Сон для вітру

— Вони всі хворі! Дельфо, ти чула?
На знак привітання відгукнувся тихий свист. Довгі листки смугастої драцени обплели тіло хлопця і піднесли до верхівки, де зароджувалося суцвіття.
— Тихо, Недане, не сполохай квіти, — голос рослини стишився до ледь чутного шепоту. — Сьогодні прокинуться перші малята.
— Ти віриш, що вони сплять? — проартикулював самими губами Недан.
— Звісно, їм треба набратися сил, щоб з’явитися на світ.
— Я про це хотів поговорити…
— Тссс! — пагін з листками оповив голову Недана, залишивши вузький простір для носа і очей. — Якщо хочеш поговорити, приходь пізніше.
Вона опустила його на землю і штурхнула легенько під зад.
— Але ж… Дельфо!
— Геть… геть… — найдовші листки наполегливо штовхали його до виходу.
Хлопець зітхнув і поплентався до будинку, у якому серед ночі світилося лише вікно його власної кімнати. Всі інші мешканці були хворі, тобто, спали. У них не було сил для того, щоб побачити цей світ. І тепер, коли Дельфа зайнята народженням малят, Недану не було до кого звернутися аж до самого ранку. Та й ті відмовки про довгий сон, як необхідність відпочинку, його не задовольняли. Бо ж в нього тієї потреби не було. Звісно, Недан міг бачити сни і пам’ятав їх, бо його відпочинок тривав зазвичай не більше двадцяти хвилин через кожні три години. Образи з тих снів захоплювали уяву, треба було їх переповісти хоч комусь.
Вдень хлопець ходив слідом за батьком і видавав все без винятку, а коли той зачинявся у робочому кабінеті, насідав на вуха дворецькому та прислузі, але й ті швидко тікали у справи, та лише робили вигляд, що слухають. Недан розумів таку відстороненість, звісно ж вони не пам’ятали своїх снів так яскраво і до найменших дрібниць.
«Вони просто хворі! Ніхто не має сили, щоб побачити, те, що бачу я. Їм треба набиратися тієї сили вісім, а то і десять годин поспіль, а потім все одно вони все забувають! Я б спитав у Дельфи чим те лікується, бо її сім’я з лікарської родини, але вона, бачте, зайнята. Теж мені подруга! Отак і самому захочеться відбрунькувати собі квіточок, щоб були рідні створіння для розмови… Чи може людина брунькуватися?»
— Агов! Хоч хтось! Тату!!!

***
Граф Далібор наслухався з самого ранку скарг від камердинера та квіткарки про те, що його син галасував попід вікнами вночі і не зачинив дверцята до оранжереї, від чого пожовк виноград. Граф розумів, що з кожним роком все важче буде пояснювати Недану його особливість. Він не хотів, щоб хлопець вважав себе неповноцінним, адже розуму та здібностей йому не позичати. Всі вчителі сходились на тому, що Недан достоту кмітливий, і Його Ясновельможність може розраховувати на здоровий глузд та завзяття свого спадкоємця. От тільки ніхто з тих наставників не знав розпорядок юного віконта, не знав його нічних страждань. Коли всі мирно спали у своїх ліжках, той змушений був на самоті блукати темними коридорами замку в пошуках співрозмовника.
Недану потрібен друг, здатний проводити з ним дні і ночі у такому ж режимі. Біда в тому, що таких людей ніхто не знав, а привселюдно розказувати про особливість сина, граф категорично відмовлявся. Вирішено було оголосити конкурс на вакансію компаньйона для Недана. І на цю посаду запрошувалися виключно близнята: молоді, кмітливі, терплячі, будь-якої статі, але без помітних відмінностей одне від одного. Все заради того, щоб один близнюк міг непомітно підміняти іншого, аби Недан не почувався зрадженим та покинутим.
Саме сьогодні надійшло декілька заявок, тому Далібор нічого не відповів на скарги камердинера і квіткарки, а звелів запрягати коней для поїздки в місто. У апартаментах готелю буде легше завуалювати це зібрання наймом у трупу артистів для приватного театру. У разі невдачі — ніхто б не дізнався імен та облич конкурсантів, а в разі успіху — вдасться привезти їх непомітно, наскільки це можливо, аби ніхто не зауважив, що компаньйон буде не один. Граф наказав камердинеру захопити декілька широких плащів на випадок зливи, примружив очі на ясне небо та махнув на прощання здивованому дворецькому.

