Балада про Завію, доньку Марени

У хащі зимовій, просякнутій холодом,
Завія із парубком сніжністю мовила.
Серця їхні місяць іскристою повнею
Осліплював ніжно. Було надто солодко.

“Красуне, несила прощатися, змилуйся!”, –
Лісник молодий умовляв наполегливо.
І вилось між ними невидиме плетиво,
Як разом блукали долинами-схилами.

Та мати дівчини страшенно обурилась,
Коли новину про стосунки дізналася.
Жбурляла у хлопця загострені палиці.
Покинула дім свій Завія зажурливо.

І парі прийшлось від Марени скриватися,
Бескиди сумлінно ховали закоханих,
І сонце не жалило променеохрою.
Та щастя горіло в юнацькій зухвалості.

Минули роки і дитинка з’явилася.
Світилась домівка від сміху та радості.
Та мати Завії зуміла пробратися,
Хоч плутали довго стежки круто-звивисті.

Зненацька на вході загримали дзвоники.
Марена веліла дочці, щоб верталася:
“Потрібно триматись відлюдної сталості!
Заводити сина хіба я дозволила?”

Та тільки Завія її не послухала:
“Невже неможливо розстатись по-доброму?”
Укрилася разом з найближчими ковдрою –
Вони відлетіли зі сніжними мухами.