День у музеї

Саша застигла перед дверима. Так непевно не почувалася вже давно. А здавалося ‒ чого такого? Це ж всього лише музей.
Вона теж так думала. Поки спішила кожен день на роботу, вона ні на хвильку не дозволяла собі тут зупинитися. Який «Музей Казок», вона ж вже доросла! Настільки, що у неї є свій пакет з пакетами. Більше того, її навіть якась дитина на касі тітонькою назвала! Іноді Саша напівжартівливо бідкалася, що такими темпами вони з подружками почнуть теревенити не про ціни на косметику, а про лікарів і болячки.
Але сьогоднішній настрій не могло нічого зіпсувати, адже випав перший, такий сріблястий сніг, вкривши усе навколо ніжним білим покривалом. Причарована цією атмосферою, Саша сама не помітила, як опинилася перед музеєм, і тепер, повна нерішучості, тупцяла перед дверима. Простоявши так пару хвилин, вона майже переконала себе, що ці всі гульки ‒ пуста трата часу і вже збиралася піти звідси, як раптом двері самі собою розчинилися. Дівчина сіпнулася з несподіванки, але побачивши в дверях таке саме налякане обличчя трошки заспокоїлася. Незнайомець теж швидко оговтався і ширше прочинив двері.
‒ Вибачте, що налякав. Проходьте!
Саша зітхнула. Тепер тікати було нікуди, тож вона зробила обережний крок вперед. І відразу ж трохи примружилась від яскравого світла. А коли відкрила очі…
‒ То як, подобається?
Усе навкруги вирувало яскравими фарбами. Погляд охоплював не так багато, але й цього було досить. Посередині, велично огорнутий лазурними хвилями, стояв трон, а поряд ‒ тризуб Тритона. Десь збоку таємничо виблискували скарби Атлантиди, а поряд з сундуком ніби випадково була кинута мапа скарбів. З іншої сторони, припорошенна золотеньким пісочком, ховалася лампа Аладіна. Дівчина, зацікавившись, вже зробила крок до неї, аж раптом її безцеремонно схопили за руку.
‒ Стій, куди?!
Дівчина ображенно фиркнула.
‒ Як куди? Це що за неподобство? Лампа ‒ і вся в піску! Хто ж так за експонатами слідкує?
Поряд приречено зітхнули.
‒ Це щоб додати атмосферності. Навіяти образ піщаних дюн, арабської пустелі…
Саша вже зрозуміла свою помилку, але признавати поразку не збиралася.
‒ Понасмічували, а замість прибирати ‒ вирішили сказати що так і треба? Типу, я художник ‒ я так бачу?
‒ Окей, окей, ти мене розкусила. Але все одно це не я. То все джин. А то йому нудно сидіть в лампі, от він її пісочком і декорує, щоб усілякі симпатичні панянки нею зацікавлювалися.
Дівчина рвучко обернулася і нарешті подивилася на того, хто з нею говорив. Коли заходила, якось зовсім не встигла його роздивитись, тож тепер мала таку можливість. То був… Чоловік? Хлопець? Пацан? Він був одягнений так незвично, що було дуже складно визначити про нього будь-що. Кольорова, дуже широка оверсайз кофтина і мішкуваті, незрозумілого кольору штани ховали його статуру, а абсурдна шляпа закривала лице. Але серед усього найбільше виділялися очі ‒ яскраві, усміхнені, з якоюсь запальною іскоркою.
Саша видихнула. Що ж, у цьому незвичному музеї і працівники повинні бути відповідними.
‒ До речі, я щось не спитала. Скільки тут коштує вхід?
‒ Твоя радість для нас ‒ найкраща плата.
Дівчина недовірливо підняла брівки.
‒ Та це правда. Всі ж знають ‒ радість ніякими грошима не купиш, тож тут вхід безкоштовний.
Саша покивала з розумним видом, ніби в кожному музеї її вмовляли не платити. Не знаючи, що далі роботи, вона потихеньку рушила вперед. У першому, морському залі, вона не зупинялася надовго, адже встигла розгледіти його поки теревенила з хлопцем. Той, до речі, плентався позаду, життєрадісно розповідаючи усілякі небилиці про експонати.
‒ О, а зараз ми вже підходим до наступного залу. Тут у нас експонати з казок про тварин. Ви можете побачити… ‒ почав хлопець, але Саша його перебила.
‒ Ой, це ж той диктофончик! ‒ радісно вигукнула дівчина підбігаючи до морквинки. ‒ Це ж той самий, із Звірополісу!
‒ Ага. Ледве Джуді вмовили його нам віддати, згодилася помінятися тільки на такий самий екземпляр!
Але Саша його не слухала. Вона бігала від одного експоната від іншого і з захопленням промовляла:
‒ Ухтишка, це ж жезл тієї мавпочки з «Короля Лева»! А ось це, ахаха, жолудь смішнючої білки з «Льдовикового періоду». А це… ‒ дівчина зупинилася перед жовтим прилавком, повним неймовірними на вид ласощами. Чого там не було: і тістечка з кремом, і різнокольорове печиво, і гарненькі тортики. Чарівні запахи випічки так і манили відвідувачку до себе.
