КРАДІЙ МАНДАРИНІВ

— Як смачно! Здуріти можна, — прицмокувала Каміла, поки з булочки бао пирскала начинка з тушкованої свининки.
Дівчина жадібно відкушувала шматок за шматком, незважаючи, що з тіста досі струменіла подзьобана вітерцем пара. М’якесенька текстура та яскравий смак спецій так захопили її рецептори, що вона ніяк не могла припинити наминати парові булочки.
— Ми ж щойно вечеряли. Куди воно тобі лізе? — Лілія нарахувала вже дев’яту бао, яку так бадьоро заковтувала Каміла, однак потайки раділа нездоровій прив’язаності до китайської їжі.
— Хт-о зн-а. Не можу зупинитись, — з роздутими від гігантської баодзи щоками промовила дівчина, приховуючи від подруги справжній мотив.
Невгамовний апетит взявся ганятись за Камілою, тільки-но літак приземлився поміж розмаю вічнозелених лісів, серед яких де-не-де попроштовхувались гострі піки драконових гір. І прагнення поглинати незвичну їжу аж ніяк не народилось через страх невдалої мандрівки.
Каміла вела досить активний спосіб життя, обожнюючи ексцентричний відпочинок. За останнє десятиліття дівчина відчула шалений смак від подорожей найбільш неординарними місцинами планети ‒ гарячковим сафарі в Серенгеті, дослідженням культурних шарів печери Табун у Нахаль-Меарот чи незабутнім сходженням на червоний моноліт Аєрс-Рок.
Втім, так було не завжди. Спочатку й ретрит на батьківській дачі здавався їй чудовим перепочинком. Але зараз… Блаженство, що розливалось венами під час блукань підніжжями гір, золотими пісками чи долинами глибоких озер, Каміла не згодна була проміняти ні на що у світі. І все завдяки Лілії.
Подруга наполягала, що Каміла неодмінно має побачити найдивовижніші місця на планеті, адже тільки так людина пізнає своє істину природу: нове середовище провокує поставити під сумніви сталі переконання; небуденні ситуації підбурюють вийти із зони комфорту та діяти більш креативно; кожна поїздка стає викликом, що тестує наші фізичні та емоційні можливості, тим самим гартуючи внутрішнє ядро. І тим щирим, абсолютно логічним словам Каміла повірила, як залізо вірить ковальському молоту.
Відтоді й настали бурхливі часи насичення таким контрастним, часом диким, а часом напрочуд гостинним світом. Каміла пищала від радості, коли вони з Лілією досліджували нове місто. Щоразу її серце билось у швидко пульсуючому ритмі тутешніх традицій, а душа закутувалась у оксамитну втіху.
Проте ще ніколи дівочою спиною не ковзало таке гнітюче напруження, як поміж архаїчних пагод міста Фейхуан, які Лілія протягом довгого часу вмовляла відвідати, спираючись на небачену величність та ледь вловиму таємничість.
Південь Китаю з першого знайомства виколихав дивну тривожність, котра миттю відступала, щойно Каміла куштувала тушковане м’ясо з цілющими травами Яо. Але коли припиняла їсти, відчуття небезпеки поверталось. Природу переживань вона пояснити собі не могла, так само, як і те, що вона бездоганно володіла китайською, при цьому ні разу не заглядаючи у словник чи не вгризаючись у закарлючені прописи.
Лілія тільки знизувала плечима і з гордістю вихваляла спадковий дар від досвідчених батьків-філологів. На що Каміла тільки кисло угукала і продовжувала шукати причину походження вродженого хисту до мови та глибоких знань культури.
Дівчина погодилась завітати до Китаю, аби доповнити скарбничку відвіданих поселень та розкрити містичний зв’язок з країною. Але нетипові хвилювання застрягли в горлі, й лишень булочки бао та курячі кульки діяли немов заспокійливе.
