“Оце я попав у замок”

I.
– Е-ге-гей, Отче Степане! – Малий послушник мчався з усієї дурі прямо на настоятеля храму. – Отче Степане, а ви чули, що завтра до нас великий князь приїде?
– Чули-чули. Та як же не почуть, коли все місто вже третій день гуде? Ліпше би службу так ходили, як ото гомонять, їй-богу.
Старий Степан тричі перехрестився і продовжив розкладати магічні артефакти. Малий все ніяк не заспокоювався:
– А ти Юрко? Підеш зі мною дивитися на князя?
– Вибачай, Грицьку, але роботи багато. Мені на завтра треба зробити з десяток амулетів, а потім ще йти до лазарету на практику.
Грицько від такої відповіді похнюпився та ображено надув щоки.
– Ой, та до якого лазарету! Можеш не придумувати, всі вже й так знають, що ти до Ганни ходиш.
Отець Степан тихенько засміявся. Юрко почервонів:
– Все ти знаєш. От тепер йди сам дивися на того князя, а мені й без нього добре.
Роботи в Юрка Руденка, випускника магічної духовної семінарії, було і справді не початий край. Тепер такі часи: священики тобі і службу проводять, і закляття знімають, і лікують, і амулети та всілякі інші захисні штуки виготовляють. Руденко саме проходив практику лікування магією, тож перед тим як йти на навчання, вирішив заскочити до Ганнусі – своєї пасії.
– Як день, Юрчику? – Дівчина радісно підійшла до нього. – Чув, хто приїжджає до Кам’янця?
– Сьогодні цілий день тільки й чую про цього князя. Здався він вам?
– Тобі, може, не здався, а я піду наводити марахвет.
– І для чого, любко, тобі той марафет треба?
– Ну як? От уяви: князь бачить мене таку прекрасну, закохується і забирає в палац! Княгиня Ганна. Ні, Анна! Як же звучить… – Ганна замріяно подивилася у небо.
– Ганнусю! – ошелешено мовив семінарист.
– Та жартую, ніякі князі мені не треба, в мене ти є. Але свою нову сукенку я все-таки вдягну. – Дівчина лукаво зиркнула своїми карими очицями на Юрка і знову засміялася.
Наступного дня до Кам’янця дійсно прибув володар цих земель – князь Федір Коріятович. Від ранку усі були, як на голках. Руденко, як завжди, сидів у лабораторії, удосконалюючи свої лікарські закляття. Тут до нього залітає Грицько:
– Скоріше, Юрку, там та-а-аке!
– Що вже знову?
– Тебе викликають!
Юрко підвівся та попрямував за хлопцем. Невже він сплутав заклинання, поки зачаровував амулети і тепер його хоче бачити настоятель? Семінарист зайшов до нави, де вже було з десяток його одногрупників. Отець Степан представив хлопців:
– Ось, найкращі наші випускники. Обирайте хто припав до душі, пане.
Лише тепер Юрко побачив за настоятелем якогось вельможу. Князь? Точно. Викапаний пам’ятник Коріятовичу в центрі міста. Семінаристів вишикували в ряд. Вишукано вбраний чоловік став ходити і обдивлятися кожного. Не до добра. Навпроти Руденка він зупинився. Пильно зазирнувши Юрку в очі, князь мовив:
– Ти. Як звати?
– Юрко. Юрко Руденко.
– Який напрям?
– Магічна медицина і захисні заклинання, але на всьому трохи знаюся.
– Згодиться,– далі чоловік вже до Степана: – я візьму цього.
– Як вам завгодно, Ваша Ясносте.
Коли увечері семінарист зі старим залишилися наодинці, спантеличений Юрко намагався зрозуміти для чого ж він “згодиться”. Отець Степан, побачивши розгублений вираз обличчя, нарешті пояснив все до ладу:
– За два дні поїдеш з князем, Юрку. Він шукав собі священика у церкву при замку і натрапив на нашу семінарію. Ти хлопець здібний, впораєшся, тим паче однаково вже нічого не змінити.
