Розрадник Проклятих

1.

Під вечір зграя хмаринок й легенький вітерець, що радісно супроводжували нас весь день, все ж таки посварилися. Бо як інакше пояснити те, що той неврівноважений волоцюга несподівано накинувся на своїх небесних подружок, зігнав їх у купу й, добряче нам’явши боки, змусив шалено заливати землю холодними сльозами. За лічені секунди все навколо стало заручниками цієї сварки. Давно відомо, що зливи у цій місцевості на початку весни справа звична, сумна та довга. Та я все ж дуже сподівався уникнути цієї неприємної зустрічі. Але долі глибоко начхати на чиїсь сподівання, через що вже четверту годину дорожня багнюка вперто не бажала відпускати копита наших коней. Тварини роздратовано похропуючи, повільно витягували ноги з одного брудного капкана й приречено занурювали в наступний. Ніч, дощ, холодний вітер і розбита дорога — найогидніша розвага диявола із самотніми мандрівниками, як на мене. Єдине, що з цього переліку мене не турбувало, так це ніч. Я живу у пітьмі вже двадцять п’ять років. Відтоді, коли десятирічним вирішив таємно піти за друзями, яких їхній батько дроворуб повів до Шварцвальду. Краще б я цього тоді не робив. Він покинув нас у самій гущавині Чорного лісу, де ми незабаром опинилися у пряниковому будиночку жахливої відьми-людожерки. Вона посадила мене і Гензеля у клітку, а Гретель змусила готувати для всіх їжу. Стара карга відгодовувала нас, сподіваючись врешті-решт зжерти. Та, як ми знаємо, долі глибоко начхати на будь-чиї сподівання. Ми обдурили людожерку і спалили її в печі. Корчачись у полум’ї, відьма встигла кинути в нас прокляттям відплати, яке забрало розум у Гензеля, вроду у Гретель й життя з моїх очей. Але (про це я дізнався пізніше), найважливішою умовою чаклунства є те, що відбираючи щось з його допомогою, ти мусиш щось віддати на заміну. За все треба платити. Особливо в магії. Тому Гензель отримав незвичайну силу, Гретель знання старої відьми, а я можливість бачити те, що не дано бачити простим смертним. Через що колись і потрапив до рук інквізиції та був засуджений до спалювання на багатті. Але ж доля…
Мене тоді врятував Лорд Інквізитор Трірського трибуналу Священної Конгрегації Доктрини Віри. Неймовірно освічена й далекоглядна людина. Він вирішив, що не з усіма ворогами віри треба розмовляти за допомогою вогню та меча. Можливо є сенс з деякими спершу спробувати домовитись. Про невеличкі взаємовигідні послуги. Тортури у цій справі помічник поганий, тому Лорд Інквізитор, з таємного благословення Папи, створив маленький загін посередників з таких потвор, як я. Потвор в очах християнського світу звісно. «Запам’ятай, Тілль, — казав мені Лорд Інквізитор, даючи перше завдання, — відтепер наш трибунал безжально боротиметься тільки із тією нечистю, яка відмовиться з нами співпрацювати. А з іншими ми будемо укладати угоди».
