Мавка з заводу “Мрія-Фляжка”

МАВКА З ЗАВОДУ “МРІЯ-ФЛЯЖКА”

Фентезійна комедія абсурду з елементами наукової фантастики.

У серці Грибляндії, країни, де дерева працюють цензорами, кажани–театральними критиками, а бухгалтерію ведуть гриби з хорошою пам’яттю, стояв знаний на півлісу завод “Мрія-Фляжка”.
Назва заводу була такою ж дивною, як і його діяльність: удень він випускав фляги для походів, уночі – декорації для театру, а у вихідні цехи перетворювалися на величезні танцювальні зали. Бо в Грибляндії було одне велике мистецьке правило:
будь-який завод, це вже готовий театр.
Найбільше відзначався місцевий творчий колектив: амбітна трупа авангардного та класичного балету, очолювана Гусінню в пуантах.
Але найбільшою гордістю заводу був їхній варіант класики балету “Лісова пісня”. Щороку трупа намагалася поставити її по-новому, і щороку Дуб-цензор казав: “Не те. Більше традицій!” і порівнював постановку з минулорічним осіннім листям.
У цьому театрі працювала справжня Мавка. Та сама, із лісових легенд.
Вона могла співати так, що навіть кажани не писали негативних рецензій, танцювати так, що стоніжка заздрила кількістю рухів, і дивитися так, що Гусінь падала з пуантів від натхнення.
Але у Мавки були кеди. Такі звичайні собі кеди, зі і шнурівкою і ребристою підошвою. Нічого на перший погляд незвичайного. Але ці кеди постійно їй нагадували про дорогу і таємниці які приховує горизонт…
І Мавка одного дня почала думати не про музику, не про мистецтво, не про декорації для вистави про картоплю…
А про свободу. Про можливість робити не що каже режисер, а що хоче власне серце.
Про кеди.
Про дорогу.
Про інший світ.
І саме з цього почалася історія, яку в Грибляндії колись назвуть “найдивнішою втечею століття”.
*****
Ранок у театрі при заводі «Мрія-Фляжка» буа завжди однаковим: хаос і галас. І це чомусь називали “організаційним процесом”.
Гусінь у пуантах уже двадцять хвилин намагалася зібрати трупу на репетицію “Лісової пісні”, але Стоніжка стверджувала, що 42-га нога ще не прокинулась і треба її почекати.
Дуб-цензор стояв посеред сцени й не дозволяв прибирати минулорічні декорації,
а котик-сценарист як завжди сидів в своїй легендарный коробці з під торта, тому що саме в ній йому писалося найкраще всього.
Кажани-критики висіли над сценою та хором обговорювали:
– Знову репетиція?
– Ми ще попередню не переварили!
–Нам би більше тіні в цьому театрі…
Гусінь урешті зітхнула, підняла вгору одну пуанту й оголосила:
– Починаємо сцену танцю Мавки!
Усі стихли.
Насправді саме вона була єдиною, кого всі чекали.
Мавка вийшла повільно, з тим природним рухом, який не міг повторити жоден артист, ані Стоніжка зі своїми сотнею ніг, ані Гусінь із м’якими хвильками тіла.
Вона зробила кілька легких па, і навіть дуб перестав бурчати.
На мить театр перетворився на місце, де хочеться захоплено мовчати.
А потім Гусінь сказала її улюблену фразу:
– Мавко, давай трішки народного колориту.
А Стоніжка додала:
– І драматизму! Як я на одинадцяти ногах одночасно!
І Мавка знову почала те, що останнім часом виснажувало її більше за нічні вистави. Тобто повторювати старі сцени, які давно перестали бути творчістю.
В її очах не блищало те, що колись було свободою.
Вона танцювала красиво, але без радості.
Слухала, але не відгукувалася.
Рухалася, але ніби зупинилася всередині.
У перерві Стоніжка зауважила:
–Ти сьогодні якась тиха.
Котик-сценарист кивнув:
–Може, їй треба новий сюжет?
А дуб пробурмотів:
–Новий? Категорично заборонено!
Лише Гусінь поглянула уважніше й уперше за багато місяців спитала:
–Ти втомилась?
Мавка не відповіла.
Вона лише подивилася на свої кеди, що тихо ховалися під довгою спідницею,
і вперше подумала:
“А що, якщо я піду з цього театру… хоча б на один день? А може і на довше…”