– Але, Отче, я… Я не можу! – Руденко був у розпачі. А як же незакінчена практика, той непосидючий Грицько, який завжди відволікав старшого від роботи, такі звичні ранкові молитви зі старим Степаном і ночі, проведені у лабораторії? Ганнуся…
– А хіба станеш суперечити княжій волі? Тепер воля князя однаково, що Божа. – Чоловік зітхнув. – Маєш до того часу попрощатися з усіма. І закінчити замовлення на амулети. Краще прийми все як є, а Бог вже розсудить.
Два дні Руденко ходив сам не свій. Ганні сказав, що їде ненадовго і скоро повернеться. На прощання дівчина дала йому свою вишиту хустину зі словами: “Ти ж тільки не барися там, а то приїду визволяти від князя, а він мене й забере в тебе, ха-ха!”. Та Юрко і сам не знав чи надовго їде. Не знав, чи взагалі зможе повернутися. Стали виряджати в дорогу. Коли прийшов час, Отець Степан благословив парубка на вдалу подорож, а Грицько поруч лише шморгав носом. Останні два дні хлопчак, на диво, поводив себе дуже тихо. На прощання малий дав Руденку свій амулет:
– От. Тобі він більше стане в нагоді.
Світало. Юрко сів у карету до князя і його радника. Семінарист відразу помітив четвірку запряжених коней, що чимось відрізнялися. Таких він ніколи не бачив. Хіба у коней завжди були лисячі хвости і довгі крила? Коріятович помітив здивування хлопця, тому пояснив:
– Це – нова модифікована порода з Угорщини. Крила і хвости так, для виду, але ці скакунці рази в чотири швидші за звичайних. І йдуть плавно. З ними будемо у замку до вечора.
У дорозі говорили не багато. Радник – чоловік з довгою бородою та суворим поглядом – постійно косив у сторону священника і тихо щось бурмотів. За час мандрівки Юркові коротко пояснили, що від нього вимагається: тримати захисний бар’єр над замком, проводити служби для місцевих і ще деякі чаклунські дрібниці за потреби. Робота наче не складна, Руденку раз плюнути. Але чому князь обрав недосвідченого семінариста?..
Коріятович не збрехав: коли останні промені сонця почали ховатися за обрієм, подорожні наблизилися до міста. “Му-ка-че-во” – прочитав Юрко вивіску на в’їзді. Так, про щось подібне і Отець Степан казав. Зупинилися вже біля входу в замок. У сутінках перед Руденком постала величава споруда: замок оточував високий кам’яний мур, що місцями поріс плющем; від вологого каміння віяло холодом; крізь маленькі віконця-отвори просочувалася краплина світла, що надавала фортеці загадковості; висока дзвіниця, окутана туманом, пробила дев’яту вечора. Крізь привідчинену браму було видно, як всередині цієї живої за́мкової істоти, наче привиди, сновигали туди-сюди темні постаті. Серце Юрка пришвидшило свій темп.
На вході вартовий пропустив усіх, окрім Руденка, а наступні його слова взагалі збили хлопця з пантелику:
– Ваша плата за вхід.
– Але в мене немає грошей і… чому я маю платити?
Радник втрутився в розмову:
– Не переймайтеся, це звичай такий. Для новеньких. Грошей тут не потрібно, просто дайте якусь символічну дрібницю зі своїх речей, і Вас пропустять.
У темряві семінарист надибав у своїй кишені шматок якоїсь тканини та простягнув вартовому. Діставшись до призначеної йому кімнати, змучений Юрко впав на ліжко і одразу провалився в сон.

II.

Його розбудило шкряботіння під ліжком. Може, миші? – подумав. Але для мишей це занадто, хіба що вони мутанти, які повідрощували собі довжелезний манікюр і тепер хизуються одне перед одним. Що б це не було, а спати Юркові воно заважало – годинник на башті показував лише північ. Тож прийнято рішення: зазирнути під ліжко і прогнати непроханих гостей. Руденко опустився на підлогу.
