Спудей та Лучинецька Упириця

Року Божого 1641-го була просто неймовірно тепла, як для Поділля, осінь. Тонкі павутинки літали в повітрі, заплутуючись за пожовкле листя на деревах. Перелітні птахи співали прощальні пісні, але, здається, не поспішали у невідомі краї, насолоджуючись рідними гніздами та луками. Селяни працювали мовби з останніх сил, намагаючись скористатися теплою погодою, аби зібрати чим побільше врожаю.
Велика купецька валка із десятка возів повільно заїжджала в невеличке подільське містечко Лучинець трактом зі сторони Немирова. Важкі вози скрипіли та прогиналися від товарів, а втомлені коні повільно тягнули їх. Місцеві звернули увагу на те, що, крім семи купців, які куняли на возах, разом із валкою в містечко заїхало п’ятеро чоловіків, від яких на всі сторони кричало, що вони із Запоріжжя. Засмаглі, обвітрені обличчя ціпко дивились на навколишні землі та людей. Мускулисті руки, подекуди в шрамах, самі мовби тяглись до карабел та пістолів, яких вони й не думали приховувати.
Валка тим часом йшла до південної частини містечка, в якій розміщувався заїзд шинкаря Ліфшиця.
— От ми й приїхали, пане козаче, — до чоловіка років двадцяти, зі старим шрамом на лівій щоці та чорними, як ніч, очима, звернувся купець, одягнений у добротний жупан.
Козак обдивився старий заїзд із якого пахнуло димком, юшкою та дешевим пійлом – зітхнув мовби щось пригадував. Тоді перевів погляд на ряд акуратних білих хат під солом’яною стріхою, які мовби ховались у яру, за заїздом, які зливались із довколишнім краєвидом, і кивнув купцю.
Той слабо посміхнувся: — Може, й далі поїдете із нами на Богит?
— Пане Іване, ми би із радістю, але маємо справи, — козак зіскочив із коня та махнув рукою своїм товаришам, які чекали в сідлах. — Яремо, до шинкаря, домовся про нічліг. Брате Перебийніс, можеш піти на ринок, послухати, що люди говорять.
Обернувся, й підійшов до двох козаків, які мовчки стояли біля коней, мовби чекаючи своєї черги. Один із них — кремезний невисокий чолов’яга років сорока з побитим віспою обличчям — весело підморгнув ватагу. Інший — смаглявий молодик, з обличчям херувима та блиском в очах, як у конокрада, що побачив табун коней, — оглядав місцевих дівчат, особливо молоденьку чорняву єврейку, яка саме йшла до корчми.
Старший непомітно наступив сусіду на чобіт. Той стиха лайнувся, але встиг підморгнути дівчині яка тягнула ночви, і та зашарілась.
— Напевно, ми підемо до місцевого пана, — молодий козак обережно кивнув на дерев’яний замок, який підпирав осіннє небо, грізно дивлячись на навколишні землі своїми чотирма вежами. Здалека було видно, як на стінах маленькими чорними цятками походжала сторожа, видивляючись у степ. — Пане Чорнявцю, Погуляю…
— Та я тут розвідаю, — відмахнувся херувим і мало не облизнувся, за що отримав черговий стусан від Чорнявця.
Старий козак похмуро подивився на молодика, а тоді кивнув ватажку:
— Брате Спудею, ти чого мене питаєш? — він посміхнувся щербатими зубами. — Більше впевненості! Рада тебе поставила ватагом нашого невеличкого загону, – тоді обернувся до херувима, – Погуляю, тебе колись точно обріжуть, але по саму голову! Кожен раз одне й те саме. Мало вам було від Глухова до Запоріжжя тікати? — він важко зітхнув. — Ех… кому я те кажу. Хоча… обережно розпитай. Інколи і з того сенс є.
З цими словами Чорнявець попрямував до замку. Спудей погрозив Погуляю кулаком, той йому тільки показав дулю і, задоволено підкрутивши вус, попрямував вслід за чорнявою красунею. А молодий ватажок, зітхнувши, побіг наздоганяти Чорнявця, що вже піднімався до замку.