***
Недан провів день на самоті в очікуванні батька. Сни лякали образами комашиних чудовиськ, що нападали на квіти, які вилазили з плечей, ліктів і грудей Недана. «Діти» витріщали оченята і кричали, безгучно відкриваючи широкі роти. Він загорнувся у ковдру і враз опинився під землею. Квіти потяглися до світла, намагаючись проштрикнути поверхню, ранили його тіло корінчиками, що ставали дедалі гострішими…
Холодні краплі впали на обличчя і Недан розплющив очі. Відчинене вікно впустило хвилю осіннього повітря разом з дрібною мжичкою. Він піднявся і повернув віконну защіпку догори. За спиною пролунав стук у двері.
— Прошу, — відповів здивовано, адже це він зазвичай напрошувся на розмову, до Недана ніхто не приходив просто так.
На порозі стояла дівчина, трохи старша від нього, чи то тільки так здавалося. Її смаглява шкіра підкреслювала сяючий бурштин очей та ніжні перламутрові вуста. Якби вона не рухалася, то Надан повірив, що перед ним лялька, а не людина. Талію дівчини обіймала тісна камізелька, з плечей здіймалися пишні рукави, затягнуті на безліч гудзиків на зап’ястях.З-під багатошарової спідниці визирали гостроносі черевички.
— Вітаю, — вона нерішуче обернулася, немов чекаючи, що хтось її підтримає. — Я… приїхала з…
— Як тебе звати? — Недану дуже кортіло дізнатися її ім’я перш ніж вона розповість, хто вона і звідки. Яка різниця, який ти маєш титул чи рід, якщо твоє ім’я — лише передзвін минулого власних пращурів та досягнень? Йому хотілося вірити, що в неї все незвичне, як і її зовнішність.
— Аніла, — видихнула вона. — Я приїхала з графом Далібором.
— З моїм татом! — вигукнув Недан. — То ти моя родичка? Сестра чи, як то правильно казати, кузина?
— Не зовсім… Але деякі родинні зобов’язання маю.
— Аніла… Гм… Аніла! Чудове ім’я. Як подих свіжого повітря!
— «Танець вітру», — її щоки спалахнули рум’янцем, перекриваючи природну смаглявість. — Таке значення.
— То ти вмієш танцювати?
— Не дуже, — вона підняла праву руку в граційному жесті, а лівою затисла блискучий кулон, що прикрашав її шию. Ноги стрибнули на кінчики пальців.
— Ого! Мусиш мене навчити!
— Обов’язково!
Розмова полилася сама собою на різні теми, що цікаві лише підліткам. Недан вихвалявся знаннями механічних конструкцій, які пропонували світила науки для поліпшення повсякденної праці. Він і сам мав у розробці кілька креслень. Аніла вислухала зі щирим захватом і відповіла, що наскільки легше було б подорожувати, як би ті експерименти вдалися. Дівчина розповідала про дивних тварин і рослини, які оточували її в дитинстві. Недан взявся за записник, аби те все занотовувати, але не зміг відірвати погляд від її довгих вій та спритних ямочок на щоках. Він перепитував, а вона, залюбки переповідала про країну спеки та шалених дощів, про місто кам’яних храмів та солом’яних хатинок, про мавп, гадюк і величезних метеликів.

***
Разом з Анілою до заміського маєтку прибули дві її сестри — Фаїна та Раміна. Близнючки настільки були схожі, що граф Далібор зовсім заплутався, розповідаючи про умови їхньої служби та порядок, з яким вони будуть змінювати одна одну. Дівчата, незважаючи на збентеження графа, швидко зрозуміли завдання та запевнили його енергійними кивками на кожному слові. Першою мала йти на зустріч з віконтом Фаїна, так як її ім’я найбільш звичне для місцевого населення, та й для Недана мабуть було б також. Проте поки сестра завчала усі тонкощі спілкування та болісні теми спадкоємця, яких варто уникати, Аніла з цікавості прослизнула коридором, промайнула кілька поворотів з порожніми кімнатами і зрозуміла, що заблукала. Коли врешті-решт вона опинилась за дверима, де явно хтось був, цим «хтось» виявився сам віконт. Так вона стала першою і, відповідно, початковою моделлю супутниці для Недана, за якою тепер інші мали повторювати все до дрібниць. Граф довго чухав підборіддя від несподіваної зустрічі цих двох, але зрештою залишився задоволений поведінкою Аніли і ніяк не обмовився про непослух заморської «небоги».