*****
Одного разу, коли театральний хаос був особливо буйним (Стоніжка знову переплутала ноги, Дуб-цензор сварився з декораціями, а Котик-сценарист намагався переконати службу доставки що йому треба лише коробки в яких були торти, а не самі торти) Мавка раптом зрозуміла: вона більше так не може.
Тому, що втомилась. Тому, що хоче свободи. І тому, що кеди тихо шепотіли з-під спідниці:
–Ну коли ми вже підемо в дорогу?
Але Мавка була відповідальною.
У відповідальності вона випереджала навіть Дуба-цензора, який кожен рік перевіряв, чи всі листочки на місці.
Тому першою її думкою було не “шукати пригод і чогось нового”, а:
–Хто замінить мене на сцені?

Мавка вийшла в коридор і одразу побачила Загубленого Пароля, айтішника трупи, який, схилившись над розібраною панеллю, намагався витягнути звідти…свою таблицю паролів.

– Ти знову їх загубив? –тихо спитала Мавка.
– Я не загубив… Я просто не пам’ятаю, де вони, – заперечив він.
– Це й називається “загубив”.
– Ні. Це називається “тимчасово недоступно”.

Загублений Пароль спробував підвестися, але зачепив кабель, і світло мигнуло так, що два кажани впали зі стелі.

Мавка зітхнула. Це була саме та людина, яка їй потрібна.

– Паролю… мені треба поговорити.
– Якщо це про систему освітлення, це не я. Якщо про те, що ехо зависло, це теж не я. Якщо…
– Мені потрібна заміна на сцену, – перебила вона м’яко.
– А-а… Ну так, я можу зіграти. В мене колись була роль кавуна у шкільному театрі.
– Ні. Мені треба Мавка.
– О. Це складніше.
– Мені потрібна копія мене,– сказала Мавка. – Досконала. Поки я… трохи відпочину.
– Голограма?– діловито запитав Пароль, починаючи вникати в ситуацію.
– Так. Щоб у театрі ні Гусінь, ні Дуб, ні Стоніжка нічого не запідозрили.
– А кажани?
– Кажани взагалі не дивляться на сцену – вони критикують з пам’яті.
– Логічно.

Пароль витягнув з кишені м’яту флешку з написом: “НЕ ЧІПАТИ! ЦЕ НЕ ТЕ” і сказав:
– Я можу створити голографічну Мавку.

Мавка в кедах поклала йому на плече долоню.
– Дякую тобі, друже Паролю! Я маю піти. Але театр не може стояти без мене.
– Гм… Це так… Бо без тебе Дуб буде головним танцівником.
– Саме тому нам треба голограма.

Айтішник кивнув, і в його очах раптом спалахнув вогник професійного азарту.

– Я зроблю її. Найкращу. Ніхто не помітить різниці.
– Дякую тобі.
– Тільки… а на який час?
– На добу.
– Добре.
– Можливо, на тиждень.
– Гм…
– Можливо, на місяць…
– Ооо…
– А може, на довше.
– Зрозумів. Тоді я зроблю дуже надійну голограму.

