Величності

Ритмічний дзвін по ковадлу помалу упорядковував бурливі думки молодого хлопця. Він заворожено дивився як молот ударяється о розпечений метал, забувши про все на світі, включно з гостями, що чекали біля входу в кузню.
— Ейло, ти заснув, чи що? — гримнув коваль, не відволікаючись від роботи. — Йди до клієнтів.
Хлопець швидко отямився, відкинув крейду, якою малював ескіз, та підбіг до дверей.
— Вітаю та запрошую до кузні Хортуна, — Ейло жестом запросив знайому дівчинку Берітіяр зі своєю вихователькою всередину. У руках мала тримала невеличкий камінь з незграбно надряпаною руною. Здавалося, лише вчора Ейло так само невпевнено роздивлявся кузню, міцно стискаючи свій рунічний камінь – затверділу есенцію душі, джерело магії кожного. Насправді ж пройшло більше десятка років.
Нарешті дівчинка відважилася підступити ближче й показати камінь Ейло:
— Я вже вибрала свою магію. Мені потрібно стабілізувати руну.
— Без проблем, Берітіяр. Подивімося, що ти там обрала, — Ейло приязно всміхнувся, аби її підбадьорити, й обережно взяв камінь. Він дивився на криві прорізі, зроблені дитячою рукою та заповнені магією. Розшифровуючи руни, він буркотів собі під ніс: — Природа. Чудовий вибір. Ми викарбуємо декілька рун для обмеження, аби встановити баланс.
Він підморгнув Берітіяр та підійшов до хазяїна кузні, який якраз відклав знаряддя. Він покрутив камінь і задоволено підсумував:
— На щастя, роботи буде небагато. Добре, що діти зараз реалістичніше ставляться до вибору магії. Я пам’ятаю як намучився з твоїми рунами. Захотів, бач, встановлювати свої правила. Та якби кожне хлопчисько приходило до мене з такими забаганками, а я намагався викарбувати на маленькому камінчику розміром в кулак таку ж кількість обмежень як у тебе, мене б це давно в могилу звело. Я все боявся, що недостатньо збалансував твою магію й тебе розірве на шматки як тільки твоє серце його поглине.
— В такому разі, Хортуне, тобі дуже пощастило, інакше б ти залишився без свого найкращого помічника, — подражнив коваля Ейло.
— Не помічник, а базікало. Перевір-но краще пошту, може нарешті відповідь від Венто прийшла. Я вже вічність чекаю на його партію сонячного пилу.
Ейло нічого не залишалося окрім як послухатися. Хотун почав помічати місця, де пізніше будуть викарбувані обмежувальні руни. Нестійка руна занадто небезпечна для використання, тож таке завдання потребувало повної концентрації, аби придумати правильну комбінацію обмежень. Ейло проводив Берітіяр, пообіцявши впоратися до вечора, та попрямував до поштової скриньки. Відчинивши її дверцята, знайшов кілька сувоїв, один з яких мав золоту печатку Монарха.
— Напевно, знову ввели якийсь податок. Цікаво, що цього разу. За перевищення максимальної температури в печі? — гадав він, розгортаючи сувій. Наказ Монарха ніколи не передвіщав нічого доброго.
«Усім підданим Його Величності, Монарха Чотирнадцятого, правителя славетної країни Ксовалю,
Оголошується набір на посаду радника Його Величності Монарха. Шукається гідний кандидат, що прагне привносити реальні зміни, спроможний захищати інтереси держави та готовий служити жителям Ксовалю.
Вимоги: почуття справедливості, рішучість, відданість державі.
Прохання до всіх охочих взяти участь залишити свій підпис нижче».
Вкотре перечитуючи зміст, Ейло надалі не міг повірити своїм очам. Невже це чийсь розіграш? Це було неможливо – сургучну печатку Монарха ніхто не міг підробити, навіть не посмів би. Однак повідомлення звучало занадто шалено, аби бути правдою. Хлопець сам не помітив, як ноги привели його назад у кузню.
— Я просив тебе не відривати мене від роботи, тим паче якщо мова йде про руни, — розсердився коваль, але все ж взяв сувій до рук і на відстані витягнутої руки почав розбирати написане. — Шукають когось на посаду радника Монарха серед простого люду? Ще більшої нісенітниці я не чув!
