Куропасія

Куропасія

I

Маленьке, затишне містечко Агрія дрімає на довгій піщаній косі, що стрімко врізається в Азовське море. Якщо глянути на карту побережжя, то воно виглядає як крихітний гак, що намагається зачерпнути трохи води. Скільки часу той гак тримається на хвилях – ніхто вже не пам’ятає. Час в Агрії застиг. Немає ні вчора, ні завтра. Є лише сухе повітря із запахом йоду, що лоскотить носики агрійців.
Якщо пройтись головною вулицею Яблуневська, що простягається через усе містечко, можна зустріти місцевих, що у напівсні пораються по господарству. Ось Галина Вирвикаша, місцева зірка, сапає город. Чому зірка? Адже усі в Агрії знають про талант Галини до співу. Співає вона всюди: у черзі за хлібом, на вечорницях, на похороні. Тільки зачують «Ой хлібчик ти мій хлібчик» або «Ой дід ти старий пень, на кого нас покинув» – всі знають, Галина поряд. Її протяжний, меланхолічний голосочок пронизує кожного до сліз, навіть якщо це весілля. Зараз вона завела баладу: «Ой бур’ян ти мій бур’ян, як швидко ти ростеш».
А ось Федір, поштар, тягне свій велосипед. Іржавий, із пошкарублим сідлом, що хитається під його рукою. На багажнику гумкою міцно закріплено стос газет. Йде він повільно, сонце піднялось високо, пече. У роті пересохло, та він неквапом спиняється біля кожної хатки, кладе газету у поштомат. Аж допоки не втупиться в останній будинок біля маяка. Велетенський маяк торкається неба своїм кам’яним тілом та велично нависає над Агрією, ніби от-от зрушить з місця та піде блукати морськими просторами. Кажуть, двісті, а може і триста метрів заввишки, ніхто достеменно не рахував. Піднятись на нього — справа не з легких, але якщо це зробити, то з нього відкривається неймовірний вид. Безкрайнє море – тихе та ніжне, де хвилі ледь ковзають оливково-зеленою поверхнею. Бички та камбали підстрибують, мов дельфіни, чайки кружляють над здобиччю, але так і не наважуються схопити ту рибину, щоб не сполохати ідилію риб’ячого танцю. Лише несамовите «кра-а-а!» відгукується вдалині, під гарячим сонцем, що сліпить очі та тягне до сну.
Саме цим і займався Григорій Маркович Куропась, мер міста Агрія та наглядач маяка за сумісництвом у своєму маленькому будиночку, що стояв у підніжжя маяка. Спав. Зачувши стукіт у двері, він сплигнув своїми крихітними ніжками з ліжка й попрямував до дверей, де вже відбивав поріг Федір. Григорій Маркович завжди брав газету з рук, адже він був дуже відповідальною людиною та вважав стратегічно важливим отримати газету особисто. Останній місяць в Агрії був дуже насичений: від пошуків курки-втікачки Рябуші, що сіла на човен на місцевій пристані та відправилась до Стамбулу, до випробувань повітряної кулі, що пішли не за планом, коли вітер відніс її до Києва, а потім повернув назад в Агрію. Усі ці події детально оприлюднював «Агрійський вісник», тому, узявши свіжий примірник, Григорій Маркович пішов до свого кабінету, упав у крісло та закинув ніжки на стіл. Як завжди, схопив великого масного окорока, відкусив шмат та з набитим ротом пробурмотів заголовок на першій сторінці газети.
— В Агрії все спокійно! Нічого не сталося! — Тим часом відкушений шмат курки з’явився знов на тому ж місці, і Куропась відкусив його знову. Він із полегшенням відклав газету, адже нарешті усе спокійно, а для Григорія Марковича це було найголовніше, адже «Агрія – це зразкове містечко, де не відбуваються злочини і ніхто не хворіє» — це, власне, і був слоган міста, що пишними буквами зустрічав подорожан на в’їзді до міста.