Фаїна та Раміна слухали враження сестри за той час, що вона «відпросилася» на короткотривалий сон.
— Ти так говориш, наче він тобі дуже сподобався, — закинула Фаїна.
— Сподобався! І що тут такого?
— Може й нічого, але ми не можемо грати ті почуття, якщо вони в тебе вже є, а у нас нема.
— Які почуття? Ви що? — знизала плечима Аніла. — Сестрички, я така сама холодна до нього як і ви. Сподобався як людина, не більше. Зрозуміло?
— Може й так, — примружила повіки Раміна. — Але твої почервонілі щоки кажуть більше за твої слова!
Аніла схопилася за обличчя і побігла до дзеркала.
— А й правда — червоні…
— Доведеться маститися рум’янами нам усім, раз такі справи, — зазирнули з-за спини сестри і зайшлися веселим сміхом.
Аніла закусила вуста, але лише на мить. Наступної вона так само весело гиготіла і ще більше піддавала вогню у жарти про віконта.

***
Недан не відпускав руки своєї супутниці. Йому хотілося дивитись в її очі навіть тоді, коли вони затуманювалися якимись незрозумілими думками та вкривалися відстороненістю. Настрій Аніли змінювався з настанням темряви і на світанку. Вона говорила дивні речі, які заплутували його і деколи доводили до розпачу. Але по обіді й до самих сутінків, вона була справжньою, тією самою, яку він побачив вперше і тепер, здається, відчував щось більше ніж приязнь.
Одного разу, після надвечірнього сну, Недан згадав, що давненько не спілкувався з Дельфою і вирішив провідати свою подругу в оранжереї. Квіткарка ходила набурмосена ще з того часу, як віконт влаштував протяг і застудив виноградник. Вона досі сердилася і не передавала віконту жодної вісточки від Дельфи.
Ключі до оранжереї висіли на шиї величезного пса, що віднедавна спав біля дверей квіткарки. Кудлатий гігант ліниво глипнув на хлопця жовтими очиськами і позіхнув на всю ширину пащі, де зміг би поміститися добрячий кавун. Звісно, Недан міг попрохати батька, щоб провів його всередину, але той би стовбичив позаду Дельфи і ніякої сердечної розмови не відбулося б. Перед графом треба було тримати марку: бути справжнім «мужиком», майбутнім господарем цих земель, а хотілося просто вилити душу подрузі і запитати поради. Бо хто ж як не вона, та, яку він знав від її народження і з якою проводив безліч ночей, зрозуміє і підкаже правильне рішення.
Недан зиркнув на пса. Той підняв голову і виставив ікло, немов насміхався з нерішучості хлопця. Так вони стояли один навпроти одного, поки не почулося загрозливе гарчання. Недан відступив назад і вперся спиною у щось м’яке і тепле.
— Я тебе не знайшла в кімнаті і пішла по сліду незамкнених дверей, — Аніла відійшла на крок і усміхнулась. Добре, що ти тут!
— Добре… — зітхнув Недан.
— Ти розмовляєш з Цете? — вона скосила очі в напрямку пса, що вже перестав гарчати, а лише невдоволено плямкав.
— Хіба з ним можна домовитись? Бач яке громило!
— Пхе! — Аніла вигнула шию і підступила до звіра. — Ведмедику руденький, ведмедику маленький, покатай мене.
Вона обхопила його шию руками і забралася на широку спину. Пес висолопив язика і розплився собачою посмішкою. Дівчина нахилилася і отримала щедрий мокрий слід на всю щоку.
— Цете! Ти пам’ятаєш мене, моє руде ведмежатко? — вона сміялася і цілувала його чоло і повіки, що кумедно мружились у відповідь.
— Звідки ти його знаєш? — збентежився Недан. Дівчина бавилася з псом, наче вони давні друзі.
