обряд.
— А де Меліна? – Питаю я
— Вже там. Вона лишилась допомагати метері перед обрядом. Тому ми підемо без неї.
— Зрозуміло.
Наша матір Розан, очолює орден вже десять років. Тому вона і буде проводити усю основну частину обряду, читання молитви та мантр. Головна відьма, метера ордену або ж посланниця Мернісі.
Йти нам близько двадцяти хвилин. Поруч з нашим піщаним поселенням, є підземне озеро. Щоб до нього дістатись, треба пройти через пустельні скелі. До нашого храму-святилища Мернісі. З дитинства я там часто бувала. На вигляд ці скелі схожі на вертикальний насип мокрого піску. Три витягнуті насипи до сонця, що оточила пустеля Ассата.
По дорозі ми з дівчатами у нетерплячому очікуванні. Кожного разу це заворожуюче дійство. Опісля якого, на додачу, буде святкування, де кожна зможе відпочити, поїсти і потанцювати.
Спускаючись по древнім сходам підземелля, я чую голос метери. Воно розпочинає ритуал з мантри. Монотонна. Заворожуюча. Нестримна. Мантра метери зазиває сили пустелі. Ми проходимо крізь кам’яну арку, прикрашену квітами, що носили мої сестри, та всідаємось на розшиті золотими нитками подушки. Подушки розкидані навколо озера. Святої води. А наша матір стоїть по середині неї. Озерце неглибоке, але широке. Озеро освічує денне світло, з великого пролому землі над головою. Всі жінки і дівчата навколо вдягнені в різнобарвні шалі та хустки. У кожної обличчя покрито святковою бургою.
Я зручніше вмошуюсь. Поруч зі мною по правилам сидять сестри, бо ми одного роду. Після закінчення першої, вступної мантри, лунає ще декілька. За цей час збираються усі хто спізнювався. Це, так би мовити, розігрів. Зараз вже почнеться основна частина. Метера встає на коліна. Тепер вода їй стає вище поясу. І промовляє:
— Склонімося, сестри.
Всі опускають голови. Ноги складені у позу лотоса, а руками зариваємось у піщану землю. Повноцінне єднання з природою. Ритуал розпочинається. Метера проговорює далі.
— Цілюща вода. Матір сили. Родючої землі сестра. Небесної блакиті берегиня. Родителька суворих пісків. Я благаю милість цих стихій.
У барабанах починає відбиватись ритм. Так, я забула сказати. На спеціальній лавці сидять три жінки-музики. Одна з круглим барабаном. Друга із флейтою. Третя ж послуговується лютнею, перебираючи майстерно струни. Їх постаті освітлюють два факели, по обидві сторони лави. Першим завжди починає звучати барабан, потім лютня, а за ним і флейта.
А зараз моя мати почне говорити на древній мові жриць. Давайте послухаємо.
— Ami el majunat. Vasta asta pieru. Jasi lun, lub en lac. Хarto? Enmeekii? Istole?
Думаю ви зрозуміли. Закінчимо на цьому.
Ритуал проводиться до заходу сонця. А надвечір всі підіймаються на гору, вертаючись в поселення. Коли у небі з’явиться перша зірка і спаде спека, усі мешканці виходять на гуляння. Тож зараз, після закінчення, ми повертаємось з сестрами та Нією додому. Матір же з іншим старшими відьмами, лишатиметься до першої зірки у храмі. Окурюватимуть пахощами та гілочкою Фіанісу приміщення. Будуть кидати прянощі та спеції у кути храму. А ще, класти нове каміння у величезний глечик, у підніжжі статуї цариці Мернісі Суфіє Ав Абдах.
Сонце вже не пече. Можна йти повільно, вдихаючи теплий вітер. Ми з дівчатами знімаємо наші бурги, кладемо у маленькі тканинні сумочки через плече. Задумавшись знов, я відволіклась від розмови. Починаю слухати лишень тоді, коли мене кличе Нія.
