Мовчання – згода…

Крізь сон почали діймати думки. Павучими лапками вони ковзали під черепом, спускалися по спині й шаруділи десь у животі.
Ні. Болю не було. Це в’язливе недосконале відчуття переслідувало його роками, він був упевнений – це не біль. Хоча так багато часу спливло…
Тоді… Якийсь дурень сказав: «до останнього живого…» Слова стали вищими. Війна тривала мало не до останнього жителя нашої планети. Хоча… Може, і до останнього…
Він, як і більшість інших, хотів безсмертя, вічності, здоров’я і нескінченної кількості спроб жити правильно. Мати можливість виправити помилки минулого. Це відчуття, коли ти знаєш більше, ніж інші, можеш маніпулювати, можеш зробити все… Воно розбещує, псує, спокушає, дає тобі всемогутність…
Колись ця всемогутність мало не вбила його творіння. Його дітище. Те, з чим він став одним цілим. Те, з чим він розділив вічність. Його місто…
Та й, говорячи направду, дітище було не його, а друга. Так, саме того закадичного друга, що, як відомо, ще той йолоп. Ну хіба можна довіряти свою таємницю комусь настільки заздрісному, як він. Хіба можна допустити до своїх винаходів чоловіка, якого ти врятував у канаві.
Ні, правда в цій історії була, але лише одна – без Сінка він, Ерлам, не вижив би, а от без Ерлама – Сінка жив би легко і вільно, без горя і турбот. Ну і з ним, з Сінкою, так само без турбот жило б ще половину населення планети…
Але час розставив усе на свої місця. Тепер його, Сінки, немає, а от Ерлам став Богом.
Місто прокидалося.
Він відчував це нетерпіння, що котилося хвилями по стінах, гуділо відлунням у димарях, стукотіло уже заіржавілими та зношеними електромережами.
Хоча, якщо розібратися, то й електрики у них не було – лише енергія. Світло, яким користувалися жителі, дарувало місто, блага, якими так пишаються верхні яруси – дарувало місто, форми, якими послуговуються середні яруси – дарувало місто… А от чим живуть нижні яруси, один чорт знає. На самих початках він ще розбирався, а потім зрозумів просту істину – імпульс усе виправить головне знайти каталізатор. А то ця зараза щоразу в іншому місті народжується.
Одного разу він вирізав увесь нижній і середні яруси, аж поки не знайшов цю гидоту в своєму секретаріаті. Вона за пультом сиділа. Та й вмерла від нещасного випадку. З того часу у вежі не було нікого живого. Лише він, тиша і вічність.
Хвиля нестерпного болю прокотилася тілом. Прострелила потилицю, спустилася хребтом і зачаїлася десь у животі. Ерлам знав – це лише початок.
Місто старіє. Зношує свої сервери, тепломережі; стіни руйнуються, покриваються малими та великими тріщинами, вони, мов провалля, являють собою ту непримиренну темряву, якою живиться місто.
Ще одна хвиля болю. Більша і сильніша, вона вигинає тіло дугою, проникає в легені про те скручується десь всередині й зникає.
Ерлам лежить, він не поспішає вставати, знає – буде ще. З кожним днем все сильніше і сильніше.
Це місто карає його.
Що ж пора на полювання…
Ліора прокинулася з криком:
– Не час!
Ривком підвелася, бездумно вглядаючись у нічну пітьму. Поміж лопаток прокотилося щось холодне, голодне й липке. Це відчуття дедалі частіше будило її. Воно огортало, сповивало волю, накручувало нерви так, що здавалося вони ось-ось порвуться.
Стопи німіли, а в роті пересихало. Серце бухало десь у горлянці, заглушаючи своїм гучним «гуп-гуп» усі розумні думки. Повітря було колюче й дерло в грудях.
Але час не стояв. Поволі серце вирівнювало свій ритм, а в голові прояснювалося.
Ліора сіла на ліжку, обняла коліна, затихла. У голові ще не майнула жодна думка. Вона знала: має пройти час, поки світ думок і мрій повернеться до неї.