Дістатись до Агрії не складно. До міста веде вузька стежка, що в’ється поміж безкрайнім степом. Запах полину, сухих трав та пилу перемішується з морською сіллю. У небі кружляють жайворонки, перепели та соколи. Десь швиденько тупотять тушканчики й тхори. Небо завжди безхмарне, тільки легкий вологий вітерець огортає лице, натякаючи, що море вже близько — тепле, лагідне, у яке хочеться зануритися одразу, щоб змити із себе втому та журбу.
Саме зараз ми бачимо, як Валерій Іванович Бондаренко — лікар і надзвичайно освічена людина — їде на возі, запряженому конем, і повільно заїжджає до містечка. Він прибув на запрошення самого мера із Запоріжжя, щоб працювати у місцевій лікарні. Хоч в Агрії й не хворіють, але лікар мав бути «на всяк випадок», як любив повторювати Куропась. Валерій Іванович звернув на Яблуневську, де стояли невеликі, охайні хатки. Старі виноградники обвивали паркани, у дворах рясно цвіли айстри, мальви, троянди та лопухи біля криниць. Хвіртки здебільшого були прочинені. То Кубик, то Тузик вискакували на дорогу — «гав-гав» — і махали хвостами. Коти ліниво грілися на сонці, розтягнувшись на порогах хатин. Валерій Іванович і сам мимоволі позіхнув, після чого прудко зупинив коня біля місцевого поліційного відділку — адже, згідно з порядком, кожен прибулий мусив одразу зареєструватися та отримати агрійську прописку.
Семен Хропач — поліцай і єдиний представник закону у місті, де ніколи не відбуваються злочини, — уже очікував на Валерія Івановича за великим дубовим столом. Він був людиною серйозною і підозрілою. Ретельно стежив за перебігом життя в Агрії та занотовував найменші правопорушення. «Аби запобігти злочинам! — казав він. — Адже все починається з малого!»
Щоранку Семен записував у зошит огріхи за минулу добу. Як от зараз: «Третє серпня. Тамара Балабуха, продавчиня в їдальні, заснула за прилавком на десять хвилин під час обіду».
Дописавши речення, Хропач підвів голову й побачив високого чоловіка в окулярах із потертою валізою в руці. Він насупив брови й пильно оглянув прибулого.
— Сідайте. Ім’я, прізвище, фах та уміння! — сухо пробурмотів Хропач.
— Валерій Іванович. Бондаренко. Лікар. Безпомилково ставлю діагнози, — ковзаючи по стільцю, відповів новоприбулий.
Семен знову пильно окинув його поглядом, тоді дістав із шухляди пошарпану книгу й записав: «Безпомилково ставлю діагнози».
— Угу… зрозуміло, хоч трохи дивно. Безпомилково, значить… — буркнув він.
— Без-по-ми-лко-во. Все вірно. А яке ваше уміння, якщо не секрет, пане поліцай?
Хропач знову насупив брови:
— Моє уміння — це… це підозрілість і пильність, — не зводячи очей із лікаря, промовив він. — Добренько, можете поки освоїтися. Ви вже були на набережній? Сходіть, обов’язково!
Після цього Семен обережно поклав книжечку з «уміннями» назад у шухляду й урочисто провів лікаря до виходу.
На маленькій набережній завжди було людно. Рибалки з вудочками сиділи біля води, зануривши ноги у піщаний мул, діти кидали камінці у воду, змагаючись, у кого «жабка» проживе довше. Хтось купався, хтось засмагав. Трохи вище стояв ярмарок, де продавались ковбаси, сири, бички сушені, бички в’ялені. А у самому центрі стояв лискучий мідний Бичок — герой і серце міста. Кажуть, якщо потерти йому хвіст, здійсниться бажання.
Валерій Іванович неспішно прогулювався, оглядав місцевих та побут. Що його здивувало одразу — це знак біля входу на набережну: «Куркам вхід заборонено». Він знизав плечима, але в ту ж мить щось холодне й вогке впало йому за пазуху. Підняв очі догори — і побачив маленьку, але дуже сердиту хмарку, з якої падали краплі води. Небувала подія спричинила шок і паніку в місті. Уже за пів години у кабінеті Куропася зібралися всі уповноважені члени, щоб негайно відреагувати на нечуваний випадок: Семен Хропач, Галина Вирвикаша, Федір Поштар-Вербжицький, Валерій Іванович — лікар, і, звісно, сам Григорій Маркович Куропась разом зі своїм незмінним помічником Тимофієм Бубликом.