Він кинув Ейло пергамен , а сам сидів, нахмуривши лоба, явно роздумуючи над прихованим за оголошенням сенсом. Ейло не хотів знову чіпати Хортуна, тому теж поринув у роздуми, аналізуючи текст. Він був коротким, позбавленим конкретики та деталей. Зазвичай накази та розпорядження Монарха довжелезні, більша частина яких сповнена складними словами, слабо пов’язаними між собою, аби народові було складніше зрозуміти істинне значення послання володаря. Або радше тих, хто за ним стоїть.
Увагу Ейло привернуло словосполучення «реальні зміни». Хлопець дуже часто чув його від тата, коли той захоплено розповідав про майбутнє держави. Неприємне почуття всередині змушувало Ейло впитися поглядом в текст і міцно стиснути пальцями сувій. Його батько помер, відстоюючи свої ідеали, свої принципи, як герой боровся за добробут людей Ксовалю. Тепер була черга сина.
Щось дійсно було не так. Все вказувало або на неправдивість оголошення, або підступ. Проте Ейло знав, що коритиме себе до кінця своїх днів, якщо викине сувій у піч.
— Як я розумію, ти не братимеш участі. Не проти, якщо я поставлю свій підпис?
— Не дури, хлопче. Щось тут нечисто. Надто дивно це все виглядає.
— Я мушу спробувати. Раптом дійсно вдасться. Може хтось дійсно прислухається до звичайних людей. Коли ще ми матимемо можливість використати цю нагоду, як не зараз, — рішуче виступив Ейло. — Якщо я зможу стати радником Монарха…
— То нічого не зміниться. Сам знаєш, що це марна трата часу, — перебив його ентузіазм старий коваль.
— Просто скажи, що тобі це дійсно не потрібно, — він ткнув пальцем у пергамен.
— Ай, роби що хочеш, — Хортун махнув рукою й відвернувся, втомившись вговорювати впертого хлопця.
Ейло взяв крейду та акуратно вивів своє ім’я. Сувій згорнувся й розчинився в повітрі. Хлопцю залишалося просто чекати й гадати, чи правильно він вчинив.
Через кілька днів він отримав запрошення, цього разу воно знайшлося в його поштовій скриньці. Ейло вдягнув свій найкращий костюм і прибув до маєтку на краю міста з безліччю охорони. Хлопець ніколи не був у цій частині столиці. Тут жили лише заможні та впливові люди, простим смертним навіть поряд не можна було проходити. А тепер сам Ейло був запрошений всередину гігантського помістя одним із численних лакеїв. Його провели у кімнату з рештою кандидатів і попросили зачекати.
Присутні одразу повернулися до новоприбулого, розглядаючи його. Кілька секунд по тому десятеро кандидатів продовжило вести свої бесіди.
— Я впевнений, що від нас просто збирають інформацію. Кому взагалі потрібно обирати випадкових людей для такої відповідальної посади, — з почуттям власної значущості розповідав чолов’яга у брудно-зеленому піджаку.
— Так-так, мені також це здалось підозрілим, — тараторила жіночка з каблучками на кожному пальці.
— Але ж реальні зміни – це, випадково, не натяк на… — почувся хрипкий голос старшої дами.
— Неможливо. Вибирати когось з нас до Величностей ще більш абсурдно, ніж номінальна позиція радника Монарха.
— І все ж таки ви сюди прийшли, — посміхнувся Ейло.
— Ну звісно, я мав впевнитися у своїй правоті! — гордо заявив чолов’яга.
Ейло було нецікаво доводити їхню дволичність, тому він замовк, переключивши увагу на інтер’єр вітальні. Кандидатів по одному запрошували до другої зали, з якої не доносилося жодного звуку й ніхто не виходив. Людей ставало дедалі менше, занепокоєне шепотіння – голосніше. Врешті хлопець залишився стояти сам.
Невдовзі назвали і його ім’я.
Він слідував коридором за лакеєм, який підвів його до дверей, вклонився та зник. Візерунки на дверях розповзалися, впускаючи Ейло у світлу простору кімнату. За довгим прямокутним столом сиділо четверо. В хлопця перехопило подих.