Вони мовчки йшли вулицями містечка. Невеликі хатки були чисті та доглянуті, огорожі, та прибудови до худоби виглядали наче із картини. Козаки мочки перезирнулись мовби порівнюючи це із тим, що бачили по дорозі, та довколишніх краях. Дорога тим часом йшла до фортеці перед якою була невелика площа, та глибокий рів із водою.
— Хто такі? По якій справі? — козакам дорогу перепинили кілька гайдуків, одягнених у сірі магєрки, такі ж сірі жупани з червоними вилогами на рукавах, вузькі сукняні штани та чорні чоботи з трохи загнутими носками і підковами. На поясах вартових висіли шаблі, а за їхніми спинами проглядалась ніша в стіні, у якій стояло кілька бердишів та вогнепалів.
— До пана Лучинецького, — спокійно промовив Спудей, діставши з-за пазухи згорнутого в трубочку листа із кількома печатками. — Запорожці по справі від старости Барського Станіслава Конєцпольського.
Вартові перемовились між собою і мовчки кивнули, аби ті заходили всередину. Козаки поволі пройшли у внутрішній двір замку, де тренувалося та відпочивало з десяток гайдуків, які з цікавістю дивились на прибульців. Це були типові панські гайдуки — вусаті, ситі й ліниві від довгого спокою, що було дивним, як для прикордонного Поділля.
Характерник окинув поглядом вояків і ще більше здивувався такій безпечності. Один із них, спершись на важкий бердиш, дрімав, насунувши повстяну магєрку на очі, ховаючись від осіннього сонця. Інший ліниво колупав носком жовтого чобота землю і пускав кільця диму з короткої люльки, байдуже спостерігаючи за прибулими. Їхні шаблі теліпалися збоку скоріше як прикраса, аніж загроза.
— Так і живемо, ходімо, — до козаків підбіг високий кучерявий чоловік у простому сукняному жупані без прикрас. — Мене звати Андрій, я місцевий керуючий. Ходіть, пан Єжи вже вас чекає.
Чоловік швидко попрямував до головної будівлі замку, що була збудована з колод, але мала кам’яний фундамент. Спудей і Чорнявець пішли за ним.
—Не люблю я замків… — тихо зітхнув Спудей, звертаючись до Чорнявця.
—Все наше життя навколо них крутиться , — буркнув старий козак. — Не відволікайся.
Вони увійшли у простору світлицю. Приміщення було обставлене не бідно, але й не дорого, зі смаком, без надмірної показної розкоші. За важким дубовим столом сидів сам господар.
Пан Єжи Лучинецький був одягнутий у вишневий жупан із тонкої тканини, щедро обшитий золотими ґудзиками. Поверх нього був накинутий світло-сірий кунтуш із вільно відкинутими на спину розрізаними рукавами. Його стан підпер широкий, дорогоцінний пояс із ледь помітним візерунком. Обличчя власника замку могло похвалитись акуратно підстриженими вусами, і здавалось дещо гладким. Він усміхався, але в його очах була легка втома. Карабела висіла поруч на стільці, а не на поясі.
— Вітаю, панове запорожці. Я Єжи Лучинецький. Проходьте. Андрію, розпорядись, аби гостям видали чогось освіжаючого, — пан уважно оглянув посланців, а тоді здивовано підняв брову: — Чим завдячую такій несподіваній, але шанованій увазі від самого великого гетьмана?
— Уклін вам, — промовив Спудей і повільно додав: — Пан Конєцпольський відправив нас по одному… хм… делікатному питанню. Аби я нічого не наплутав у його словах, прошу взяти листа.
Єжи жестом показав козакам сідати, тоді взяв листа й, уважно дивлячись на печатки, розкрив його. Десь вдалині щось гупнуло, але пан навіть не звернув уваги, перечитуючи текст. Дочитавши, він відставив послання на стіл, зітхнув і замислено подивився на козаків. Тоді повільно почав.