Новий порив вітру жбурнув мені в обличчя чергову жменю холодної води, нахабно видер зі спогадів й, про горланивши на вухо якусь дурню, повернув у реальність. А реальність була повним лайном. Злива не вщухала, ніч добігала свого найпаскуднішого часу — опівночі, до Тріра було ще далеко, а коням конче потрібен був відпочинок. Та й нам із Каспаром теж. Келих гарячого імбирного пива й здорова миска печені, ось про що я зараз мріяв, повертаючись з Бузенгаузена, невеличкого села на півночі нашого графства, де, за завданням трибуналу, позбавив одного мірошника присутності не дуже приємних сусідів. Згадавши це, я не втримався від усмішки. Цей розумник, аби не наймати робітників, нічого кращого не вигадав, як укласти трудовий договір із чотирма бродячими кобольдами. Істоти, яких родичі вигнали з затишних печер Баварських Альп за якусь шкоду, найшли собі тимчасовий притулок у сільському млині, де їх випадково й побачив його власник. Порівнявши наслідки зустрічі з Інквізицією за спілкування із нечистю із прибутком, який він отримає завдяки дармовій робочій силі, старий скнара вибрав останнє. І все було б нормально, якби мірошник виконав умови договору й віддав цим безпритульним створінням той нещасний мішок борошна. Але жадібність проспівала свою гиденьку пісню і той дурень просто вигнав кобольдів зі свого подвір’я. От тільки це так не працює. Угода прив’язує істот. І якби їм не хотілося піти, зробити цього вони не можуть, поки її дія не припиниться. А припинитися вона може тільки після виконання всіх, прописаних або проговорених в ній, умов. Голодні й бездомні кобольди дуже страшна річ. Ці хлопці рідкі капосники, за що їх, до речі, геть як не люблять рудокопи. Тож вони почали діяти. Власники борошна, яке їм з їхнього зерна молов мірошник, почали отримувати своє добро або щедро засцяне мстивими істотами, або безжально перемішане із піском чи курячим послідом. Невдовзі серед місцевих селян поповзли чутки про те, що млин проклято. Деякі навіть божилися, що по ночах бачили там чортів, які грали пекельні марші на музичних інструментах, зроблених із людських кісток. Врешті-решт, до смерті налякані люди зібралися перед будинком пастора й зажадали від останнього прийняття термінових дій. Мірошник, зрозумівши, в яку халепу він встряв і чим це для нього закінчиться, спробував здихатися проблеми, віддавши кобольдам той злощасний мішок. Та це не допомогло. Якщо угоду порушено, то виправити це вже не можливо. Тоді, почухавши потилицю й докумекавши, що краще прийти першим й домовитись, ніж чекати, коли прийдуть за тобою й умови перемовин значно погіршають, він звернувся до нашого трибуналу із листом каяття й проханням про допомогу. І трибунал, у моєму обличчі, допоміг.
Розв’язуючи це питання, я особливо не заморочувався. Просто «оселив» кобольдів у найближчі живі створіння, які на той час опинилися поруч. Тільки так я міг допомогти істотам залишити млин, обійшовши умови. Цими істотами були осел, собака, кіт та півень. Мірошнику такий варіант не сподобався й він, пообіцявши на мене поскаржитись куди треба, із лайкою вигнав нещасних тварин зі свого подвір’я. Та мене його погрози мало турбували. Роботу я виконав. Кобольдів з млина прибрав. А що за це винен трибуналу мірошник, мені було однаково. До речі, ці хлопці дійсно непогано грають музику. Чув, що збиралися йти до Бремена, аби стати там музикантами. Добре, що Бремен не у нашому графстві, бо незабаром прийшлось би щось вирішувати з тваринами, що говорять й до того ж грають музику.
— Вітаю, майстре Газенклевер. Вам послання.

2.

Гном, як завжди це виходить у їхньої породи, з’явився несподівано. Просто випірнув з під землі перед мордою мого коня й простягнув шкіряний сувій.
— Якісь побажання на словах будуть? — запитав я, беручи несподіваного листа. Істота заперечливо хитнула головою, вказала рукою кудись вліво від мене й мовивши: «Вказівник підкаже», зникла.
Послання, отримане вночі, під зливою, на пустельній дорозі навряд чи містило гарні новини. Зламавши особисту печатку Лорда Інквізитора, я неохоче пройшовся пальцями по тисненому тексту свитка.