II

У кабінеті мера панувала тиша. Кожен втупився у план засідання, у якому було лише одне єдине речення: «Що робити з хмаркою?». Нарешті Григорій Маркович порушив мовчання.
— Шановні, питання дуже серйозне, тому нам необхідно швидко знайти потужне рішення. У Агрії завжди сонячно, а тут дощова хмара! Що буде далі? Ще одна? Допоки не затягне небо? Це зухвальство і неподобство!
— Їх вже дві… власне… — хекаючи, пробурмотав Бублик.
— Як дві? — закричав Куропась. Після чого упав у крісло й зомлів.
— Пане мер, — озвався Хропач, — пропоную переглянути книгу «умінь», може, хтось із місцевих має хист прогнати хмарку? — Тоді поліцай дістав ту саму книгу, облизнув палець та почав гортати. — «П» — природа: Іван Багнюк уміє впливати на швидкість росту яблуневих дерев. «Від зернятка до пишного дерева з плодами за 3–5 днів, але клянусь, що зроблю швидше». Цитата.
— Перегляньте «П» — погода, — озвався лікар.
— «П» — по-го-да: Галина Вирвикаша не тільки може заколисати та переконати піснею, але і зрушити невеличкі предмети диханням, такі як хмарки… Хм… — Усі різко перевели погляд на Галину, що дуже уважно слухала Семена й одразу не зрозуміла, що мова пішла про неї. Вона трохи занервувала, після чого повернулась до Куропася, що у гарячці розтікся по кріслу.
— Пане мер, я дуже довго не використовувала своє уміння задля якоїсь мети і не впевнена, що вийде. Тим паче, що хмарки вже дві. Я одна не зможу здути її з неба Агрії.
— Вже три, — різко обірвав Бублик.
— Як три? — підстрибнув Куропась. — Звідки ви знаєте?
Після цього Тимофій Бублик показав новомодний пристрій, що привіз лікар Бондаренко із Запоріжжя. Маленький, круглий, як камінчик, але на ньому постійно змінювались слова та цифри. Він пояснив, що через цей камінчик можна підтримувати зв’язок із людьми на відстані. І саме зараз у місті слідкує за ситуацією Тамара Балабуха та надсилає актуальні дані.
— Тим паче, пане мер, я одна з трьома… — Галина почала ревіти та важко дихати, від чого аркуші плану наради на столі почали підстрибувати. Тим часом Семен Хропач уже вів запис правопорушення: «12:40. З’явилась ще одна хмарка. Загальна кількість — три» і підкреслив декілька разів. Єдиною спокійною людиною за столом був поштар Федір. Він і не зовсім розумів, чого його запросили, увесь час думав про стоси листів та газет, що треба йому рознести. Після чого кинув лише одну фразу:
— Може, перечекаємо дощ?
Почалась паніка. Усі сперечались і кричали. До всього цього мер ще «сьогодні погано спав і снились кошмари, це точно не з проста!» — наголосив Куропась. Здавалося, що такий гамір не може ніхто і нічого зупинити, аж раптом на стріху дому впали важкі краплі дощу. Вони били, наче барабани, гучно, настирливо. Хтось упав під стіл, хтось затулив вуха. Краплі залітали у вікно, падали на папери, на обличчя, на окорок Куропася. Бублик квапливо кинувся до вікна і застиг. Небо — чорне, хвилі — чорні, тополі хиляться до землі, а маяк тремтить. Тим часом агрійці розбіглись по домівках та щільно закрили двері та вікна. Містом бушував вітер, що кидав гілля дерев у всі сторони. Тузики й Кубики тривожно гавкали, а коти безслідно зникли. Море пінилось, наче кава на вогні.
— Закрийте вікно! — закричали позаду.