— Хм, справа дійсно делікатна, — він посмикав себе за вус. Запорожці переглянулися. — Кажете, ви в курсі, що у листі?
Ті мовчки кивнули. Єжи зітхнув.
— Пан Олександр та його пахолки тут бувають, полюють, гульбанять… — Непомітно з’явилася молода служниця і поставила перед козаками та паном тарілі з м’ясом і рибою, а також три кухлі. Ті вдячно їй кивнули та відпили напій. Спудей поїжився — узвар був холодний, наче щойно з річки витягли. — Але, щоб аж так… аби щось одного зі його пахолків покусало… Іще й кричало, що наступного разу відірве, кхм, усе, чим той думає, якщо селянок кривдитиме?
Лучинецький приклався до кухля, зробив кілька невеликих ковтків. Тоді взяв листа і продовжив читати, час від часу кидаючи погляди на козаків. — Кажете, при дворі старости кажуть, що це міг бути упир?
Ті знову мовчки кивнули. Єжи зітхнув.
— А пани козаки справді магістри науки характерницької? — у його голосі пролунала незвично, як на таку спокійну людину, владна інтонація. Спудей відчув, що хоче скочити і стояти перед старшиною, але себе стримав. Чорнявець же байдуже потягнувся до кухля й відпив.
— Пане Єжи, — якомога спокійніше почав молодий козак, — сподіваюсь, ви зараз нас не попросите піти ловити кулі у дворі вашого замку? Інколи сила полягає в тому, аби не застосовувати її на виду.
Магнат розсміявся, та так, що аж сльози виступили на очах. Лівою рукою витер їх і підморгнув Спудею.
— Впізнаю в твоїх словах Івана Яцькевича. Як там твій учитель, усе бігає упирів ловить та з водяниками в кості грає?
І швидко додав, дивлячись на закліпавшого очима Спудея:
— Що, не розповідав твій учитель, як програв водянику в Бакоті свою люльку та пістоля змолоду? — відпив із кухля. — Хлопче, це ж Поділля, ми тут усі один одного знаємо.
Козаки тільки зітхнули. Шляхтич підійшов до стелажа в кутку кімнати, та порився там. Дістав якийсь шмат пергаменту. Розстелив на столі, притиснувши кінці великої мапи кухлями.
— Проти волі старости я не піду, — Єжи посміхнувся, дещо сумно. — Та й чого б мені йому перечити. Хоч, й в нас тут все під контролем, але всяке може статись. Може свіжим поглядом побачите, те, що ми могли опустити. От вам мапа довколишніх земель.
Пан витягнув з шухляди добре вироблений пергамент і розгорнув його на столі.
— Тут вказано, де яку містичну істоту бачили, два хутори перевертнів… Ну, в цілому, дивіться самі.
Козаки присунулися до мапи. Чорнявець присвиснув. Навпроти кожного села чи хутора були помітки, коли священник святив землю, і примітки, якщо були якісь іновірці. Посередині густого лісу за кілька кілометрів від Лучинця, у бік Шаргорода, розміщувалося селище язичників, які вірили в старих богів — Старий Ліс. І ще за кілька миль вище — село, де жили нащадки полонених татар — Каришків.
Пан посміхнувся, його усмішка була холодна й виважена.
— Я б радив починати пошуки в татар та язичників, — він обперся на стіл, тоді постукав довгим пальцем по тракту в бік Бара. — Ось на цій дорозі вічно хтось чудить. Заодно й нам добру справу зробите, будуть бачити, що хтось іще патрулює. Як яка поміч треба буде — звертайтесь. І бажано про мапу сильно не розповідайте. Всякі люди є.
Козаки кивнули та в задумі вирушили до трактиру.
***
Сім днів потому. Трактир у Лучинці.