«Вітаю й благословляю тебе на діла праведні, сину мій. Ми змушені перервати твій шлях додому й направити його до Гамельну. Сподіваюсь, ти знаєш, що сталося у цьому місті кілька десятиліть тому. Звісно ж знаєш. Про це багато хто знає, але всі свідомо удають, що то велика загадка. Це має своє пояснення: натовпу ж треба відчувати причетність до чогось важливого й, ще краще, страшного та таємного. Це надає ваги їхній нікчемності та невігластву й укріпляє віру. Та нехай би й робили це далі, то не наша турбота. Однією байкою більше, однією менше. Але звернення, яке ми отримали й винагорода, яка пропонується за допомогу, гідні уваги нашого трибуналу. Перед тим як направити очі правосуддя на тих, хто заблукав у темряві, ми спромоглися глибше вивчити оголошене замовником й впевнитись в існуванні речі, заявленої, як подяка Церкві. У книгах друїдів, які трибунал вилучив у цих єретиків в ім’я Господа, ми знайшли запис про ту флейту й вважаємо це доброю платою за нашу допомогу. Ми відкрили слідство й, відповідно до протоколу, надіслали офіційного листа до магістрату. Як ти знаєш, Гамельн має статус вільного міста і наша юрисдикція на нього тимчасово не поширюється. Через колись отриману індульгенцію від Папи. Але, хай там як, та відповідних формальностей ми повинні дотримуватись. Відповідь гамельнського бургомістра нас засмутила, але не здивувала. Гер Ріфеншталь удає, що не розуміє про що йде мова, переконує у своїй відданості нам і палкій вірі Церкві Господній, та щиро перепрошує, що місто змусило нас витрачати час на дурні вигадки неосвіченого натовпу. Тільки інформація, надана автором звернення, змушує нас засумніватися у щирості й неупередженості бургомістра Гамельну. Тому все це спонукає нас доручити тобі цю справу. І не тільки це. Замовник наголосив, аби нею зайнявся особисто ти. Твоя слава біжить попереду тебе, Тілль. Зацікавлена особа буде чекати на тебе у таверні «Щурячий хвіст». Від неї й дізнаєшся всі подробиці цієї історії. Наголосимо відразу, що допомагати місту не є нашою ціллю. Тим більше, що воно цього не дуже й хоче. Наша ціль — флейта. Святий обов’язок наказує нам позбавляти нашу паству спокуси володіти такими диявольськими речами. Гном вкаже напрямок й зробить так, аби ти потрапив куди треба якомога швидше. Нехай буде з тобою сила Господня. Дій, сину мій. А ми помолимось за тебе. Як завжди».
Лист Лорда Інквізитора в попіл розсипався у моїх руках.
— Нам туди, — я повернув коня у напрямку, вказану підземним мешканцем.
— Майстре Газенклевер, мені здається, з’їжджати з дороги, хоч і геть поганої, то не дуже вдала ідея у цей час, — стурбовано мовив Каспар позаду мене.
— Ти, звісно, правий, але мені щойно повідомили, що там буде те, що значно полегшить наш шлях. Правда не туди, куди б мені хотілося.
— Ніяк не звикну до ваших балачок невідомо із ким. І, до речі, я не бачу у тому напрямку нічого з того, про що ви кажете.
— Несподівано чути це від того, кого трибунал призначив моїми очима.
У цей час перед нами випірнув дорожній стовп на який було прибито грубо обстругану дошку з єдиним написом. Гамельн.

3.

Печеня й імбирне пиво, про яке я нещодавно так безнадійно мріяв, у «Щурячому хвості» були неймовірними. Чи то просто я був таким голодним. Вже хвилин з п’ятнадцять ми з Каспаром мовчки молотили щелепами, занурившись кожен у свої думки. Не знаю, як хлопцеві, а мої були дещо тривожними. Незабаром вже світанок, а ми, крім того, що під виглядом ченців-бенедиктинців потрапили у місто, знайшли таверну й майже задовольнили голод, більше нічого суттєвого не досягли. Той, із ким я повинен був тут зустрітись й досі не з’явився. Чому? Щось сталося? І що робити, якщо зустрічі не буде?
— Що ти знаєш про таємницю цього міста, Каспаре? — аби трохи відволіктися від важких думок запитав я свого супутника.