— Вітаємо тебе на сьогоднішній співбесіді, Ейло Клеп’ярн. Дозволь мені представити членів комісії.
Та хрипла жіночка мала рацію. Проте ніхто дійсно уявити собі не міг, що потраплять до Величностей – справжніх правителів Ксовалю. Вони трималися в тіні, про них мало що було відомо, правда була перемішана з домислами, але бодай кожен знав, що саме вони стоять за рішеннями Монарха.
— Агнар.
Кремезний силач, що розслаблено сидів в кріслі, помахав Ейло. На публіці Агнар був веселим здорованем, душею компанії – випивав в таверні разом із селянами, часто жартував під час своїх виступів, і взагалі підтримував амплуа вихідця з простого народу, але Ейло особисто бачив, як Агнар за секунду перетворювався на скаженого головоріза, готового вбити необережного репортера, який поставив йому неправильне питання. Його руною була Сила, найрозповсюдженіша з усіх. Однак сила Агнара була настільки величезною, що виходила за межі фізичної.
— Ларназ.
Білий, як фарфорова лялька, кістлявий чоловік у фраку з високим коміром і світлих панталонах манірно підняв руку. Самозакоханий блазень, в минулому – актор без жодної видатної ролі. Не дивно, що Ларназ обрав руну Світла – аби частіше бути в центрі уваги. Люди часто глузували з його любові до своєї персони, хоча й робили це тихо, виключно між собою, адже смільчаки, які посміли образити Ларназа, таємничим чином пропадали назавжди.
— Павло.
Змучений хлопець, наче викутий з рожевої сталі, був усього-на-всього кілька років старший за Ейло, спромігся тільки повернути голову в його сторону. Від його байдужого холодного погляду ставало моторошно. Про Павла було відомо найменше, він мало з’являвся на публіці. Про нього ходили лише чутки, одні божевільніші за інші: хтось вважав його справжнім спадкоємцем, який відмовився сидіти на троні, бо в ролі сірого кардинала мав більше влади, а хтось доводив, що Павло – мандрівник між світами.
— І скромно представлюсь останньою, Кларенсія.
Наймогутніша з усіх присутніх, єдина незмінна учасниця й очільниця таємних зборів. Чорна, наче смола, шкіра контрастувала з білосніжним довгим волоссям, що ледь не діставало землі. Під очима виднілися білі крапки, подібні до ластовиння, але вони були акуратні, наче Кларенсія сама нанесла собі цяточки ідеальної форми. Вона виглядала як найпрекрасніша істота у світі. Була відома також як Відьма Білого Полум’я, Її Найвеличніша Величність, Шалена Чародійка, Безумна Чаклунка, Безжалісний Білий Вогонь – якщо писати дрібними літерами список її титулів на пергамені, він буде довший за її волосся.
В Монарха Ксовалю не було навіть імені, бо він відрікався від нього, вступивши на престол. Простий люд називав його Тінню Білого Полум’я, бо власне ця жінка управляла державою, контролюючи самого Монарха.
— Ну що, малий, розповідай про себе, — басистий голос Агнара змушував шибки дрижати.
Ейло розгубився, миттю забувши всі існуючі слова. Він досі не міг отямитися від факту, що стояв перед Величностями. Таке глузливе прізвисько вони отримали вже давно. Його Величність могла бути тільки одна, проте ця четвірка явно була «величніша» за Монарха – правителя Ксовалю лише на папері. Та жодна людина, яка цінує своє життя, не посміла б назвати їх Величностями в обличчя.
— Це буде дуже довга історія, а в нас так мало часу, — забідкалася Кларенсія й змахнула рукою. У білому вогні з’явився сувій, який вона поклала на стіл й, штовхнувши пальцем, розгорнула. — Краще за Ейло розкажуть його вчинки.
Манерами вона нагадувала дитину в тілі дорослого. Хлопець заворожено слідкував за кожним її рухом. Кларенсія ліниво ковзнула поглядом по досьє.
