Любов сирени

Там, у густому лісі,
Там, де приходять погані вісті,
Там, де не сміє пискнути навіть миша,
Там, де немає жодного звуку, повна тиша.
Впускає гіркі сльози у криваве озеро,
Прекрасна дівчина, ридає згорблено.
Її волосся, як сонце золоте, її очі, як би попелом зроблені.
Врода її – дар осені.
Тільки в воду не дивиться!
В воді чотири щупальця, як побачили – хреститься.
Плаче та шепоче:
“Навіщо ж, хлопче,
Послухав ти мою пісню?
Викликаю я біду.
Але ж, хіба сирени не заслуговують кохання?
В якому ти так клявся мені безтямно,
Тепер ти втратив свою душу
На дні озера мого, віддавши тіло у безкінечну голубину.
В цьому немає моєї вини.
Природи не можу порвати струни.”
Тишу глуху переривали кроки,
Діва посміхнулася, журби перестали литися краплі.
Любимий йде новий, послухати мову медову.
Тіло бездиханне в воді вгору глядить,
Як пісня зазвучала знову.