*****
Підвал, де працював Загублений Пароль, називали “Лабораторією високих технологій”, але всі знали: це просто кімната з дротами, миготливими панелями
і специфічним запахом, який з’являвся щоразу, коли Пароль щось переплутає.
Цього разу Пароль якраз сидів над панеллю, намагаючись згадати пароль…від панелі, щоб знайти пароль… від панелі.
Це була його класична робоча петля.
І саме в цей момент у дверях з’явилась катастрофа. Вірніше кОтострофа.
У вигляді Котика-сценариста.
– Паролю! – урочисто оголосив він. – У мене творча криза!
– У мене теж… – прошепотів Пароль. – Я забув, як дихати.
– Прекрасно! Значить, треба терміново змінити атмосферу! Ідеально підійде твоя лабораторія!
Котик гордо зайшов із двома величезними пакетами.
– Що це? – насторожився Пароль.
– Торти!
– Навіщо?
– Ти мусиш їх з’їсти. Мені потрібні коробки!
І поки айтішник намагався збагнути логіку цих слів, котик поставив перед ним перший торт.
– Їж. Швидко. Натхнення на мене чекати не буде!
Пароль тихенько спробував пручатись:
– Але я не люблю солодкого…
– Це авангард! Тут страждають усі!
І через деякий час Пароль сидів блідий, перед ним стояло декілька коробок з під тортів, а Котик задоволено муркотів:
– Нарешті! Достойний реквізит для нового сценарію про картоплю!
Котик розклав коробки навколо себе, заліз у найбільшу, примружив великі зелені очі й почав гарячково записувати:
– Дія перша: картоплина прокидається і мріє про велике Кохання…
– Будь ласка, пане сценарісту, –просив Пароль, – не пишіть на моїх схемах…
– Тиша! Я в образі.
Поки Котик писав, його хвіст вдаряв по клавіатурі, активуючи незрозумілі команди.
Пароль, нарешті оговтавшись від тортового удару, нагадав:
– Мені треба зробити свою роботу…
– О, чудово! – сказав Котик. –Лабораторія це місце натхнення. Я допоможу.
– Н-не треба…
– Я сказав “Я допоможу”.
Кіт лапкою натиснув клавішу, і на екрані блиснуло:
Активація модулів: “Емоційна драматургія” + “Характер 300%”
Додатково увімкнено: “Самоідентифікація: Справжня Мавка”
Застереження: цього робити не радять
Продовжити?

Кіт натиснув Enter.
– НІ!!! – закричав Пароль.
Система радісно пискнула.
Кілька ламп мигнули.
Коробки зашелестіли.
А з панелей пішло м’яке світіння.
– Починається! – прошепотів Пароль.
– Це я так натхнення відчуваю, –гордо сказав Котик.
Світіння зібралося докупи, набуло форми,
і перед ними виросла вона. Мавка.Точніше… голографічна Мавка.
Вона розплющила очі, оглянула лабораторію, коробки, торти, Котикп-сценаріста й Пароля… І промовила:
– Я Мавка. Справжня.
Пароль схопився за голову.
– Ні, ні, ні!..
– Так, так, так, – відповіла голограма. – У мене призначена репетиція.
– Це… не те, що я планував…
– А що ти планував? – втрутився Котик. – Беземоційну голограму? Фе! У неї має бути характер, темперамент і внутрішня монологічна напруга!
– Вона думає, що вона справжня! – зітхнув Пароль.
– От і чудово! – сказав Котик. – Глядач повірить. Критики повірять. Навіть Дуб повірить!
Голограма елегантно зробила крок уперед – і трохи змерехтіла.
Але виглядала впевненою.
– Мені треба на сцену, – сказала вона. – Я запізнююсь.
– Це вже точно справжнє відчуття, – прошепотів Котик. – Вона готова.
Пароль здався.
– Гаразд… Ходімо. Але тихо.
– Я Мавка. Справжня. Я завжди ходжу тихо, – сказала голограма.
І з цими словами вона вирушила до дверей.
Котик-сценарист теж підвівся, з кошиком коробок в лапах і задоволено буркнув:
– Драматургія врятована.

*****
Голографічна Мавка йшла коридорами так впевнено, ніби була не проекцією, а щонайменше генеральною директоркою театру.
Лише легке мерехтіння видавало, що вона складається з світла, а не з листя й дихання.

Стоніжка саме розминала 27-му ногу, коли побачила її.

– Ой, Мавко, ти сьогодні якась… свіжа! – вигукнула вона. – Аж виблискуєш!

– Я Мавка. Справжня, – спокійно відповіла голограма й чемно змерехтіла.

– Ну, якщо справжня, то справжня… – пробурмотіла Стоніжка, намагаючись порахувати, яка з її ніг образилась першою.

Дуб-цензор стояв перед сценою, намагаючись вирішити, що треба заборонити ще. Але побачивши Мавку він вперше за столиком років сказав щось тепле і нормальне:

– Мені здається, ти стала… світлішою.

– Це традиція, – серйозно сказала голограма.

Дуб схвально кивнув.
– Якщо традиція – значить, правильно.

Гусінь у пуантах також була у захваті.