— Гм-м-м, цікаво. Син громадського діяча Альтара. З небагатої сім’ї. Вступив до Сенферойської академії, отримав безкоштовне навчання як переможець конкурсу. Один із найкращих учнів паралелі, вів активну студентську діяльність, очолював профспілку, організовував виступи, неодноразово критикував внутрішню систему академії, висловлював невдоволення указами Монарха, пропонував іншу форму державного управління. Відрахований на останньому році навчання, наразі працює у кузні Хортуна. Що ж сталося? — вдавши спантеличеність, задумалася Кларенсія.
Ейло намагався подавити приголомшеність тим, як багато їм про нього відомо. Та це не мало робити на нього враження, Величності були здатні на багато більше. Заспокоївшись, він з гіркотою в голосі визнав:
— Вів занадто бурхливу студентську діяльність.
Кларенсія хитро посміхнулася, підібрала сукню та всілася прямо на стіл, очікуючи продовження дійства.
— Здається мені, ти перейшов дорогу не тим людям, — Ларназ ознайомився з досьє хлопця й уважно поглянув на нього. — Якби тобі дали другий шанс, ти б поступив інакше?
— Так, — рішуче відповів Ейло після короткої паузи. — Я б удвічі старанніше та швидше шукав би докази шахрайської схеми ректора, щоб ніхто з одногрупників не встиг на мене донести. Тоді він більше ніколи б не міг відмовити у навчанні тим, хто дійсно прагне знань.
Величностям сподобалася відповідь.
— Гадаю, ти дійсно не помилилася, обираючи його, — радісно плеснув у долоні Агнар.
Кларенсія дзвінко засміялася:
— Авжеж, як ти міг сумніватися? Ейло Клеп’ярн, я запрошую тебе зайняти місце серед нас, істинних володарів Ксовалю. Монарх, якому ти підкорявся, слухався все своє життя – лише маріонетка в наших руках, — вона говорила серйозно й урочисто, наче відкривала йому неабияку таємницю. — В наших рядах ти зможеш дійсно вирішувати долю країни та її жителів.
— Я… пройшов? — Ейло не міг повірити, що не спить. — Ви вважаєте, що я гідний стати одним із вас?
— Звісно! Єдиний критерій, якому ти маєш відповідати, аби потрапити до нашого кола – бути неординарною особистістю, а що може бути більш неординарне в сьогоденні, ніж романтик, що вірить у світле майбутнє, — її очі загорілися ентузіазмом.
Це нагадувало не сон, скоріше театральну виставу. Ейло навіть оглянувся в пошуках глядачів. Проте в залі були тільки Величності й він. Відтепер один із них.
— Залишається вирішити долю інших кандидатів, — доєднався до розмови Павло, хоча вираз його обличчя навіть не натякав на зацікавленість нею. — Вони забагато знають – хто ми такі, чим займаємося, де наша резиденція, ким насправді є Монарх, що як-не-як державна таємниця, так це залишати не можна.
— І справді, це надзвичайно небезпечно, — Кларенсія доторкнулася кулачком до підборіддя, перебираючи в голові способи розв’язання проблеми. — Ейло, як, ти вважаєш, що з ними робити?
Ейло був в курсі, що люди й так знали правду про реальну владу в руках Величностей. Він також усвідомлював, що Величностям був відомий факт обізнаності народу. Проте всі вдавали невігластво.
Можливо, це й був тест, його справжнє випробування – показати себе, підігруючи цьому спектаклю.
— Гадаю, вони не видаватимуть таємницю. Ви ж, напевно, відбирали найкращих з найкращих, тому ці люди зовсім не дурні й розуміють, коли краще тримати язик за зубами й кому не варто ставати на перешкоді, — він ретельно підбирав слова, докладаючи зусиль, аби не бовкнути зайвого.
— Ти про них занадто гарної думки, — звисока поглянув на нього Павло. — Це великий ризик – довіряти настільки цінну інформацію незнайомцям. Страх відступає, коли людина бачить можливість отримати вигоду. Люди в цій кімнаті занадто важливі, аби нехтувати їхньою безпекою й щонайменшим шансом витоку інформації.
— Тоді, — занервував Ейло, відчувши ступінь серйозності того, що відбувалося, — можна ізолювати від суспільства всіх необраних, щоб вони нічого нікому не розповіли.
— Тобто ти пропонуєш їх десь закрити, — пожвавішав Павло, наче його розважала поведінка хлопця.
