Відлуння Фобі

Вам цікаво зануритися до світу, в якому кожна людина може обрати, ким їй бути й як допомагати світу… А відчуваєте допитливість, як світ до цього дійшов? Кожна свобода починається з боротьби. В магічному світі, де всі королівства вже перейшли до свідомого вибору свого майбутнього. Залишилося маленьке королівство Фобі, в якому досі не було вибору. У ньому вірили у свободу вибору, тому що формально він був, а фактично — не було.
Люди вірили у зміну пір року, у справедливість законів і те, що історія створюється за допомогою ланцюга випадковостей. Всі у цьому світі народжувались із ниткою Долі. ЇЇ могли бачити тільки маги. Вони були наглядачами та стежили, щоби ніхто не відхилився від записаної волі…
Маги королівства Фобі на чолі з Селією мовчали й удавали, що свобода волі існує. Бо так легше жити. Тільки кому?
Приховувати правду магам давалось дуже вдало, допоки не виріс молодий маг, у якого при ініціалізації побачили в нитці Долі бажання всюди доводити правду. Зібрання магів провело нараду та вирішило, що такого краще тримати під суворим наглядом. Тож, його відправили працювати на дзвіниці. Дзвони сповіщали про народження дітей, про укладені шлюби, про смерті… і вони ніколи не брехали. Ідеальне місце для того, хто не може жити з будь-якою прихованою правдою.
Верітас, так звали того юнака, сумлінно все занотовував, однак не так, як хотіли досвідчені маги. Він записував дати, години, силу звучання та ще рахував подихи землі, які рухали дзвони. І його дуже цікавило, чому ж найбільш старий дзвін мовчав. Він висів окремо. Можливо, трохи вище за інші. Виглядав темним від часу, а ще на ньому була тріщина, схожа на шрам.
Ввечері, коли за юнаком ніхто не наглядав, він шукав відповіді, які не давали йому спокійно спати. Проте зі всіх, кого він запитував, ніхто не знав або не пам’ятав, коли великий дзвін востаннє лунав. Однак же до Верітаса ніхто і не ставив цього питання вголос. У Фобі взагалі було не прийнято вголос ставити питання, відповіді на які знали тільки маги.
— Знову видивляєшся? А ну, не дивись на нього так, — сказав старий маг Еллір, проходячи повз. — Дзвони не люблять, коли на них витріщаються.
— Ви же самі казали, що дзвони не живі, то яка їм різниця?! — відповів Верітас, не відводячи погляду.
— Саме тому і не люблять, — стенув плечами майстер. — Найбільше не люблять ті, кого вважають неживими.
Верітас усміхнувся. Маг Еллір був найбільш старим дзвонарем і завжди говорив дивні речі з виглядом людини, яка нічого особливого не сказала. За це він його поважав. Хоча інші боялися.
Верітас знав про нитки Долі. Про них знали всі. Просто говорили нечасто та пошепки. Після смерті кожної людини маги фіксували нитку Долі, на якій було позначено кожен важливий вибір. Здивувань ніколи не було. Лінія завжди вела туди, куди і прийшла людина за життя. Однак і була маленька прихованість. Маги разом з головою Ради Селією могли дивитися нитки до того, як люди закінчили своє життя, і, дізнавшись їхні схильності, непомітно керували ними так, щоби таємниця, що люди не мають вибору, була невідомою.
Верітас вів хроніки вже п’ятий рік і за цей час навчився не ставити зайвих запитань. Він знав відповідь наперед. “Записуй, що почув, не думай і не став зайвих питань”. Сьогодні він відчув легке тремтіння в повітрі. Потім всі дзвони зупинились і юнак почув короткий не гучний новий звук. Він підвів голову. Найбільш старий дзвін ледь помітно колихнувся.
— Як же довго я на це чекав, — радісно прошепотів Верітас.
— Ось халепа! Тепер ти знаєш, як звучить початок великих проблем, — озвався за спиною майстер Еллір. — Занотуй. І не думай більше, ніж дозволено.
— А якщо я вже подумав?
Майстер подивився на веселого Верітаса. Міміка на обличчі мага вимальовувала різні емоції. Однак суворий погляд тримався надто довго для простої відповіді.
— Тоді, хлопче, — сказав він тихо, — прийшов час стати частиною таємниці. Про неї знають усі маги. Проте Селія не хоче, щоби його промовляли вголос.
— Ви мені розкажете таємницю? — спитав юнак.