Думки бувають різні, але в останній місяць до неї, все частіше, приходить Арден і тепле почуття вагомості.
Вони разом сміялися, і тоді здавалось, що в тілі немає жодної клітини – лише світло. Та в такі моменти місто згущувало свої тіні. Ніхто не знав – лише вона…
У стінах почав наростати гул. Він ставав дедалі ворожішим, непримиренним. Дрібні розряди статичної електрики затріскотіли по стелі та стінах, зробили коло по кімнаті та, не знайшовши жертви, помчали на вулицю.
Там, десь віддалік, було чути кроки. Повільні, кволі, нерішучі. Так, наче дитина, що нещодавно стала на ноги, чеберяє вулицею одна. То нескінченно високий та незграбний майстер нічних освітлень. У цього парубка наче й немає роботи, і вона є водночас. Він ходить прилеглими до Вежі Оголошень вулицями та провіряє, чи не пора ремонтувати ліхтарі, замазувати тріщинки, а може, вже час кликати Ліору, щоб маскувати вади міста.
Гул промчав дорожнім покриттям, освітлюючи ще нічну темінь нереально красивим видовищем живої енергії, й напав на хлопця. Юнак навіть пискнути не встиг. Лише переляк на освітленому енергією обличчі говорив про те, що він зрозумів – на нього летить смерть.
Мить. Усе вщухло. По місту потекло задоволення. Воно розтікалося бруківкою, переходило на стіни, бігло водогоном та електромережами.
А там, на вулиці, лежало вже холодне тіло. І тільки тінь парубка стоятиме на місці кілька днів, як пам’ять, як беззвучний крик: «Я тут!» – і зникне.
У тіні двох водогінних труб стояли дві закляклі постаті. Одна, мов величезна дуга, а інша – тендітна, непомітна, тонка та прозора.
– Діду, там смерть.
– Мовчи, – гримнув дід. – Ти не розумієш, місто живе.
– Але, діду, – промови хлопець, – там правда смерть. Я бачив.
– Я знаю. Місто все чує, знає. Воно бачить, тому ти маєш мовчати.
– Про що мовчати? – запитав здивований хлопець.
– Ох, горе ж ти моє. Просто мовчати.
– Але, діду…
– Хлопче, ти не розумієш … – і дід потягнув малого в підземні, нижні яруси.
Пройшовши добру половину шляху додому, Дід Вір озирнувся навсібіч – нічого, окрім нічної пітьми, не побачив. Усі розбрелися по своїх справах.
Хтось ремонтує обладнання вежі, хтось налагоджує мости на середніх ярусах, хтось у нижніх, у промисловій зоні, виробляє енергію, якої щодня потрібно все більше… Та й саме місто тут, у підземних ярусах, мало коли слухало. Стільки часу втекло… Йому ми, мурахи, тут не потрібні.
– Розумієш, малий, місто… Воно не народилося. Його створили такі ж люди, як і ми. Їх було двоє. Один – світлий, сміливий та безтурботний. Все вірив у життя, прагнув створити нам дім. Інший – наш, усім відомий, Ерлам. Звидливий, похмурий з крючковатим носом.
– Діду, всі знають, що місто створив Ерлам – оповісник.
– Він його не створював. Місто створив Сінка, та не до кінця. Ерлам його вбив ще до остаточного кінця експерименту. За що місто його і покарало. Тому місто не росте, лише старіє. От і потребує відродження.
– Як його відродити?
– Хлопче, хлопче… Слухай мене уважно, — прошепотів він. — Я з верхніх ярусів знаю, як це працює. Був інспектором ще тоді, коли середні яруси удавали, що контролюють нижні.
Хлопчик завмер.
— Ензимів багато, — продовжив Дід Вір. — Більше, ніж тобі здається. Не всі вони спрацьовують. Декого місто з’їдає одразу. Декого — тримає про запас. А декого… — він на мить замовк, — …боїться.
— Як її?