— Ви Щуролова маєте на увазі? Теж мені таємниця, — зневажливо хмикнув хлопець. — Та, мабуть, те, що й всі. Коли місто потерпало від щурів, бургомістр Гамельну оголосив винагороду: той, хто вижене щурів з міста, отримає стільки золота, скільки зможе нести. Такий сміливець знайшовся й за допомогою флейти вивів цих тварюк з міста. Коли небезпека минула, містяни відмовились платити Щуролову, вважаючи плату завеликою для якогось бездомного музики й вигнали його з Гамельну. Тільки скупість та ненажерливість зіграли з ними поганий жарт. Щуролов повернувся. І знову вулицями міста пролунала його сумна мелодія. Тільки цього разу вона звучала на для щурів. Їхнє місце зайняли діти. Тієї ночі містяни залишились без своїх чад. Куди вони поділись й досі ніхто не знає. Ми тут через цю історію?
Відповісти мені завадив скрип вхідних дверей.
Провидіння компенсувало мені відсутність зору гарним слухом, чутливими пальцями й потужною інтуїцією. Тому, коли до таверни увійшли двоє й, замовивши пива, всілись у найдальшому, темному кутку зали, моя інтуїція стала у мисливську стійку, а слух зробив невидимим учасником їхньої розмови.
— Це вони?
— Звісно, вони. Один сліпий, другий юнак. Як й казав капітан вежової варти.
— Ну найшли ми їх й що далі?
— Далі потурбуємось про те, щоб до третього удару дзвона вони не виповзли звідси на вулицю, а після то вже не наша справа.
— Добре. Я теж не проти тут пересидіти, а не вештатися у цей час по місту у пошуках двох божих ідіотів. Поки по місту їх шукали, ледь в штани не наклав з переляку. Довбаний твій капітан з його дорученням.
— Довбаний, Але ж гроші ти взяв.
— Ну, взяв. А чому варта взагалі їх в ночі у місто пустила?
— Тому. Гер Шульц, секретар ратуші, колись, бувши напідпитку, проговорився, що це прописано у тій індульгенції, яку місто у Папи купило. Ченці й пілігрими, що йдуть через наше місто у гірський монастир, вклонитися отому каменю, через який перечепився святий Боніфацій й розбив собі носа, мають право на прохід у будь-який час дня та ночі. Добре, що у цю ніч флейта не грала, а то б обом штани прати довелося.
— Господи Ісусе! Клаус, не згадуй про неї до третього дзвона. Світанок вже скоро. Може сьогодні минеться.
Я відчув, як липкий страх чоловіків повільно поплив таверною. У цей час, наче знущаючись зі сказаного, на вулиці заграла сумна мелодія.
Чоловіче виття відчаю сплелися із переляканим зойком господині таверни.
— Здрастуй, мамо. Я повернувся і я голодний.
Я різко обернувся на голос за своєю спиною.
Там був хлопчик. Років дванадцяти, білявий, з відстовбурченими вухами й трішки завеликим носом як для його худорлявого обличчя. Оповитий легкою смарагдовою димкою, він повільно плив у повітрі в напрямку шинквасу.
— Що тут коїться? — схвильовано прошепотів Каспар, так і не донісши до рота кухоль із пивом.
Відповісти я не встиг.
— Тікай! — гукнув своєму напарнику той, кого звали Клаусом, й чоловіки, перекинувши дубовий стіл й штовхаючи один одного кинулись до виходу.
— Сиди! — гаркнув я Каспару, руйнуючи його спробу бігти слідом за ними. І правильно зробив. Дитина, вгледівши рух, дитиною вже не була. Блакитність очей вмить змінилась бездонною чорнотою. Рот розтікся у страшній посмішці, відкривши присутнім два ряди жовтих гострих зубів. Руки, неймовірно витягнувшись, вхопили за плечі чоловіка, якому не пощастило бути у черзі до виходу другим, й притягнули до себе. Зуби з насолодою вп’ялися у напружену шию. Хрускіт шийних хребців, тріск плоті й задоволене чвакання істоти вдарили по вухах.
— Дякую за сніданок, мамо, — мовила нечисть, облизавши довгим язиком замизкане кров’ю обличчя.