Кларенсія бовтала ногами від нетерпіння, дожидаючись вердикту Ейло. Він одразу відчув, що мусить щось сказати.
— Не зовсім. Я маю на увазі… Зробити так, аби вони були подалі від світу.
— Тож ти хочеш, аби вони до кінця життя бачили лише темряву, щоб більше ніколи не зріти світла, — із задоволенням підсумував Павло.
— Гаразд. Ларназе, подбай, аби ці люди більше не побачили світла, — наказала Кларенсія надзвичайно лагідним тоном.
Ейло не сподобалося, що ці слова йому вклали в уста, але він був вимушений заплющити на це очі, адже його перемога набагато більша – він потрапив до Величностей і на рівні з ними міг віддавати накази.
Ейло уявив, як кандидатів садять у в’язницю на віки вічні. Або принаймні до часу, коли Величності забудуть про їхнє існування. Тоді Ейло звелить звільнити їх – це буде найкращий варіант з мінімальними жертвами. Він злився на себе, та все-таки не міг сказати очевидного, що це ніяка не державна таємниця, і кожна собака знає про справжній стан речей та Величностей.
Іноді варто йти на компроміси. Заради чогось більш значущого, ніж його чиста совість. Якщо Величності дійсно дозволили йому доєднатися, Ейло отримав шанс мати справжній вплив на світ, а тому можна було знехтувати десятком людей, пізніше він врятує набагато більше.
Його долоня запалала білим вогнем, який швидко відступив, залишивши за собою кубок з вином.
— Вип’ємо за Ейло – незвичайного поповнення нашої команди, — першою підняла келих Кларенсія.
— За Ейло!
Хлопець навіть не торкнувся губами напою, а вже сп’янів від радості, хоча й пробував налаштувати себе на більш серйозний лад. Разом з дивовижною перемогою на нього звалилася ще й величезна відповідальність.
Він впорається. Заради батька. Заради Ксовалю. Заради себе.
Але початок його кар’єри не був аж таким захопливим – Ейло здебільшого годинами розбирав папери. Величності стомилися від цієї монотонної роботи, а хлопець був тільки радий дізнатися більше про справи, якими вони займалися.
Він сидів у бібліотеці й відкладав у сторону черговий масивний сувій, коли до нього завітала нудьгуюча Кларенсія. Ейло з усіх сил старався зробити діловий вид, закрившись стосом старих наказів Монарха, але потайки слідкував за чародійкою. Вона пройшлася вздовж полиці й, провівши рукою по корінцях, витягнула одну з книг, розкрила посередині й почала з запалом читати, копіюючи зайнятість Ейло.
— Бачу, ти вже освоївся.
— Принаймні намагаюсь. Чесно кажучи, я досі почуваюся трохи не у своїй тарілці, — зніяковів Ейло, відводячи погляд. — Ти, Ларназ, Павло й Агнар – вас усі знають, ви діячі відомі на весь Ксоваль. Я ж по суті ніхто, взагалі вам не рівня.
Вона книгою відштовхнула сувій так, що він покотився на підлогу, а сама сіла на вільне місце на столі.
— Ти існуєш, дихаєш, розмовляєш зі мною, отже, кимось є. А ми шукали якраз того, хто відрізняється від нас. Того, в кого є… як воно там називається? — награно згадувала Кларенсія, а потім мало не підстрибнула: — А, сумління!
Хлопець знітився ще більше.
— Ми давно вже слідкували за тобою. Вибір тебе – не помилка, а продуманий хід. Особисто я вважаю, що це доля. Більш ідеального кандидата встановлювати закони, ніж з руною Правила не знайти.
— Так, вибрав на свою голову. Можливо, не варто давати дітям у такому юному віці обирати вид своєї магії, — тихо нарікав Ейло, поринувши у неприємні спогади. — Коли я був малий та впертий, то бажав, аби світ став краще, а чуючи, що всі навколо кажуть, що це неможливо, уперся й вирішив писати свої правила. От тільки аби я міг користуватися магією, до моєї руни додали мало не сотню обмежень. Як приклад, щоб правила спрацювали, я маю написати щось реально можливе; ці правила не мають впливати на мене, тому додаткову магію я собі не попрошу; на думку чи емоції інших людей, лише на матеріальний світ; і що глобальніше правило, що більше простору воно зачіпає, тим більше потрібно енергії, аби воно спрацювало. Через це правила не можуть йти всупереч фундаментальним законам світу. Але це тепер неважливо. Після ситуації з батьком я більше нею не користуюся.