— Суфі, що ти плануєш на свій карагван? Який подарунок тобі подарувати? – радісно питає Нія, яка пройшла його минулоріч, відкривши у собі здібності пісків.
— Емм… Не знаю. Поки не знаю.
— Ніє, не чіпляйся до моєї сестри, ще цілий тиждень до нього. Щось то придумає. – З суворістю у голосі загальмовує подругу Фатіма.
Карагван. Страшний і очікуваний усіма карагван. Свято усіх дівчат нашого ордену. Такий собі перехід з дівчинки у жінку-відьму. Це день мого вісімнадцятого дня народження, у який я пройду через церемонію Фіа-Ніджо. Виглядає вона наступним чином: щоб розвинути свої потойбічні та магічні сили, сестри ордену вживають плоди з дерева Фіанісу. Вони варять з них відвар та частуються ним. Найперший раз відбувається у вісімнадцятий день народження. Так відкривають у собі проходи до не мирської магії. Звідси ми маємо наснагу на боротьбу з нашими ворогами. Але, не у всіх відкривається хист до магії. У Фатіми, яка пройшла цей обряд п’ять років тому, не виявилось жодних здібностей, на відмінно від моєї середньої сестри Меліни. З того часу, як Меліну обрала магія, вона найближче за всіх з нашою матір’ю. Звісно це дуже відобразилось на Фатімі. Я, поки що, лотерея для усіх. За тиждень мій карагван, і я або стану розчаруванням, або одним зі спасінь Ордену як інші відьми.
Тиждень тиску суспільства і дожидань дня народження. Останній день мого сімнадцятиріччя. За цей час мені зробили святкову бургу. Кожній з ордену робили таку бургу. Опісля обряду вона має зберігатись усе життя в спеціальній скринці. Вдягнути її ми зможемо у подальшому житті лишень декілька разів. На своє весілля, на дні народження дітей, і якщо народиться дівчинка, то на її карагван. Моя мати вдягне свою втретє. А також церемоніальну бургу вдягають востаннє на жінок, що померли.
— Що тебе гнітить сестро? – З ніжною посмішкою зайшла до кімнати Меліна. Моя сестра завжди відрізнялась своєю тендітною красою і спокійним характером, на відмінно від Фатіми. Приймаюча та схожа на оповитий димкою оазис в розпечений день. Очі у колір води звідти, які заглядають тобі в саму самісіньку душу.
— Агов, ти мене чуєш?
— Так. Все добре. Просто трохи хвилююсь.
— Не переживай. Карагван пройде чудово. От побачиш.
— Я розумію. Але…
Не продовжуючи, задумуюсь, чи треба ці душевні метання моїй сестрі.
— Що? – вона хмурить брови в очікуванні подальших слів.
— Але мене тривожить зовсім інше. Відчуваю… Відчуваю, що станеться щось погане дуже скоро. Не можу пояснити, просто на серці неспокійно. Все перевертається всередині.
Меліна не подала ніякої реакції на це, але в її очах я побачила що вона відчуває те саме. Те саме хвилювання майбутнього, взяте незвідки. І одночасно з цим у неї з*явилась мрійлива усмішка надії. Таке обличчя сестра робила завжди, коли про щось здогадувалась або усвідомлювала.
— Я не хочу тобі брехати Суф, але це відчуваємо і ми з матір*ю вже декілька днів. Також Райная, повертаючись з міста, сказала, що місцеві обговорюють бурю. На сході Ассати сильно змінилась погода. Одна з найбільших бурь просувається до центру. Якщо не стихне, вона дістанеться до нас.
Щось насуваєтесь на орден і наше поселення. Всі це відчувають. Особливо відьми.
