Через болото дивно я ходила

Хтось пройде кладкою,
на протилежний бік дійде.
А інший не дістанеться до краю. Зникне.
Знов з’явиться хтозна-де…

На Беріг мала я ступити…
Зсунеться замість землі крупа.
У гречці проростають місцеві квіти.

Води, під кладкою, я не зайшла.
У руслі шовкові тканини там блукають
все змінюють барвисті кольори.

Зелені, мабуть, риби,
що більше схожі на опале листя,
із шовку стрибнули угору
та попливли собі кудись туди.

Не можу я ніяк збагнути:
це мрія? Чи реальність?

Ой! Проростають з гречки сині нитки.
Нарешті бачу воду, із них вона виходить.
Там! У повітрі. Збирається у гелеві озера.
Вони – живі! Зі мною розмовляють.

З’явилася людська рука
із потойбіччя певно.
Схопила мене міцно і тримає.
Назад у звичний вимір повертає.
І знов болото, і стояча вода.
Та сама кладка. Він і я.