— Якої ситуації? — Кларенсія раптово опинилася в кількох сантиметрах від обличчя Ейло. Її розпирало від цікавості.
В Ейло піднялася температура, він трохи відсунувся.
— Тата часто не було дома, я залишався один. Я хотів, аби він припинив займатися політикою й повернувся в сім’ю, тому написав таке правило. Тоді я не усвідомлював, що чим більш розпливчате буде моє бажання, тим більша ймовірність, що воно викривиться та спрацює всупереч моїм очікуванням. Того ж дня тата заарештували за проведення протесту, звинувативши його в організації замаху на Монарха. Це не могло буди простою випадковістю, моя магія мала вплинути на це. А через місяць після арешту мені віддали пошкоджений рунічний камінь батька для обряду упокою. Відтоді я не користувався своєю магією, покладаючись лише на власні здібності.
Хлопець подивився на чародійку, сподіваючись знайти в неї співчуття або підтримку, проте на обличчі не переставала сяяти легка усмішка, а вловивши її допитливий погляд він зрозумів, що Кларенсія хоче почути більше.
Продовженню розмови завадив Ларназ, яких заніс стіс документів, жбурнувши на стіл перед Ейло.
— Що це? Накази Монарха? — хлопець взявся розбирати рукописи, наводячи лад на робочому місці.
— Незначні папірці для затвердження мого грандіозного плану будівництва палацу. Я вже давно обрав собі місце біля Везонського озера, залишалися формальності. Монарх навіть не дивився, що підписує. Добряче ж ти його налякала минулого разу.
Кларенсія лише засміялася, зрадівши реакції правителя. Ейло ж зосередився на документах. Йому була знайома ця місцевість, він сам жив неподалік від озера.
— А що буде робити з родинами, які там мешкають? — збентежено запитав він.
— Вже не мешкають, — скривився він і тикнув пальцем розпорядження, згідно з яким кілька родин залишалися без даху над головою без жодної альтернативи.
Ейло вгледівся в список.
— Берітіяр. Це сирота, що нещодавно приходила до нас в кузню, — встав він, показуючи документ Кларенсії та Ларназу, якому явно було начхати на долю цих людей. — Ти не можеш викинути малу дитину на вулицю.
— Так, в сиріт не можна відбирати дім, — Кларенсія раптово посерйознішала, усмішка зникла, а голос став крижаним. — Діти повинні отримувати житло, а не втрачати його.
Вона звучала й виглядала так несхоже на себе, мов її серце дійсно болісно тьохнуло, почувши про нещастя дівчинки.
— Так не можна, Ларназе. Дівчинці треба знати новий дім, а замість палацу побудувати новий дитячий будинок, — чародійка промовила це рівним тоном, від якого, втім, душа тікала в п’яти.
Ейло подумав, що Величності насправді не такі вже й погані, їм доводиться виглядати байдужими до чужих проблем, подекуди навіть жорстокими, але це необхідність. За відсутності твердості та контролю не буде й порядку.
— І де ми візьмемо гроші? — з претензією запитав на зібранні наступного дня Павло, коли и Ларназ оголосив про нові плани.
— Ой, а про це я не подумала, — засмутилася Кларенсія, переглядаючи папери. — Доведеться підняти податки.
— А ви не можете зробити пожертвування? — поцікавився Ейло, якому це рішення здавалося найбільш логічним.
— Звичайно ні, наш офіційний заробіток не дозволяє на таку щедрість. Навіть якщо в нас були б мільйони, чого ми маємо платити замість людей, котрі зробили цих дітей сиротами? Нехай вони платять, це ж справедливо, ти так не вважаєш? — допитувалася Кларенсія з ноткою наївності в голосі. — До того ж платити податки – це їхній обов’язок.
Ейло кивнув, не в змозі їй заперечити. Чародійка дійсно мала рацію, хоча хлопець відчував, що у глибині душі не до кінця погоджувався з нею. Ларназ підтакував Кларенсії активніше, пориваючись спокутати провину після вчорашнього проколу.