Це дійсно були не “миші” і не “ непрохані гості”. Гість був один. З темряви на нього вирячилася космата потвора, що мала небесно-голубі очі. Людські очі, що світилися у теміні й зараз дивилися просто на нього. Морда чудовиська була схожа на “мангалицю” – тутешню породу шерстистих свиней. Тіло – як у собаки. З пи́ска стікала густа червона рідина. Але в чомусь Юрко таки правий: миші теж там були. “Воно” вже встигло вполювати п’ять гризунів і тепер з неабияким задоволенням пожирало свою нічну здобич. Створіння посміхнулося Руденку, показавши ряд жовтих зубів. Хлопця взяли дрижаки.
Коли почало світати, Юрко прокинувся на підлозі. Він не пам’ятав, що сталося потім, пригадав лише, як почав читати молитву очищення. Певне, що під час заклинання і відключився. Складно зрозуміти, чи нічна пригода взагалі була реальністю, чи на нього так згубно діяв переїзд. Хлопець волів скинути все на пережитий стрес. Що б там не трапилося, роботу ніхто не відміняв, тому Руденко попрямував до за́мкової каплиці, намагаючись забути всі негаразди свого життя.
Почав з бар’єру. Для державних установ та маєтків, подібних до цієї фортеці – звична справа, щоб не поцупили цінні речі, або не пошкодили будівлю. Для підтримки захисного щита комусь на кшталт Юрка достатньо зранку та ввечері обійти по колу усю територію об’єкта, що має бути під ним, та окреслити за допомогою заклинання межі бар’єру. Потім прочитати відповідні закляття – і готово! Хоча, наприклад, Отцю Степану достатньо виконувати цей ритуал раз на три дні.
Ось цим і вирішив зайнятися Юрко. Заодно і огляне своє нове місце проживання, і з місцевими познайомиться. Хлопець почав обходити замок вздовж кам’яного муру. Навколо ні душі. Хіба таке взагалі можливо? За час окреслення території бар’єру Руденко не побачив нікого, окрім варти, що стояла на вході. Зрештою, парубок повернувся на робоче місце – до каплиці. Зайшовши всередину, новоспечений священик сів на лаву біля вівтаря і зітхнув.
– О, то це Ви наш новий священник. Бачу, Панотче, сильно Вас помотало у перший робочий день. Вигляд такий, що мерці позаздрять, – холодно промовила незнайомка.
Біля вівтаря стояла, протираючи пил, худорлява висока жінка. Напевно служниця. Юрко здригнувся: спершу її не помітив, але вже через мить хлопець, зрадівши зустрічі з живою людиною, підвівся і жваво відповів:
– Зовсім ні! Тобто, я не втомився, просто тут атмосфера трохи… незвична. Як давно у вас проводили ритуал очищення від злих духів? – невпевнено запитав Руденко і відвів погляд, стискаючи поли свого вбрання.
– Бачили щось незвичайне?
– Аж ніяк, але часто у старих будовах проводять подібні процедури, щоб не трапилося небажаних ситуацій. Як відомо, там де стоять магічні бар’єри може бути скупчення нечисті, тож я просто поцікавився. Ви раніше раптом не помічали тут незвичайних створінь?
– Так запрацювалися, Панотче, що вже чорти ввижаються, га? Пиняйте на свій хворий розум. Ти ще, хлопче, зовсім зелений, тож не пхни свого носа, куди не просять.
Такої відповіді священник не очікував. Не знаючи, як продовжити розмову, він згадав, що досі не познайомився з жінкою:
– Вибачте, пані, а як Вас звати?
Вона не відповіла. Закінчивши прибирати у каплиці, служниця поспішила на вихід, наостанок все ж докинувши:
– Магдалина.
Юрко видихнув. Оце так початок дня! Треба було закінчити з бар’єром, тож Руденко прийнявся зачитувати молитви. Після цього знесилено впав на лаву.