‒ А це у нас частування від Вінні Пуха.
Саша недовірливо оглянула все це диво.
‒ А мед де?
‒ Тут усі смаколики медові. А горщики з медом ми прибрали якнайвище, щоб наш жовтопузий ведмедик не виїв усе!
Дівчина знову вдихнула приємний запах. Ммм… Яка смакота!
‒ А спробувати можна?
‒ А не боїшся що перетворишся на бегемотика?
У дівчина аж очі на лоба полізли. Він вважає що вона так швидко товстішає? Він що, смерті своєї бажає?
‒ Гей, я тобі вже скільки казала ‒ не чіпляйся до відвідувачів, ‒ почувся раптом прохолодний голос ззаду. Саша негайно обернулася. До них підходила охайна, спокійна і дууууууже гарна жінка. Уся вона була витончена і холодна. Біляве волосся зібране у високу зачіску, пряма сукня облягала витончену фігуру, а на блідому обличчі яскраво виділялися суворі сині очі. Побачивши її, хлопець відразу ж розхвилювався.
‒ Ну чого ж ви знову сердитеся? Я ж ляпнув не подумавши. Який бегемот? Це точно буде прекрасна лань!
‒ От точно, тобі аби що-небудь сказати, ‒ закотила очі синьоока красуня і, підійшовши до прилавка, на декілька секунд затулила його від Саші. Відійшовши, вона махнула дівчині рукою.
‒ Скуштуй, тут усе дійсно дуже смачне.
‒ Блін, шкода що не хочеш все ж таки на когось перетворитися. А уяви як цікаво побути, наприклад, косулею. І тобі досвід незвичний, і нам користь. А то мені так важко з цим оленя Бембі спілкуватися, він такий стрибучий! Може хоча б ти змогла.
‒ Досить заважати нашій гості, ‒ голос красуні став жорсткіший. ‒ Ніяких перетворень, ‒ і вона уважно втупилася на хлопця. Той трохи зніяковів, але зовсім на трошки.
‒ Вибачте, вибачте, ваша високосте! Ладно, пішли далі, там багато всього цікавого, ‒ кинув він вже Саші, і першим схопивши найближче тістечко поспішив до наступної зали, не забувши перед виходом низенько поклонитися красуні. Та лише очі закотила. Саша, вибаливо усміхнувшись синьоокій, побігла за пацаном.
‒ Гей, що ти таке кажеш? ‒ накинулася дівчина на хлопця. ‒ Вона ж твоя керівниця!
‒ Хто? Снігова Королева? Ну начальниця, і що? Вже кого-кого, а блазнів у неї не так багато, щоб мене сильно в чомусь обмежувати.
‒ Ну ти й самокритичний, ‒ розсміялася Саша. ‒ До речі, тій холодній красуні дійсно підходить така поетична назва ‒ Снігова Королева!
‒ Ага, її усі так називають. І хоч вона завжди дуже спокійна і стримана, та у неї дуже добре серце. Вона багато чим керує, причому дуже розумно і справедливо, тож усі навкруги люблять її і поважають.
‒ І де тут ‒ усі? Нікого ж немає?
‒ Звичайно ж у кожного свої справи. Як мінімум дивитися щоб ніхто не поліз куди не варто. От наприклад, як зайдеш в зал злодіїв ‒ людожерів, наприклад, так там стільки всього, аж ОЧІ РОЗБІГАЮТЬСЯ. А від побаченого в залі відьом у всіх СТИГНЕ КРОВ В ЖИЛАХ. Тож оберігаєм відвідувачів як можем.
Заслухавшись хлопця, Саша навіть не помітила, як прочинилися двері в наступну залу. Від побаченого перехоплювало подих. Величезна бальна зала, оздоблена золотом і дорогоцінним камінням… Звичайно, воно не було справжнім, але ефект був неперевершеним. Дівчина щасливо примружила очі. Здавалося, це саме те місце з твоїх щасливих дитячих мрій, де ти так бажав побалакати з прекрасною принцесою або потанцювати із справжнім принцем.
‒ Поль, потім погуляєш з нашою прекрасною гостею, ти мені зараз тут потрібен! ‒ почувся десь здалеку голос Снігової Королеви. Хлопець винувато глянув на Сашу, і кинувши на прощання: «Ще зустрінемось», швиденько втік. Дівчина декілька секунд гледіла йому в слід, але потім продовжила свою прогулянку по залі.
Вона з якимось дитячим трепетом розглядала розу кохання з «Красуні і Чудовиська», кришталевий черевичок Попелюшки, рукавички Ельзи. Поряд з прилавком із зацукрованими яблуками і шарлоткою висіло величезне дзеркало в масивній оправі. Користуючись давнім правилом усіх дівчат на землі Саша покрутилася перед ним, розглядаючи своє відображення. Впіймавши раптову веселинку дівчина усміхнулася, скорчила пару гримас, а на останок ще й проспівала: «Нумо, дзеркальце, скажи: Хто на світі всіх миліше?». Саша вже збиралася піти далі, як по залу прогриміло, наче ехо: «Хто на світі всіх миліше?» Дівчина аж підстрибнула з несподіванки і тут ще почала роззиратися по сторонах.