Бублик з усього тіла навалився на ставні, борючись із вітром. Нарешті стало тихіше. Почувся гучний ковть у горлі когось за столом, і всі мовчки глянули на мера. Куропась не зізнався.
Та не встигли отямитись від бурі, як земля затремтіла під ногами. Стіни здригались, меблі підстрибували по кабінету, книги сипались із полиць, посуд гучно бився на кухні. Усі члени наради попадали під стіл і міцно обійнялись. Здавалося, що агрійські боги розгнівались по-справжньому і помилування вже не буде. Скільки минуло часу — важко сказати. Здавалося, що вічність. Та нарешті будинок видихнув після сильних конвульсій, і настала тиша. Ані звуку в усьому містечку — наче всі разом, з Тузиками й Кубиками, затамували подих.
Першим піднявся на ноги Куропась. Як мер міста, він узяв усі емоції під контроль і прочинив двері. А там — повалені дерева, корінням догори; покошені стріхи; люди повільно виходили з хатин, тримаючи котів на руках. Дощу вже не було. Навпаки — з’явився перший промінчик, що блимнув яскраво просто в око Григорію Марковичу. Хмари розходилися, і блакитне агрійське небо знову заповнили чайки.
— З хмаркою наче проблему вирішили, — пробурмотів він. Потім повернувся до кабінету та наказав:
— Сьогодні до кінця дня на моєму столі має бути доповідь щодо ситуації в Агрії: порушення, обрушення, заворушення. Швидко!
Усі розбіглися. А мер втомлено впав у крісло, відкусив шматок окорока, хоч апетиту не мав, потім ще один і вже закуняв. Та не встиг заснути, як у двері загупали.
На порозі стояла вся міська делегація — захекані, тремтячі, витирали піт із чола.
— Пане мер! — заверещала Галина.
— Григорію Марковичу! — захрипів Хропач.
— Лихо, біда! — вигукнув лікар.
— Та що сталося?! — зблід Куропась.
— Ми відкололись від материка під час землетрусу і зараз місто пливе серед моря, — спокійно сказав поштар Федір.
Куропась, людина відповідальна, одразу побіг оглядати місто. Не міг він повірити, що таке можливе. На набережній — море. Поставив галочку: наче тут і було — добре. За лиманами — море. Поставив ще одну: теж наче тут було. Та тільки він дійшов до початку вулиці Яблуневська, де бовтався перекошений напис: «Агрія — це зразкове містечко, де не відбуваються злочини і ніхто не хворіє» — одразу зомлів. Не було більше стежки. Не було більше сухого степу. Лиш море — безкрайнє й величне.

III

Цієї ночі Куропась спав погано. Усю ніч крутився та прокидався, витираючи холодний піт із чола. Йому снилась нова Агрія, що неквапом дрейфує Азовським морем. Що він не просто мер містечка, а мер цілого острова, а може і материка. Що тепер він, Григорій Маркович, відповідальний за нову історію, культуру та розвиток Нового Світу.
Прокинувся, як завжди, рано, із першими променями, сплигнув своїми маленькими ніжками з ліжка і пішов умиватись. Та, проходячи повз дзеркало, заспаний Куропась зупинився. Він оглянув себе, як ніби бачить уперше: білосніжну сорочку до п’ят, нічний ковпак у блакитну смужку. Після чого підправив рясні вуса та прихлопнув живіт. Він зрозумів, що не тільки Агрія стала новою, але і він сам. «Але що тепер?» — думав Куропась. З цією думкою він забрав газету у Федора, сів у крісло та відкрив першу сторінку. На першій сторінці великими літерами було написано: «Що тепер?» Те саме, що він і подумав мить тому. Як так він заздалегідь дізнався, що буде у заголовку ранішньої газети? Ще більше мер задумався за поїданням масного окорока, що ніколи не закінчувався.
Поблукавши у думках певний час, Куропась вирішив пройтись містом і ще раз усе оглянути. Та здавалось, що нічого не змінилося. Галина сапала город, Федір носив пошту, Хропач заповнював бланки, а лікар засів у лабораторії. Діти бігали набережною, рибалки кидали вудочки. «Усе те саме, але… ніби ні», — думав Куропась, примружуючи очі. Та раптом хтось різко озвався до мера.
