«А кому ж я потрібен, коли не маю меча…»

А кому ж я потрібен, коли не маю меча,
Коли не маю ні чарів, ні величності сил?
Та хоча б хтось там подумав про життя збирача,
Та скільки щодня прикладаю я дужих зусиль?

Я не орк, не ельф, не маг і не гном. Я — селянин.
Позбутий навіки багатства та слави ущерть,
Гублюся у полі на купу нестерпних годин,
Щоб прожити ще день, що не кращий за смерть.

Ворог мій не дракон, а пекельний голоду біль.
Руки в крові не від зброї, а від втомних орань.
Не купаюся в славі, а лиш розкидую гній.
Й мені не пробачать, як вам, жодних лютих діянь.

Герой дракона убив, ба знищив мирне село.
Він багачів захистив, ба вкрав у вбогих добро.
А ми нищий клас, ба вам всім постачаєм зерно.
А ми вам ніхто, бачите в нас лиш сіре багно.

Як тільки з’явився в селі «величавий» герой,
Нажахано сховалися ми, як миші, в доми.
Він нищить усе, наче має над нами контроль.
Через нього вмерло село, ніби після чуми.

Виходимо зі схованок ми, коли він пішов.
Бачачи наслідки дій, повстала злість та печаль.
Всюди палають хатини й більш немає церков,
Поля всі знищені вщент й тепер на небі коваль.

А кому ж не начхати на наші смерті й біду?
Вам наплювати, хоч саме ми всім приносим їство,
Ми саме зброю куємо й віддаємось труду.
Ніхто з вас не бачить того, що ми ваше стебло.