У щілині між закріпленими механізмами було видко дорогу. Ще сповнену незрозумілими довгими тінями, що причаїлися в низинах та хапалися за ноги перехожих. Звучні, поспішні кроки, що луною розліталися навсібіч, швидше нагадували втечу. Але лише нагадували. Вони хилитались, затинались, мов той п’яничка, що поспішає додому після доброї гулянки, широким шляхом від стіни до стіни.
Бігла, не розбираючи дороги, дівчина. Світле волосся морською хвилею розвивалося за спиною, очі, що не бачили дороги, здавалися темними провалами, а ноги вперто несли вперед.
— Так. Запам’ятай, хлопче, коли мовчиш — живеш.
Біль та страх згасали хвилами та осідали на стінах міста. Вона чула його. Місто чатувало, воно харчувалось, розкошувало. Цей хижак зачаївся у тріщинах будинків та насторожено чекав завершення.
Пролунав сигнал. Навіть не оглядаючись, в повній тиші, Ліора знала — площа повна. Переповнена. Усі прийшли заздалегідь, не тому, що боялись, а тому, що так потрібно, так заведено. Очікувати – значить жити. Так було, є і буде.
Німота було важкою. Вона липла, мучила, терзала. Кінчики пальців німіли, щось стискало груди, пекло в потилиці, наче за тобою хижак спостерігає, а ти — його харч.
Елрам вийшов на край платформи, ніби завжди там стояв. Лиш стихло відлуння кроків — мовив:
— Ви знаєте.
І цього вистачило.
Він ніколи не підвищував голос, для чого? Ерлама чули не вухами — звичкою.
— Ви знаєте, як працює місто, — продовжив Елрам. — І я не бачу сенсу знову вдавати, ніби це відкриття.
Ці слова запустили хвилю хилитання голів у натовпі. Мов кола на воді, хвиля переходила від одного до іншого. Майже непомітна, не як згоду — як підтвердження.
— Ревельга живе, — сказав він, — бо споживає. Так само, як ви живете, бо споживаєте їжу, повітря, тепло. Різниця лише в тому, що місто споживає вас.
Натовпом не прокотилося жодного звуку, жодної емоції, і тільки осторонь було чутно один, одніський «хмик». Не було ані здивування, ані страху, всі знали. Усі, окрім Креха погоджувалися.
— Людське життя — це енергія, — сказав Елрам так само спокійно, як говорять про тиск у трубах. — Нерівна, нестабільна, але надзвичайно ефективна. Особливо тоді, коли ви намагаєтесь жити краще, — він повів рукою, показуючи на місто. — Усі вдосконалення мають ціну. Час від часу місто зношується, як будь-яка жива система. І тоді потрібні жертви, але не всі — лише ті, чия воля достатньо сильна, щоб запустити відновлення. Каталізатори. Ензими. Ви чули цей термін? Знаєте, що він означає?
Ерлам оглянув площу. Все правильно – понурі обличчя, байдужі очі, ані відчаю, ані життя. Просто тиша. Люди відводили погляд, але не йшли геть.
— Я не прошу вас радіти, — сказав Елрам. — Я не прошу любити це. Я прошу лише не прикидатися, що це несподіванка.
Він замовк, пауза було не театрально, це був час, щоб натовп міг примиритися.
— Альтернатива, — продовжив він, — вам відома. За стінами є лише смерть. Тут — є життя, навіть якщо воно не всім не подобається, навіть якщо воно коштує дорого. Ви можете ненавидіти місто, але ви тут залишаєтеся, і це — ваш вибір.
Ніхто не відповів. Відповідь була очевидною.
— Я не приховую правду, — завершив Елрам. — Ніколи її не приховував, лише допомагаю вам жити з нею. Що ж, на сьогодні достатньо поганих новин. Життя продовжується. Наш прекрасний світлий парубок Арден одружується.
Ерлам зробив театральну паузу. У Ліори на серці розтеклося тепло. Обличчя втратило різкість, стало спокійнішим, молодшим.
У ту ж мить під ногами затремтіла бруківка. Місто пручалося цьому почуттю, воно його не любило, бо страх та ненависть давали більше енергії.