Невідомо скільки так просидів хлопець, але коли вийшов надвір, вже почало сутеніти. Дідько! Знову потрібно робити обхід території, але вже по теміні. З молитовником, який дістався йому від Отця Степана, Юрко рушив вздовж кам’яної стіни. Та цього разу все було інакше навіть не через зміну часу доби. По двору бігали люди! Гурт молоденьких служниць гомонів біля криниці, кухарі носилися з продуктами від однієї комірчини до іншої, візники запрягали коней, а у вікнах було видно метушню прислуги. Священик згадав попередній вечір, коли бачив ту ж картину. І вони всі живуть у цій фортеці? Чому хлопець не бачив нікого з них вдень? Питань ставало все більше, але не було нікого, хто міг би дати відповіді на них. Раптово до Руденка підійшла маленька згорблена бабуся:
– Добру нічку, леґіню! Це ти новий батюшка? Йой, якись-те фатюв, позирай як дівки ся задивили! Била б і я молода, такім ся гуляла…
– Вибачте, що Ви сказали?..
Здається, Юрко зовсім випав з реальності. Це ж треба таке. Бабця, видно, зрозуміла в чому справа:
– Пак ти не місний! Ай-ай! Но нич страшного, скоро будеш ня розуміти. Удкіть приіхав до нас?
Юрко розбирав балачку бабусі через слово. Припустивши, що останнє питання про те, звідки він родом, хлопець відповів:
– Я з Кам’янця. Там теж Коріятович заправляє. Князь взяв мене на службу, коли приїжджав налагодити справи. Чи не могли б Ви повільніше говорити будь ласка? Мені трохи… – Руденко запнувся і почервонів від сорому. Йому ще точно багато чому потрібно навчитися!
– Но добре, я мало постараюся. То ти з поділля, ай? Шкода-м тя, дітино, так далеко уд дому поїхав, але нич не поробиш. Мусай звикати. Що ж це воно буде! – бабця бідкалася, схопившись за голову. Її перервав Юрко:
– Бабусю, а чому ви всі лише вночі виходите? Зранку тут нікого немає.
Стара жалісливо глянула на хлопця. Потім поправила хустину, прокашлялася та врешті-решт посміхнулася і глузливо відповіла:
– Йсе тобі не твуй Кам’янець! На срібній землі свої закони. Туй, кіть хочеш знати, всі вдень сплят’, а вночі виходят’ робити. А ще білки в лісі чорні гіби углі, замість ялинок – смереки, а священики псами перекидаються! – Бабця зловісно засміялася.
Вона відверто знущалася з Руденка, і він, зрозумівши, що не отримає притомної відповіді на свої запитання, вирішив завершити ритуал з бар’єром. Наостанок бабця попередила:
– Ти лиш старайся не виходити так поночи більше, добрі́?
До своєї комірки Юрко повертатися зовсім не хотів. Ніяк не через умови: кімнатка хоч і маленька, але приємна й затишна. Руденка більше непокоїла та нічна потвора. Цілий день він намагався переконати себе, що це марення, але варто було наблизитися до кімнати, як ноги самі підкошувалися, серце гупало десь в п’ятах і те гупання відлунювало в голові, а інші нутрощі наче хтось витягнув та викинув. Перед тим, як зайти до приміщення, священик перехрестився, згадав усі оборонні закляття, притиснув молитовник до грудей та нарешті відчинив двері. Нікого. Для додаткової впевненості Юрко браво зазирнув під ліжко, щоб пересвідчитися у власній безпеці. Там досі сиділо воно.
З того часу Руденко ночував у каплиці.
Минуло ще три дні. Кожного було одне й те саме: з першими променями сонця він обходив територію замку вздовж муру, читав заклинання для бар’єру, снідав, а потім якимось чином сідав на ту чарівну лавицю, яка полюбилася йому ще з першого дня. Юрко назвав її “проклятою”, адже кожного разу, як він сідав на неї, лавиця неначе зупиняла час, хлопець опинявся у прострації, а очунював вже ближче до вечора, коли треба було робити вечірній обхід. В такому стані він міг просидіти декілька годин. Священик намагався опиратися чарівній силі цього місця, та поки марно. Він потроху почав приймати дійсність.
