Є у дивній Шотландії пустка стара
Там де верес росте, торф’янИк.
Люди добрі казали – там ходить мара
І що хто б не пішов туди – зник.
Від прадавніх легенда живе крізь віки,
Що та пустка – до ельфів портал.
Як на сім років раз часу спільність рікИ –
То тоді лицар-ельф там блукав.
Поруч пустки тієї два графи жили,
Близькі друзі – Сент-клер й Грегорі.
Там бродити любили слідами билин,
Пустку видно з їх замку вгорі.
Раз сказав Грегорі – «Лицар-ельф – просто міт,
Він жахалка селян для дітей!
Нумо разом поїхали – вивчимо світ
Із неходжених троп і алей!»
Проте друга свого тут Сент-клер застеріг:
«Зі злом жарти добра не несуть!
Чув від блуду – трилИсник святий оберіг,
Бо він Трійці несе в собі суть».
Грегорі засміявся – «Байки всі пусті!
Упередження скинь з своїх плеч!
В битві не конюшина мене захистить,
А лук, стріли та мій гострий меч!»
Але все ж граф Сент-клер поступив, як хотів,
Та трилИсник припнув на руці.
Мати дала йому із юнацьких років
Проти чар настанови оці.
Так до пустки поїхали друзі удвох,
Захопив їх досліджень азарт.
Таж ось раптом – промчав перед ними їздок,
Наче виклик, дух сили і гарт!
– «Думав, тільки мій кінь є швидким як вогонь!» –
З дивуванням гукнув Грегорі
– «Гарно буде разом наздогнати його
Певен, буде про що говорИть!»
– «Бережи тебе Боже погнатись за ним,
Ця примара – то сам лицар-ельф!
Він не скаче – над полем летить, наче дим,
Мов той скат, оминаючи шельф!»
Так сказав граф Сент-клер,
З ясним світлом очей,
Бо лиш в нього був той талісман –
Трійці знак, що являв справжній смисл речей,
Дійсність поза покровом оман.
– «Ти сказивсь на байках про ельфійських створінь,
Вершник цей просто лорд чи митець!
В нього одяг зелений й породистий кінь!»
– І помчав Грегорі навпростець.
Граф Сент-клер залишився у пустці один,
Там молився й тримав оберіг.
Він рішив зруйнувати оману картин
І за другом шукати доріг.
В той же час Грегорі далі-й-далі скакав,
Лицар-ельф його вів в глушину,
Де дув вітер холодний та іній лежав.
Там побачив картину страшну:
На землі було коло пишної трави,
Сотні ельфів вели в нім танкИ
І до графа почали співати зовИ,
Його втома далася взнаки.
Грегорі втратив розум від співів та чар,
Гіпнотичних ельфійських промов.
Та коли він наблизивсь до кола почвар –
З нього ельф-стариган підійшов.
І сказав графу він, наче вітру дуття:
«– Я не знаю, хто ти й звідки сам,
Але лицаре, як тобі цінне життя –
Бережись йти в це коло вистав!»
Проте граф Грегорі розсміявся гучніш
«– Я дав слово знайти тут гінця!
Навіть якщо у пекло потраплю скоріш,
Мені люба дорога оця!»
Грегорі вступив в коло, враз духи у крик,
Розступились вони в коридор.
До середини круга пішов молодик,
Там стояв стіл – червоний мармОр.
За столом сидів лицар в зеленім сукні,
Перед ним була чаша-смарагд
І рубіни криваві вкривали її,
А наповнена вересом браг.
Лицар-ельф узяв чашу та графу подав,
Сильну спрагу відчув той раптом.
Та хоч скільки він пив – а до дна не дістав
І без тями упав під столом.
Духи стрімко пустилися в радий танОк,
Заманити людину – їм жарт.
Та раптово всі стихли – їм чутний став крок
Того, хто мав заслін від їх чар.
То хоробрий Сент-клер наближався до них,
Був без страху і жодних вагань.
Хотів зразу ввійти в коло дій чарівних
Та сказав йому ельф-стариган:
«– Яке горе – невже ти такий як твій друг?
Данину сплатиш князю примар?
Якщо є в тебе блИзькі, не йди у цей круг,
Геть тікай і забудь цей кошмар!»
«– Хто ти й звідки?» – ласкаво спитав граф Сент-клер.
«– Звідти й ти я, зі світу людей!
Спокусився на лорда магічний оферт
Й на сім років тепер раб ролей!»
Запитав граф Сент-клер: «– Як же тут помогти,
Поки друг мій ще духом не став?
Не боюсь проти чар ельфа-лицаря йти,
В мене Трійці знак й віри достА»!
«– Можеш дещо зробити» – сказав ельф старий.
«– Стій й чекай на морознім вітрі
Як знов стане чутнО дзвін церков по зорі,
Обійди коло дев’ять разів»
«– Потім круга сміливо межу перетни,
За столом сидить ельф там, мара.
Тоді мовчки узявши, за коло жбурни
Артефакт з столу – чашу-смарагд».
«– Якщо же утратиш ти тут власний контроль,
Не врятує тебе навіть знак,
Бо не твердь та земля, де сидить ельф-король, –
Тільки смертним здається що так».
«– Насправді болото тут, і трясовинА,
Під ним прірва підземних озер.
І потвора в них мешкає здавна страшна,
Тож хто мовив хоч слово – помер!».
В непізнаване як вибрав сам ти іти,
Древні правила – кращі письма.
Тож простояв Сент-клер за межею один,
Хоч тепла вночі було катмА.
Як зайнявсь ранок понад вершинами гір,
В пустці стало чутно тихий дзвін.
Граф став мовчки обходити круг, як менгір –
Громом ельфів піднявся гомІн.
Під ногами у графа здригалась земля,
Наче скинуть бажала його.
Проте Трійці Свят-знак чари звів до нуля
І граф в коло сміливо ввійшов.
Там побачив, як ельфи заклякли до див,
Світло й дзвін для них – холод ножа.
За столом, вкритий інієм, лицар сидів,
Грегорі ж у підніжжі лежав.
Все було нерухомим, окрім двох круків,
Що сиділи по столу кінцях.
Чашу в центрі стола кожен з них боронив,
І крильми затуляли вінцЯ.
Граф Сент-клер узяв чашу, круки здійнялись,
Зворухнулися духи й їх пан.
Круки каркали й люто ширяли у вись,
Але знак руйнував їхній план.
Коли ж граф разом з чашею взад йти почав –
Ошелешив його злобний рик.
То в підземному озері монстр гарчав,
Бо до здобичі легкої звик.
Як замовк дзвін, пішов граф із круга страхіть,
Метнув чашу ген-ген – «Хай горить!»
Як подумав – так й щезло все в колі у мить,
Залишивсь тільки сам Грегорі.
Серед трав він поволі оклигав від снів, –
Втратив пам’ять у світі прикрас.
Друг його обійняв і усе розповів,
Як впливає світ ельфів на нас.
Дивувалися друзі пригодам своїм,
Карма й дґарма – проси не проси.
Замість чаші ж туман овівав, наче дим,
Шмат базальту і краплі роси.
Гарно, хоч і довго))
👍