— Мій батько мав схожого пса. Брав його з собою в гори. А цього шпиндика відправив разом з нами… — вона на мить затулила рота і виправилась: — разом зі мною, як подарунок графу Далібору. Його мама-собака була подругою нашого Цете, тому я і цього теж так назвала, щоб пам’ятати про домівку…
— Сумуєш за родиною?
— Так, трохи, — вона опустила голову і глянула з під лоба. — А що тобі треба від ведмедика?
— В нього на шиї висить ключ до оранжереї. Я хотів побачитися зі своєю подругою, що там живе.
— В тебе є подруга? — її очі блиснули здивуванням і навіть якоюсь образою. — Красива?
— Прекрасна! Бери ключ, я вас познайомлю.

***
Аніла ледь встигла на перезмінку. Раміна стояла вся напружена і вкотре додавала рум’яна на щоки:
— Ти не цінуєш мій час, сестричко. Твої побачення з віконтом доведуть до того, що нас усіх виженуть з роботи.
— Це був особливий випадок. І я маю тобі все розповісти, бо він точно запитає, коли прокинеться.
— Знову якісь нові прізвиська між вами і переказ книжок, які ти мала прочитати?
— Ні, Раміно, це зовсім інше. Фаїно, йди сюди теж!
Сонна Фаїна неохоче попрямувала до них. Її зміна наставала на світанку, то ж треба було добре виспатись перед цим.
— Кажи вже, але швидко, бо я зараз впаду…
— Дівчата, у Недана є подруга! — виголосила Аніла і застигла з хитрою посмішкою, очікуючи на реакцію.
— Ага, — іронічно підхопила Раміна, — і це ти!
— Ні! Це дивна рослина з далеких берегів. В оранжереї біля її клумби написано: «Sansevieria ehrenbergii», але Недан її називає Дельфою. Це тому, що вона не спить уночі, як інші рослини, а навпаки — виробляє кисень та активно росте.
— Щось ніякого зв’язку не бачу, — розчаровано протягнула Фаїна.
— Дельфа від назви тварин, що схожі на риб, але не риби. Вони теж не сплять одним довгим сном, і, загалом, чергують сни своїх мозкових півкуль. Спочатку одна спить, а друга працює. Потім навпаки.
— Прям як ми! — Раміна помітно дратувалась, Аніла не казала нічого конкретного, що їй треба було знати.
— Це Недан мені переповів з того, що почув від посла, який привіз ту рослину. Словом, я сподобалась Дельфі. І вона хоче ще зустрітися зі «мною» вночі і зранку. Має якусь місію саме для «мене», тобто, для нас.
— Ого! Це задача, — позіхнула Фаїна і попленталася в спальню. — Зранку на свіжу голову все мені розкажете…
— Я попередила! — гукнула Аніла в спину сестрі, а обернувшись, побачила, що й Раміна вже зникла в темному коридорі.

***
Граф Далібор не знаходив собі місця. Він міряв широкими кроками вітальню вздовж, впоперек і за діагоналлю. Його син щойно заявив, що більше не має наміру ділити своє спілкування між трьома сестрами, які прибули місяць тому як нібито одна особа. Граф намагався збагнути, коли і якої необережності допустилися дівчата:
— Звідки такі припущення?
— Я відчуваю, — знизав плечима той. — І Дельфа теж такої думки. Вона так і сказала.
— Недане, рослини не розмовляють! — роздратовано відповів граф. — Я гадав, ти вже виріс з тих дитячих ігор в уявного друга.
— Ти не розумієш! Лише одна чула її, а інші… Вони такі самі як ти — не мають жодного поняття!
— Ти хочеш сказати, що я, граф Далібор, володар цих земель, не маю жодного поняття, що відбувається у моєму власному маєтку? Ти запевняєш, що рослина, яка виросла з маленького пуп’янка, привезеного з-за океану, знає більше за мене про мою сім’ю, моїх слуг і гостей? Відповідай!
— Ні, тату, в такому тоні я не буду тобі відповідати! І не повинен! Якщо хочеш, щоб я спілкувався з твоєю гостею, то най приходить та, що завжди зі мною в пообідній час.