Ранкове сонце розбудило мене. Той самий день настав. День мого народження. День відьом пустелі Ассати. На карагван запрошуються усі жінки поселення. Від старої до малої. Зазвичай на ритуалах присутні усі жінки ордену, але сьогодні особливий день. Думаю усі вже заплутались, але не всі хто живуть у поселенні є частиною ордену Мернісі. Нас всього то у поселені приблизно сотня. Тут є і ті, що не пішли у вірування відьм, лишились при своїй вірі в прабатька. Просто тікали від тоталітарної тиранії та патріархального укладу. Жінки бігли в пустелю за прихистком не від кращої долі. Хтось втікав від щоденних побоїв. Когось силоміць хотіли видати в п*ятнадцять заміж за жахливу людину, щоб отримати посаг, на який куплять свиней і корів. А хтось тікав всією родиною від суспільства, що змушувало до жорстокості.
Моя ж мати тікали з двома дітьми і третьою, мною, під серцем. Шукала прихистку у пісках, бо нікуди було подітись. Мій батько помер незадовго до мого народження від хвороби. Довго промучався, а потім Прабатько його забрав. В Манципаху вдову звинуватили у смерті чоловіка. Буцімто вона сама винна. Це наклало на неї тавро. Відтоді ніхто не хотів купувати у вагітної жінки на ринку фрукти. Перешіптувались усі навколо, що проклятий товар. І діти відтоді теж прокляті.
— Відьма! – Кричали їй у спину
Шкода, що вони тоді ще не знали, яка саме ця відьма. Наскільки сильна. Могутня.
Але повернемось до того, що її зацькували. Бідна моя матір закрила лавку з фруктами. Сади занепадали. Фатімі з Меліною треба було щось їсти. В чомусь ходити до школи. То вона подалась до своїх батьків. Не найкращих людей. Просити у них допомоги, собі ж дорожче. Замість адекватної допомоги, старі консерватори запропонували їй одружитись на їх удовілому знайомому, який шукав собі жінку. Коли вона почула хто це був, тікала з батьківського дому. Запропонували чоловіка який домагався до неї, коли та була ще підліткою. Зрозуміла у той момент, що старий збоченець зробить те саме з її дівчатами, і ніхто не допоможе. Всім байдуже до горя жінок. Усі пройдуть повз. Знову її хотіли продати як річ. Знову не мати гідної роботи. Знову сидіти днями, тижнями у чотирьох стінах як господиня, як дружина. Дайте свіжого повітря.
Надвечір, як забарвиться багряним небо, починається дійство. Як і усі обряди, св*ята та урочистості, ми збираємось за традицією у підземного озера, в нашому скельному храмі. У нашого ордену і народу кургваїв є легенда, що передається поколіннями в піснях, казках і оповідках.
Історія ця, про царицю Мернісі Суфіє Ав Абдах, що втікла від батька тирана у пустелю. Царицю хотіли примусом одружити на принці далеких земель, але чутки про його жорстокість і скупість доносились аж до столиці ханського царства Манципах. Вільнолюбна дівчина не хотіла жити під гнітом чоловічих наказів, хоч знала, що такі традиції майже усюди. Жаху наганяло на неї ще те, що усі три дружини принца перед нею, померли незабаром після весілля. Тому набравшись сміливості Мернісі втікла. Вночі, підкупивши вартових, поки усе місто спить, вона тікала до пустелі.
Батько надіявся, що донька померла, бо такий сором перед принцем далекої держави він не ще не відчував. Тільки її захолонувша у жилах кров могла спокутати її гріх перед ним. Тим паче, надії на те, що донька виживе у відкритій жорстокій пустелі він у собі не теплив. Ассата не щадить нікого окрім свого народу. Це знають усі. Піщанні бурі вбивають чужинців. І хоч вона цариця цих країв, все одно лишається чужинкою.
По при всі сподівання царя на її смерть, Мернісі Суфіє вижила. Піски не вбили діву. Блукаючи три дні без води і їжі, вона все таки знайшла пустельних мешканців. Як казала її годувальниця
— Щоб знайти мій народ, треба йти за пустельними трояндами на схід. Там і знайдеш поселення кургваїв.