‒ Що?
‒ От після того і роби, що тебе просять, ‒ невдоволено пробурчало дзеркало. Саша зачудовано втупилася на нього. ‒ Ти ж сама попросила сказати: «Хто на світі всіх миліше», от я і сказала. Можу навіть повторити.
‒ Ннні, не треба. Просто кажуть до дзеркал звертаються з питаннями…
‒ Ну, з чистосердечними відповідями ‒ то до Поля. Якщо його вчасно не спинити, то він тобі узагалі все що завгодно розповість, та ще й зробить з цього величезну таємницю. Та й хто ще крім нього тобі нагадає про якісь звичні, але важливі речі?
‒ Ви? ‒ несміливо припустила дівчина.
‒ Ну, хіба ще й я, ‒ хрипло розсміялося дзеркало.
‒ А що, казковий світ і справді існує?
‒ Ну й питаннячка ти ставиш. Ні, звичайно я шуткую! Я ж зовсім не частина казкового світу і зовсім не вмію говорити, просто колонки під’єднали і то Поль розважається.
‒ Ой, ладно, ладно, зрозуміла. Ну що за токсичне дзеркало!
‒ Токсичне? Ех ти, малявка. Я б тобі таких небилиць зараз нарозказувала! Не те що Поль. От він хоча й виглядає як дивак, та говорить завжди правду, хоч і важко в це повірити. А я, відоме усім вельмишановне дзеркало, можу говорити що завгодно, аби образити, обізлити свого співрозмовника. Ой, шося я в філосфовствувати почала. Старію мабуть. Так, ладно, прощяй і бувай здорова, а то чую що Поль іде, а то як дізнається що з відвідувачами теревеню ‒ то точно засуне в якусь найгіршу і найтемнішу залу.
І дійсно ‒ вдалині почулися кроки, і ось в кімнату вбіг розпатланий хлопець, недбало поправляючи свою дурнувату шапочку. Розглядаючи його, такого відкритого, щасливого і дитячого, Саші раптом дуже захотілося розказати йому все: про роботу, проблеми, страхи. Про бажання чогось світлого і легко. Ніби зрозумівши її, Поль радісно їй посміхнувся.
‒ Ну як ти, не скучила без мене? Ну звичайно скучила, я ж такий милий!
Дівчинна розсміялася, і раптом, несподівано для себе, зізналася:
‒ Знаєш, дуже боялася сюди іти. Я ж вже доросла, а тут казки. Ну, і я…
Хлопець ніжно усміхнувся, але через декілька секунд враз став дуже серйозним.
‒ Розкажу тобі величезну таємницю. Я вже багато їх тобі розповів, але ця ‒ найбільша, ‒ хлопець таємничо понизив голос, і Саша навіть підсунулась ближче, щоб чути краще. ‒ Слухай мене уважно. Дорослим навіть більше ніж нам потрібні дива і барви. В дитинстві ти живеш в чарівному світі, а виростаючи не варто його забувати. Чим довше він буде в твому серці, тим щасливіше буде твоє життя. А казки… Вони невпинно борються, захищяють нас від зла у світі та й у нас самих. Тож не варто їх недооцінювати. І повір, усі круті, успішні дорослі знають, що казки ‒ це не просто історії, а те, що робить нас краще, добріше, допомагає знову відчути тепло дитинства. Це базова база. Але ж не говорить про це ніхто! Усі роблять вигляд, що такого не було, нема і не має бути! Один я, крутий успішний дорослий, усім про це розповідаю, ‒ голос Поля став серйозним, але тільки на секунду. І ось він вже знову пустотливо усміхнувся.
Саша усміхнулася у відповідь.
‒ Ну що ж… В такому випадку я рада, що опинилася тут.
‒ Тоді, думаю, нам варто тут все покраще роздивитися.
І ось вони пліч-о-пліч проминають зали, близькі серцю чарівні експонати, чарівні фотозони і прилавки, завалені смаколиками. А Сашине серце слодко завмирає, наповнюється радістю, ніби вона зараз там, де і має бути. Ніби після довгих років мандрівок і поневірянь повернулася додому. Де все близьке, твоє, рідне.
А ось і вхід. Дівчина й не помітила, як вони зробили коло і знову опинилася на початку. Біля дверей, усміхаючись трохи ширше, ніж зазвичай, стояла Снігова Королева.
‒ То як, сподобалось? Не жалкуєш, що прийшла?
‒ Ні, ‒ замотала головою Саша. ‒ Ні в якому разі. Дякую вам дуже.
‒ Тоді приходь ще, ‒ радісно крикнув Поль. ‒ Бо наш музей дуже швидко змінюється, тож ти побачила тут далеко не все.
Сашині очі засяяли радістю.
‒ Я обов’язково повернуся, ‒ пообіцяла вона, і ще раз обвівши поглядом таких уже близьких їй людей, відкрила двері і глибоко вдихнувши зробила крок в сяюче білим снігом майбуття.