— Ейло, ти ж виріс серед убогих, правда? — він скорчився так, наче казав не про людей, а про бруд.
— Що ти хочеш цим сказати? — насупився хлопець.
Кларенсія підперла голову долонею та спрямувала всю свою увагу на них, сподіваючись, що розмова стане цікавішою.
— Тобто ти знаєш шаблони поведінки нижчих верств суспільства. Що вони, наприклад, роблять, коли в них забирають більші податки, ніж вони заробляють?
Ейло не зовсім розумів, до чого він веде, але йому це вже не подобалося. Хлопець зміг тільки помотати головою та визнати, що не знає.
— Прекрасно, в нас з’являється чудова можливість це перевірити. Пані та панове, які будуть ваші ставки?
Перш ніж Ейло встиг вставити яке-небудь слово, Агнар з завзяттям вигукнув:
— П’ятнадцять відсотків!
— Двадцять, — додав від себе Ларназ.
— Шановні, ми це вже робили, ставки справді треба підвищувати, — спокійно нагадав їм Павло, а потім додав: — Вдвічі.
Кларенсія заплескала в долоні від захвату. Всі весело загомоніли.
Ейло застиг в шоку від почутого. В нього не вкладалося в голові, як недбало вирішувалися настільки важливі для Ксовалю питання. Величності поводилися як на аукціоні, а на кін були поставлені життя мільйонів людей.
— Зачекайте, ви не можете…
— В тому і справа, що можемо, — Павло неспішно закинув одну ногу на іншу, розвалившись на стільці.
— Тоді я, — блиснув очима Ейло, міцно стиснувши кулаки, — звелю опустити податки вдвічі.
Гамір стихнув. Кларенсія безшумно підійшла до хлопця ззаду й поклала руки на його плечі, від чого він здригнувся.
— Ейло, дорогенький, ти краще за нас знаєш, як важливо слідувати правилам. Ми всі віддаємо накази по черзі. Твоя була, коли ти вирішив долю кандидатів на твоє місце. Грай по-чесному та дочекайся своєї черги, — вона нахилилася нижче та майже прошепотіла: — Не можна відміняти наказ іншого, це суперечить нашому етикету.
Серце Ейло шалено стукотіло. Знову він відчув так знайому йому безпорадність. Хлопець розчаровано видихнув.
— О ні, ми зіпсували Ейло настрій, — засмутилася Кларенсія та стурбовано звернулася до решти: — Панове, нам необхідно розвеселити його.
— Мені на думку якраз спала дуже хороша розвага, — тріумфально встав з-за столу Агнар.
— Без мене, — фиркнув Павло, збираючись на вихід. — Мені ще потрібно видати наказ Монарха.
Ларназ теж пішов, посилаючись на невідкладні справи.
Ейло заспокоївся, навіть трохи зрадів тому, що Величностям було не все одно на його почуття. Він просто дочекається своєї черги і придумає, як обійти закон Павла. Однак його дедалі більше гризла совість – останнім часом він неодноразово поступався своїми переконаннями заради досягнення мети. Ейло вже не був впевнений, що воно того варте.
Вони вийшли на невеличке поле, огороджене гірським хребтом, а внизу – парканом. Ейло відмовився брати участь у грі, вирішивши поки поспостерігати. Згори він бачив, як на середину поля виводять п’ятьох людей з зав’язаними очима.
— Агнару подобаються нетривіальні веселощі, — Кларенсія доєдналася до Ейло, ставши на краю скелі. — Я не прихильниця його полювань, але кожен знімає стрес по-своєму.
На поле вийшов Агнар і плеснув у долоні, після чого у п’ятьох чоловіків зникла пов’язка, і вони кинулися врізнобіч.
— Не хвилюйся, він полює на найбільш небезпечних злочинців, які до того ж мають смертний вирок, — Кларенсія втішала хлопця, аби він ненароком не перейнявся до них співчуттям.
— Це ж політв’язні, — впізнав їх Ейло.
— Я й кажу – найбільш небезпечних.