Зустріли чужинку дещо вороже, але побачили як бідоласі погано без води. Як впала та до долу ступивши на землю поселення. Опоїли її добрі люди цілющими відварами. А коли прокинулась, розповіла красуня, що її сюди привело. Добрі серцем кургваї зрозуміли біди та дозволили лишитись цариці. Так жила вона адаптуючись з ними. Вчилась. Переймала традиції та звички пустелі. А з часом закохалась у юнака з плем*я та одружилась по законам Ассати. Народила доньку, прекрасну, як цвіт пустельного дерева, прозвавши її Фіанісія.
Та треба було Мернісі вирушати знову в путь. Знала, відчувала, за зраду батьку і відмову принцу буде кара. Поцілувавши Фіанісію на прощання, знову тікала у світлі місяцю, вночі. Пішла Мернісі шукати прихистку у пустелі, де у легендах магія пісків ховає нужденних.
Так цариця набрела на надземні, схожі на сталагміди, три кам’яні скелі, які посеред. Там вона пересиджувала бурі. Деякий час запасів вистачало, але на третій день недостаток благ зморив царицю. Пішла вона до пустелі, шукати оазис та їжу. Нічого не знайшовши, поверталась по палаючому сонцю до свого прихистку. Але, на жаль, не помітила за собою хвіст. Та коли зрозуміла що її переслідують, було вже пізно кудись тікати. Цим фатальним незнайомцем виявився прислужник принца. Вона знала, від кривавої помсти не втікти.
Добігаючи до свого укриття, де принаймні мала схований ніж, чоловік збив її з ніг. Прямо у центр трьох примарних веж, полетіла принцеса. Схилилась до землі прекрасна Мернісі. Розуміла, зараз вона помре. Тікай не тікай – наздожене. Тому краще померти тут, у священному місці пустелі, про яке співали жінки кочового народ кургваїв. Саме тут робили обряди відьми. Саме тут зустрічали сонцестояння. Саме тут вона відчувала благоговіння, силу віків.
Ось нападник вже близько. А ось він підходить розлючено із зухвальсвтвом хапає її красиве шовковисте волосся, яке за декілька секунд стане місивом з мокрого кривавого піску та каштанових пасм. Надріз. Остання сльозина спадає з прекрасного обличчя цариці, у самісінький центр, це завжди була діра кам’янистої породи. У провал зі зміями. Отруйними скорпіонами.
Останній подих. Але не тільки для неї одної. Піщанна буря, що здійнялась так неочікувано. Сильна. Всюдисуща. Смерть несуща. Гром розкатився по усій величній Ассаті. Рідке явище для цієї місцини.
— Що? Не може цього бути?
Прокричав у порожнечу стихії нападник.
Хлинув пісок з усіх сторін. Дощ із градом. Вдарила блискавка в центр. Розійшлась земля, й упали обидва вниз до підземних хижаків. Але на відмінно від прислужника, тіло Мернісі не зачипила хвиля озвірілих зміїв та скорпіонів. Бачачи останні хвилини життя, нападник спостерігав справжнє диво. Там де впало тіло цариці і пролилась її кров, почало бити джерело, і сама вона почала перетворюватись на водяну піну, танучи на очах. Наче ніколи і не було її у цьому світі. Ні сліду. Нічого. Розчинилася люба мила Мернісі Суфіє Ав Абдах, донька ханського царства, перетворившись у дитину пустелі.
Згодом прозвали наш храм – Храмом спасіння. А озеро що знаходилось в глибині породи – озером останніх сліз Суфіє.