Погуляй, який щойно приїхав із хутора перевертнів, залпом випив кухоль пива й закусив смаженим карасем. Молодий козак був увесь у дорожній пилюці. На вічно веселому обличчі була втома, і очі вже не шукали веселих молодиць. Джура Ярема, який прийшов із ним, присів, кривлячись від довгої дороги в сідлі, та потягнувся до узвару, який Ривка, донька Ліфшиця, спритно поставила на стіл перед козаками. Дівчина мовби ненароком торкнулася його руки пишним подолом, від чого хлопець зашарівся, а вона тільки кліпнула чорними очима й побігла до сусіднього столу.
— Чого ти вчиш малого? — буркнув Чорнявець і почухав голову, на якій уже відросла добра чуприна.
Погуляй недбало відмахнувся від старшого козака і вдав, що насолоджується наступним карасем. Спудей, який чекав, поки всі поїдять, перебирав у руках якусь вервечку. Збоку могло здатися, що це символ Христа, але якби хтось придивився, то побачив би там язичницькі знаки. Амулет, який йому подарувала молода відаюча з Богита, Вірляна, рік тому, вже кілька разів допомагав йому порозумітися з язичниками, яких було немало в цих землях. Та на цей раз…
Козак поринув у спогади, прокручуючи події, які стались три дні тому у Старому Лісі. Він відчував, що чогось не помічає чи щось губить.
Осіннє сонце палило нещадно. Спудей, Перебийніс і Чорнявець відправилися в язичницьке село у глибині лісу, що було відзначене на мапі Пана Єжи. Дорогою Спудей відчував, що земля мовби стає іншою. Він провів очима — все те ж Поділля, але здавалося, що он у полі бігає Польовик, відганяючи гризунів від зерна, а в річці за ними пильно стежить якщо не Водяник, то якісь діви-русалки. Вітер у старих буках та дубах співав так, мовби намагався не виходити за межі лісу.
Тракт до села був добре видним. Дорогою користувалися, і то користувалися чимало. За пів дня ходу козаки побачили Старий Ліс — село, що ніби сховалося від світу, де хати були прикрашені різьбленими оберегами, а в центрі майдану навпроти невеличкої будівлі яка нагадувала скит, але без хрестів, стояло коло ідолів. Кілька дітей, побачивши трьох вершників, кинулись у добротну кам’яну хатину, яка контрастувала з навколишніми дерев’яними.
Козаки проїхали повз кількох хмурих людей, які з-під лоба дивились на них, відірвавшись від роботи. У селі пахло димом від тліючого вугілля, а прямо перед ними проїхав віз із глеками в бік Лучинця.
Із ними вийшов говорити старий, зморшкуватий, але напрочуд міцний Волхв. Чоловік, чиї очі були кольору осіннього листя, довго мовчав, дивлячись на козаків. Тоді повільно промовив:
— І що відступникам Ярила потрібно в нашому селі?
Кілька міцних хлопців у нього за спиною, які хмуро зиркали на козаків, враз стали серйознішими. Чорнявець вишкірився, побачивши, що вдалині показалися ще кілька чоловіків.
— По дорученню пана Лучинецького перевіряємо село на наявність упириці, — Спудей намагався говорити рівно, але його голос трохи тремтів.
Волхв гмикнув. Спудей швидко взяв себе в руки та продовжив:
— Ви з інквізиторами його королівської милості так само говорите?
Натовп за Волхвом зло зашумів. Той тільки махнув рукою, зупиняючи їх.
— Грамота від пана є? На обшук, — старий скривився, коли Перебийніс розкрив сакви та дістав папір, який їм буквально перед від’їздом приніс слуга Лучинецького. Старий уважно перечитав її, довго вивчав печатку та підпис і, врешті, кинув: — Можете обшукувати. Нам приховувати нема чого. До дівчат руки не розпускати. Якщо якийсь виріб у майстернях сподобається — не тягніть, бо не врятує грамота. Краще запитайте.
Злі від такого “теплого прийому” козаки почали оглядати жінок та чоловіків які за командою старого почали збиратись в центрі села. Він витягнув метричну книгу, глузливо посміхнувся та почав зачитувати імена. Люди поволі підходили, кидаючи на перевіряючих недобрі погляди.