— Ні, — сказав Еллір. — Гадаю, зараз проходило засідання магів, і вони теж почули дзвін, ось хай і вирішують, що буде далі…
Наче на підтвердження цих слів у дверях з’явилася пані Селія — представниця Ради магів королівства. Вона завжди з’являлася без попередження.
— Дзвонаре Верітасе, — сказала вона солодким голосом. — Кажуть, Ви стали свідком… цікавого явища.
— Колихання великого дзвону, — поправив Верітас.
— Назви — річ умовна, — усміхнулася Селія. — А ось наслідки — цілком реальні.
Вона пройшлася залою, провела пальцями по бронзі дзвонів, зупинилася біля Старшого. Не торкнулася. Верітас давно примітив, що ніхто з магів ніколи не торкався його.
— Ви же знаєте, — продовжила вона, — що наше королівство тримається на рівновазі. Люди спокійні, поки вірять, що їхні рішення мають сенс.
— Невже мають? — запитав Верітас.
Селія повернулася до нього з виразом щирого здивування.
— Молодий чоловіче, ми всі працюємо над цим, щоби вони відчували, що мають.
Майстер Еллір кашлянув на знак незгоди.
— Дзвін не мав звучати, — твердо сказав він. — Однак він звучав. Це факт.
— Факти це всього-на-всього питання домовленостей, — м’яко відповіла Селія. — Рада вважає, що сталося… Відлуння. Старий метал. Зміна температури. Ви дзвонарі, ось вам і записувати, що відбулось. Оберіть щось із цього… Ви же не хочете, щоби люди в королівстві почали сумніватися?
Верітас відчув, як усередині з’являється роздратування. Вибрати, а не записати правду? Невже сумніви гірше, ніж помилки.
— А якщо один сумнів уже є? — спитав він, стримуючи роздратування.
Пані Селія усміхнулася найбільш широкою усмішкою.
— Годі над цим думати. Сумніви потрібно правильно оформити. Або доведеться поховати з почестями та закрити це питання.
Вона пішла, залишивши по собі запах дорогих есенцій.
— Ти так відверто розмовляв із нею. Ти розумієш, у що втрутився? — спитав Еллір.
— У таємницю? — стенув плечами Верітас . — Про яку всі знають?
— Ні, — похитав головою майстер. — Ти відкрито поставив питання Селії. А вона цього не любить. І потім під прикриттям влади мститься всім, хто змушує її говорити.
Верітасу було байдуже на Селію. Він знову подивився на Найбільш старий дзвін. Той мовчав. Однак якщо дзвін задзвенів один раз, то це означає, що він може задзвонити знову. І видно, що королівство Фобі не переживе це без втрат.
Щодня люди зростають і щодня в королівстві Фоб проходить нарада. Де маги видають документ повноправного члена королівства. А заодно непомітно передивляються нитку Долі, щоби підтримувати рівновагу та віру в те, що їхнє життя складається з ланцюга випадковостей.
Верітаса усунули від роботи. Поки що на тиждень, щоби він умовно “відпочив”. Юнак спокійно спав, коли його розбудив невпевнений стукіт у двері. За дверима стояв хлопець років шістнадцяти. Худий, із дуже сумними очима для такого юного віку. А обличчя видавало людину, яку вже насварили за неправильні висновки… І тепер він шукав нові.
— Ви дзвонар? — спитав хлопчина.
— Поки що, — відповів Верітас. — А ти хто? Проблема чи випадковість?
Хлопець усміхнувся, розуміючи сарказм.
— Мене звати Немір. Я вчора проходив ініціалізацію. І, здається, не маю право бути тут.
Це була дивна фраза для королівства Фобі. Зазвичай казали навпаки.
Верітас запросив його всередину. Молодий хлопчина сів обережно на запропонований стілець. Вони трохи помовчали, дивлячись один на одного.
— Ти прийшов на мене витріщатися чи з іншого питання? — запитав Верітас.
— Учора, — почав Немір, — я був у магів. Схоже вони перевіряють всіх, хто приходить до них за документами, і дивляться нитку Долі.
— І? — запитав Верітас, хоча відповідь уже починала вимальовуватися.
— Вони довго мене тримали. І виявилося, що у мене її зовсім немає.
Важка тиша повисла між ними.
— Вони сказали, що це помилка, — продовжив Немір. — Що я… ще не сформувався. Однак я бачив їхні обличчя. Так не дивляться на помилки.
