ГАРБУЗ

Вночі прокинулась Натуся у ліжечку із балдахіном,
немов пружинка розтягнулась і знов пірнула під перину.
Знадвору крізь спітнілу шибку яскравий промінь – срібло чисте,
забіг нечутно. ,,Треба спати”, – подумала, а він як блисне!
Засяяв враз гарбуз в куточку, що сонцем виглядав з-під лави.
Дівча тремтіло, як листочок, але ж цікаво. До нестями!
Освітлені прозорі стінки їй таємницю відкривали:
не насінини – ціле місто в жовтогарячих покривалах.
Будинки, сходи і фонтани, мости над прірвами, долини,
а скрізь, куди не кинеш оком, істот багато дуже дивних.
У білих мантіях, серйозні, із чубчиком конфедератки,
про щось міркують, а між ними пінг-понгом слово “проростати”.
А ліхтарів там! Світлом теплим війнуло дівчині в обличчя,
Створіння щось із ниток плели, мала підсунулася ближче.
Прислухалась, ведуть дебати смішним писклявим голосочком,
Як з Гарбузинії тікати, бо всіх з’їдять – відомо точно.
Стурбовані канати в’яжуть, щоб вибиратися із дому,
хоч сумно їм, та небезпечно надалі залишатись в ньому.
Аж, раптом, наче грім ударив – здригнулась в ліжечку Натуся,
“Росту, напевно… Що за чари?” Гарбуз надвоє гучно луснув.