З Магдалиною не пересікався: жінка щодня приходила прибирати до каплиці, але щоразу обирала той момент, коли новий священник поновлював межі бар’єру. Тож коли хлопець повертався, у приміщенні було чисто, а на вівтарі стояла запалена свічка. Юрко взагалі майже не бачив людей.
Руденко охляв. Втомився. Кола під очима з кожним днем ставали тільки більшими. Його щоночі мучили кошмари. Ось і зараз він заснув з думкою, що все повториться знову. На щастя, жахів цього разу не було. Йому наснилося життя у Кам’янці.
Юрко не пам’ятав свою родину. За словами Отця Степана, хлопець народився недалеко від міста п’ятою дитиною в сім’ї Руденків. Руденки – бо батько був рудим. Перші четверо синів теж були рудими, тож коли народився чорнявий Юрко ще й із зеленими, а не карими очима – матір звинуватили у перелюбі, тому було успішно вирішено позбутися дитини. Так малий Юрко потрапив до церкви під опіку настоятеля – Отця Степана. Старий став хлопчику батьком в усіх сенсах, адже навчив його не лише основам магії, але й основам життя. Сирота-Грицько потрапив до церкви пізніше, бо був молодшим. Хлопці, бувало, часто чубилися, але у біді завжди виручали один одного і в дитинстві любили влаштовувати разом всілякі капості. Бешкетники одним словом.
З Ганнусею Юрко познайомився два роки тому на святковій службі. Яка ж це панночка була! Коли вони вперше перетнулися поглядами, дівчина зашарілася і всю службу стояла з опущеною голівкою. Після того випадку Ганна стала приходити щонеділі до тієї церкви. Кожного разу у новій, щокращій за попередню, сукні. Коли Юрко запросив дівчину на каву, надворі стояв травень. Вони сиділи під квітучим каштаном, що своїми лапатими вітами ховав їх від палючого пізньо-весняного сонця. Говорили, здається, про все на світі. Тоді ще семінарист зрозумів: він закохався. Невиліковно.
Прокинувся в холодному поту. До цього моменту Юрко тікав від реальності. Волів думати, що це життя ефемерне. Сон, який скоро закінчиться і хлопець опиниться у гуртожитку при семінарії. Але цей сон ніяк не хотів закінчуватися.
Руденко згадав про хустку, яку дала йому на прощання Ганнуся. Де ж вона? Почав шукати. Перерив всі речі. Кожен закуток каплиці. І тут хлопець згадав: що він дав на вході вартовому? Тієї ночі небо було хмарним, тому у темряві втомлений Юрко не бачив, який саме шматок тканини був у його кишені. Невже віддав хустку? Він мусить її повернути. Це ж єдина пам’ять, що залишилася про дівчину. Єдиний спогад, який не дає остаточно збожеволіти.
Хлопець так і не зміг заснути – чекав світанку, щоб знайти когось, хто може допомогти йому повернути пам’ятну річ. Була саме неділя – час для служби. Якщо час, значить треба проводити – вирішив Юрко. Задзвонили дзвони.
Юрко вийшов з-за вівтаря із Єва́нгелієм в руках. Почав зачитувати. Оглянувся: у каплиці з ним було ще семеро. Руденко впізнав серед них дивакувату бабцю (як пізніше довідався, її звали Христя), похмурого радника та Магдалину, що зараз стояла зі свічкою в руках, перев’язана чорною хусткою. Якби не сивина, що то тут, то там виднілася тонкими срібними нитками у чорнявій косі, священик був би переконаний, що вони однолітки. Жінка втирала сльози краєчком хустки, бабця поруч її втішала.
Тим часом Руденко продовжував Літургію. Дивно. Чому людей так мало, чи ж тут не шанують Боже слово? Не ходять до церкви у неділю? Сумніви дедалі більше охоплювали й без того збентежений розум хлопця. По закінченню служби всі відразу розбіглися по справах, лише стара Христя підійшла до священника:
– Щось, Панотче, заче́калися ми на службу! Три неділі прі́шло, а Ви лиш нись ся догадали? – Зі смішинкою в голосі мовила бабця.
