Ціна світла

Мій світ погрузився в темряву ще до мого народження. В школі нам розповідали, що після астероїдного дощу космічний пил заполонив небо утворивши вічний туман. Сонце було закрите назавжди. День усе ж відрізняється від ночі. В день молоко повсюди, куди не підеш — ніби прорізаєш димку собою і тільки світяться ліхтарики підказуючи дорогу. А вночі — повна тьма. Тож о шостій усі, мов щури, ховаються по своїх норах, бо прокидаються інші істоти — нічні створіння.
Одного разу наш сусід вийшов за подвір’я і більше не повернувся. Ходять чутки, що його забрав туман. Але є одне місце, де панує світло. Місто — «Еосфір», що під захистом ордена «Ліхтарників». Вони за допомогою магії генерують світло і охороняють величезний маяк, що освітлює найгарніше місто в світі — там, де можна побачити сонце. Коли я виросту, обов’язково його відшукаю і стану одним із них. Звісно, мати не вірить мені, каже, що це все казки. Але звідки тоді світло кристалів у нашому містечку? Звідки енергія, якщо не від «Ліхтарників»? Я знаю, що настане той день, коли я буду одним із них і запаллю маяк!

— Вітомире, лягай спати, промінчику, — жінка підійшла до хлопчика що сидів за столом біля ліжка, його блідо-сіра рука стискала срібний олівець ,під колір його зіниць, наклонившись над блокнотом.

Мати потріпавши сина за довге чорняве волосся, поцілувала в маківку, на що хлопчина прищурився трохи піддавшись в перед.
— Ну мам…
—Досить писати, посадиш зір.
Вітомир поплентався до ліжка надійно сховавши записник під подушку.
— Мамо, а ти колись бачила сонце? — хлопчина зачаровано дивився на стелю. Жовтою фарбою було виведене коло з неслухняними лініями.
— Я ні. Але дідусь бачив ,ще в дитинстві, до катастрофи.
— І яке воно?
— Яскраве.
***
Вітомир розплющив очі, залишаючи спогад далеко в дитинстві. Біля дзеркала в елегантному темно-синьому костюмі, прикрашеному золотавою вишивкою з сонячним орнаментом, стояв високий, витончений юнак, гідний свого вбрання. Довге вугільне волосся було зібране у високий хвіст, а сріблясті очі блищали від щастя. От і настав той день, коли орден нарешті його прийме. День посвяти, день, коли він сам запалить вогнище. Шкода, що мати не зможе побачити цього моменту: її, як і сусіда, зжер той клятий туман. Але в Еосфірі він у безпеці. Більше того, тепер він буде дарувати людям щастя.
Майбутній ординець посміхнувся кутиками губ своєму відображенню і попрямував на вулицю, на свято, приурочене лише йому.
Веселий галас заглушав музику, що лунала зі сопілок і контрабасів у грайливій мелодії. Бандуристи стояли біля сцени, чекаючи посвяти, щоб виконати гімн Ліхтарників. Анна дзвінко сміялася, поки Любор витирав із білого жакета крем від тістечка. Лісія, як завжди, примостилася осторонь біля верби в тіні й насолоджувалася черговим романом. «Книги, – як любила говорити дівчина, – набагато вдячніша компанія, ніж купка зухвалих придурків, які уявили себе богами». Аркадій, наставник Вітомира, невимушено бесідував із Серофімою та Метиславом – вчителями з травоваріння та заклинань.
Легкі промені західного сонця осяювали натовп у вечірньому вишуканому вбранні, падали на круглі столи, прикрашені білими скатертинами із золотавим орнаментом. Столи ломилися від всіляких страв: від кошиків із морським паштетом до запечених ніжок мегананського крилатого, що пробуджували апетит. Поруч виблискували напої: трояндовий сидр і медова наливка, яка славилася далеко за межами Еосфіру.
Квітковий аромат переплітався з різноманітними парфумами, що задурманювали голову і ненав’язливо дарували почуття належності до чогось надзвичайно важливого, елітарного.
Вітомир важко видихнув і з легкою посмішкою попрямував до друзів, які вже зібралися біля сцени, зайнявши найкращі місця.
— Ну що, Віторе, готовий? – Анна простягнула товаришеві келих еосфірської наливки.
— Завжди готовий! – випалив хлопець, за раз осушивши келих.
— Друже, все пройде як слід! Я-то знаю! – обперся об стіл Любор, тримаючи білосніжний піджак у руках.
— Дивно, Любчику, чути це від тебе, – грайливо протягнула Анна. – В минулому році, хіба не ти так нервував перед посвятою, що напередодні висушив цілу бочку елю і навіть не пам’ятаєш, як пройшов іспит?
Вона кокетливо штовхнула парубка в плече.
— Ну! Так пройшов же, тож як два пальці!
Вітомир, слухаючи друзів, безустанку дивився на дерево, під яким у сукні кольору весняного листя сиділа Лісі. Білі коси прикрашали золоті стрічки, що спадали на її тендітні груди, які здіймалися й опускалися у ритмі дихання.
— Любчику, замість того щоб уже два семестри дивитися у воду, краще підійти до неї.
— А що я їй скажу?
— Правильно, Віт, от пройдеш випробування і станеш одним із нас – вона сама прилипне до тебе!
— Так, крихітко? – він при обняв Анну за плечі.
Та зашипіла, наче кішка.
— Ти справді вважаєш, що в цьому причина?
— А в чому ще?
— Пффф! Не розчаровуй мене, я-то думала, що ти розумний.