Перевірка була проста як двері — срібний хрест на руку. Якщо людина не кривилась, не сичала та не виривалась — не упир. Волхв десь вдалині тихо говорив зі своїми помічниками. Спудей почервонів від злості, краєм вуха почувши: “Відступники раз — відступники завжди, могли б хоч монету тягати, а не хреста”.
— Та нема тут нікого, — за годинку, коли сонце вже ладналось на вечір, Чорнявець потер втомлене обличчя і мало не сплюнув. — Брате Спудей, носом чую, всі тут живі. Немає тут цієї нечисті. Тільки кепкують із нас…
— Ну, знайшли когось? — старий Волхв був тут як тут.
— Нікого, пане, — зітхнув Спудей і вже хотів розвернутись, як старий випадково зачепився за його руку, на якій мов браслет була намотана вервиця. Очі Волхва спалахнули вогнем упізнавання.
Козак прослідкував за поглядом старого й торкнувся вервички:
— Подарунок від однієї відаючої із Богита…
Старий ляснув себе по лобі й пробурчав:
— Чим вона думала? — несхвально похитав він головою, тоді стиха додав, дивлячись прямо Спудею у вічі: — Я тобі цього не казав, але в Лучинці варто шукати. Придивіться там. Не знаю, чи на добро, чи на зло я тобі це кажу…
Козак подякував, але старий уже відвернувся, наче шкодував сказаного. Запорожці, поволі почали готувати коней до мандрівки далі. Ночувати в негостинному селі вони бажання не мали. Хоча й керуючий пана Єжи, й радив так зробити.
За кілька миль від тракту всі троє сіли порадитись. Вони вирішили, що одразу в містечко їхати не будуть, а ще “погуляють по тракту”, провідають два села та один хутір перевертнів. На інший хутрі поїхали Погуляй та Ярема. Спудей боявся, що вони втраплять в якусь пригоду знаючи вдачу Погуляя, але робити було нічого. Розірватись він не міг.
Перевірка яка зайняла два дні нічим не відрізнялась від того, що вони побачили в селі язичників. Люди в селах та хуторі, побачивши грамоту старости, не противились пошуку, але й не допомагали. Як сказав Перебийніс, таке враження, що їм було, що сказати, та всі робили вигляд, що нічого не знають.
Шостого дня пошуків, за сім миль у лісі біля Копайгорода вони потрапили в пригоду — на них напав блуд. Годину Погуляй та його товариші не могли вибратись із однієї полянки, аж поки молодий козак не здогадався кидати перед собою сіль. Щось зашипіло, зловісно засміялося і з тріском гілля втекло.
Злі та змучені козаки відправились назад у Лучинець.
Гримнув розбитий кухоль. Козак повернувся зі спогадів. За сусіднім столом компанія пахолків, які приїхали з купцем зі Львова, саме сміялася з молодого безвусого хлопця, що впустив посудину.
Перебийніс сумно зітхнув і стиха почав:
— Як ми були на ринку, я слухав трохи людей… — козак удав, що зацікавлено дивиться, як пахолки сперечаються з трактирником, який хапався за голову і вимагав компенсації за кухоль. — На нас косяться, замовкають. Знають, щось… Мовчать.
Чорнявець лише зневажливо пирхнув та відпив хріновухи. Як сказав старий козак, його боліла стара рана, що на погоду, і потрібне було знеболювальне. Ярема хотів було щось і собі додати, але тут Погуляй мовби ожив. Він подивився на себе, скривився. Чорнявець підморгнув Спудею. Той тільки зітхнув, знаючи, що буде далі.
— Так, брате Спудей, щось втомився я, і помитись не завадить із дороги, — очі козака світились голодним блиском. Він зітхнув. — Відпустиш мене до річки? Ех… зараз би в турецьку лазню…
Спудей тільки махнув рукою. Лазні Стамбула, у яких козаки побували того року, здавались спогадом з іншого життя. Поки молодий гуляка йшов до виходу, Чорнявець весело посміхнувся і язиком, який уже почав заплітатись, прошепотів:
— До річки він, а біля річки вдовичка…
Нестор зашипів на нього і, залишивши козаків у загальній залі, відправився до кімнатки на другому поверсі. Там він запалив лучину і при світлі, яке хоч трохи проганяло темряву, сів читати кілька сторінок із “Historia Rerum Anglicarum”.