На щастя, Ліора стояла обличчям до стіни, саме тому Ерлам не помітив її реакції. Зате некрасива гримаска Нантрі, визнаної першої красуні міста, у вічі впала. У ту ж мить світло почало оминати Ардена. Ерлам задоволено зрозумів —ось воно. Перша спроба прожити вічно в цьому потоці.
У натовпі подекуди пролунало ще декілька полегшених зітхань.
— От і мої жертви, — прошепотів Ерлам.
Він поволі почав спускатися з верхніх ярусів Вежі Оголошень. Натовп розтікався перед ним, наче живе море перед божеством — це почуття абсолютної влади п’янило. Усі знали одну річ: скоро, ось-ось, хтось загине прямо тут, посеред площі.
Ліора скрутилася в клубочок під стіною й гойдалася з боку в бік. Вона відчувала ненажерливу нетерплячку міста. Воно знало — його нагодують. Дівчина сильніше стисла повіки і, мовби, сама зменшилася, прагнучи стати непомітною, мало не втиснулася в стіну.
Мить… Зойк… Гаряча кров на бруківці… І крик розбитого серця, що хотіло полинути туди, за нею…
Ліора не витримала напруги й відкрила очі. Крові не було. Перед нею сидів Крех. Кремезний, весь перекошений, і не гарний. Він колись мешкав у верхніх ярусах. Одні говорять — сталася трагедія, інші — нещасний випадок, треті взагалі мовчать, бо Крех — хороший, сильний налагоджувач світлових механізмів. Навіть кращий за Ардена.
— Уже не красиво.
Ліора зрозуміла Креха одразу. Багато хто відвів погляд від трагедії. Вони перевели увагу на фреску, створену Ліорою. Некрасиво, бо її мистецтво маскує вбивство.
Як ноги Ліори принесли її на нижні яруси, не знає ніхто. Спустошена, вона ледь брела через промислові тунелі, не розбираючи дороги. Брела туди, де тихо.
На узбіччі лежала старезна жінка і розмовляла сама з собою. Таких оминали, таких боялись, бо місто викидало їх геть.
— Я скоро прийду, — говорила вона. — Ще недовго лишилося, і ми зможемо літати вулицями міста разом…
Договорити жінка не змогла, місто викинуло її за свої межі. Туди, за бар’єри.
Ліора часто бачила таких, бо її вікна виходили саме на площу проклятих. Раніше Ліора ніколи не пов’язувала скелети під вікном своєї квартири з чиїмось життями — лише дивувалася, що вони загинули в таких дивних позах. Тепер же вона розуміє — місто вбило їх, просто їло.
Ліора минула нижні яруси та вийшла через щілину в багатометровій огорожі. З часом усе руйнується і цей мур — теж.
Ліора вже давно замаскувала свій будинок у диких нетрях. Він був прекрасний — її дім. Тут вона творила, тут її творчість лягала на стіни фресками болю та відчаю, і залишалась згодом лише пустка.
Але не сьогодні.
Сьогодні вона довго дивилась на білу стіну свого будинку — спустошена, зморена боротьбою та нескінченним болем. Ліора зрозуміла – Ерлам шукає її.
Дівчина відчула в собі ту енергію, що так потрібна місту. На стіні з’явилася статична енергія, але вона, Ліора, була за містом. Поза межами досягнення, воно не могло дотягнутися, не могло їсти.
Ліора відчала полегшення — так правильно і час потік у протилежний бік.
Ерлам відчув перемотку часу одразу. Ще до того як місто дало сигнал — невдоволений, понурий, навіть зляканий. Тут і зараз коїлоя щось не таке, щось, чого не могло бути. Час біг назад, але не так, як раніше. Так, енергія була, місто молоділо, його тіло сповнювалося молодістю, але щось було не так.
А тим часом у тунелях нижніх ярусів на цій енергії хлопчик створив живу матерію, що розвивалась, ластилась та милувалась до нього.
– Ти молодець Сінка, знайшов вихід навіть в смерті, – сказав Дід Вір.
Та відповіді вже не було. На Старого Діда Віра дивилися злі дорослі очі чоловіка, що страшно контрастували з малим худорлявим обличчям дитини… Дивились і мовчали.