Королева

Кажуть, що найнебезпечніші таємниці – це ті, які знають усі,
ті, що лежать під ногами, як забута зірка,
і лише чекають, поки хтось знову наступить на світло.

У долині, де ранки пахнуть попелом нічних снів,
стояло місто, обведене трьома колами мовчання.
Кожен тут знав, що над ними ходить Невидима Королева –
не в образі жінки, не в образі тіні,
а в образі правди, яку ніхто не хоче бачити.

Вона жила у сотах повітря, у втомлених зіницях,
у шелесті трав, що завжди нахилялись праворуч,
коли вона проходила повз.
То був секрет Полішинеля:
усі знали, що королеву давно неможливо скинути,
бо скинути можна лише те, що має тіло,
а правда не має тіла –
вона має лише вагу.

Містяни робили вигляд, що правлять самі,
підписували накази, ховали податки,
урочисто зустрічали світанки так,
ніби саме вони їх вигадали.
Але кожного вечора
та ж сама незримість торкалася їхніх скронь
і нагадувала:
ви не вільні, ви просто звикли.

І лише один хлопець на ім’я Ладимир
не розумів цієї гри дорослого самобману.
Він шукав королеву між тінями,
ганявся за подихами,
слухав, як каміння повторює її ім’я,
навіть якщо люди клялися, що каміння мовчить.

Та одного дня він побачив її –
не у сяйві, не в магії,
а в тихому дзеркалі колодязя.
І зрозумів те, що знали всі,
але не визнавав ніхто:

Королева – це страх,
страх дивитися прямо на світло,
коли звик жити в напівтемряві.
Страх краще за будь-яку владу.
Страх обирають самі.

Ладимир не вбив її,
бо не можна вбити те, що народжують серця.
Він просто назвав її вголос.
І того було досить.

Бо жодна тінь не витримує імені.
Жодна правда не витримує мовчання.

І коли місто дізналося, що секрет давно відомий,
стіни здригнулися, кола мовчання розсипались,
а королева зітхнула –
вперше і востаннє.

Так закінчилась найгучніша таємниця,
про яку знали всі,
але не говорив ніхто.Кажуть, що найнебезпечніші таємниці -це ті, які знають усі,
ті, що лежать під ногами, як забута зірка,
і лише чекають, поки хтось знову наступить на світло.

У долині, де ранки пахнуть попелом нічних снів,
стояло місто, обведене трьома колами мовчання.
Кожен тут знав, що над ними ходить Невидима Королева –
не в образі жінки, не в образі тіні,
а в образі правди, яку ніхто не хоче бачити.

Вона жила у сотах повітря, у втомлених зіницях,
у шелесті трав, що завжди нахилялись праворуч,
коли вона проходила повз.
То був секрет Полішинеля:
усі знали, що королеву давно неможливо скинути,
бо скинути можна лише те, що має тіло,
а правда не має тіла –
вона має лише вагу.

Містяни робили вигляд, що правлять самі,
підписували накази, ховали податки,
урочисто зустрічали світанки так,
ніби саме вони їх вигадали.
Але кожного вечора
та ж сама незримість торкалася їхніх скронь
і нагадувала:
ви не вільні, ви просто звикли.

І лише один хлопець на ім’я Ладимир
не розумів цієї гри дорослого самобману.
Він шукав королеву між тінями,
ганявся за подихами,
слухав, як каміння повторює її ім’я,
навіть якщо люди клялися, що каміння мовчить.

Та одного дня він побачив її –
не у сяйві, не в магії,
а в тихому дзеркалі колодязя.
І зрозумів те, що знали всі,
але не визнавав ніхто:

Королева -це страх,
страх дивитися прямо на світло,
коли звик жити в напівтемряві.
Страх краще за будь-яку владу.
Страх обирають самі.

Ладимир не вбив її,
бо не можна вбити те, що народжують серця.
Він просто назвав її вголос.
І того було досить.

Бо жодна тінь не витримує імені.
Жодна правда не витримує мовчання.

І коли місто дізналося, що секрет давно відомий,
стіни здригнулися, кола мовчання розсипались,
а королева зітхнула –
вперше і востаннє.

Так закінчилась найгучніша таємниця,
про яку знали всі,
але не говорив ніхто.