Сльози Айве

Пам’ятають ліси, поринаючи в темнії ночі,
Забуваються в смутку й скорботі дерева-гіганти,
Тихо плачуть гаї, бо зімкнулись чаруючі очі,
Що теплом зігрівали та сяяли, мов діаманти.

Як ступала по листю Айве, лісова берегиня,
Як збирала росу, заплітаючи промені в коси,
Їй ранковий підспівував птах, буйно квітла рослина,
Тамував подих звір, відступали сніги і морози.

По стежині гірській йшов Арей, вартовий того лісу,
Перестрів на галяві Айве, що кружляла у танці,
Серце воїна скинуло вмить неприступну завісу,
І назустріч розкрилась Айве, наче квітка уранці.

Пам’ятають ліси, поринаючи в темнії ночі,
Як біда, наче люта гроза, в ясний день пролунала,
Чорне військо лихих ворогів, до наживи охочих,
Загатило той край, перейшовши хребет перевала.

Та повстала природа, на битву дітей пробудила,
Вартовим дарувала міць дуба і гнучкість ялини,
Незгасима була їхня воля і праведна сила,
Був Арей серед перших – відважний, завзятий, нестримний.

Довгу ніч військо лісу у темряві билось за волю,
І здригнулась орда, геть побігли ворожі почвари,
Та остання стріла обірвала Ареєву долю,
Пронизав плач Айве, повний болю, насуплені хмари.

Над коханим пекучії сльози текли невблаганно,
Сходу сонця вклонялась Айве і молилась щосили.
Сонце встало. Отямивсь Арей, не відчув більше рани,
А на плечі плакуча верба ніжно віти схилила.