Зітхнув. Йому було шкода книги, з якої він її вирвав, та іншого шляху не було. Монах із Праги не хотів продавати, а красти цілу книгу було б надто підозріло. Кілька годин молодий козак читав про упирів та згадував усе, що йому розповідали про кровопивців старі характерники.
Козак, і не помітив, як заснув. Серед ночі, щось легко шарпонуло вервичку, Спудей скочив до вікна із слюдою, й почав видивлятись в темряву містечка. Десь вдалині горів вогонь на вежі замку. Йому здалось, що в сторону замку полетів який великий птах, але за мить силует пропав із виду. Зітхнувши козак пішов спати далі.
Прокинувся він від якихось криків. Сонно закліпав очима і спустився вниз.
Побачив, як Погуляй, із подертим лицем та синцем під оком, свариться з якоюсь ошатною, дебелою молодицею, яка була одягнута лише у білу сорочку на босу ногу. На секунду козак закліпав: сорочка підкреслювала пишні форми жінки. А тоді кинувся розбороняти парочку, помітивши, що в руках у неї добрий праник, яким жінка замахувалася на козака.
Погуляй щось швидко говорив, але та, мов розлючена фурія, вся у сльозах, наступала на нього. Один замах — і Спудей ледь встиг відтягнути друга від удару, який би йому даром не минувся.
Почулося, як зводять курок. Жінка зойкнула. На середині сходів зловісно посміхаючись стояли Перебийніс та Чорнявець із пістолями, які були націлені на жінку.
— Відійди від нашого карасика, — Чорнявець скривився. — Безсовісна. Ранок, у людей голова болить.
Жінка взяла руки в боки, притуливши праник до тіла, і кинула злий погляд на Погуляя:
— Ти сказав, що будеш мовчати.
Той злякано сховався за Спудея і прошепотів ватажку на вухо:
— Несторе, в нас проблеми…
Молодий ватажок тільки схопився за лоба. Подивився на трактирника та Ривку, які злякано дивились на сцену, що відбувалась у їхньому трактирі, тоді на кількох пахолків, що мало зі сміху не падали, дивлячись на водевіль. Зло показав обом любасам йти нагору. Коротко кивнув:
— Обоє йдіть в мою кімнату. Там вирішимо.
Козак підійшов до трактирника, сумно хитаючи головою та стиха додав єврею, який уже почав було готуватися до гнівного потоку скарг:
— Нічого ж не рознесли, пане Ліфшицю, все добре.
У невеликій кімнаті, яку Спудей мав ділити з Погуляєм, враз стало тісно. Жінка присіла біля вікна й схлипувала, козак, який ще кілька хвилин тому тікав від неї, пробував заспокоїти. Нестор відчув, що закипає.
— Що за балаган ви влаштували? — Спудей кілька разів стиснув кулаки, аби заспокоїтись, а тоді підійшов до друга. — Що ти вже накоїв, Тимоше?
Погуляй переглянувся з жінкою, яка всім своїм виглядом показувала, що про щось просить, і хмуро показав на її шию. Чорнявець та Перебийніс, які підійшли, присвиснули. Нестор кілька разів витріщився.
На шиї жінки було кілька слідів від укусів.
— Єзус Марія, — перехрестився Ярема і позадкував.
— Та не бійся, вона людина, — хмуро кинув Чорнявець.
Спудей дістав пістоль із сакви за ліжком і навів на жінку. Та схлипнула. Погуляй став між ними. Швидко сказав:
— Несторе, ти що робиш? Акулина ні в чому не винна.
