Коли був світ ще молодий – молодше був ніж ти
І вітер вперше листям шелестів в похилої верби
Із сонячних вітрів спустився я, палаючий, сюди.
Відомо всім, що тягне нас до протиріч
І після сяйва сонця полонить, як ярмо, спокійна тінь узбіч
Широке дзеркало озер, холодний вітер гір
Та не за ними серце плаче, як вражений стрілою звір
Як не крутився б світ під сонцем, завжди є темна сторона
За гранню вечора і тіней, стоїть там ночі бархатна стіна
Здавалось би, дитині сонця немає що шукати у пітьмі
Та саме за її межею побачив вперше очі ті ясні
Чи є такі слова у світі, щоб умістити в них її красу?
Як описати дотик вітру, що колихає вранішню росу?
Можливо, в смертних цих смішних і є
Та в мене марить голова і серце через раз стає
Та скільки б не ходив по краю ночі
Нема мені туди шляху. О, як манять її очі!
Та не бувати разом тіні і вогню
І не створити разом їм сім’ю
Лише отут, де лінію химер малюють день і ніч
Ми стоїмо, в полоні протиріч
В полоні того, чим не можем стати
І чим не можем жить, хоч ладні б і за це вмирати
Цікаво
Гарно