Село, де немає відьом

Село стояло на пагорбі, обернене до широкого лугу і річки. Ранками там пахло м’ятою й димом, а вечорами — молоком і дощем.
Сонце, втомлене від жнив, котилося за греблю, і світло спливало по хатах, червоне, мов сік стиглої калини.
Коли десь у світі палили відьом, сюди тільки зозуля долітала, щоб рахувати літа.
Бо в цьому селі, кажуть, зроду відьом не водилося…
Так уже з діда-прадіда заведено: «Немає й не буде». І кожна баба повторює це, підсипаючи у вогонь сухе зілля, кожна мати шепоче, коли купає немовля, і промовляє замовляння на здоров’я, кожна дівчина, коли знімає ніччю вінок і кидає його у Сулу.
А тим часом по селу, дивися, на кожній призьбі сохнуть перев’язані пучечки: звіробій, чебрець, полин, материнка, васильки…
По вікнах стоять глиняні миски з освяченою водою, а по кутках шурхотять домові та інша хатня нечисть…
А Марічка, наймолодша з усіх дівчат у селі, мала очі, в яких відбивалося небо.
Вона жила з бабою Параскою, що знала, як лікувати і як хоронити.
Та про Марічку казали, що вона без сили, що трава в її руках в’яне, а вода не слухає.
І Марічка мовчала, бо що могла відповісти, коли в селі зроду-віку відьом не було?
Одного дня приїхав до села пан у чорному плащі, з міста, кажуть, від самого воєводи.
Привіз наказ шукати тих, хто «з нечистим водиться».
Коней поставив біля церкви, а сам пішов по хатах, стукаючи залізною палицею в двері.
Сільський староста вклонився йому низенько:
— Та що Ви, пане, — тут у нас, боронь Боже, усе чисто. Село тихе, богомольне, люди працьовиті. Відьом нема й зроду не було…
І тільки гуси біля тину гиготіли, немов насміхалися з пана, та сказати йому було нічого, бо і справді нічого підозрілого в цьому селі він не бачив.
Інквізитор ходив від хати до хати, дивився на дим від вогнища, на дітей, на трави під стріхами.
А баби дивилися йому вслід — тихо, не перехрестившись, — і тільки очима переглядувалися одна з одною.
Бо в кожній хаті жила пам’ять старої сили: у колискових, у піснях, у тому, як мати затикає вікно гілочкою ялівцю, коли грім іде…
Коли пан прийшов до Параски, стара сиділа біля печі, ніби скам’яніла.
— Чуєш, бабо, — сказав він, — кажуть, у вас тут усі чаклують.
— Та що Ви, — всміхнулась Параска, — ми ж прості люди. Я оце тільки трави сушу, аби грудна жаба не давила…
А Марічка стояла збоку й дивилась на інквізитора.
Вона відчувала, як у нього під плащем тріпоче серце, мов спійманий птах, і знала — він боїться.
Бо хто приходить шукати відьом, той найперше знаходить власну темряву і невігластво…
Наступного ранку вітер піднявся над селом і заграв у вербах.
Усі жінки вийшли до криниці, мов ненароком, але разом.
Марічка нахилилась над водою і прошепотіла вперше в житті:
— Не руш нас, Земле. Ми твої… А ти матінка Дано, владарка Земних вод, даруй нам очищення і захисти…
А в ту ж мить із-за лісу насунула величезна чорна хмара, і пішов дощ.
Пан стояв і дивився, як вода змиває пил із його чобіт, і не розумів, чому йому так легко на душі стало…
Коли він збирався їхати, староста провів його до броду й сказав:
— От бачите, пан-отець, нема в нас відьом. Одні праведні жінки.
А село ще довго сміялося тихим сміхом, який лунав у водах, у травах, навіть у церковних дзвонах…
Бо що таке відьма, як не жінка, що знає трохи більше, ніж звичайні люди?