Ейло з жахом спостерігав, як оскаженілий Агнар гнався за жертвами й миттю прикінчив одну з них. Від бідолахи залишилася лише горстка попелу, у яку Агнар занурив руку та витягнув рунічний камінь, задоволено роздивляючись її. А потім однією силою думки проробив невеликий отвір і повісив камінь на пояс. Всередині хлопця все похололо. Точно такий отвір мав рунічний камінь покійного тата Ейло.
— Ти куди? — гукнула Кларенсія вслід Ейло, який чимдуж тікав подалі від цього безумства, від вбивць свого батька.
Він біг наосліп, мало не потрапивши під колеса возу, накритого брезентом. Ейло вибачився перед кучером і відійшов вбік перепочити. Його увагу привернув блиск з-під брезенту. З возу звисала рука, всіяна каблучками. Хлопець різко відкинув тканину та скрикнув. На возі валялися тіла кандидатів, в очах яких була суцільна пітьма – ось, що означало «подбай, аби ці люди більше не побачили світла».
— Тобі настільки не сподобалися забави Агнара? — безтурботно запитала Кларенсія, наздогнавши хлопця.
— З мене досить, — рявкнув Ейло. — Тепер моя черга наказувати…
Кларенсія так залилася нестримним сміхом, що аж просльозилася.
— Ти дійсно перевершив всі мої очікування. Давно вже мені не було так весело, — вона витерла очі та більш врівноважено продовжила: — Ніхто твоїх розпоряджень слухатись не буде й ніколи не збирався. Ми запросили тебе просто для веселощів. Правило з черговістю теж на ходу придумали. Ми, як нас називають, Величності, були на вершині, ніхто нам поганого слова сказати не смів, Монарх вислужувався перед нами, ми мали все, і це було надзвичайно… нудно. Тому ми знайшли одного дурника, здивувавшись, що в світі ще залишився хтось добросердечний, та вирішили погратися й знищити в ньому все хороше, бо ми, — її очі заблищали від захвату, — просто можемо.
Ейло зціпив зуби від злості.
— Цього разу вам не зійде з рук. Я розповім людям правду.
— Хочеш відкрити їм очі? Озирнись навколо. Вони вже давно розплющені. Люди все бачать. Бачать, але відводять погляд. І ти не змусиш їх дивитися туди, куди вони не хочуть.
Хлопець міг миритися з поразкою, але не з неминучістю. Він перестрибнув через віз і стрімголов побіг у маєток. Він чув, як Кларенсія неспішно йде за ним, впевнена, що з легкістю його зупинить, тому дала Ейло фору. Він зачинився в бібліотеці, підперши двері шафою.
— Е-е-ейло, — протяжно погукала Кларенсія й постукала кулачком. — Це марна справа.
Він відшукав ручку з чорнилами і пустий пергамен. Хлопець відчув запах горілої деревини. Біле полум’я поглинало шафу, повільно підповзаючи до інших меблів. Часу було обмаль.
Ейло мав змогу врятуватися, написавши щось на кшталт: «Під бібліотекою цього маєтку весь цей час були таємні тунелі, що вели прямо у столицю». Його сил вистачить на активацію цього правила. Проте глобально це нічого не змінить. Ксоваль продовжить страждати від злочинів Величностей, народ не перестане терпіти їхні знущання. Ейло мав змогу з цим покінчити.
Повітря залишалося все менше. Ейло відчайдушно писав останнє правило, вмочуючи ручку в банку й розбризкуючи чорнила.
«Більше жодного невігластва».
Книги, сувої та документи з бібліотеки, наче підхоплені вітром, літали в повітрі, а потім розчинялися перш ніж до них добереться полум’я чародійки. Завдяки магії Ейло вони опинилися у небайдужих людей, які знали, що робити з цими доказами. А поштових скриньках кожного жителя Ксовалю з’явилися листівки з посланням хлопця.
«…Ми маємо перестати заплющувати очі на правду й натомість протистояти Величностям, позбавити їх тягаря безкарності. Я працював з ними, я бачив, якими всемогутніми вони себе почувають. Але вони просто люди. Їхня магія не виняткова, вони не всемогутні. Їх не потрібно боятися, лише судити за скоєне. Час змінити наші життя».
Ейло поставив крапку. Він може й був ідеалістом, але розумів, що не всі візьмуть до уваги його напуття, обравши продовжувати жити своїм