Тож поки Лілія зачаровувалась природною злагодою та пила слабкий рисовий чай, Каміла все їла та їла, аби хоча б на хвильку викорчувати з грудей занепокоєння.
— Скільки коштують булочки?
Рот Каміли був так набитий, що Лілія не розуміла, як звукові вдається пробратись з такої крихітної дірки. Та ще більше її цікавило, чи в змозі нещасний китаєць зрозуміти питання.
Втім її побоювання розвіялись, щойно пухкий, як і його булочки, продавець відійшов від прилавка, поштиво вклонився та сказав:
— Для мене честь пригощати Вас, панно.
— Дякую, — розчулено приклала руку до серця Каміла і вклонилась у відповідь.
Вимова звучала напрочуд чітко та безпомилково, і якби не відмінність у зовнішності, Каміла мала б шанс подумати про успішну кар’єру китайської ораторки.
Дівчина вподобала спостерігати за гармонійним ансамблем шепоту широколистих лісів та скель разом із мудрою геометрією китайської архітектури прямісінько з головного аркового моста, що поєднував пологі береги священного міста Фенхуан.
Особливо її притягувала висока пагода, яку обіймав ширококрилий Фенікс ‒ покровитель міста. Біла вежа виринула прямо з води та краєчками вигнутої догори черепиці гордовито зачіпала небеса. Гігантськими потужними крилами Фенікс огортав мармурові стіни, немов захищав святилище від нападків незвіданої магічної сили. Виточене лезом пір’я переливалось золотими та червоними відтінками. Ввижалось, що птах безперестанку горів задля порятунку пагоди, стожильним хвостом розкидаючи непокірні язички полум’я. Власне, Каміла добре знала місцеву легенду про птаха-заступника, який завмер на вежі, аби гарантувати поселенню мир та спокій, тому не дивувалась, що люди знову і знову схиляють голови перед Феніксом, проявляючи повагу.
Накочуючись одна на одну, смарагдові хвилі річки Туоцзян легко торкались бетонних опор пагоди і під її невдоволеним поглядом миттю відскакували назад до схилів. А там на них вже чекала не менш сердита оборонна стіна із сотень дерев’яних будиночків з виступаючими над річкою галереями. Споруди перегукувались один з одним з різних берегів, проте обом було комфортно споглядати, як сонце перетворювало округлі хмари на то мідні, то на золоті монети.
Пожовуючи улюблені стиглі мандаринки, Каміла день за днем ласо вихоплювала терпкий аромат цитрусової цедри та мангостана разом із молочною солодкістю вареного рису. Пахощі блукали над річкою, змішуючись у курйозному танці із кремово-земляної духмяності. Дівчина мліла від контрастних вражень, всотуючи прозоро-квітковий аромат жасмину.
Місцеві жителі, від малого до великого, проявляли неабияку турботу про Камілу, підносячи їй лічі та груші, доки вона блукала вузькими вуличками Фенхуана. Молоді китаянки запрошували у будинок та пригощали міцним улуном, більш зрілі жіночки частували супом із дикого перцю, а підлітки дарували вузлики-браслети на щастя.
Насправді у поселенні до туристів відносились скептично, проте Каміла зачарувала їх шанобливим ставленням до традицій та природи. Принаймні вона так собі це трактувала. Дівчина завжди низько вклонялась співрозмовникам, дякувала, що дозволили довше дослідити храм, а також говорила спокійно й тихенько, як люблять місцеві. Бодай Камілу збивала з пантелику небачена раніше гостинність, але вона радо приймала подарунки та частування, щоб ненароком нікого не образити.
А останнього вечора перед від’їздом додому місцеві здивували навіть непробивного до чудес гіда, влаштувавши свято ліхтарів для групи туристів.
Неждано-негадано місто перетворилось на магічну кулю, всередині якої вибухали феєрверки. Ліхтарі, неначе вихоплені духами вогню, надулись й пливли догори, освітлюючи найтемніші куточки душі. Річка яскраво віддзеркалювала світло, й водна гладь стала блискучою дорогою, якою сунулись поодинокі каное.