Він розвернувся, стукнув підборами і швидкою ходою вилетів з вітальні. Граф за інерцією ще раз перетнув кімнату і врешті-решт всівся у м’який фотель, закинувши ноги на журнальний столик. В голові миготіли думки:
«Якась із них схибила, була необережною, надто емоційною, нахабною, зрештою. Але, за словами сина, вона йому найбільше припала до душі. Він готовий її захищати так, як і свою квітку з оранжереї. Щось, певно в ній є особливе, що вирізняє з поміж інших. Це і треба з’ясувати. Вигнати дівчат з маєтку — нехитра справа, а от зрозуміти, що Недану подобається в людях — набагато цінніше. Це могло б примирити його з думками про свою ваду. Але чи вдасться? Чи той обман не відверне його від дівчини, чи не озлобить до мене і всього світу людей, що так не схожі на нього самого?»
Граф глянув на годинник, що відбивав десять ударів — час вечірньої перезмінки. Він застібнув сюртук на всі гудзики і поспішив у крило, де жили близнючки.

***
В кімнаті відчувався аромат сандалового дерева. Дівчата стривожено підняли очі на гостя і скочили зі своїх місць. Потрійний кніксен, виконаний у повній синхронності, змусив графа спертися на стілець і запитати себе: чи не закрутилась у нього голова? Він привітно вклонився і притис руку до серця:
— Стільки часу пройшло, а я все не мав нагоди краще познайомитись з кожною із вас.
Дівчата відповіли сором’язливими посмішками. Граф заклав руки за спину і підійшов до стіни, оздобленої плетеним панно. Барвисті мотузки переплітались у тугих вузлах, створюючи картину. Там над пурпуровими квітами злітали метелики з павичевим візерунком на крильцях, промені сонця виокремлювали яскраві ділянки широкого листя. У цьому зображенні читалася туга за рідною землею.
— Гмм, гарно! Хто з вас так постарався?
— Я, — опустила голову одна.
— Кажіть імена, бо я геть не відрізняю вас, — хитнув головою граф, — і час, в який ви навідуєте віконта.
— Раміна. Маю зараз йти на зустріч. До шостої години ранку з ним.
— Ага, — кивнув граф і підійшов до іншої стіни.
Всю площу, від стелі до столу, займали малюнки, виконані вугільними паличками. Там були портрети квіткарки та доньок кухарки, пса, якого сестри привезли з собою, кілька пейзажів: доріжка до оранжереї, вхідна брама, статуя янгола, оповита плющем. Жодного натяку на сни, про які торочить Недан і навіть немає нікого схожого на самого віконта. Гарні малюнки, виконані майстерно, хоч граф на тому не сильно розумівся, але прочитав там знов таки лише тугу та розпач.
— Твої? — він зустрівся поглядом з тією, що стовбичила поряд з ним.
— Фаїна. З віконтом з пів на сьому ранку до другої години по обіді.
— Ясненько, — протягнув граф і обернувся на третю дівчину.
Та завбачливо встромила закладку між сторінками книжки і вистручилась, немов на екзамені. Граф підійшов, заглянув на обкладинку і підняв брови:
— Молода панянка цікавиться механікою двигунів? Це твоя книжка?
— Ні, Ваша Ясновельможносте, мені її дав віконт Недан для ознайомлення.
— Так, не твоя. Ціную за чесність. Я сам замовив її з Королівської Бібліотеки. То як? Ти зрозуміла перший принцип роботи двигунів?
— Енергія не зникає і не створюється, а лише перетворюється з однієї форми на іншу. Наприклад: теплова в механічну, — випалила вона на одному подиху.
— Гмм…гм… Як звати?
— Аніла.
— Точно! Це ж і є загальне ім’я для вас трьох. А якісь мистецтва знаєш? Бо он сестри у тебе такі талановиті, а ти лише чужими знаннями тішишся з книжок.
— Танцюю, — її очі спалахнули бісиками. — Можу показати.
Вона витягнула шию і нахилилася для стрибка. Граф підняв долоню:
— Ні. Не потрібно.
Він пройшовся кімнатою і поглянув на кожну дівчину окремо. Остання відрізнялася поглядом та сміливою поставою. Саме вона приходила до його сина по обіді. Саме вона зламала таку, здавалося б, досконалу гру її сестер. Цікаво, чи впорається це дівчисько з тим, що він підготував тепер?