– Та як так, бабусю, три тижні? Я ж три дні тому… Яке сьогодні число?
– Якоє точно нись число, то лиш Бог знає, батюшко, айбо Радник казав, ош липень вже як з два тижні. Благодать на Вас видно найшла, що аж дві служби проспали!
Після цього бабця поспіхом взяла Магдалину під руку і вони вийшли з каплиці. Юрко знову залишився сам на сам зі своїми думками. Він пам’ятає, що приїхав у останніх числах червня. Якщо вірити Христі і зараз дійсно середина липня…
Священик вийшов надвір. Вечоріло. Весь цей час хлопець намагався зрозуміти, що з ним сталося. Він довго читав заклинання очищення від нечисті, але відчуття гнітючої аури нікуди не поділося, як і тоді, з чудовиськом під ліжком. У цьому замку відбувається щось дивне і сьогодні Руденко це з’ясує. Юрко знову згадав про Ганнусину хустку, тож вирішив піти до радника та повернути її. Заодно спитає яке сьогодні число, може, це бабця схибила, або ж знову глузує з нього.
Поки хлопець знайшов кімнату Радника, місяць вийшов з-за обрію. Юрко постукав у двері та відразу ж зайшов до приміщення. Його вже не турбували ані правила етикету, ані можливе покарання. Зараз в нього була лише одна мета.
Радник сидів за столом, заповнюючи якісь папери. Світло від свічки відкидало на протилежну стіну страхітливу тінь. Юркові здавалося, що тінь та її власник роблять кардинально різні рухи. Але, напевно, це лише так здавалося розбурханій уяві хлопця. Радник відволікся від роботи і ковзнув поглядом по священнику. Роздратовано смикнувши бороду рукою і скривившись, мовив:
– Слава Ісу, священнику. Що Вас бентежить у таку пізню годину?
– Слава навіки Богу. Я прийшов повернути хустку.
– Чи зовсім з глузду з’їхали, священнику, яку ще хустку? – спокійно запитав чоловік.
– Яку я дав на вході. Розумієте, це дуже важлива для мене річ і без неї…
Радник перервав:
– Але те, що Ви даєте на вході, вже неможливо повернути. Я тут не в змозі допомогти. До варти навіть не намагайтеся підходити, я від їх гніву Вас рятувати потім не збираюся.
– Як це не можете? Ви Радник і не…
– Вам краще піти.
Руденко був вражений. І злий. Хлопець випалив:
– Знаєте, з цим замком щось не так.
– З чого Ви це взяли? У замку Його Ясновельможності завжди все добре.
– Чому вдень тут немає людей?
– Зовсім схибили, священнику? Сьогодні я особисто був на службі і бачив людей. Ви теж бачили. Тим паче, я Вас сам ще не помічав вдень у дворі, – говорив Радник без найменшої тіні збудження. Юрко стояв, не тямлячи, чи це він божеволіє, чи від нього щось приховують. Через мить мовив:
– Добре, нехай буде так. Яке сьогодні число, Раднику?
– Тринадцяте сьомого місяця.
– По-вашому виходить, що я на службі у князя вже три тижні. Але я пам’ятаю, що минуло лише чотири дні.
Раптово Радник почав сміятися і тон голосу зі спокійного змінився на енергійний та жартівливий:
– То он в чому справа! Ну з ким не буває, священнику! Потрапили в нове місце, забулися, втратили плин часу. Як то кажуть, Божа благодать…
Далі Юрко не слухав. Він швидко протараторив у бік Радника закляття знерухомлення і вибіг, заблокувавши додатковим ритуалом ще й двері кімнати. Тепер точно не вибереться. Сумніви щодо Радника були в Руденка від першого дня знайомства, коли той дивно косив у його сторону під час подорожі. Нічого, потім ще встигне з ним поговорити. Зараз священник прямував просто до княжих покоїв.