– Мавко! – вигукнула вона. – Як гарно ти сьогодні сяєш! Може, це новий сценічний образ? Я давно пропонувала додати ефект світла…

– Я світюся від народження, — сказала голограма.

– Прекрасно! – відповіла Гусінь, не бачачи нічого підозрілого.

Кажани-критики висіли під стелею й міркували голосно, як завжди.

– Вона блимає.
– Це художній прийом!
– Мерехтіння є символом внутрішнього конфлікту!
– Або дефект!
– Дефекти теж мистецтво, якщо їх подати правильно!

Голографічна Мавка зайняла своє місце на сцені, плавно підняла руки й зробила перше па.
Світло тихо пробігло її образом, але рух був настільки гармонійним, що навіть Пароль, який стояв у глибині залу й нервово перебирав пальцями повітря, прошепотів:

– Ого… Вийшло… навіть краще, ніж я думав.

– Я б сказав “геніально”, — поправив Котик-сценарист. – Характер, драматизм, сяйво! Це ж майже моя постановка!

Гусінь у пуантах оголосила:

– Починаємо сцену входу Мавки в ліс!

Голограма зробила крок – і трішки затрималася, ніби вітер подумав над тим, як саме повинен повіяти.

Кажани захоплено загули:

– Це нова пластика!
– Це філософія руху!
– Це мерехтіння душі!

А голограма сказала рівним, упевненим голосом:
– Я Мавка. Справжня.
– Так і треба, – буркнув Дуб. – Тому що дисципліна.
І репетиція почалася.
Здавалося, що ніхто не помітив, що справжня Мавка в кедах вже далеко на дорозі.

*****
Але насправді у театрі при заводі «Мрія-Фляжка» було прийнято мовчати про те, що всі чудово бачили.
Ця традиція виникла тоді, коли Дуб-цензор заборонив вимовляти слово “експеримент”, кажани заборонили слово “помилка”, а Стоніжка – слово “хаос”, бо воно нагадувало їй про власні ноги.
Тож коли на сцену вийшла голографічна Мавка: світла, мерехтлива, трохи затримана у рухах… То театральний колектив миттєво зрозумів, що тут щось не так.
Першою підозріло примружилась Стоніжка.
– Гмм… У Мавки сьогодні… дивний крок…
– Це новий стиль, – поспіхом сказала Гусінь у пуантах. – Я ж пропонувала додати щось свіже!
– Дуже свіже, – сказав Котик-сценарист. – Прямо як після дощу.
– Ага… – протягнула Стоніжка. – Просто вона… блимає.
– Це техніка.
– Це поезія.
– Це форма існування, – втрутилися кажани.

Пароль нервово переминався в кутку, шепочучи сам до себе:
– Не панікуй… Вона ж… майже справжня… Лише 14% мерехтіння… І трохи занадто впевнений погляд…

Голограма тим часом підійшла до Гусені й урочисто сказала:
– Я готова до другої сцени. Я Мавка. Справжня.
Гусінь мало не розплакалася від зворушення.
– Боже, яка дисципліна, зібранність і зосередженність на великій творчій задачі! … Яка самовідданість! Нарешті хтось у цій трупі не запізнюється!

Кажани перелетіли трохи нижче та шепотіли між собою:

– Це голограма.
– Та ну, ти завжди бачиш голограми!
– Ні, вона блимає пікселями! Пікселями, кажу тобі!
– А ти впевнений, що це не новий модерністичний ефект?
– Модернізм, це коли всі дивляться, але не розуміють.
– Ну ось! Ми ж якраз нічого не розуміємо!

Дуб-цензор підступив ближче, уважно придивився, хруснув гілкою і сказав:
– Якщо вона блимає, значить, так задумано. Я ж казав: більше традиційного світла!

– Я світюся від народження, – рішуче уточнила голограма.

– Оце правильно, – схвально кивнув Дуб.

Пароль тихо вдарився головою об колону.

Котик-сценарист підморгнув Паролю:
– Ніхто нічого не помічає. Це ідеально!
– Як ніхто не помічає?! Вона ж… світиться!
– І що? Це так красиво!
– Вона ж твердо каже, що вона справжня!..
– Це акторська впевненість!
– Вона не акторка! Вона – алгоритм!
– А багато ти бачив алгоритмів із характером?
Пароль приречено замовк.