Гучний, але ніжний звук барабанів та бамбукових флейт розносився навкруги, збурюючи до неспішного танцю. Навіть Фенікс готовий був відірватись від храму та злетіти, викурликуючи меланхолійну мелодію.
Мандрівники вбрались у ханьфу, які позичили у міста, немов ролі, дозволені на кілька годин. У місцевих майстрів вони купували сувеніри, куштували вуличну їжу та аплодували виступам танцівників у масках духів й традиційних костюмах.
Камілу ж пригощали безкоштовно, не забуваючи низько вклонитись та посміхнутись. Її тривога наростала, але вона вмовляла себе, що це лише гра розбурханої чарівною ніччю уяви.
— Ох, здається переїла, — м’яко постукала себе по животі Каміла, задоволено облизуючи вуста. — Ходімо, пошукаємо, чим ще підживитись.
— Але ти ж сказала, що переїла! — шоковано вигукнула Лілія, але її подруга цього вже не чула ‒ розпитувала продавця рисових кульок, чи не загорне він їй з собою з десяток зелених клейких делікатесів.
Притиснувши наповнений кульками крафтовий пакет до грудей, Каміла все ж не позбавила себе задоволення вхопити одненьку.
— Обережно, замастиш ханьфу… — напружилась Лілія, коли рештки повітряного рису позачіплялись за комір та пояс лавандового халату.
— Ой-йой! — тильною стороною долоньки Каміла швиденько струхнула крихти з орендованого національного вбрання, помахала довгими рукавами-крилами, щоб і звідтіля витрусити рис.
— Не замастись ненароком, — досить злісно гаркнула Лілія, відбираючи масний пакет.
— Вибач, — похнюпилась дівчина, але швидко повернула посмішку на обличчя, коли маленька дівчинка підбігла та простягнула дві мандаринки.
— Вони ж подобаються вам? — у великих чорних очах яріла тремтлива надія, і Каміла не посміла відмовити:
— Звичайно, сонечко, просто обожнюю. Дякую.
Крихітка низько вклонилась і чкурнула до матері, яка стояла обабіч та, облишивши ліхтар, нашіптувала молитву прямо до неба.
— Яке миле дитя… — тішилась Каміла.
— Еге ж, — цинічно хмикнула Лілія і потягла подругу на міст над річкою, звідки відкривався найкращий пейзаж ‒ окутані у світлове різнобарв’я будинки та річка скидались на поблажливе море, а біла пагода з Феніксом у центрі композиції походили на його найміцніший корабель.
— Тобі має подобатись, — різко напосіла Лілія, враз сильно вхопивши зап’ястя Каміли.
— Ай, що ти робиш?
— Тримайте її! — наказала вона комусь за спиною, і двійко кремезних мужланів намертво вчепились Каміли в плечі.
— Що відбувається? — у спробі вирватись марно смикалась Каміла, доки Лілія, завмерши, не зводила погляду з Фенікса, ніби очікуючи наказу.
— Ліліє, що відбувається? — повторила Каміла тремтливим голосом й враз злякалась, поглянувши туди, де блукав погляд подруги.
Розкиданих святковими вуличками, приголомшених мандрівників з її групи з викрученими руками теж міцно тримали китайці. Музики припинили грати на флейтах, натомість загримав резонуючий, з багатими обертонами звук гонга.
«Бум» ‒ вдарили по гонгу, і його відлуння викликало забіг численних мурах схолоднілим хребтом Каміли.
— Пані Лі, для церемонії все готово: палички лотоса та сандалового дерева вже розгорілись для очищення, а вогняні кулі розставлені навколо храму, — вбраний у ритуальний одяг чоловік вклонився Лілії. — Чекаємо ваших вказівок, пані Лі.
— Поставте дівчину на коліна, — прогарчала вона, і чоловіки враз виконали розпорядження, попередньо зв’язавши невільниці руки.