— Доброго раночку, пане мер! Ви сьогодні у спідньому гуляєте?
— Доброго, — спантеличено відповів мер й тільки зараз зрозумів, що він вийшов з дому у нічній сорочці та ковпаку.
— Доброго ранку, Григорій Маркович! У вас новий стиль? — ще почулося.
— Новий… — пробурмотів Куропась. Він задумався на хвилину і зрозумів, що усе це не збіг. Нова Агрія, Новий мер, Новий стиль. Це було наче осяяння, на яке, здавалось, він чекав усе своє життя. Через пів години у кабінеті мера уже сиділи усі уповноважені члени міської ради. Мер, усе ще у спідньому, роздав присутнім аркуші паперу з планом засідання, де було написано: «Нова Агрія?»
Як завжди, першим подав голос Хропач.
— Пане мер, пропоную ретельно дослідити нову берегову лінію, напрямок вітру, ширину та довготу нашого розташування, щоб з’ясувати, куди ми пливемо.
— Так-так, — додав лікар. — І зробити досліди: води, піску, мушель, водоростей, акацій, верби, обліпихи, тамариску…
— Зачекайте, — різко обірвав мер. — Це все добре з обліпихою, але у нас зараз є питання важливіші. Ми з вами зараз увійшли у нову еру, є свідками історичних подій. Тому… — Мер зробив театральну паузу, як часто любив. — Тому я вважаю, що треба почати з Агрії. Кх. Зі слова Агрія, маю на увазі. Тому… пропоную перейменувати Агрію у Куропасію, — з неймовірною гордістю промовив мер. — Куропасія — новий світ, де ніколи не відбуваються злочини та ніхто не хворіє.
Усі переглянулися.
— А може, повернути справжню назву міста Бе…? — почав Федір, та його швидко перебив Бублик.
— Бездоганно! Бездоганно, пане мер! Куропасія — це правильне рішення!
Тим часом позаду мера, прямо над його головою, заблимала лампочка, на хвилину осяяла його рідку зачіску та з тріском перегоріла. Усі переглянулися та додали у план рядок: «Перевірити напругу електрики у місті» — одразу після «Перейменувати місто Агрія у Куропасія».
Вже цього вечора мер Куропась підписав офіційний документ про перейменування, а зранку отримав свіжий примірник «Куропасійського вісника». Та не було спокійно Григорію Марковичу на душі. Вночі знову снились дивні сни. Цього разу він стояв на вершині маяка у нічній сорочці і світився, освітлюючи шлях усім загубленим кораблям замість маяка. «Що б це означало?» — повторював Куропась. Та не розгубився Григорій Маркович. Через пів години зібрав міську нараду та була умова — усі мають бути у спідньому. Агрійський люд простий. Наказали — зробили. І от заходить до кабінету Федір поштар у сімейних трусах та майці, напевно єдиній. За ним Галина у пишній сорочці із квітковим малюнком. За нею — Валерій Іванович у коротеньких шортах та майці, прикриваючись паперами. Потім Хропач у своїй поліційній формі, пояснюючи, що він завжди на варті порядку, тому і спить у ній. Тимофій Бублик не прийшов, як пояснив телефоном: «Я люблю свободу у русі під час сну, тому сплю без одягу».
Куропась урочисто почав нараду.
— Ось так, панове. У сні мені було відкрито: істина приходить лише до тих, хто не прикриває себе зайвим. Віднині у Куропасії проголошується Закон про чистоту намірів — засідати можна лише у спідньому. Чи є новини по обліписі?
— Обліпиха росте, все добре, взяли зразки. Поки очевидних перебоїв у роботі обліпихи і інших дерев не виявлено, — прозвітував лікар Бондаренко.
— Берегову лінію оглянуто, заміри зроблені, вітер перевірено. Треба почекати ще пару днів і порівняти свіжі заміри. Поки аномалій не виявлено, — додав Хропач.