Друзів перервав наставник, який повільною, впевненою ходою крокував у їхньому напрямку.
— Доброго дня!
— І вам сонячного! – Аркадій повернувся до учня. – Ну що, Вітомире, настав час! Не хвилюйся і роби так, як я розповідав.
— Пам’ятаю, вчителю, – юнак ще раз крадькома глянув на Лісію, яка не помічала нічого, окрім персонажів чергової історії. – Взяти світло з янтарного колодязя, написати заклинання на ліхтарі й помістити туди промінь, дійти до Лисої гори, наситити кристали світлом. Потім повернутися назад.
— Вірно! Молодець. І головне – пам’ятай, що туман буде тебе випробовувати. Не піддавайся!
— Знаю, – видихнув хлопчина й покрокував до сцени.

Бандури заграли чуттєву мелодію, а хор тонким ,чистим наче гірська ріка, голосом протягував.

В пітьмі ми знайшли світло! А в світлі таїться тьма!
Ми сміло йдем в туман, бо знаємо істинний путь.
Віддамо свою душу за тих, хто не боїться життя!
Покажемо сонце тим, хто розпізнає суть.

Вчителі, орденці та студенти повставали зі своїх місць. Хтось тихо підспівував, хтось мовчав, поклавши ліву руку на серце, а праву на скроню.

Сонце не тільки гріє, а й пече!
Кришталі світять, поки світиться душа.
Пітьма не тільки поглинає, а й дає.
Ми освітлимо путь буття!