— Ліліє? — нажахано видушила Каміла, коли смердючою кров’ю подруга почала малювати на її лобі ритуальний ієрогліф.
— Облиш, — фиркнула Лілія, наказуючи спільникам піти. — Ти чудово розумієш, для чого я привезла тебе сюди. Всі знають.
З хвильку помилувавшись завершеним візерунком, вона тріумфально заговорила:
— Сьогодні настала та блага ніч, коли Фенікс нарешті відродиться, аби забрати своє… Насититься енергією кочової душі, котра несе собі невичерпну мудрість світу, а затим знову посяде незмінний пост, аби продовжити обороняти місто від злих духів.
— Але ж ми подруги…
— Прошу, я потоваришувала з тобою заради місії, — безсоромно запевнила вона. — Фенхуанська тисячолітня легенда стверджує, що Феніксу конче потрібна особлива людина ‒ навчена мові без книг, відкрито всотала світову спадщину й готова повторювати свій шлях з кожним новим переродженням. Ти ж пам’ятаєш цю легенду?
— Так, я пам’ятаю.
— От бачиш, — задоволено видихнула Лілія. — Ми чекали на тебе сотні років, щоб підносити дари, аж поки не розпочнеться обряд, й ти не віддаси душу заради суспільного добра.
Каміла шукала, як вибратись з триклятої мишоловки, але по обидва боки міст охороняли дужі чоловіки, проти яких дівчина абсолютно безсила.
— Що ж… — зібравшись з думками, Лілія обернулась до храму й закликала:
— Повстань Феніксе, прийми в жертву обрану тобою дівчину та наділи Фенхуан своєю священною магією.
Міст заходив ходуном, і Каміла схопилась за поручень. Зацементована пташка помалу стала відірвалась від стіни храму. З відчутним цоканням мармурове покриття розсипалось навкруги, доки Фенікс, шпарко махаючи крилами, струшував цемент. А коли останні часточки мармуру злетіли з його тіла, Фенікс засвітився яскраво-червоним кольором, випускаючи з дзьоба потік оскаженілого полум’я.
Жителі миттю поприпадали до землі, славлячи господаря міста. І в цей момент Каміла збагнула, що ця коротка пауза ‒ єдиний шанс на втечу. Чорні феніксові очі вже підмітили омріяну жертву, і птах зібрався вхопити її, як під оскаженілий крик Лілії Каміла вискочила на поручень та кинулась прямісінько у воду.
На жаль, дівчина не врахувала, що річка набагато глибша, ніж вона допускала. Сильна течія підхопила її та понесла кудись вниз, подалі від Фенхуана.
Борсаючись у холодній воді, Камілі не вдавалось виплисти. Щойно сили на протистояння водній стихії покинули її, дівчина змирилась з смертною долею. Все одно краще потонути у річці, згодом перетворившись на безтурботне латаття, аніж горіти живцем на втіху навіженій аудиторії.
Розслабившись, Каміла очікувала на фінальний акорд, але в якусь мить вода виплюнула її в комишеве плетиво. Хапаючись за стебла дівчина заледве підвелась та стала відкашлюватись. Горло та ніс дерло, тіло тремтіло від холоду. Втім боротьба за життя продовжувалась, легенда ще цілком може справдитись, а значить серед містян на неї відкрито офіційне полювання за умови, якщо Фенікс не встигне спалити її першим.
— Що ж мені робити? — обійнявши себе, бродила Каміла темним лісом.
Знесилено впавши біля товстелезної сосни, вона сподівалась, що широчезна крона сховає хоча б від птаха. Прислухавшись, Каміла не розчула ані криків людей, ані Фенікса, тому дозволила собі на хвильку стулити очі. Однак шарудіння в її кишені різко збудило дівчину.
Пронирливий чоловік вже засунув руку до її ханьфу й витяг подаровані маленької дівчинкою мандаринки.
