Махаон

Чоловік повільно розплющив очі й побачив підлогу. Він лежав на стелі будинку вниз головою і, як кожного ранку, намагався зрозуміти, де перебуває. Лише люстра і його кокон.
Згадав. Поглянув на годинник — сьома ранку. Час збиратися на роботу…
Прийняв душ, почистив зуби, поснідав, одягнувся і причепив до сорочки бейдж зі своїм іменем — «Махаон».
Махаон ще завітав до батькової кімнати. Той уже літня людина, хвилюється… Все ж його бідний син після якогось нещасного випадку втратив пам’ять і забув усе своє дитинство. От і треба надолужити втрачене…
Він любив батька. Батько не відвернувся від нього, коли почув від сина: «Ви хто?». Завжди підтримував, повернув до соціального життя, влаштував на роботу, стежив, щоб він у біду не потрапив, щоб вчасно харчувався і вчасно лягав спати. Навіть перевіряв кілька разів за ніч, чи той спить.
Він також пояснював «незакономірності». Наприклад, колись Махаона мучило запитання, чому він має крильця, а інші — ні. Тоді батько пояснив:
— Сину, всі мають крила, але зазвичай ховають їх, або ж вони засихають, як у мене. Не хвилюйся через це і не звертай уваги.
А ось і робота. В офісі було, як завжди, спокійно. Він привітався, і всі привіталися з ним.
Махаон сів за свій стіл і почав перебирати пошту. Точніше — сортувати її. Білі конвертики — до білих, блакитні — до блакитних, коричневі — до коричневих.
У нього найважливіша робота, як йому казали. Інші люди в офісі робили щось інше, та Махаону це подобалось — бути особливим, навіть попри те, що батько повторював: він такий, як усі.
Інші люди в офісі не дивилися на нього. Не відволікали ні себе, ні його. Чоловік помітив, що в офісі є правило: зранку, щойно прийшов, потрібно всміхнутися, поглянути на всіх колег і сказати: «Доброго ранку». Вони також усміхалися і відповідали: «Доброго ранку», та після того не можна було з ним розмовляти. Вони навіть не дивилися на нього більше до моменту прощання. Махаон намагався повторити їхню усмішку і вважав, що виходить. Цікаво, що усмішки у всіх були однакові.
Кожен день повторювався, ніби час постійно хтось перемотував. Ось Іван принесе Оленці каву… а ось Настя дивиться в якусь маленьку штучку і підфарбовує губи. Махаон не знав, що це таке, та не наважувався запитати, щоб не здатися дурнем… Одного разу все ж дізнався, хоч і випадково, як це називається, коли керівник вигукнув:
— Настю, поклади негайно дзеркало і почни нарешті працювати!
У Махаона вдома не було дзеркал…
«Отже, вони не потрібні, — думав чоловік. — Батько знає краще, що потрібно, а що ні».
Ось він відпрацював в офісі й повернувся додому. Провів час із батьком, потім побажав на добраніч і підлетів до кокона. Час було лягати спати, щоб завтра знову почався новий день.
І не звертав уже Махаон уваги на деякі свої особливості. В інших людей не було крил, як у нього, не було очей, як у справжнього метелика… Ніхто й не показував йому цього. Люди в селищі та в офісі дружно мовчали. Вони вже не дивувалися. Не вперше бачать…
Старий не раз і не два приводив різних створінь, стирав їм пам’ять і змушував поводитися як люди. Кожен крок контролювався, жодного дзеркала біля бідного створіння…
Люди прекрасно розуміли, що Махаон — просто іграшка. Як і кентавр, русалка та ще кілька створінь до нього… Всі знали, але для всіх це була просто велика гра.
Старовинні двері, до яких багато хто боявся підійти або про існування яких взагалі не знав. Двері у світ чарівних істот. Там на волі бігають єдинороги, з ними змагаються кентаври, а крилаті пегаси спостерігають за цим із неба. Там у водоймах плавають русалки. Так різні гібриди людей та інших створінь живуть мирно і злагоджено. Жили… Доки з інших світів не почали приходити браконьєри.