На вулиці тричі вдарив церковний дзвін. Хлопчик кинув на нас із Каспаром зацікавлений погляд й розчинився у повітрі. За шинквасом, втративши свідомість, звалилася господиня таверни.

4.

— Мій маленький Дітер. Моя кровиночка, — схлипуючи простогнала жінка, дивлячись туди, де нещодавно ця «кровиночка» майже зжерла одного з відвідувачів її таверни. — Він такий, яким був тієї страшної ночі. Такий тендітний, лагідний. А ці його оченята…
— Як ваше ім’я? — запитав Каспар, який після кількох добрячих ляпасів по обличчю власниці «Щурячого хвоста», незворушно простягнув їй кухоль води.
— Хель… Хельга, — захлинаючись й пускаючи воду підборіддям, відповіла вона, нарешті сфокусувавши на нас свій погляд.
— А що було тієї ночі? — забираючи напівпорожній кухоль запитав я. — А ще краще, розкажіть, що привело місто до тієї ночі.
— Це все та клята відьма Агата зі своїм синочком, нагуляним від диявола, у всьому винна! — бризкаючи мені в обличчя залишками води зі слиною, вигукнула фрау Хельга. — Спершу, коли з’явилася у нашому місті, була такою доброю, дбайливою, усім догодити намагалася. Лікувала всіх майже задарма. Дітеру моєму колись пухлину на горлі вивела. Потім байстрюка свого народила. Так мало того, що невідомо від кого, так і дитина ще божевільною виявилася. Хлопчику п’ять років, а він ходить по місту, мукає, як теля, усміхається по дурному й слину пускає. Так от. Той рік був не врожайним. Тому наш бургомістр, гер Петер Ріфеншталь, бережи його Свята Діва Марія, аби зберегти те зерно, що залишилось у коморах, для містян, наказав закрити браму й нікого не пускати у місто. До весни. Було важко, але це його рішення не дало місту взимку померти від голоду. Тільки но станув перший сніг, ратуша перерахувала залишки й бургомістр прийняв рішення поділитися ними з навколишніми селянами. Браму було відчинено й люди увійшли у місто. А разом із ними, залишивши промерзлі поля, у місто полізли щури. За кілька днів ці тварюки стали тут господарями. Вони захопили комори із зерном, оселились на наших кухнях та у наших підвалах. Вони зжирали все, що можна було з’їсти. Нічого не допомагало їх позбавитись. Місто було у відчаї. Тоді гер Ріфеншталь віддав наказ: хто позбавить місто щурів, отримає стільки золотих монет, скільки зможе підняти. І ось тут та відьма й показала своє справжнє обличчя. Я й досі здригаюсь від страху, коли згадую ті полчища тварюк, що йшли містом за її недоумкуватим сином. А та гидотна музика, яку грав той байстрюк на своїй дудці… — фрау Хельга скривилась від огиди. — Тільки відьмам не можна вірити. Ніколи. Вона взяла гроші, та цього їй виявилось замало. Вона повідомила бургомістру, що хоче, аби на головній площі міста поставили камінь із написом: «Місто врятоване відьмою». Почувши це, люди, обурені таким нахабством й знущанням зі Святої Церкви, зібралися перед її будиночком. Хто тоді крикнув «спалити відьму», я не знаю, але це було правильним.
— Спалили? — обережно запитав Каспар.
— Так.
— А її сина?
— Теж. Той малий дурник, думав, що то така розвага й радісно грав на своїй дурній дудці, доки будинок не поглинуло полум’я.
— А що сталося тієї ночі із вашим сином, — запитав я, наперед знаючи відповідь.
— Не тільки з моїм. Те стерво, здихаючи, прокляла всіх дітей Гамельна. Тієї ночі ми знову почули ту диявольську мелодію, після чого зникли наші діти. Відтоді, кожен рік на початку весни, три ночі поспіль у місті спершу грає дудка, а потім діти повертаються додому.
Залишивши Каспара у таверні записати свідчення його власниці, я вирушив туди, де спалили відьму. Мені потрібно було дещо там перевірити.