— Гей! Ану віддай! Це моє! — наскочила на нього Каміла, пробуючи забрати фрукти.
— Ні! Не твоє, — ображено фиркнув він і прудко вирвався бігти.
— Ах, ти ж… — шикнувши, вона кинулась навздогін.
Каміла мала з десяток яскравих характеристик для дрібного злодюжки, та швидка гонитва вверх схилом віднімала багато повітря, тому хоч не хоч, а підходящі епітети довелось стримати.
— Чшш, тихо, — зупинився чоловік біля схожого на надгробок каменю, оглядаючись навкруги.
На камені вже лежали груші, рис на бамбуковому листі та квіти жасмину. Чоловік же додав і дві мандаринки.
— Якого дідька? Віддай! — не припиняла тягнутись до чоловіка Каміла.
— Дозволь відрекомендуватись, я ‒ Небесний імператор Шан-ді, — розпрямив груди та розвів руки він, ніби сподівався на компліменти та похвалу.
— Ах, небесний… — закотила очі Каміла. — Ну то й вали на своє небо, чого чужі мандарини крадеш?
— Це мої мандарини! Малеча викрала їх з мого Небесного Каменю!
Тільки тоді Каміла пригледілась. Поміж кучерявої трави лежала не проста брила, а гладенький, розписаний емоційними ієрогліфами ритуальний камінь, що з давніх-давен уособлював собою гармонію Неба та Землі, звеличуючи Небесного Імператора як хранителя порядку. А їжа та квіти ‒ людські символи відданості.
— Ти вередуєш, мов дитина. Який з тебе Імператор? — не здавалась дівчина.
— Не віриш, що я духовний правитель?
— Пф, ні.
Невисоко відірвавшись від землі, Шан-ді підлетів до Каміли та притиснув два пальці до дівочого чола. Легкий бриз ‒ і її одяг та волосся знову стали сухими.
— Дарма, — знизив плечима чоловік, відступаючи, аби дати змогу звикнути до теплого колючого відчуття. — А я пропоную поміч. Та без віри в мої здібності навряд вийде послужити тобі…
— Я-я вірю, — прошепотіла Каміла, коли образ Небесного імператора оточило блакитно-біле сяйво.
Шан-ді пройшов до краю урвища, і густий ліс одразу принишкнув, вловлюючи кожний подих статурного Імператора. Повний місяць яскраво освітлював Небесний камінь та постать похмурого володаря. Шан-ді став на краєчок скелі, оцінюючи, як вдалині палахкотів Фенхуан. Розлючений Фенікс пирскав полум’ям, розбиваючи хвостом поселення.
Чоловік засмучено похитав головою і поділився:
— Фенікси… Занадто норовливі птахи. Їх важко приборкувати. З часів започаткування Всесвіту я заточив усіх вогняних бешкетників. Крім одного. А він, шибайголова, залякав місцевого правителя Донг Ву. Намовив, неначебто Фенікс один-єдиний здатен захистити повіт від ворожих нападків. Але в обмін за захист Донг Ву мав виконати декілька вимог. Про екстравагантне жертвоприношення ти в курсі, а от друге… Донг Ву повинен ранити і мене. Забрати сили, — кахикнув Шан-ді. — Достоту Фенікс не хотів бути приборканим, як його побратими.
— То чому ти просто не візьмеш і не запхнеш того птаха у клітку?
— Бо другу частину домовленості Донг Ву встиг виконати, — Шан-ді розв’язав своє ханьфу, щоб продемонструвати, як червоний миготливий шрам у формі блискавки випалював його груди. — А перша набула форми легенди, яку всі знають, в яку всі вірять, і яку готові реалізувати.
— Виправ мене, якщо помиляюсь: ти запевняєш, що виходу нема, а я мрець? — тремтіла від крику злого Фенікса Каміла.
— Ні! — тупнув Шан-ді. — Ти взагалі мене слухаєш? Сказав же: можу допомогти.