Затихли бандури, голоси співаків та гостей. Тільки чутно ритмічні удари об груди.
Один, два, три! Сонце в нас! Один, два, три! Тінь у нас! Один, два, три! Ліхтарники!
На мить усе стихло. І на сцену піднялися Касіан і Зоряна – засновники школи та ордену Ліхтарників.
— Ми раді вас вітати на святі, приуроченому талановитому учневі й світлій душі Вітомиру! — зі щирою посмішкою мовив Касіан, директор школи. Його очі світилися темно-фіолетовим, під стать його костюму, а на сірій шкірі виблискували срібні орнаменти.
Натовп ствердно загудів, почулися оплески.
Зоряна, очільниця ордену, підняла свою медового коліру руку, на якій світилися золоті орнаменти, в стриманому, заспокійливому жесті. Світло лавандова сукня, прикрашена паєтками, відбивала вечірнє світло.
— Це надважлива подія не тільки для школи або ордену, — вела м’яким, але впевненим тоном далі, — але й для усього людства. Бо після випробування Вітомир вступить до ордену і буде нагороджений честю освітити заблукалим путь! Але спершу Вітомир повинен відкрити світло в собі, щоб потім допомогти іншим!
Хлопчина стояв біля сходів, зі зажмуреними очима, стискаючи амулет щось тихо бубонів, не чуючи, як директор пояснював правила, які й так були всім відомі, і як очільниця розповідала про важливу мету, задля якої це все створювалося.
Аркадій підійшов до юнака, поклавши долоню на плече.
— Пора, — шепнув він та вийшов на сцену.
А за ним піднявся і Вітомир, намагаючись заспокоїти скажене серце.
Заграли трембіти. Зоряна урочисто взяла з оксамитової подушки криштальний келих із прозорою рідиною.
— Перш ніж ти вирушиш в путь, тобі потрібен твій власний ліхтар, у якому й буде зберігатися світло. Еліксир душі допоможе всесвіту створити посудину тільки для тебе. Але якщо твої наміри лихі, він з легкістю прочитає це і нейтралізує тебе відразу. Тож скажи мені, дитя, чи дійсно ти хочеш присвятити своє життя світлу? Чи бажаєш отримати силу задля допомоги? Чи не переслідуєш своїх цинічних мотивів?
— Задля світла! Задля життя! — чітко й упевнено відказав Вітомир, приймаючи відвар.

— Тьху, ну і гидота та настоянка… — прошипів Любор.
— Тихо, — шикнула Анна.

Вітомир навіть не глянув на присутніх. Одним завченим рухом він випив настій. Гіркувато-кислий, з трав’яним і водночас сливовим присмаком, напій обпікав спочатку горло, а потім — душу. Він рився в кожній шпарині, в кожному закутку серця, вишукуючи бодай крихту можливої зради.
Хлопець засвітився зсередини. Жовто-гаряче світло змінювалося на холодне біле.

— А так повинно бути?..
— У мене такого не було…
— От хмарному і настав гаплик…
— А пам’ятаєш Минайла…
Шепіт прокотився галявиною, мов морська хвиля. Аркадій, зціпивши губи, невідривно дивився на свого учня. Касіан і Зоряна стояли непорушно, з ледь помітними посмішками, наче зовсім не переймалися за життя Вітомира. Анна притулилася до Любора, а той легенько стиснув її бліду руку. Лісія, відклавши книгу, приклала руку до грудей і уважно спостерігала за хлопцем.
На мить холодне біле світло змінилося на темно-зелене й одразу згасло. Ноги Вітомира підкосилися, але Аркадій встиг його підхопити.
— Молодець, — ледве ворухнувши вустами, прошепотів він.
Касіан зробив крок уперед, і посеред галявини матеріалізувалася золотаво-срібна скриня з візерунками сонця та місяця. Він обережно дістав із неї скляну матову посудину овальної форми з титановим руків’ям, кольору західного сонця, прикрашений візерунками любистку.
— Гармонійна скриня підібрала персональний ліхтар! — оголосив Касіан, піднявши артефакт угору. Натовп схвально заплескав. — У тобі сплітаються світло і тьма, але твоя душа здатна тримати гармонію. В тобі вирують бажання, але ти володієш достатнім самоконтролем. Твої наміри чисті, і ти вірний їм!
Анна видихнула й плеснула Любора по пальцях, відступаючи на крок убік.
— Я все ще ображаюсь на тебе, — шикнула вона.
Любора осяяла лагідна посмішка, і він м’яко глянув на дівчину.
Лісія перевела погляд із хлопця на небо. Сонце майже сіло, і тіні лісу стали густішими.
— Головне випробування скоро почнеться…
Небо застигло в очікуванні, а вітер завмер, ніби боявся порушити тишу перед важливим моментом.
І знову заграли трембіти. Іспит почався.
***
А гуляння тривало. Дівчата та хлопці весело танцювали й смакували делікатесами, поки Вітомир вирушив в путь. Останні промені сонця осяювали йому шлях. До колодязю хлопчина дійшов на автоматі, одне із найулюбленіших місць для посиденьок у студентів. Дістати промінь, також, не зайняло багато часу. А заклинання Вітомир знав напам’ять, тож швидко нацарапав його магічним олівцем і помістив світло в ліхтар.