Юрко хотів розповісти Коріятовичу про все, що спостерігав протягом перебування у фортеці. Про людей, які працюють лише вночі, про потвору під ліжком, про чарівне відчуття часу і лавицю в каплиці, про яскраво відчутну темну ауру, що його, як мага, особливо насторожує. Руденко хотів переконати князя викликати сюди сильнішого священника та провести разом справжній ритуал очищення, бо йому самому це не під силу.
Спершу треба непомітно пройти крізь охорону. В таку годину священника точно не пустять до князя, ще й покалічити можуть, тож Юрко став ритися в кишенях у пошуках чогось корисного. Хлопець надибав серед непотребу Грицьків подарунок на прощання і приглядівся: амулет був призначений зовсім не для захисту. Ця річ могла зробити власника невидимкою. То ось як він постійно підкрадався до Юрка непоміченим! А ще часто забирав смаколики просто з-під носа. От Грицько, от шибеник! І звідки лишень в нього була така рідкісна річ? Юрко вирішив, що з’ясує це, як тільки повернеться додому.
Руденко прочитав закляття на амулеті. Опісля підійшов до найближчого вікна та поглянув у відображення шибки. Себе не побачив, отже дійсно невидимий. Священник поспіхом вирушив на другий поверх. Нарешті дійшов до потрібних дверей. Юрка здивувало те, що варти не було. Взагалі нікого, лише привідчинені двері. Не довго думаючи, він підійшов до шпарини, щоб побачити, чи є всередині князь. Наступна картина перевернула його уявлення про цей замок та його мешканців.
Першим, кого впізнав Юрко, була давно знайома йому блакитноока істота. Вона плазувала по підлозі та жалібно скімлила. Її очі, з яких котилися одна за одною поодинокі сльозинки, відбивали яскраве місячне сяйво.
Другим був князь. Коріятович навіть не звертав уваги на створіння під ногами, натомість палко з кимось сперечався:
– Та в тебе взагалі є совість?! Хіба мало тобі усіх тих людей? Ми домовлялися за криницю ще минулого разу!
– Княже-княже, це ти і за совість питаєш? – За цим послідував самовдоволений сміх, що більше нагадував кувікання. – Цього разу мені не треба душа. Лише мішок золота. Зв’язався з чортом, то мусиш знати, що тепер так просто плати за послугу не уникнеш! Дурень ти, княже.
Третю істоту Юрко бачив уперше. Ця потвора і близько не стояла з блакитноокою, що лежала поруч на долівці. Це було щось набагато жахливіше. Напевно, дух, що виходив від цього чудовиська і став джерелом загрозливої аури в замку. І Руденко міг заприсягтися, що істота не брехала. Це точно був чорт в своїй істинній подобі.
Коріятович домовлявся з чортом про воду. Нещодавно криниця знову пересохла, а привезеної з міста води не вистачало, тож він вирішив скористатися допомогою нечисті, щоб розкопати джерело глибше. Рогата істота, певно, відчуваючи присутність зайвих вух, зиркнула у бік священника. Юрко відсахнувся від дверей. Далі хлопець вже не розбирав дороги – чимдуж біг подалі від кімнати. Йому треба було знайти бабцю Христю і Магдалину. Перевалило за північ. Двір був всіяний примарними людськими постатями.

III.

Магдалину знайшов швидко. Та жила в сусідньому крилі від каплиці, тому Юрко відразу попрямував до жінки. Вона спала. Руденко влетів у кімнату і почав її будити:
– Магдалино, чуєте, вставайте! Мені треба розповісти Вам дещо важливе і … здається, від цього залежить наше життя.
Жінка повільно повернулася головою до джерела свого нічного неспокою і вирячилася на хлопця зляканими очима – думала ж бо, що це сонний параліч. Потім приглядівшись трохи, роздратовано гиркнула:
– Панотче. А чи не пишуть у ваших “Євангеліях”, що вриватися до кімнати жінки і так нагло будити її вже ні в які ворота не лізе?!
– Вибачте, але це дуже важливо. Де пані Христина?
Магдалина вирішила, що дасть науку хлопцеві пізніше, а зараз в неї не було сил сперечатися зі священником.
– Вона в сусідній кімнаті.