— Як? — розпач здавлював дівоче серце, вона поступово втрачала надію і подумки сипала прокляттям на найкращу подругу, на жагу до подорожей, на власну безтурботність та довірливість. — Мене розкормлювали, мов свинку до новорічного столу, щоб нагодувати Фенікса. Який в мене вихід?
— Я радо заберу тебе до себе.
— До… себе? В сенсі на Небо? — нервово фиркнула Каміла.
— Так, — легко кивнув Імператор. — Аби подолати Фенікса, потрібна чимала Небесна міць. Як бачиш, моя рана не загоїлась, і магічні сили не відновились. Мені потрібен час. В людському розумінні ‒ століття. Зараз з мене рятівник не кращий, ніж із немовляти кухар.
— Але моє життя… — запнулась Каміла і ледь назбирала рештки відваги, щоб закінчити:
— … обірветься в будь-якому випадку. Вибір без вибору.
— Мені шкода, — співчутливо погладив її по волоссю Імператор.
— ТОДІ ТИ НЕ МОЖЕШ ДОПОМОГТИ, ІДІОТ! — зарепетувала вона і заліпила йому щедрого ляпаса.
— Айщ! — вхопився за щоку чоловік. — Оце така твоя дяка??
— А ти розраховував на кілограм мандаринів?
— Звучить вельми вдячно, — все ще розтираючи щоку, радісно закивав він.
— Псих, — підсумувала Каміла, осідаючи на землю.
Від несподіваного морозного пориву вітру ковила та куничники вкрились памороззю, а потім різко спалахнули.
— Що це? — вскочила Каміла, тупцяючись по обвугленій траві.
— Стань за мною. Хутчіш! — неприхована паніка пробралась голосом Небесного Імператора.
Здоровенний Фенікс урешті-решт визначив місцезнаходження жертви і тепер, агресивно розмахуючи крилами, летів до посічених скель, спалюючи вщент ліси та луки на своєму шляху.
Намагаючись спіймати здобич, Фенікс закружляв над ними, бризкаючи вогнем. Небесний Імператор створив купол, закриваючи себе й Камілу від іскристого полум’я. Загнутими кігтями птах дряпав верхній прошарок, щоб прорвати захисну товщу магічного купола, втім Шан-ді легко нарощував його знову.
Від жаху Каміла задерев’яніла і оговталась тільки тоді, коли позаду пролунало їдке:
— Ходи сюди, Каміло, подружко люба.
Зрадниця Лілія розмахувала лезом ножа, змушуючи дівчину підкоритись Феніксу.
— Ти обрана. Ритуал має здійснитись! — перекрикувала Лілія сильний вітер, що піднявся від помаху пташиних крил, і проскочивши всередину магічного купола замахнулась ножем.
Гарячково зануривши пальці у ґрунт, Каміла згребла трохи землі й кинула в обличчя Лілії. Вона впала на коліна, витираючи очі. Каміла ж скористалась нагодою і ногою виштовхнула колишню подружку геть з купола.
Фенікс не відступав, з дедалі більшою войовничою силою випускав хвилі лютого вогню. Шан-ді ж помітно слабшав. Його шрам кровив, і багряна маса великою кривою плямою залила ханьфу.
— Чим допомогти? — перекрикувала шум від вогню Каміла.
— Ти йдеш зі мною чи лишаєшся? — гучно запитав Небесний Імператор.
Дівчина сумнівно переминалась з одної ноги на іншу, визнаючи патовість ситуації.
— Вирішуй зараз, Каміло! — вимагав Шан-ді, руками нарощуючи шари магічного купола. — Мені не стримати його!
Каміла з самого початку знала про відсутність вибору, тому без сумніву озвучила рішення:
— Я йду з тобою, Небесний Імператоре.
Шан-ді взяв дівчину за руку, і вони вмить зникли у яскравому небесному світлі, залишаючи роздратовану Лілію, могутнього Фенікса та сакральний Фенхуан вгамовувати власних демонів.