Сонце заходить. А отже розпочинається обряд. Усі за звичаями в бургах та з покритими головами. Я звісно ж у самій красивій. Це ж мій день, як не як. Пройшовши через давню арку, я підійду до озера. Усі жінки стануть на коліна та схилять голову у цей момент. Моя мати, тобто головна відьма, тобто метера ордену, підійде до мене. У руках, та триматиме древню чашу, заговорену предками. Протягне мені. Цією чашею я маю зачерпнути воду з озера і випити до дна. Наступним вона нальє у цю ж чашу відвар з плодів Фіанісу. Терпкий і маслянистий зелений відвар з гіркотою. Хто сказав що буде приємно? Теж повторити те саме що із священною водою. Опісля вона звернеться до усіх, з молитвенним проханням підійнятись. А далі, йдучи за метерою, повстану перед статуєю Мернісі. Запечатаної її краси у камені, як і вона сама. Тепер вже мені доведеться склонитись перед нею вставши на коліна. І разом з метерою я почну промовляти слова молитви.
— Я кладу себе в жертву магії та силі пустелі. О давня метера, зійди на мене своїм даром. Помилуй рід жіночий. Надай ще одній силу. Я віддаю себе всеціло на благо роду відьм. Віддаю себе Ассаті, священному храму і цьому озеру. Твоїм сльозам і крові. Сонцю що сходить для тебе. Місяцю що оплакує тебе. Від сьогодні і по останній день, я про тебе і для тебе. Я твоя дитина. Я рабиня пісків. Я вільна птаха пісків. Та що нестиме правосуддя і спокій. Та, що зцілюватиму, як гілка Фіанісу. І та, що нестиме отруту ворогам, як коріння Фіанісу. Ні – болю. Ні – страху. Ні – насильству. Ні- жорстокості. Тільки любов, вода і справедливість.
Обряд закінчений. Усі жінки можуть виходити в поселення, святкувати. Я ж маю лишитись тут одна до ранку, в цій самій позі, схилившись до статуї в очікуванні дару Мернісі. Медитувати. Співати. Молитись. Очікувати.
Неспокій відчувається в повітрі. Гуляння мали вже скінчитись. Мешканці певно вже розійшлись по своїм домівкам. Я відчуваю що перевалило далеко за північ. Місяць яскравий пробивається через щілини в печеру. Я cкам’яніло сиджу біля вівтаря цариці пісків. Мені до неможливості холодно, але я маю очікувати не сходячі з місця, до того як щось відчую. Моя старша сестра так і просиділа до самого ранку. Навіть коли прийшла мати, вона просто сиділа в очікуванні. Хоча вже давно мало щось та відбутись. Тоді було холодніше. Сестра захворіла, пролежавши з температурою два тижні. У розжареній пустелі це пекло.
Починаю наспівувати одну з пісень кургваїв що виславляють царицю, мене прошибає щось наче током. Мати казала зовсім про інші відчуття. Щось йде не так. Мене кидає в піт. Я намагаюсь підвестись, але у голові паморочиться. Так погано мені певно ще ніколи не було. За декілька хвилин, крізь поволоку своєї свідомості чую крики. Протяжний гомін десь далеко. Далеко зі сторони поселення. З кожною секундою він наростає. Розумію – сталась біда. Як небудь здіймаюсь на ноги і плентаюсь до виходу. Я маю потрапити в поселення. Я маю. Пробач Мернісі.
Коли опиняюсь близько до населення, мутними очима я бачу цей жах. Усе палає. Усе горить наче сама богиня сонця Еянна, спустилась в гніві і розпалила тут усе. Побачене дає мені морального ляпасу. Я починаю бігти до свого дому. Мешканці навпаки, як стихійна вода, пробиваються в протилежну від мене сторону. Чую вистріли. Повітря розжарене та пахне порохом. На мить закриваю очі. Мене пронизує нестерпний біль і жах. Такий, як коли відчуваєш щось недобре. Щосили починаю пробиватись крізь натовп. Вистріли. Звуки тріскання дерева і соломи. За ним слідує грюкіт. Ще один. Це звуки обваленого полум’ям даху.
Крізь хаос до мене біжить Фатіма. Повсюди крики. Плач. Сльози, але вже не Мернісі. Моя сестра заплакана. В її очах відображена відповідь на мої внутрішні болі. Без її слів я розумію, що далі вона скаже.