На ранок важкість міста, яку я відчув, коли ми потрапили сюди вночі, нікуди не ділась. Вулиці були порожні, лавки зачинені, а будинки ще не розплющили свої очі-віконниці. Навіть бездомні тварини не поспішали на ранкову прогулянку по місцевих смітниках. Сказати, що місто ще спало було б не правильним. Місто застигло. Від розгубленості. Від нерозуміння. Від страху. Я не бачу реальний світ, але я бачу той, який відвідало щось ззовні. І зараз я бачив, що у цьому місті це «щось» було дуже потужним.
Те, що залишилось від будинку Агати, я знайшов майже одразу. Фрау Хельга добре описала дорогу. Згарище було за містом, під горою, на вершині якої, як перегодований кнур, розлігся монастир святого Боніфація. Почута в таверні історія була гидкою, але не надзвичайною. Такі розправи над відьмами без суду й слідства, не часто, але мали місце в нашому графстві. Трибуналом це не віталось, але не дуже й турбувало. Все закінчувалось формальним розслідуванням. Та в цій історії мене дещо було геть не зрозумілим. У нашому реєстрі місцева відьма була білою і мала дозвіл на ворожіння. Тож, якби вона залучила до свого щурячого ритуалу хоч трішечки пітьми, в трибуналі про це б знали й, скоріш за все, жінка закінчила б життя на вогнищі значно раніше. Я вже не кажу про таке потужне ворожіння, як прокляття дітей. То ж що тут сталося на справді?
Заклопотаний своїми думками, я втратив пильність, за що відразу й поплатився.
— Я хочу знати, навіщо ти нишпориш у моєму місті, монах? — почувся за спиною владний голос. — Клаус, допоможи йому дістатися монастиря.
Я не встиг озирнутися, як удар чимось важким по голові занурив мене у темряву.
5.

Десь повільно капала вода, відгукуючись у моїй голові гучною луною. Я обережно, аби не посилити це знущання, сів, притулившись спиною до сирої кам’яної кладки й озирнувся. Ліхтар на протилежній стіні не особливо прагнув виконувати свою роботу. Тому, крім решітки, якою була відгороджена моя камера, скелета якогось нещасного у кутку та відра з гнилою водою, я більше нічого не бачив.
— Вітаю, Тілль, давно не бачились, — вона всілась поряд зі мною на купу смердючої соломи й усміхнулась. — Дякую, що приїхав. Я дуже сподівалась, що трибунал відгукнеться на моє прохання.
— Вітаю, Гретель. Ти стала справжньою красунею з того часу, як ми з Гензелем залишили тебе у Шварцвальді. І ти змінила ім’я, — Останній раз я бачив її незграбною, спотвореною заклинанням відьми чотирнадцятирічною дівчинкою. Зараз поряд сиділа вродлива дівчина років двадцяти. Я, у свої тридцять п’ять, виглядав поряд із нею замшілим дідуганом.
— Дякую. Так, змінила. Намагалася обдурити долю. Та краще б все залишилось, як було. А тепер, бачиш? — Гретель простягнула руку, оповиту смарагдовою димкою, як у сина фрау Хельги.
— Хто це зробив із тобою? — запитав я, ледь стримуючи крик відчаю від усвідомлення того, хто вона зараз.
— Кохання, Тілль. Тільки воно здатне відкрити ворота: або до раю, або до пекла.
— Зрозуміло. Тоді розповідай, як ти потрапила не в ті ворота.
З пів хвилини Гретель мовчала, а потім її тихий голос повільно поплив тюремним підвалом.