Нарешті хлопець зібрав їх двох у каплиці. Юрко нервував, не знав що казати і як. Він хотів врятувати цих жінок, забрати їх з цього місця і втекти самому. Хотів закінчити цей кошмар і жити як раніше. Хоча чудово усвідомлював, що як раніше вже не буде.
Без зайвого вступу священник виклав усе по суті:
– Знаю, що ви давно живете тут і мої слова можуть здатися нісенітницею божевільного. Але ви маєте знати: цей замок проклятий. Всім заправляє нечиста сила. У кожному камінчику закладена темна аура. Я… я бачив, як князь укладає угоду з чортом! Розумієте, вам двом треба тікати негайно! Збирайте речі, до світанку ми маємо за будь-яку ціну покинути замок.
Поки Руденко схвильовано виголошував свою промову про небезпечність фортеці, на обличчях жінок не було й тіні страху. Ба більше, вони дивилися на Юрка співчутливо. Першою озвалася стара:
– Не вийде, батюшко. Йой, не думала ош ще комусь тре’ буде все розказувати!
– Що саме?
Неочікувано втрутилася Магдалина:
– Давайте, паніматко, ліпше я розкажу, – далі до Юрка: – Ти не мав це знати, Панотче, але як вже побачив князя, то участі в таємниці тобі не минути. Ми всі заручники цього місця. Ніхто звідси крім князя і радника вийти не може. Бачив людей у дворі вночі? Це не люди. Примари, які не можуть покинути замок, бо їх душі князь продав чортові. З живих окрім тебе залишилося семеро – їх ти бачив у каплиці на службі. Варта біля брами – теж нечисть. Якщо вони просили у тебе на вході віддати якусь річ – вважай, що й ти тут замурований заживо. Вони-ж бо використовують твою “символічну дрібничку” для ритуалу прив’язки до цього місця. Про що домовлявся князь цього разу? Про криницю? Можливо, ти вже проданий, Панотче. То вже відомо лиш чортові. Шкода, ще молодий парубок. Він завжди молодих обирає, щоб не вибралися… Я теж потрапила сюди років з десять тому, коли була такою, як ти тепер. Думала, що з чоловіком все переживемо…
Жінка знову почала ридати. Бабця пояснила Юркові:
– Вона сюди з чулувіком прийшла. Такий батюшка! Служив туй до тебе в каплиці, айбо, бідолаха, пропав і вже кулько місяців його ни є. Ун не захотів да́ле служити князю, бо довідався про здешню нечисть, то його й забрали видав. Ой Василько! Який файний був! А очі, очі які! Такі ясні голубі очі, що аж вночи світилися. То Магда й досі простити себе не може, побивається за ним. І до каплиці кожний божий день ходить свічку за нього ставити.
Юрко наче прозрів. Тобто, всі навколо знали, що відбувається. Дрібниці, які він помічав раніше, почали ставати на свої місця.
– Які, бабусю, очі кажете?..
Руденко мовчки взяв Магдалину за руку і попрямував до виходу. Бабця дріботіла поруч з ними. Вони вийшли з каплиці. Розвиднялося. Він завів жінку до кімнати, де спав першої ночі. Як хлопець і думав, у цій кімнаті також жив попередній священник. Юрко присів біля ліжка і жестом руки поманив когось з темряви.
Коли з-під ліжка виповз “Василько”, бабця почала читати молитви і хреститися. Магдалина перестала плакати. Вона присіла поруч з Юрком та обійняла свого нещасного чоловіка, який тепер як справжній свино-песик лащився до знайомого обличчя та підставляв під її тендітну руку свою мордяку. Ласкаве сонячне проміння освітило кімнатчину.
Руденко залишив їх та пішов до радника, щоб зняти закляття і стерти з його пам’яті нічні спогади. Опісля хлопець вийшов у двір. Чи зможе він колись повернутися додому?
– Оце я попав у замок, – подумав Юрко. Підвів погляд догори: по небу пливли пухкі білі хмаринки.
Поки що небо було єдиним, що пов’язувало його із зовнішнім світом та колишнім життям.