Верітас пригадав звук великого дзвона, на який він так довго чекав, і який не мав пролунати.
— Що вони зробили далі?
— Провели якийсь обряд. Спитали, що я пам’ятаю. Я сказав, що все. Вони сказали нікому не розповідати. А краще спробувати все забути. А потім один із них прошепотів, що мені варто знайти дзвонаря.
Верітас повільно видихнув.
— Вітаю, — сказав він. — Вчора ти став небезпечною людиною в королівстві. А сьогодні, завітавши до мене, — найнебезпечнішою.
Немір ковтнув.
— Я не хотів.
— А став, — знизав плечима Верітас. — Добре, давай спробуємо знизити ризики та вижити. А то на нас чекає поховання та, можливо, вже без почестей.
Світало. Королівство Фобі ще дрімало, вдаючи, що нічого не знає. Вони пішли до дзвіниці. Найбільш старий дзвін зустрів їх з очікувальним мовчанням.
Немір пройшов повз всі дзвони та зупинився навпроти нього.
— Він дивиться на мене, — прошепотів він.
— Не мели дурниць. Дзвони не дивляться, — автоматично відповів Верітас, і відразу осікся, розуміючи, що збрехав, видаючи заучену фразу Елліра.
Повітря здригнулося. Найбільш старий дзвін повільно колихнувся. Звук, який утворився, не оголошував подій. Він… говорив правду.
— Що це означає? — хрипко спитав Немір.
Верітас подивився на дзвін. Дійсно, прозвучало чесне питання. А він міг на нього чесно відповісти.
— Це означає, — сказав він, — що маги помилились… У тебе є Нитка, просто ти не йдеш за нею. А робиш власний вибір. І це нормально.
У дверях із щільної завіси туману з’явилася пані Селія.
— Дзвоняре Верітасе та Неміре, — сказала вона різким голосом. — Рада магів запрошує вас “на розмову”.
Саме так вона називала запрошення на магічний суд. Селія вміла підбирати слова так, щоби вони не заважали змісту залишатися загрозливим. Туман розвіявся та Селія зникла.
— Не бійся, — сказав Верітас вже дорогою. — Зазвичай вони бояться більше.
— Мені хочуть стерти пам’ять? — спитав Немір без зайвих емоцій.
— Ні, — подумавши, відповів Верітас. — Вони вже пробували це зробити, і в них не вийшло. Скоріше за все, вони хочуть тебе виправити. А мене, напевно, звільнити.
Рада магів королівства Фобі збиралася щодня. Щоби тримати під контролем план, складений ще багато років тому і схвалений одноголосно ще до народження більшості присутніх. Зала Ради була круглою, бо так зручно дивитися один одному в очі й удавати, що всі рівні. На стінах висіли гобелени з зображеннями важливих подій: заснування королівства, перший дзвін, перша війна за свободу від інших королівств, яку ніхто не пам’ятав, однак всі вважали необхідною.
Пані Селія сиділа в центрі. Усміхнена. Спокійна. Наче півгодини тому у дзвіниці різким голосом говорила якась інша жінка.
— Неміре, — ніжно сказала вона, — ти особливий.
— Я знаю, — відповів він. — Однак мені таке кажуть перед тим, як для мене стає гірше.
Кілька членів Ради поморщились. Іронію тут терпіли погано.
— Ти — рідкісне відхилення нашого королівства, — продовжила Селія. — Таке трапляється. Світ складний. А ми знаємо, як це виправити.
— Дати мені Нитку? — спитав Немір.
— Дати тобі правильну Нитку, — лагідно поправила вона. — Ти нічого не втратиш. Навіть не помітиш. Однак життя у тебе буде передбачуване та легке.
Верітас втрутився:
— А Ви знаєте, що сказав дзвін? Він сказав, що Ви помиляєтеся й у нього є Нитка. Будуть великі проблеми, якщо Ви дасте йому додаткову нитку.
Хвилювання прокотилася залою.
— Дзвони реагують на аномалії, — сухо сказала Селія. — І ми з цим розберемося.
— Розберетеся чи змусите замовкнути? — не втримався Верітас.
— У цьому немає різниці, — відповіла вона. — Головне — результат.
Немір раптом підвівся.
— А якщо я не хочу? — спитав він. — Ви ж не вб’єте мене, якщо я буду сам вирішувати, що робити далі?
Дехто з магічної Ради нервово засміявся.