— Мама.. Мама і Меліна…Вони там… Вони лишились там.
Там це в палаючому будинку. Там, це де декілька хвилин тому обірвалась стеля. Там, це де більше немає дому, тільки біль.
Горіло усе. Товари на продаж у місто. Харчі. Будівлі. Малі осередки саджань. Худоба. Багато мешканців зазнало каліцтв. Чоловіків взагалі відстрілювали, підбиваючи вогнепальною зброєю. Багато загиблих для нечисленної общини.
Ми тікали по піщаним барханам до храму. З тим, що в нас було зі зброї. Жінки з немовлятами на руках і дітьми під руки, бігли як під час марафону. Всі ми повернемось, як вщухне пожежа. І коли полишать нас злі люди, що зчинили це. Але ж це все одно не змінить того, що ми втратили. Наших людей. Нашої головної відьми, моєї матері. Та моєї сестри. Тепер у мене, Суфіє з роду Азис, лишилась лиш Фатіма. І помста.
Перечекавши день, ми повернулись. Нас чекало розтрощене вщент поселення. За тиждень усіх захоронять і відспівають, а ми продовжимо ще довго їх оплакувати.
Проблема. Є нагальна проблема. У ордену немає головної метери. У поселення немає головної відьми. Лишень старійшини відьми. Це все означало зміни. Безповоротні.
По при обставини, відчуваю як бурлить сила. Так, Мернісі обдарувала мене енергією. Але якою ціною? Іноді мені здається що ця сила така нестримна і могутня, що виверне мене коміром навиворіт.
Крізь свої роздуми, у двері хтось постукав. Наш будинок сильно постраждав. Ремонт займе місяць, а то й два. Нам надали з сестрою притулок Нія та її мати, щоб могли якось перебитись цей час. А ми зумовились з Фатімою на допомогу, будь-якого характеру. Сьогодні її черга допомагати, тож усі поїхали на ринок в Манципах. Тому двері довелось відчиняти мені, як єдиній живій душі в домі.
— Вітаю, велика сестро Фіруза. Ви щось хотіли? Сім’я Каліданз поїхала у місто. Я передам що ви заходили.
— Суфіє, я не до них, я до тебе.
— До мене? – звісно я здогадувалась про це, але не могла ж відверто про це заявити.
— Так. Можна зайти? Чи поговоримо на вулиці?
— Заходьте сестро.
— Правильно, у вулиці є багато дверей. І вух разом з тими дверима.
Я ніяково всміхнулась. Вона була завжди гостра на язик. За це мені завжди подобалась з поміж усіх, саме велика сестра Фіруза. Великими сестрами звали старших сестер, що йшли після метери, за значимістю клану.
— Я прийшла з приводу твоєї сили, Суфіє. Вона ж у тебе відкрилась, чи не так?
— Звідки ви це знаєте?
— Твоя сестра розказала, що останнім часом поводишся дивно.
— Ми усі після пожежі поводимося дивно.
— Але усі інші, не ти. Усі не проходили через карагван у ту ніч.
Мені здається я починаю усвідомлювати, чому вона прийшла. Сестра Фіруза була правою рукою моєї матері.
— Думаю ти розумієш, що прийшла я не просто так?
Вдумливо, шукаючи розуміння в моїх очах, вона продовжила.
— Настав час втрат, але й нових можливостей. Змін. Перевертання звичних правил.
— До чого ви хилите?
— Ти маєш спробувати стати на місце своєї матері.
Я в шоці. В ауті. Настільки спантеличеною я не була давно. Починаю розв’язувати клубок з думок. Є одна ідея, чому вона це пропонує. Враховуючи, що відьми дуже сентиментальні до деталей. Прислуховуються до дрібничок і натяків долі. Повертаються завжди до історії. До витоків.
— Це із-за імені?