Жінка благально замахала руками, тоді схлипнула. Погуляй обійняв її, щось прошепотів на вухо. Вона захитала головою. Козак легенько поцілував її і знову щось прошепотів. Жінка заридала. Стиха сказала:
— Пані Марта, дружина нашого пана… — розридалась. — Але вона добра. Я сама давала кров як оплату, коли не було чим за послуги сплатити. Багато хто так робить.
— Чорт! — Чорнявець покосився на двері, тоді на ватажка, який хмуро кивнув, і додав: — На конюшню швидко!
Та не встигли вони й зробити кроку, як почулося гупання. Було чутно, як у трактир заходить важко озброєна охорона. Козаки звели пістолі, почувши, як риплять сходи.
За секунду до них піднявся Андрій, керуючий пана Лучинецького. Було видно, що чоловік дуже поспішав, коли одягався: пояс був криво, не всі ґудзики застебнуті, голова непокрита. Чоловік сумно зітхнув.
— Пан Єжи послав мене поговорити із вами, аби не сталось дурниць, — він розвів руками, показав на пістолі в руках козаків. — Вам це не знадобиться.
— Служити упирям… — Нестор похитав головою. — І ще людьми називаєтесь…
Керуючий подивився на нього як на дурня і зітхнув. Тоді розвів руками й повільно сказав:
— Попрошу вас до пана. Пані Марта хочуть із вами поговорити. Все не так просто…
— А коли буває просто? — зітхнув Спудей, тоді швидко додав, кинувши своїм: — Я піду сам. Нікого не підпускайте, пістолі наготові.
— Запевняю, це ні до чого, — почав був Андрій, але, побачивши лиця козаків, іще раз зітхнув. — Але це ваш вибір.
Чорнявець переглянувся зі Спудеєм, кивнув, що все зрозумів, і молодий козак вирушив із керуючим униз. Нестор оглянув кількох пахолків пана, які сиділи біля переляканого трактирника та його заплаканої доньки, і вийшов у внутрішній двір, де вже служка тримав його коня. Андрій скочив на свого, кілька пахолків оточили їх, і невелика групка попрямувала до замку.
Вони проскакали містечком, яке вже давно прокинулось, як вихор, і пройшли у внутрішній двір. Андрій кивнув. Пахолки відійшли, і він повів молодого козака до палат, у яких минулого разу Єжи показував їм мапу.
Пан уже їх чекав. Він коротко кивнув керуючому, задзвонив у дзвіночок, і двері, які були з протилежного боку кабінету, прочинились. Спудей побачив молоду жінку, яка зайшла.
Пані Марта здавалась вищою, ніж була насправді, бо тримала спину рівно, мовби на прийомі в якогось короля чи князя. Голова жінки бла – гордовито піднята. Тонкий прямий ніс, високе чоло, гострий підборіддя — видавали в ній шляхетність.
Козак сіпнувся побачивши її блідість…
Жінка була не просто блідою — ця блідість нагадувала тонкий мармур , який ніби нанесли на її обличчя, без жодних слідів рум’янця. Тонкі губи посміхались, трошки вигинаючись вперед, мовби приховували великі зуби. Очі – карі, з темними колами. Козак помітив у них дивне світло: наче там танцювало щось дике, яке от-от готово було вирватись на волю.
Одягнута пані була в синю сукню простого крою, із вишуканим пояском. Пані Марта тихо пройшла та стала біля свого пана. Посміхнулась. Заговорила. Спудей закліпав, почувши: тихий , голос.
— Вітаю, пане Несторе, — пані слабо посміхнулась і повернулася до пана. — Я говорила Єжи, що не втримаємо таємницю, але він думав, що якщо під страхом кари сказати аби усі мовчали, і пустивши вас до язичників чи перевертнів, віджене від нас підозри.
— І воно б вийшло, якби не одна… — почав був Лучинецький, та жінка м’яко його зупинила.
— Я вам зараз розповім свою історію, а вже вам вирішувати, що ви будете робити далі, — вона показала на крісло за столом та вино на ньому. — Наливайте. Історія буде довга. Не бійтесь отрути, ваша вервечка на руці, — пані Марта посміхнулась, — вкаже вам на небезпеку. Я вже перевіряла — вона працює.