На галявині почувся стукіт барабанів. У чорному вбранні вийшли постаті, їхні обличчя були закриті капюшонами. Вони зробивши вогонь запалили факели. Це означало, що Вітомир крокує до Лисої Гори.

Вітомир стояв біля входу в ліс, окутаний павутиною та страхом. За його спиною яскравими вогнями світилася галявина. Він уже не чув звуків гуляння, але відчував їх. Він знав, що свято триватиме цілу ніч аж до світанку. Саме стільки часу у нього було на виконання завдання. Тих, хто приходив пізніше, до людей не підпускали — вони залишалися в ордені, але лише як персонал, не більше.
Вітомир ще раз глянув у бік урочистої галявини і повернувся до лісу, притискаючи ліхтарик до грудей.
— Час настав. Ти зможеш. Нужбо! — підбадьорив себе хлопець. Набравши повні легені повітря, ніби там він не зможе вдихнути знову, він рушив по стежці.
Ліс зустрів його прохолодою ночі, цвіркотінням комах і запахом сирої землі. Туман огортав кожне деревце, кожну травинку, кожну гілку.
Плечі Вітомира розслаблено опустилися — це місце нагадувало дім. Містечко, в якому він народився і провів половину свого життя. Очі хлопця засвітилися сріблом; навіть без ліхтаря він знав, куди потрібно йти.
Спогади про домівку навіяли теплі відчуття. Там, на сусідній вулиці, жили Харченки з донькою Любочкою. Гарна дівчина, шкода тільки, що пихата. Саме її батька зжер туман. Серце Вітомира закалатало, холодний піт виступив на лобі. Він придивився. Сусід. Справжній. Стоїть і дивиться так, ніби це Вітомир украв його кристали, без яких той не зміг повернутися додому і назавжди залишився на вулиці Світлій (яка іронія), не діставшись до своєї домівки.
— Це ти! Це ти! — гарчав чоловік, але на доріжку не ступив, не зміг.
Хлопець підніс ліхтар до місця, де стояв Харченко старший, але там уже було порожньо. І тут у голові залунали слова наставника: “Туман буде тебе випробовувати…”
Проковтнувши наростаючу тривогу, Вітомир пішов далі, розуміючи, що це тільки початок.

А на галявині ордену свято продовжувалося. На танцювальному майданчику не вщухали гупання черевиків, веселий сміх і музика, що лилася рікою, так само як і напої.
Високий худорлявий хлопчина із зошитом у руках підійшов до компанії, що шумно спілкувалася та сміялася.
— А які ставки?
— Хто як. От Гленк поставив, що він повернеться після світанку, а Любор — що до.
— Я — що повернеться!
— Ох, і не любиш ти ризикувати.
— А я — що після.