Загадково споглядає на мене велика сестра.
— Ні… Ви чого? У мене зовсім немає знань. Досвіду. Я не зможу привести нас до успіху. Не в цій боротьбі. Не зараз.
— Але ти не думала що так і мало усе статиcь?
— Смерть моєї сім*ї? – Розлючено гаркунула я
— Ні, вона кров. Нова кров була визначена магією.
— Я просто має таке ж ім’я як у Мернісі. Нічого більшого. Це нічого не дає. Бо… Бо це помилка. Безумство.
— Ти донька своєї матері. Сестра здібної Меліни. Ти все знаєш. Ти бачила в дитинстві, як усе робиться. Ти народилась з поміж Ассатинських барханів. Ти частина усього цього. Не відмовляйся від долі.
— Але ж ви теж частина всього. Ви знаєте усе набагато краще. Ви маєте з великими сестрами керувати. Як і моя мати, ви старша, досвідченіша. Така як я не може зайняти це місце.
— Твоя мати була зовсім молодою, коли прибула до пустелі. Її було трохи більше ніж Фатімі зараз. Але вона впоралась, і ти впораєшся.
Відводжу погляд до вікна. За останній тиждень усі надто розчавлені морально. Магія парує з мене, але я не можу дати їй раду. Усе крутиться догори дриґом. Фіруза підходить до мене, та бере мене за руки.
— Можливо усе що ти кажеш так і є. Можливо ми не здобудемо успіху. Але ми не дізнаємось поки не спробуємо. Поки не скинемо тих шайтанів, що доклали до погибелі цієї руку. Щось має понести зміни. А хтось кару.
Я уважно, трошки заворожено слухаю її сильний, але розмірений голос.
— Дитя, ти маєш помститись. За матір. За сестру. За жінок. Маєш стати другою Суфіє Мернісі, і здолати цей гніт, щоб стати вільною.

Час плинув. Час спливав. Ми залягли на дно. Не влаштовували, як раніше, містерії. Не проклинали когось за гроші. Іноді на наші точки продажу їжі чи тканин в місті, приходили жінки, просячи допомоги. Ми й допомагали, як могли. Як уміли, прокльонами. За життя матері, орден не одноразово влаштовували диверсії на ханських зборах – Альсак а-Кан дивані. Зараз наша магічна боротьба спинилась.
Звістка про пожежу в пустелі розлетілась швидко по усьому Манципаху, навіть далі, поза межами міста. Така радість певно була для деякої частини суспільства, чиновників і служителів храму другої хвилі. З ними усіма ми і боролись, бо ті посягали на права жінок. Їх життя. Їх свободи.
Хочу напам’ятати. Знання є поступовим явищем. Магія теж. Тому…
Пройшов рік.
Пройшов другий.
Я, Суфіє Азис, повноправна метера ордену Мернісі. Дитина пустелі. Зірка що веде відьом на боротьбу. Стаючи на цей шлях, було не легко. Тоді, два роки тому, на зібранні ордену, не всі були згодні з моєю кандидатурою, але сестра Фірузе поручилась за мене. Завірила усіх, як колишня радниця, що зробить усе для мого навчання. Якщо ж після закінчення випробувального терміну строком у рік, я не виправдаю їх, мене замінять на когось іншого. Але все пройшло успішно. На щастя. А для когось, на жаль. З того моменту ми знову проводимо підривну діяльність у суспільстві. Все більше і більше йдуть проти віри другої хвилі. Служителів, що нав’язують таку віру як їм треба, а не таку яку створив Прабатько.
Зараз, наша основна мета, створити повстання, бунт серед населення Манципаху. Це не означає, що зашморг послабиться на наших шиях, але це можливість зрушити з мертвої точки. Докричатись до правителів. А як ні. Відьми ордену зроблять щось гірше, що їм не сподобається. Ми хотіли по хорошому, мирні диверсії, як би це дивно не звучало. Прихисток жінок. Допомога їм у місті. Але цей вчинок вже занадто.