— Хлопче, — сказав старий радник ліворуч. — Ми не кати, щоби вбивати. Проте бажання розхитують спокій. А ми тут для того, щоби зберігати спокій, рівновагу та музичний настрій дзвонів.
Цієї миті за вікнами пролунав дзвін. Звичайно, проте замість відбиття дев’ять разів, відбив сім. Для королівства Фобі це було крахом системи порядку.
— Не звертайте увагу. Це просто… збіг, — швидко сказала Селія, — Давайше швидше з’єднаємо Неміра з ниткою Долі.
— Ні, не збіг — тихо відповів Верітас. — Не чепайте його, бо далі буде гірше.
Немір відчув тілом: світ навколо втратив план дій. Один із магів раптом замовк посеред фрази, не знаючи, яке слово має бути наступним. Інший згадав, що мріяв стати пекарем, а не магом із відповідальністю тримати спокій королівства та зберігати таємницю.
— Що Ви відчуваєте? — спитав Немір у магів. — Бо я бачу ваші Нитки тануть у повітрі.
Всі відчували зміни. Багато пригадали, що в дитинстві хотіли займатись іншим, а при ініціалізації нитка Долі вказала на магічні здібності. І тепер вони сиділи в Раді. Однак ніхто йому не відповів. Бо боялися говорити про зміни вголос.
— Заберіть його під варту, — кричала Селія. — Викличте найбільш старого Майстра Ниток. Негайно!!!
— Не лякайтеся, — поглянув на неї Немір. — Ваш страх виступає, як форма вибору. Заспокойтеся, щоби полегшити собі життя.
— Та що ти верзеш, малолітня худобе? Я уособлюю владу у цьому королівстві. Підкорися моїм вказівкам для усунення дисбалансу! — вона спробувала магічно вплинути на хлопця, проте без видимої нитки не змогла нічого зробити.
Прийшли вартові, схопили Неміра, як якогось злочинця, та вивели з зали. Верітас, споглядаючи цю дивну картину, спочатку не вірив, потім заперечував, а потім зрозумів для себе, що магічна Рада ніколи і не захищала порядок, а зберігала тільки звичку жити по-старому. А від звичок, як відомо, важко позбутись, і вони болісно відмирають.
В легендах часто буває більше правди, ніж у житті. Верітас змалечку любив слухати легенди королівства. І чомусь саме сьогодні пригадалась одна про перший Дзвін. Її розповідала його мати, як те, що ніколи не існувало або було так давно, що втратило здатність лякати: “Колись, світ був безформний. Люди жили, не знаючи, ким стануть завтра. Вибір був у кожному кроці та щосекунди. Від того світ постійно хитався та змінювався: то було багато пекарів і мало ковалів, то всі хотіли бути шевцями та не вистачало пекарів. Тоді маги створили великий перший Дзвін, який вдарив і надав світу зрозумілої форми. Люди отримали нитки Долі. І настав порядок. Ось так великий Дзвін врятував всіх нас від хаосу. І ми вдячні йому”, — завершувала оповідь мати. Верітасу ніколи не подобався цей фінал. Він відчував, що це не повна версія, а, може, зовсім навмисно урізана, для зручності керуванням людьми… Так думати було небезпечно, тому він майже поховав цю легенду у спогадах, а сьогодні згадав. І згадав ще одну легенду. Тому швидко підбіг до варти з Неміром. Обхопив його за корпус і зміг телепортувати себе та його трохи подалі від подій. Так вони разом вже тікали вузькими сходами.
— Навіщо ти це зробив? — здивовано спитав Немір.
— У мене підвищена потреба, щоб все було прозоре та правдиве!
— А куди ми?
— Туди, де легенди починаються, у піддзвіння! — задихаючися, відповів Верітас. — Там зберігаються старі хроніки, уламки дзвонів. Місце відвідують тільки дзвоняри.
Смітник справжніх історій був акуратно замкнений. Однак не для двох молодих допитливих магів. Вони разом телепортувалися до замкненого простору.
У піддзвінні було темно та пахло пилом часу. Верітас запалив лампу та провів Неміра до стіни, де висів старий деформований дзвін, що був значно меншим за інші.
— Що це? Перший дзвін? — прошепотів Немір, відчуваючи тремтіння в голосі.
— Ні, — спокійно відповів Верітас. — Із першим ми розмовляли нагорі. А це другий.
— Другий? Не розумію!
