В далеких краях
Жила собі одна діва.
Гуляла по стежках
І життю раділа.
Мала незвичний дар:
Чула голос трави і неба.
У її серці палав вічний жар,
Немов би так і було треба.
Допоки не сколихнуло все:
У її світі заблукав один.
І тепер нашу діву трясе,
Вона щодня підлягає за ним.
Вона лиш ним живе,
Забула голос повелителя снів.
Це почуття для неї нове:
Щоб описати не вистачає слів.
Не могла більше терпіти
Прийшла чарівна діва
Щоб юнаку душу освітити,
Але не вистачило сил.
Він у своєму серці мав уже любов
І не було там місця більше
Плакала діва знов і знов.
А у її світі усе ставало гірше.
Давно уже юнак покинув цей край,
А діва все не перестає сумувати.
Небо почорніло, зник колишній рай
Тепер це місце, де можна вічно блукати.
Кожен катрен зі своїм ритмом, рими ‐ любов-знов, неба – треба, край – рай… Це дуже просто .
Згоден, хоча початок мені зайшов. Аби підтримати автора/авторку, я раніше теж використовував банальні рими, але помалу відійшов від них, чи то вони від мене🤔 Тож усе можливо! Читайте колег по перу, бажано тих, хто вже чогось досягнув, заглибтеся в теорію поезії та творіть, творіть і ще раз творіть, аби щодня ставати на сходинку вище, ніж ви були вчора💪
Попри те, що надто просто написано, мені сподобалось
Непогано. Щось в цьому є, чіпляє