Синевир

Синьоока дівчи́на й чарівний музи́ка
Забулись в коханні десь під небесами.
Та люблячий батько, кривавого лиха
Накоїв, й вона залилáся сльозами.

Вона так ридала, не в змозі спинитись,
Що озеро ціле з’явилось у лісі.
Вода з небесами тоді розділились,
Створивши межу в тому самому місці.

Бар’єр зберігали підводні істоти,
Жорстокість людей вони знали завжди.
Їх місто казкове й природні красоти
Ховались на дні під шарами води.

В прозорих будинках із мушель та перлів,
Століття проводив озерний народ.
Магічні рослини там золотом теплим
Розсіяли холод і темряву вод.

В глибинному світі, лиш страхом єдиним
Пророцтво було, що зруйнує межу.
Що вийде на сушу озерна дівчи́на
Та щиро полюбить людину земну.

І так воно й вийшло, зустрілись коханці
І їх потягнулись назустріч серця.
Хоч різних світів і були вони бранці,
Щоночі міцнішали їх почуття.

В безпеці лишились водя́ні створіння,
Страхи всі розвіялись серед вітрів.
Три слова сердечних зірвались в повітря,
Загоїлась тріщина поміж світів.