— Про нього мало знають, — сказав Верітас. — Бо основна легенда без нього. І якщо про нього розповідати, у людей би виникали питання.
Вони уважно роздивлялися Дзвін. А він дивився на них і мовчав. На ньому були глибокі подряпини. Сліди від сильних ударів, які розповідали, з якою жорстокостю його змусили замовчати.
— Перший Дзвін не врятував світ від хаосу, — повільно продовжував Верітас. — Він просто вповільнив процеси. Дав час підготуватися до змін. А ось другий… Другий почав ставити питання. Щоби знайти причини дисбалансу, розв’язати наслідки та допомогти знайти рівновагу.
— І що сталося? Чому він тут, а не там, де всі дзвіни?
— Нікому не подобається дізнаватися, що добробут залежить тільки від них самих. І щоби був лад, потрібно розібратись із самим собою, і не слід чекати порятунок ззовні. Дзвін задавав правильні питання, щоби знайти причину, проте це ранило людей. Ось його і сховали в забутті. Як і всі питання, на які не хочуть відповідати.
Згори долинув шум. Кроки. Голоси.
— І як тепер бути, нас же шукають… — почав Немір.
— Дзвін каже, що вони знайдуть, — перебив Верітас. — Питання лише коли…
Немір подивився на Дзвін і на дзвонаря.
— Навіщо ти це робиш? У тебе є нитка, ти можеш довірится та піти за нею, — сказав він, ледь стримуючи сльози. — Ти маг і знаєш, чим усе закінчиться. Навіщо ти викрав мене з-під варти?
Верітас усміхнувся та підбадьоруюче похлопав Неміра по плечу.
— Ну, тримайся. Ти так стійко тримався на магічному суді. Так впевнено розмовляв із Селією! А зараз не віриш, що все буде добре! Стосовно мене… Так, нитка є, однак я не хочу за нею йти. І хоча знаю, чим закінчиться. Однак ні я, ні будь-який маг не знає, як життя буде проходити. Взагалі маги можуть прочитати історію виборів людини вже тільки після її смерті та надати аналіз, що було варто робити, а що не варто. А поки живі, ми мусимо жити, як нам хочеться, а в мить подій ми можемо покладатися на свої відчуття, задаючи питання: “подобається чи ні?”, “відгукується чи ні?”.
Молодий маг зняв із пояса молоток і поклав його на пильну кам’яну підлогу. Для нього це був символ посади дзвонаря та символ навіяної слухняності.
— Я звільняюсь і це мій усвідомлений вибір, — сказав Верітас. — І мені дуже цікаво, що із цього вийде.
Цієї миті найбільш старий дзвін угорі гучно вдарив. Верітас сподівався, що цим жестом все здригнеться. Та в королівстві Фобі всі прокинулись, як завжди. І продовжили працювати, наче нічого не сталося. Пекар відкрив крамницю, хоча напередодні вирішив покинути справу. Вчитель прийшов до школи, хоча в голові було сумбурно і він не знав, що скаже дітям. Дзвони нагорі били майже вчасно. І люди старанно не помічали цього “майже”, бо все, що не типове, вимагає надто багато думок. І не думати — був їхній вибір.
Проте дрібниці нестиковок накопичувалися. Деякі маги залишили Раду. Жінка, яка раніше продавала тільки яблука, купила борошно, яйця, дріжджі та пішла пекти пиріжки. Світ не валився. Однак перестав бути зручним для Влади.
Верітас і Немір сиділи в піддзвінні та слухали, як люди королівства Фобі повільно вчаться робити те, що подобається, замість запланованих рухів.
— Схоже, вони не знають, що робити, — сказав Немір.
— Знають, — заперечив Верітас. — Просто ніколи цього не робили. І тепер, щоби почати, потрібно знайти сили змінити.
— Вибач. Я не хотів всього цього, просто було страшно за себе, — знову схлипнув хлопець.
— Не вибачайся. Ніхто не хоче свободи в чистому вигляді, — відповів Верітас. — Вона незручна, без плану дій, хоча має свої переваги.
Згори долинув глухий звук. Один із малих дзвонів дав фальшиву ноту, тріснув і замовк.
— Вони що — ламаються? — прошепотів Немір. — Я що — зламав світ?
— Ні, — похитав головою Верітас. — Сподіваюся, вони почали згадувати, навіщо були створені.
