Порятунок

Порятунок
Поміж чорних, мов сажею вкритих, долин
Заховалася стежка, в’юнилася там, мов змія.
І лише гіркотою все закутав одвічний полин,
І лиш пар, що його видихала зіпріла рілля.

А чи хижка, чи хата тулилася поміж боліт,
Туди стежка ніколи не знала прямого шляху,
І лише уночі хтось з вікна роззирався на світ,
І лиш небу і зорям зізнавався в одвічнім гріху.

Його небо не чуло, а ворон зривався на крик,
Його сльози уcохли, а серце забуло про біль,
Від людей і від світу земного поволі відвик,
Та без НЕЇ боліло, мов сипав на рану хто сіль.

В трясовиння холодне поринув немов у купель,
Чорні круки кричали, вривалися в тишу дібров,
І здається йому, що водою простує сам Лель,
І ввижається світло, немов оживає любов.

Подає йому руку усміхнений бравий юнак,
Його тепла долоня, мов вогник поміж ночей,
Про кохання слова, чи то долі прихований знак?
І заквітчані віти сплелися довкола плечей.

Він шукав її погляд між квітів, барвистих долин,
Озивався до Леля, що спас його душу з пітьми,
Він спинився, бо звідти звивалася сотня стежин,
Він від щастя припав до трав взеленілих грудьми.

— Обирай собі шлях, допоміг я тобі вже, чим міг,
Далі сам ти простуй із добром і любов’ю до всіх,
Лиш той, в кого світ хоч на мить від горя вчорнів,
Відчує блаженство, надпиває красу неземну.
Валентина Турчин