— Отож, я вирішив, — він набрав поважності, щоб жодна не змогла бодай поглядом заперечити його волю. — Одна з вас зараз піде до віконта і з цієї години пробуде з ним дві доби, не засинаючи на довгий проміжок часу. Якщо віконт запідозрить її у «хворобі сну», то ви всі наступного ж дня покинете мій маєток, без оплати за працю. Якщо вона впорається… — граф нахмурив чоло і закусив губи зсередини. Він не продумав свій план до цієї стадії. — Гм… Тоді ви залишитесь і отримаєте винагороду. Хто піде? Хто сміливий?
Фаїна і Раміна опустили голови. Лише Аніла стояла так само як раніше: з прямим поглядом і усміхненими вустами. Граф кивнув:
— Бачу, вибір очевидний. То рушай, бо час і так дарма спливає!

***
Недан відчинив двері на стук і відразу їх захряснув:
— Я ж казав, щоб ти більше не приходила!
— Недане, я щось забула в тебе, не можу знайти… Пам’ятаєш, мою підвіску з камінчиком?
Він знав ту прикрасу. Не раз його погляд ловив блиск бурштинового овалу, такого схожого за кольором очей Аніли. І лише в неї, тієї, що приходить по обіді, він бачив цю прикрасу на видноті.
— Заходь, — він оглянув дівчину з ніг до голови, не помітивши жодних відмінностей з попереднього візиту, і сердито додав: — Тільки хутко. Забереш — і йди!
Серце завмерло, коли вона промайнула повз із таким знайомим ароматом сушених фруктів. Лише Аніла приносила з собою курагу, інжир та родзинки окремо, без того, щоб їх запікали в пиріг чи тістечка. Недан ковтнув слину і заплющив очі. Може, справді, це вона, і шукає те, що загубила? Інша б не могла знати всі кроки і місця, де вони бували сьогодні. Хоча… Тут особливо й нема де шукати. Сумніви родирали свідомість.
У кімнаті щось гримнуло і долинув тихий зойк. Недан кинувся туди:
— Що трапилось?
— Трохи забилася, — вона тримала руку біля чола. — Буде синець.
Недан забрав її долоню в свою і зустрівся з тими очима, які мріяв бачити щохвили. Так, це була Аніла, справжнісінька, та сама шалена дівчина, від якої в нього забивався подих.
— Треба щось холодне прикласти.
— Зараз… — Недан озирнувся, але не побачив нічого відповідного. — Ходімо на вулицю!
Надворі падав перший сніг. Вони ловили ротом сніжинки і сміялися, доганяючи одне одного. Недан притуляв холодні пальці до її побитого чола і говорив смішні заклинання проти синців. Коли настав час спочинку, підлітки повернулися і впали знесилено, кожен в окреме довгувате крісло для сну.

***
Коли Недан розплющив очі, то побачив, що Аніла спала у тому ж кріслі. Вона не пішла до свого помешкання, як то було зазвичай під час його сну. Її повіки тремтіли. Недан вирішив зачекати і опустився поруч на килим,замилувавшись красою своєї подруги. Вона була чарівною у будь-якому стані. Минуло ще півгодини, а дівчина все ще спала. Її долоні відповідали на його легенькі стискання, але це її не пробуджувало. Недан піднявся і почав стривожено ходити довкола. Аніла інколи схлипувала уві сні, інколи посміхалася і наче щось говорила, але не прокидалася ні від його навмисного покашлювання ні від гупання дверями.
Недан пам’ятав, як його мама отак довго спала і просиналася лише для того, щоб з’їсти кілька ложок рідкої каші. Вона страшенно схудла, змарніла і врешті-решт відійшла в інші світи, як сказала кухарка. Відтоді Недан почав боятися довготривалого сну. Йому вистачало двадцятихвилинних відпочинків. Всіх людей довкола, що зачинялися від нього на ніч і довго вилежувалися у своїх ліжках він вважав хворими. І от тепер Аніла ризикувала підхопити ту ж хворобу, яка відібрала життя його мами і потрохи підточувала здоров’я батька, дворецького, квіткарки. Недарма у них підпухають обличчя зранку і утворюються зморшкуваті грудочки під очима. Лише Дельфа була здоровою.