— Я пробула у будинку людожерки кілька років, освоюючи спадщину, здобуту від неї. Врешті-решт, коли мені вдалося повернути собі вроду, я зрозуміла, що набуті темні знання можна використати по іншому. Не для шкоди. Тоді я покинула пряниковий будиночок, отримала дозвіл на знахарство й, незабаром, опинилась у Гамельні. Я приросла серцем до цього міста, Тілль. Я знайшла тут свій дім і кохання. Він тоді ще не був бургомістром. Тоді це був звичайний, трішки самозакоханий й неймовірно вродливий син місцевого, заможного бюргера. Ми познайомились, коли мене запросили лікувати Петера. Він дуже забився, впавши з коня на полюванні. Коли наші погляди зустрілись… Ми зустрічались таємно. По ночах. У моєму будиночку. Це були найчарівніші ночі мого життя. Коли я завагітніла, Петер був на сьомому небі від щастя й пообіцяв одружитись. Яка я була наївна тоді, Тілль. Який може бути шлюб між вірянином і чаклункою?! Його батько… — Гретель на секунду замовкла й витерла поодиноку сльозу, що повільно покотилась по її блідій щоці.
— Ти впевнена, що хочеш зараз це згадувати?
Жінка кинула на мене вдячний погляд й продовжила:
— Невдовзі я народила Людвіга, а Петер одружився з обраною батьком пасією та став бургомістром Гамельна. Кохання померло. Було боляче, але місце у моєму серці зайняв новий чоловік. Мій син. Того літа сталася жахлива засуха. Після неї прийшов голод. Й, якщо комори заможних гамельнців ломились від тогорічного зерна, то люд за стінами міста почав помирати. Юрби голодних прийшли до Гамельну з благанням продати їм хоч трішки хліба. Та розрахунок на великі прибутки по весні, коли голод дошкулятиме найбільше, затьмарили мозок гамельнців. Бургомістр дав команду зачинити браму. Я ходила до Петера, намагалася пробитися до його серця. Та було марно. Петера, якого я знала, вже не було. Мене тоді висміяли й вигнали з ратуші. Та потім він сам прийшов до мене. На початку весни. Коли відчинили браму й пустили людей у місто. Гамельнці з нетерпінням чекали на шалені бариші, бо голодні люди готові були віддати все за жменю зерна. Та разом зі знесиленим людом у місто кинулись такі ж голодні щури. Їх було море. Ненажерливі тварини швидко знайшли шлях до заповітних комор гамельнців. А там було, чим поживитись. Коли мрії збагатитися змінилися бажанням зберегти хоча б щось на посів, тоді він і прийшов до мене. Благав про допомогу. Люди не вдячні. Ті, хто радісно вітав його рішення закрити місто й потирав руки в очікуванні збагачення, тепер готові були його четвертувати. Я погодилась допомогти. За однієї умови: він офіційно визнає нашого сина й безкоштовно нагодує всіх голодних. На мій подив, Петер погодився.
— Але він..? — вирвалось у мене класичне питання до таких історій.
— Але він не виконав обіцяного, — сумна усмішка майнула її обличчям. — І не збирався його виконувати.
— А ти чекала іншого? Гретель, треба бути повним йолопом, аби, займаючи таку посаду, як у нього, визнати позашлюбну дитину. Та ще й від відьми. Це прямий шлях до трибуналу Інквізиції. Камінь з написом, то його вигадка?
Її мовчання у відповідь було в сто разів голосніше за «так».
— Як ти вивела щурів?
— Корінь щурогону.
— Хіба він існує? — я з глибокою недовірою глянув на неї.
— Я навідалась у пряниковий будиночок, Тілль. А там багато чого є.
— Зрозуміло. А де твій син узяв флейту, на якій грав, маршуючи поперед щурів?
— Це звичайна дитяча сопілка, Тілль! — вперше за час нашого спілкування сумний блиск в очах Гретель змінився веселими іскорками, а стіни почули її чарівний сміх. — Петер колись купив її на міському ярмарку. Ще до народження Людвіга. Це єдина його згадка про батька. Людвіг ніколи з нею не розлучався. Розумієш, мій син народився не таким, як всі. Особливим. То були наслідки відьминого прокляття. Я по краплині видавлювала його з мого хлопчика і в мене виходило. Просто потрібен був час. Треба було дочекатися, коли Людвігу виповниться сім і все б стало добре. Коли я, за допомогою щурогону, виводила тварин з міста, Людвіг йшов поряд й радісно дудів у свою іграшку. От і все.