—
Рада з магів, які залишились із Селією, зібралася на щоденну нараду. Проте цього разу без гобеленів. Історія, зображена на них, тепер не відчувалася справжньою. Тому їх зняли.
— Немір зламав порядок у нашому королівстві, — кричала Селія. В її голосі не було жодної нотки жалю. — Королівство дезорієнтоване! Хлопця потрібно знайти та стратити!
— Королівство живе, — відповів один із радників. — Наприклад, сьогодні заходив до булочної та мені запропонували новий смачний десерт до узвару, який постійно беру. Я погодився… І не пошкодував. Це було неймовірно смачно!
— Саме про це я і кажу, — різко кинула Селія. — Люди не зважають на устрій, створюють нове щосекунди. Як такими людьми керувати?
Маги стояли мовчки, боячися сказати щось, що буде не до вподоби голові Ради. Магістри Ниток стояли осторонь і теж мовчали, бо вони бачили, що Нитки тремтіли, розширялися…
— Ваша Величносте, Селіє! Дозвольте сказати? — нарешті порушив тишу найбільш старий маг із майстрів із ниток Долі.
— Дозволяю!
— Хлопець не першопричина подій… Він просто наслідок.
— Наслідок чого? — роздратовано спитала голова ради Селія. — Говоріть зрозуміло!
— Нашої віри в те, що придуманий порядок важливіший за правду.
—
В цей час Немір повільно підвівся та звернувся до Верітаса.
— Не бачу сенсу ховатися. Допоможи вийти на вулицю. А потім можеш повертатися, чи сховатися в іншому місці.
— Куди підеш? — поцікавився Верітас.
— Не знаю, ще не вирішив, але і ховатися не хочу.
Верітас відчув, як усередині нього навалювався смуток. Перед ним стояв хвороблий хлопчина, який не боявся стати дорослим і взяти відповідальність за свої бажання..
— Вони спробують зупинити тебе. І знайти мене.
— Знаю, — Немір усміхнувся. — Ти же сам казав: тобі цікаво, що буде далі.
— Єм-м-м, так… Казав.
Верітас за допомогою телепортації допоміг Неміру дістатися ближче до зали, а сам вирішив повернутися до схованки. А Немір відчував себе добре, тому що це було найбільш сміливе рішення з усього, що він зробив раніше. Він не тікав, не ховався та це був його вибір.
Люди дивилися на нього, а маги відверталися. Селія кричала “зупиніть його”. Неміра наздогнала варта всього із двох чоловік. Решта “заблукали”, або “згадали важливу справу”.
— Нам треба тебе спинити, — сказав високий вартовий.
— Чому? — спитав у них Немір і додав. — Я же не ворог. Просто не знаю, ким буду. І чим закінчиться моє життя.
Вартові мовчали. Один із вартових опустив списа.
— Я теж, — тихо сказав він, — мені не подобається бути вартовим. І зброю ненавиджу. Та що мені потрібно стати вартовим, сказали маги при ініціалізації. Хто я такий, щоби не йти за своєю ниткою?
— А я щодня думаю, що хотів бути лицарем і битись із драконами. — додав другий вартовий.
Вартові пропустили Неміра. Він продовжив свою ходу. І дійшов до Селії.
— Королівство Фобі стає іншим. Через тебе. Люди будуть більше помилятися. — Сказала вона.
— Воно завжди було таким, а Ви його робили під себе, — відповів Немір. — Люди будуть робити свій вибір, будуть помилятися, та будуть відчувати себе живими і щасливими. І це краще, ніж стало, однак неприємно працювати.
— Ми хотіли, щоби нікому в нашому королівстві не боліло, — сказала вона.
— Дякую! Завдяки Вам тепер всі точно знають, що у них болить на серці, коли немає можливості вибору.

Минув рік.
У Фобі більше не вели хроніки дзвонів, це не було потрібно. Верітас сидів у дзвіниці, яка тепер була просто оглядовим майданчиком. Минулого року, сидячи в піддзвінні, він продумував своє життя, думав, чим хотів займатись. І вирішив, що хоче залишитися дзвонарем.
Діти бігали між дзвонами, торкались їх, веселились і ставили дурні питання. А Верітас радів, даючи відповіді на ці питання, бо так проходить звичайний розвиток від дітей до розумних дорослих.
Перший дзвін висів на місці. Другий дзвін був повішений на своє місце. Вони мовчали та радісно дивилися на дітей, бо вже зробили головну дію у своєму житті: навчили людей слухати самих себе.