Минали хвилини, а дівчина все ще спала. Коли підійшов час наступного сну для Недана, він примостився поруч з нею, обійняв за плечі й так заснув.

***
На світанку Аніла прокинулась і з подивом виявила біля себе безліч подушок, великих і малих, пухких і не дуже. На відстані витягнутої руки у бильце крісла впирався низенький стіл з фруктами та солодощами. Вона піднялась і зустрілася зі стурбованими очима Недана:
— Як ти? Вже ліпше? Щось болить?
— Я, певно, спала… Як довго? — вона похопилася думкою, що відпочивала надто довго.
— Боюся, ти підхопила небезпечну хворобу.
— Я почуваюся добре, — заперечила Аніла. — Зараз вмиюся і підемо знову на вулицю.
Недан похитав головою і звів брови над переніссям, нагадуючи безпритульного цуцика:
— Це небезпечно. Моя мама померла від такої хвороби. Вона спала, спала й спала… аж раптом її не стало.
— Слухай, хочеш я тобі розкажу секрет сну, дуже великий секрет, який переконає тебе, що я здорова?
— Добре, якщо ти так хочеш. Але загорнися в ковдру щільніше і так говори.
Аніла посміхнулася, зробила так, як він сказав, і розпочала:
— Ти пам’ятаєш, що моє ім’я означає «танець вітру»? Так от, у кожного живого створіння є свій внутрішній вітер — прана, яка, так би мовити, «танцює» всередині. Це потоки енергії, що дають силу і здоров’я. Найдоступніша прана через дихання і найбільше її можна отримати зі сну. Але ми всі різні: люди, тварини, рослини, камені. У кожного свої течії і свої ритми. Навіть, здавалося б, такі схожі між собою люди можуть мати різні джерела цієї енергії. Тому комусь сон може бути хворобою, а комусь конче необхідним для здоров’я і, загалом, для нормального життя.
— Я теж сплю, але не так довго.
— Тобі вистачає стільки. А мені треба багато сну вночі за один раз, а вдень не потрібно зовсім, — знизала плечима Аніла. — Тому я готова вибиратися з цих подушок і веселитися на повну.
— Гм… — Недан почухав підборіддя. — Добре, я згоден, але буду спостерігати за тобою. В разі чого, я завжди поруч.
— Я не проти провести весь день з тобою! — вона зіскочила з крісла і побігла вмиватися та приводити себе до ладу.

***
За спільними розвагами розмова між підлітками точилася навколо сну. Недан хотів розібратися, чому він сприймав себе відокремлено від інших, немов якась невидима перепона завжди стояла між ним і зовнішнім світом, немов хтось постійно нашіптував, що інші набагато гірші за нього, бо вони — недосконалі, хворі, просто слабкі.
— Аніло, чому всі навколо зачиняються від мене кожної ночі? Чому не хочуть, щоб я бачив їхній сон, їхнє пробудження? Щоб я не заздрив?
— Певно, щоб не відчував себе ненормальним…
Недан замовк. Він ходив і збивав довгою палицею сніг з листя, яке ще трималося на промерзлих гілках. Аніла йшла слідом, ліпила сніжки і жбурляла їх у високі гілки. Дерева обтрушували з себе надлишок ваги. Недану теж хотілося скинули з себе зайве, позбутися нав’язаних упереджень і хибних думок.
— Думаєш, це тато все влаштував?
— Не знаю. Але мені доведеться скоро поїхати.
— Чому?! — він зупинився і знову втупився в неї щенячим поглядом.
— Тому… Граф Далібор дуже любить тебе і піклується про тебе. А ми всього лише наймані працівниці. Я і мої сестри.
Вона затулила долонею рота, але вже було пізно. Ці слова вилетіли з її уст і осіли в свідомості Недана, ошелешивши одним-єдиним висновком
— То вас все ж було троє? Ти мені брехала? З самого початку?
— Так наказав твій батько. Я лише виконувала роботу, на яку мене найняли.
— Але ти хочеш поїхати?
— Я мушу.
— Чому?
— Бо не виконала своє завдання. Погано брехала, — вона скривила вуста, зажмурилась, відганяючи непрохані сльози, і побігла геть.