Нічого розгледіти не вдавалося, ліхтар освітлював тільки стежку, мощену камінням. Від вологи вона була слизькою і підвищувала шанси розбити ліхтар та втратити світло, що, звісно, було неприпустимо. Хлопчина збавивши темп, йшов повільніше й обережніше. Але внутрішній годинник підганяв його, нагадуючи, що ж на кону. Від напруження на скроні виступив піт, загрожуючи затулити видимість або, що ще гірше, відвернути увагу. Однією рукою Вітомир тримав посудину зі світлом, а іншою швидко потягнувся до лоба. І тут, звідки не візьмись, рука — довга, бліда, із заточеними кігтями. Вона тягнулася до ліхтаря, намагаючись підчепити його, ніби на гачок. Хлопчина різким, точним рухом притягнув артефакт до себе, притиснувши до грудей.
— Віддааай… — сичало щось за завісою, відлунювало в голові та зависало в повітрі.
— Віддаааай… — з туману показалася інша рука, вже з протилежного боку.
Вони не могли ступити на стежку, але відчайдушно намагалися погасити той промінь, що різав їм очі й, мабуть, випалював єство. Вітомир, систематично дихаючи, як вчили на уроці «поводження з нічними тваринами», крокував далі, намагаючись не послизнутися. Але сичання не припинялося, а лише множилося, і тепер стежка була окута, наче аркою, з блідих тремтячих рук з неякісним манікюром. Вони так старанно намагалися штовхнути або схопити, якщо не ліхтар, то самого хлопця.
— Віддааай…
— Відаааай…
— Віддаааай…
Доносилося звідусіль, дзеркалилося і множилося. Якщо на початку шляху на стежці міг поміститися досить габаритний чоловік, як-от вчитель «ясно бачення» пан Замряк, то тепер Вітомир радів, що має компактні розміри. Інакше якась із цих навіжених, але сором’язливих потвор уже схопила б його й розтрощила барвисте матове скло.
Головне — йти далі. Просто йти далі. Не зважати на них. Мабуть, Мино на цьому й провалився, бо варто було лише відволіктися — і тебе б відразу втягнули у світ, де ти став би чиїмось сніданком або вечерею.
Все враз вщухло. Як зненацька почалося, так і скінчилося. Вітомир шумно видихнув, але відразу напружився. В очах запекло, а на устах відчувся металевий присмак. Головне — далі. Потрібно йти. Повітря, якщо це можливо, стало густішим, і не тільки біля стежки, але й на ній самій утворювалася вогка завіса. Наче тюль на вікнах, яку Вітомир ніколи не любив. У голові паморочилося, а у роті пересохло, повітря збилося вологою і не давало вдихнути. Хлопець повалився на коліна, боляче вдарившись ними об каміння. За нестатку кисню і без того сіра шкіра почала синіти. Пальці мертвою хваткою стиснули ліхтар. В голову наче хтось запустив свого слизького гігантського язика, що роївся в середині.

— Він не повернеться, як і Мино, — пролунав тихий, грубий бас, наче грім із ясного неба.
— Але перше випробування він пройшов — почулося з натовпу.
— Ви бачили, як його крутило на сцені? Щось не так. Він слабкий духом, його зжере димка й навіть не поперхнеться.
Всі стояли хвилину, а може й дві, у мертвій тиші. Холодний вітер окутував їх постаті.
— Я теж ставлю на те, що не повернеться.
— А можна змінити ставку? Я теж думаю, що не вернеться.
— І я!
Лісія зиркнула на компанію, притуливши до себе книгу.
— А ти на що ставиш, крихітко? — запитав юнак, широко посміхаючись крутячи олівець у бронзових пальцях.
— Відчепися, Лукаше, я не займаюся таким, — вона відмахнулася, наче від набридливої мухи. Відчуваючи як по шкірі пробігли сироти.

Почувся хрускіт. Це від напруги ламалися кістки. Вже не в силах тремтіти, хлопчина випустив ліхтар з рук. Оранжево-блакитне скло глухо тріснуло. Жовтогарячий промінь вискочив зі свого заточення й помчав туди, куди Вітомир уже не міг побачити.
Усе стихло. Тиша. Усе зникло — разом із туманом і нестерпним відчуттям. Пітьма. Порожнеча. Ніби не існує ні лісу, ні міста, ні місії, ні випробування. Ні болю, ні жалю. Це і є смерть?
Він прислухався. Голова знову стала тверезою. Коліна цілі, як і кістки. Ні бажань, ні цілей. Нічого.
Придивився. У суцільній пітьмі ледь помітно, по-шпигунськи, мерехтів фіолетовий вогник. А в носі засвербів запах фіалок. Серце забилося. Відчувся біль. Здавалося, щось із нього рветься назовні — несамовито прагне вирватися. Але Вітомир розумів: ліхтар він уже розбив, а промінь втрачено назавжди. Йому не вибратися.
Він був так близько… але правильно говорила мати, що це все казки. Що це не для нього. Що він собі думав? Хто він такий? Чому вирішив, що простий хлопчина з містечка Хмарне раптом зможе стати Провідником? Що стане Ліхтарником?
Сльози підступили до горла, а голова розколювалася від болю. Він відчув тисячі крижаних рук, що оповили його тіло. От і все.

