Відьма

***

Подзвін і брязкіт. Залізні лещата,
ржавий ланцюг на стіні.
Кров на підлозі, на лицях, на шатах…
Cталь червоніє в вогні.

— Ну ж бо, зізнайся, ти, бісова потороч, —
князь озвіріло ревів,
— нащо хвороби каліцтва і пошесті
ти принесла у наш дім?

— Сина мого поховали ми вдосвіта —
хтось підітнув стремена.
Дочка моя, не чекатиме посагу —
трунок був в чаші вина.

— Вбий її, вбий, — шепотіла княгиня.
Очі холодні й сухі,
в кіптяві біла вуаль почорніла,
помах нервовий руки.

В світлі червоного полум’я зблиснуло
сріблене лезо меча.
Кисті збіліли, кайданками стиснуті,
вогник надії зачах.

— Чорта прислужнице, віснице єресі!
Вже зачекалася сталь! —
князь закричав. — Ну ж бо, відьмо, сповідайся
— твій день розплати настав!

— В храмі з тобою були ми обвінчані, —
голос з вуст бранки луна.
— Богом клянуся, мій княже, не відьма я.
Відьма, мій княже, вона!

Помах меча — ледь помітний, поривчастий —
нитку життя перетнув.
Враз засміялася княгиня пронизливо,
князь мов збудився зі сну.

— Що ж ти, мій княже, забув, як удосвіта
ремені різав тугі?
Як отруїв, ти, вино в кубку поспіхом,
дочці своїй дорогій?

— Княже, забув, ти, що власну княгиню
тут прикував до стіни?
Що катував її поки не згинула,
коси палив у вогні?

— Чи вже забув, як мене, чортом свячену,
ти цілував уночі?
Доторк шовковий і шепіт гарячий,
стогін злітав в височінь…

— Плач же, мій княже, стенай же у відчаї —
ти ж бо родину прирік.
Бійся, мій княже, о бійся, бо відьма я!
І ти мій, княже, на вік!