— Пошту розніс, усе добре, — пробубнів Федір-поштар.
— Григорій Марковичу, — озвалася Галина, — пропоную прогулятись містом і поговорити із містянами. Хвилюються люди, хочуть бачити мера.
— Чудова ідея! — вигукнув Куропась. — Це те, що нам зараз і потрібно — поговорити з народом! Хутко! Прямо зараз!
Тамара Балабуха вийшла з їдальні, забачивши процесію, й завмерла. Вона примружила очі від сонця та втупилась на нового месію, що плив вулицею з послідовниками. Пишний, увесь у білому, з ковпаком на голові. Він посміхався та вітався з куропасійцями. Вони цілували йому руки та торкались подолу його плаття. Мер заспокоював містян, що все добре та під контролем. Щасливий, після прогулянки, повернувся додому пізно ввечері й солодко заснув. Та радість його тривала недовго. Вже зранку він відкрив свіжий примірник газети, де було написано: «Куропасія йде на дно!»

IV

Куропась ледь не вдавився окороком. Він підстрибнув на кріслі, після чого вибіг на вулицю. А там… набережна під водою. Люди відрами вичерпують назад у море, та води не меншає. Мер схопився за голову. Через пів години нарада у спідньому розпочалася. Тимофій Бублик знову не прийшов, але він вже отримав стратегічно важливе завдання — через камінчик зв’язатися «з живими чи мертвими» та посилати повідомлення: «SOS КУРОПАСІЯ ТОНЕ».
— Що нам відомо? — почав мер.
— Вода стрімко підіймається, — озвався Хропач.
— Ми стрімко опускаємось, — наголосив лікар Бондаренко.
— Ми тонемо, — пробурмотав Федір-поштар.
— Ми ще не тонемо, бо ми зараз у кабінеті сидимо. Але так… скоро потонемо, — зазначила Галина.
Настала тиша. Ідей не було. Що робити — невідомо.
Та раптом Федір звернувся до Куропася.
— Пане мер, що вам сьогодні снилось?
— Що? — переляканий мер ледь ворушив губами.
— Ну, ваші сни, пророцтва, як там було…
— Мої сни? Як на зло, сьогодні чудово спав. Та щось було, наче і не пам’ятаю.
— Пане мер, згадуйте!
— Так!
— Це важливо! — забулькотіли усі.
— Пам’ятаю наче метелика, гарного, пишного, з кольоровими крильцями. Я за ним біжу, біжу… біжу, біжу…
— І?
— Куди? Куди ви біжите?
— Не заважайте згадувати! — нагримав Куропась. — Так от, біжу, біжу і бачу лимани. Потім біжу по лиману за ним. Біжу, біжу. Стоп! Лимани! Це воно!
— А що на лиманах? — запитав Хропач.
— Чи не натякаєте ви на стару відьму, що живе на лиманах? — майже пошепки запитала Галина.
— Саме так! — крикнув Куропась. — А хіба у нас є вибір? Їй вже років сто чи більше! Вона найстаріша жителька містечка. Точно має знати, що це. Хоч би була жива.
Не гаючи часу, Григорій Маркович вирушив на лимани. Вода вже була на вулицях та дворах, повільно затікала у хати. Люди з Тузиками і Кубиками посідали у рибацькі човни, у кого були. А в кого — ні… молились, бо не було порятунку. Тим часом човгаючи та спотикаючись об рибу, мер у сорочці з мокрим брудним подолом підійшов до лиманів. Вони завжди смерділи протухлими яйцями, але зараз цей запах дійшов апогею, наче хтось помер і дуже давно. Куропась ще частіше став повторювати: «Хоч би була жива».
Стара, маленька, відлюдна хатина серед грязі. Та не простої, а лікувальної. «Може, тому місцеві і не хворіють», — подумав Куропась. «Не дивно, що відьма уподобала це місце. Тут сила та міць Агрії, тобто Куропасії», — все думав мер.
Та щойно Куропась наблизився до хатини, як двері самі прочинилися, випускаючи клуб пари з трав. Переступив поріг, повільно ступаючи, та бачить стару, що варить щось у котлі. Суха, тонка, ледь рухається, але жива.