Гусінь у пуантах плеснула лапками:
– Переходимо до фінального повороту!
– Я готова, – сказала голограма. – Я Мавка. Справжня.

Усі одночасно кивнули, мовляв: ну, так, Мавко, так, хто ж сумнівається? Але всі в театрі при заводі “Мрія-Фляжка” вже знали:
– що це голограма,
– що справжня Мавка пішла у кедах світ за очі,
– що Пароль щось накрутив,
– що Котик точно доклав лапу.

Але ніхто не говорив про це вголос.
Тому що:

– Дуб у це не повірить,
– Стоніжка образиться,
– Кажани напишуть негативну рецензію,
– Гусінь переживатиме,
– А голограма почне ставити зайві запитання.

Тож усі робили вигляд, що нічого не сталося. І тільки Пароль тихо повторював:
– Ще трохи… ще кілька днів… І Мавка точно повернеться…

А Котик-сценарист задоволено занотував у своїй коробці:

“Секрет, який знають усі, найкраща основа для великої прем’єри”.

*****
Після репетиції трупа розходилася, хтось бурчав, хтось сперечався, Котик-сценарист розмірковував над заголовком
“Балет про картоплю і питання самотності”,
а Пароль сидів тримаючись за голову.
Голограма ж стояла посеред сцени. Нерухома, але зосереджена.
Її очі мерехтіли, але не від збою,
а тому що всередині працював алгоритм:
“Аналіз. Урок. Удосконалення”.
Вона повторила жест, який щойно виконувала.
Трішки відрегулювала па.
Виміряла довжину паузи між рухами.
Спробувала ще раз.
– Я Мавка. Справжня, – сказала вона тихо, але впевнено, ніби посилаючи виклик світові.
Пароль насторожено підвів голову.
Голограма продовжила тренуватися.
Її рухи ставали точнішими.
Пластика більш плавнішою.
Жести більш емоційнішими.
Внутрішня драматургія — насиченішою.
Кажани зависли під стелею й прошепотіли:
– Вона… вдосконалюється?
– Це що, програмне зростання?
– Це еволюція!
Дуб-цензор зітхнув:
– Ну… якщо вже навіть технології дотримуються дисципліни, тоді… це правильно.
Гусінь у пуантах тихо спостерігала й призналася сама собі:
– Вона… грає краще, ніж раніше.
Котик-сценарист гордо поправив хвостик:
– Це все коробки. Вони додають глибини творчому процесу.
А голографічна Мавка й далі давала собі невидимі акторські завдання:
– Виразніше.
– М’якіше.
– З паузою.
– Із внутрішньою мотивацією.
Вона практикувалася, шукала, будувала себе заново.
Не тому, що мусила, а тому, що її код вирішив:
“Я Мавка, то я маю бути ідеальною Мавкою”.
Пароль, спостерігаючи, прошепотів:
– Це вже не просто голограма…
Це… акторка.

Наступного ранку вона з’явилася на сцені раніше за всіх.
Свіжа, мерехтлива, з упевненим поглядом, який уже не був простим відбитком.
Рухи більш досконаліші. Пластика більш глибша. Емоції, не прописані кодом, а відшліфовані власною логікою.
Голограма поклала руку собі на серце, так, як бачила роблять люди і сказала:
– Я Мавка.
– Я справжня.
– Я мушу виправдати довіру трупи.
Ніхто не заперечив.
Стоніжка навіть розплакалася, хоча не могла визначити, якою саме ногою витерти сльози.
Пароль стояв у кутку і… вперше за весь час усміхнувся.
Тихо, щиро.
Бо зрозумів: хоч вона й не жива, але реально хоче жити у своїй ролі.
Голограма не знала про відсутність справжньої Мавки.
Не знала про “секрет”, не знала про причини, не знала про втечу.
Вона знала тільки одне:
Вона – Мавка І вона все зробить для того, щоб бути ще кращою.
Світло тихо пробігло по її силуету.
Маячок на панелі моргнув.
І Мавка-голограма почала новий день репетиції. З тією ж серйозністю, з якою колись давали клятву актриси з крові і плоті.
Бо навіть штучна Мавка може бути справжньою, якщо вона в це вірить.