***
— Агов! Тату, відчини! Негайно!
Двері здригалися від гучного стуку. Граф Далібор сидів за широким столом і перекладав папери з однієї папки в іншу. В його планах не було наміру здіймати скандал із сином. Той сам має збагнути, наскільки необачно вірити приблудним мандрівницям, що також обдурили і його, графа. Адже завдання в них було просте: прикидатися, що їм теж не потрібен довготривалий сон і не давати Недану приводу для сумнівів, що з ним щось не так. Не вселяти в його думки підозру про обман. Не змушувати сумніватися в авторитеті батька. Зрештою, не спихувати відповідальність за весь той бедлам, що Недан вчинив сьогодні в маєтку, на плечі графа. Тепер усі, від камердинера до кухарки, пліткують, що він зачинив сина за кам’яними стінами, згодовуючи тому побрехеньки про якусь «особливу місію, можливо, від самого Сатани». Тьху! Це ж треба таке вигадати! Сім заяв про переведення у інші маєтки лежали перед ним на столі. Камердинер теж ховає очі і не насмілюється сказати прямо про своє рішення. Граф це помітив одразу: оці його замовчування і фальшиві гримаси замість посмішок.
Ні, він такого не потерпить! Сьогодні ж спровадить цю недоброчесну трійцю дівок до міста і потурбується, щоб вони покинули межі країни. Хай виступають у цирку, на вуличних майданчиках чи у підвалах, де збираються брудні типи, але його сім’я ніколи — ніколи! — не пробачить цих шахрайок!
Гнів графа наростав з кожною хвилиною. На руках набрякли вени, чоло оросили краплі поту, в очах замерехтіли зірочки. Він спробував підвестися, щоб відчинити вікно й так зняти гарячку. Біль судомою проштрикнув спину, піднявся до скронь і помережив шкіру дрібними сиротами. Граф схопився за дзвіночок, аби покликати камердинера, але новий напад судоми звалив його назад у крісло. Далібор скрикнув і наступної ж миті зомлів.

***
Він прийшов до тями у широкому ліжку, вкритий пуховою ковдрою із підібганими краями аж за сінну підстилку. На чолі липла пов’язка, змочена в оцтовому розчині. Граф поводив очима і серед білої стелі побачив обличчя, що потроху набирало чіткості.
— Тату. Ти спав. Якщо тобі треба більше сну, то можеш ще подрімати. Сон принесе тобі здоров’я.
Недан, його син, говорив неймовірні слова. Що-що, а такого про сон він не очікував почути від того, хто майже не спить.
— Я хворий, сину…
— Так, тату. Але не від сну. Всім потрібен відпочинок, а тобі зараз найбільше. Лікар виписав багато мікстур. День за днем ти набиратимешся сили, а зараз спи, — він поклав долоню на його плече.
— Всі поїхали?
— Не всі. Залишились дівчата: Аніла, Фаїна і Раміна. Не переживай. Вони хороші помічниці. Кожна по черзі сидить біля твого ліжка і готова задовольняти всі потреби. Я б сам не впорався. Ми разом принесли тебе сюди, коли ти був без тями.
Граф відчув гіркий присмак своєї поразки та усвідомлення, що мав намір зробити найгіршу дурницю в своєму житті. Допомога прийшла, звідки він не очікував і від тих, кого вважав зрадницями. Найперше хотілося поділитися цими відкриттями з Неданом:
— Ніколи. Чуєш мене, ніколи не відпускай такий скарб.
— Згоден на всі відсотки, тату! Спи, хай твій внутрішній вітер не здіймає вихори у думках. Я впорався зі своєю оманою і ти впораєшся.
Граф кивнув. Його син подорослішав за кілька днів. Серйозний погляд і міцно стиснуті щелепи тому яскравий доказ. Недан піднявся. З-за його спини вийшла одна з близнючок. Він обійняв її за плечі і ніжно притулився щокою до щоки. Граф заплющив очі і занурився у спогади своєї юності та кохання, що так несподівано відібрала нещадна доля. Подумки благословив майбутнє свого сина. «Сон для вітру», — повторював у думках раз за разом, доки його повіки не обважніли і свідомість не поринула у вихор сновидінь.