За ці роки, ми дізнались хто ж був причетний до нападу на нас. Звісно слід вів до наших ідейних ворогів. До ченців, монахів та суспільних еліт. Найманці. Це були їх найманці. Певно ті відчули поступовий вплив ордену на суспільство. Колись так витіснили багато століть кургваїв, зробивши їх вигнанцями, брудними крадіями, звірами. Але справжні звірі завжди жили у розкішних палацах з прислужниками.
Отож, день Х. Свято Світлої Середи. Народ називає це день пам’яті, прощення та змін. Ми ж називаємо його днем бунту. Сьогодні, опівдні, коли всі зберуться на площі, слухати промови, понад п’ятдесят жінок ордену будуть поміж людей. Більша половина з яких – відьми. І наш головний ворог на самій сцені площі.
Хто ж вони? Хто ж наші одвічні вороги? Це служителі храму Амі. Чоловіки, які не хочуть розвитку жіночої магії, а також незалежності жінок від традицій. Чоловіки, що самі є магами і чорнокнижниками. Чоловіки, що моляться Прабатьку, але не забувають творити відьомські ритуали. Лживі. Корисливі. Жорстокі. Сьогодні день помсти. Хтось або укріпить свою владу, або хтось зможе підірвати цю владу.
Місія розпочата.
Я стою близько до центру. Десь неподалік скитається моя сестра, з парочкою пильних бомб для відведення очей, якщо доведеться тікати. По інший бік я бачу велику сестру Фірузе. Вона всміхається мені. По губам читаю, що вона бажає мені удачі. Відповідаю їй тим же.
В цю секунду один з радників мера міста, вимовляє промову про прощення. Цікаво, певно казати таке, коли його руки в крові власної жінки. Наступним піде голова храму Амі, брат Хірідан. Старійшин. Ненавиджу його. Ось тоді, як він і почне промову, розпочнеться відьомський шабаш.
Мені треба пробратися на сцену. Потужним заклинанням Фірузе виб’є його свідомість. По периметру усієї площі зібрались відьми, по колу, що читають заклинання, направлене на те, що магія в середині не працює. Та й ніхто не зможе вийти звідси. Наступна я у цьому плані. Мені треба виголосити промову. Підбурити суспільство. Розпалити ненависть. А далі, за допомогою моєї сестри, та ще жінок ордену, що не володіють магією, ми маємо зникнути у димці. Змішатись з піском, як казала Меліна.
І ось я вже на сцені. На мене направлені автомати. Пулі б уже давно просвестіли б, але їх стримує Фірузе.
І ось я, не Мернісі Суфіє, а просто Суфіє промовляю думко мого пустельного народу.
— Нас вважають дикунками, що зреклись Прабатька і відмовились від віри нашої. Насправді, ми б не хотіли цього. Ми вірні нашому богу, нашому батьку. Але щоб зняти гніт з усіх жінок, нам треба було пожертвувати собою. Пожертвувати і частиною віри в нього. Щоб ви, інші жінки, могли вірити спокійно, без утисків, у що завгодно. Ми стали на грішну дорогу. Така вже наша кара і благодать. Бо ми хочемо, щоб жінки і майбутні покоління могли молитись Прабатьковим законам. Тим що є дійсно його законами. Його правдивим словом. А не надуманими чоловіками і монахами у храмах. Які пишуть їх під свою забаганку.

Я сказала тоді, ще багато чого. Секундна тиша, і більшість народу, була згодна. Більшість жінок. Чоловіки теж там були присутні. Звісно меншість, але все таки. А далі димні бомби. Ще далі ми біжимо з відьмами по пустелі додому. Я сміюсь з Фатімою, маючи надію на світле майбутнє.

Ми боролися і боремось, з можливістю колись переломити цю ситуацію. Перемогти. Стати вільними. Навіть якщо через відьомство пройде не одне покоління жінок.