Анна з Любором танцювали повільний танець, поки Аркадій дивився у чарівне дзеркало, кусаючи й без того обкусані губи. Поки Лісія вдивлялася в темне небо, що от-от могло знову осяятися сонячним світлом. Поки Вітомир лежав у темряві, дозволяючи їй поглинути себе.
Анна глянула в бік лісу.
— Люборе, як там було насправді?
— Наступного року дізнаєшся, — раптом серйозно відповів хлопець, міцніше пригортаючи кохану.
— Віта довго немає…
— Він впорається. Я вірю. І ти вір.

Шкіру роздирали монстри, поки душу шматували сумніви.

У скронях загуділо.
Один. Два. Три. — Світло в нас!
Один. Два. Три. — Пітьма в нас!
Хлопчина підняв затуманені очі й побачив…

Матір. Живу. Ні, не живу. Вона стояла… чи, можливо, парила. Це було не важливо. Її постать, ніби соткана з туману, світилася в суцільній пітьмі.
Мати мовчки відбивала ритм. Долоня вдаряла по грудях. Один. Два. Три.
Світло в нас!
Знову удари. Один. Два. Три.
Тінь у нас.
У грудях знову нестерпно запекло. Він не міг це стримувати. Чи, можливо, не повинен був?
Не треба жодного променя?
Не треба жодного ліхтаря.
Він і є ліхтар!

Хлопчина ,відчайдушно, вдарив себе по грудях тричі.
ОДИН.
ДВА.
ТРИ.
— Аааааааааааааа!!! — Вітомир закричав щодуху, випускаючи те, що так несамовито рвалося назовні.

І раптом пітьма спалахнула яскраво-зеленим світлом.
Він стояв посеред лісу, на самісінькій Лисій Горі, осяяній кристалами зеленого кольору. Кольору його душі.
Кістки були цілі. Шкіра — неушкоджена.
— Ліхтарники… — прохрипів він потрісканими вустами, переводячи подих.
Мати розчинилася у світлі, залишивши по собі відчуття тепла й натяк, що вона завжди поруч.

З лісу до галявини він дістався швидко. Вже на підході до містечка його зустрічали радісні вигуки.
Студенти та орденці підходили, вітаючи майбутнього Ліхтарника. Анна міцно обійняла товариша, а Любор дав п’ять, загадково усміхаючись.
— Вітаю, друже!
— Ну, і як там було? — Анна розштовхувала інших, які заважали їм пройти.
— Як два пальці! — хрипко засміявся Вітомир. Його сміх підхопив і Любор.

Лукаш ходив поміж натовпу, збираючи ставки з тих, хто програв, і роздаючи докати (валюта в межах Еосфіру) переможцям.

— Вернувся до світанку…
— Встиг…
— Пощастило…
— Молодець…
Хвилею доносилися вигуки з натовпу.

Вітомира зустрів Аркадій. Привітавши хлопця, він повів його до сцени, де вже Касіан і Зоряна оголошували результати. Очільниця ордену вручила новому члену таємної спільноти амулет «Ліхтарників».
Свято підходило до кінця. Гості почали розходитися, адже зранку багатьох чекала важка праця Ліхтарника.

Лісія вже йшла до своєї кімнати, коли почула, що хтось гукає її. Обернувшись, вона помітила Вітомира, який наче летів до неї.
— Привіт! — випалив він, ніби боячись передумати.
— Привіт… — посміхнулася дівчина, ласкаво глянувши на нього.
Від неї пахло фіалками, а на шиї висів амулет із фіолетовим кристалом — під колір її душі.