— Гришко, ти? — стара повернулась обличчям до мера, напружила очі, потім підійшла ближче та почала водити руками по голові, обличчю та плечам мера. Після чого ствердно повторила: — Ти! Чого так довго? Зачекалась я тебе. У той самий момент повз мера пролетів пишний кольоровий метелик.
Куропась ще не встиг і рота відкрити, як відьма вже заметушилась серед своїх речей. Вона навпомацки гортала паперові сувої, сліпа та впевнена, бо щоб бачити, їй не були потрібні очі. Потім радісно зойкнула та вручила Григорію Марковичу старенький, пожовклий лист паперу. Потім пояснила, що цей папірець вона отримала від своєї бабусі, а та — від своєї, а та — ще від своєї. І що «цей день» настав.
Куропась тремтячими руками розгорнув папірець та повільно прочитав:

Хто не пам’ятає роду, буде йти під воду.
Хто не пам’ятає назви міста, буде завжди плисти!

Ошелешений Куропась надиво швидко зрозумів. Він побіг до свого кабінету та оголосив, що треба повернути попередню назву міста, і тоді все буде добре. Негайно він підписав документ про повернення назви «Агрія» місту. Потім вибіг на вулицю і, стоячи по коліно у воді, розкинув руки й закричав: «Ми знову Агрія!» Тим часом хтось веслував на човнах, хтось заліз на стріху будинку. Усім було страшно. Але тихенько усі підхопили, наче молитву: «Ми Агрія!», «Ми Агрія!». Мер бігав та викрикував, та вода не стихала. Вона вже підійшла до вікон.
— Не працює! Чому не працює? — кричав мер і пробирався через воду, що вже діставала грудей. Уперше у житті він заплакав. Після чого заліз на човен, у який його запросила Тамара Балабуха з чоловіком.
— Як так? У пророцтві чітко сказано — згадати та повернути назву міста.
— Може, це має бути інша назва? — обережно запитала Тамара.
— Інша? Але яка?
— Бе… беріть свій пророчий аркуш і пливіть до Галини Вирвикаші. Вона точно знає, — трохи нервово відказала Тамара і вказала пальцем на бідну жінку, що з усіма своїми курями та козами сиділа на даху будинку.
Куропась поплив до Галини. Та жінка наче у трансі шепотіла:
— Бе… берегти треба було, берегти. О матінко рідна, що ж нам робити тепер!
Куропась ухопився за човен, де сидів Тимофій Бублик. На запитання мера: «Яка інша назва міста?», він лиш сказав:
— Бе… берега не видно, тільки море.
На щастя поряд пропливав ще один човен, завалений догори газетами та листами. Федір неспішно веслував.
— Пане мер, може… це Бердянськ! — усміхаючись, мовив поштар.
Усі затамували подих та переглянулись.
— БЕРДЯНСЬК?… ЧИ БЕРДЯНСК? — перепитав мер.
— Я людина неграмотна, як там правильно треба? — відповів Федір. — Розказувала мені бабця, що раніше ми були Бердянс-к. Отак і було.
— Це важливо! Мені треба записати назву міста правильно.
Куропась дістав ручку й документ із кишені тремтячими руками. Вода вже мочила ноги людей, що сиділи на дахах.
Обережно вималював букву «Б». Потім «Е», потім «Р».
— Бердянс…
Усі затамували подих.
— Пане мер, вирішуйте! Вже немає часу! — почулося звідусіль.
Після чого мер у гарячці чиркнув швидко ручкою і почав озиратися. Вода стихла. Чи здалося. Та раптом люди закричали:
— Вода опускається!
— Дивіться! Вода відходить від стріхи!
Куропась видихнув, піднявся у човні та мовив:
— Ми Бердняськ!
Усі підхопили:
— Ми Бердянськ!
— Ми згадали! Ми Бердянськ!
І ти згадай, читач, що є таке місто, що ледь не потонуло, але досі дрейфує у безкрайніх просторах.