— От і все. А потім, щоб не виконувати обіцянки, твій Петер знайшов засіб тебе позбавитись. Чому ти, вмираючи, прокляла дітей, Гретель? Чому не Петера?
— Я не проклинала дітей, Тілль! Я побажала матерям Гамельну відчути мій біль. Ти б бачив, як вони раділи, дивлячись, як вмирає моє дитя… Я не думала, що моє побажання виповниться так. Тепер ми всі, на початку весни, на три ночі повертаємось у місто, аби діти відвідали рідних.
— Я бачив це відвідування. Не дуже приємно виглядає.
Гретель, схиливши голову під тягарем почутого від мене, з благанням прошепотіла:
— Ти допоможеш мені це припинити?
— Якщо ти вмовиш сина віддати мені його сопілку.

6.

— З яких пір ти перебрав на себе обов’язки Лорда Інквізитора, старий? — зневажливо запитав я худого, як жердина, настоятеля монастиря. — Ти впевнений, що ця ноша тобі під силу? Ти думав, що буде із тобою, коли Інквізиція дізнається, на що ти перетворив підвали Божої обителі?
Абат, почувши це, перервав молитву, здригнувся як від ляпаса й розгублено витріщився на ошатного, пихатого вершника, що спостерігав за нами в оточенні кількох охоронців.
— Закінчуйте свою справу, святий отче. Місто буде безмежно вдячне вам за це. Мій гаманець теж. Краще пожертвувати цими двома нишпорками, ніж втратити когось із громадян Гамельну, — ледь стримуючи роздратування, владно наказав бургомістр. — Та вже й темно, і я не хочу залишитись на вулиці, коли по ній посунуть ті потвори.
Наче в підтвердження його слів, десь вдалині заграла сопілка. Чортихаючись, вершники зникли у найближчому провулку. Настоятель, не закінчивши молитву про порятунок наших із Каспаром душ, виючи від жаху осідлав свого віслюка й погнав нещасну тварину в напрямку монастиря.
Ми із Каспаром залишились удвох. Прив’язані до ганебного стовпа на Базарній площі Гамельну. Побитий до безпам’яцтва людьми бургомістра, хлопець мішком звисав на мотузках. І це добре. Принаймні він чесно може сказати Лорду Інквізитору, що нічого не бачив.
Їх було багато. Дівчат та хлопчиків. Різного віку, товстенькі й худенькі, чорняві й світловолосі, підлітки й малеча. Вони смарагдовою колоною сунули вулицею за маленьким Людвігом, що із насолодою видував зі своєї іграшки мелодійні звуки.
— Він погодився.
Задивившись на страшну процесію, я й не помітив, як Гретель опинилась поруч.
— Добре, тоді розв’яжи мене.
Я присів перед дитиною, що з цікавістю роздивлялась мене не випускаючи з рота дерев’яну сопілочку й, простягнувши руку, мовив:
— Нумо мінятися: ти мені іграшку, а я вам із мамою небо.

***

— Майстре Газенклевер, ми закінчили цю справу? Бо щось інших спогадів, крім тих, що дають нам’яті боки, у мене, чомусь, не залишилось.
— На все воля Божа, Каспаре. На все, — відповів я, з насолодою віддаляючись від мертвого міста. Міста, яке знало, що вчинило злочин, але вдавало із себе жертву й спокійно жило, удаючи, що це велика загадка. Хай живуть. Скоро вони зрозуміють, що найстрашніше прокляття, це життя із правдою, яку вже не можливо забрати назад.
Угоду між бургомістром й білою відьмою я розірвав, просто зламавши сопілку. Душі Гретель, її сина й сотні безвинних дітей вирушили туди, де їм і місце. На небо. Як я й пообіцяв Людвігу. А от що розповісти Лорду Інквізитору про його друїдську флейту..? Та вже щось вигадаю по дорозі. Шлях до Тріру довгий.