Отож, слухайте. Моя історія почалась сорок років тому у Валахії…
Нестор сидів та слухав сповідь жінки, яка втекла від убивць Порти, що вирізали її клан, поневірялась, тікала від переслідувачів. Зітхнув. Болю в ній було не менше, аніж у будь-кого, хто тікав від страшного минулого.
— І от двадцять років тому, коли цей край відходив від війни із Портою… — Єжи ледь стримав гримасу болю і обхопив руками обличчя. — Жінку й однорічну доньку Єжи було вбито. Він сам шукав смерті, — Марта зітхнула і присунулась до чоловіка. — От так ми й зійшлись. Упириця-втікачка та пан, який мало не втратив усе. З тих пір — ми працюємо на благо Лучинця та навколишніх земель. Думаю, ви бачили, як у нас тут, — козак мовчки кивнув. — Я зрідка відганяю всяких бандитів.
Очі Марти зло блиснули.
— Звідки я могла знати, що ця наволоч, яка ґвалтувала селянку з почоту самого Конєцпольського…
Єжи хмуро додав:
— Ми, звичайно, могли б вас того… — очі козака зловісно блиснули, шляхтич тільки похитав головою. — Але це іще більше б наші проблеми погіршило. Кілька чуток — це одне, але зникнення кількох запорожців — ваші такого не пробачать.
Вони обоє переглянулись, і Марта повільно промовила:
— Ми пропонуємо вам угоду.
Поки Нестор здивовано дивився, пан Єжи додав, повільно проходжаючи кімнатою:
— Хоч як тримали все в секреті, чутки йдуть. І Конєцпольський, холєра його забери, — він важко змахнув кулаком, мовби хотів стукнути ним по столу, та зупинився. — Тому ми дамо вам упиря. Ви покажете його старості Барському, і всім буде добре.
— А вашим людям добре? — зрештою вичавив із себе молодий козак.
Обоє переглянулись. Марта повільно почала:
— Ми намагаємось, аби всім було добре. Кров люди, як правило, здають добровільно або за винагороду, — вона підійшла до вікна й глянула у внутрішній двір замку, де було чути, як тренувались пахолки. Долинав стукіт шабель, чувся крик на якогось Яцека, який невірно тримав зброю. — Думаю, вам розповіла та вдова, яку ваш друг втішав, як воно в нас, — козак кивнув.
Упириця тим часом продовжила:
— Ми пропонуємо вам два варіанти. У нас є купець-москвин, який пробував без дозволу Єжи, — тут пан спохмурнів, — продавати горілку. Не знаю, що він туди сипав, але кілька селян на хуторі Адамчаків померло від того. Отож, я його обертаю на упиря, ми випускаємо його в сусідніх землях Серебринців, ви ловите — от і голова. І всі будуть щасливі.
Нестор задумався. Важко потер обличчя. Угода з упирицею та її спільником. Єжи тим часом криво йому посміхнувся. Тільки зараз козак помітив, що весь цей час пан не відпускав із руки шаблю, яка була недбало причеплена до спинки стільця.
— Мені одразу треба сказати, чи можна подумати? — обережно сказав він.
Марта похитала головою, м’яко посміхнулась:
— Я не хочу тиснути на вас, але, по тому, що чула, вам доручено командувати. Я щиро співчуваю, що це ваша перша вилазка, де ви головний, і вам потрібно таке рішення приймати. Та прийміть його зараз. Хочете, ми можемо залишити вас на кілька хвилин…
Козак задумався. Зітхнув. Пригадав, як Лев Акомінта розповідав йому про Цезарів та як вони правили. Важко зітхнув.
Лучинецькі тим часом мовчали. Єжи хотів щось було сказати, але Марта заперечно похитала головою. Перед очима Спудея пронеслись інші краї, де він бував, і де панами були ревні християни чи мусульмани. По-різному було. Козак подумав, що б сказав його батько-священник за такий гріх, і чи буде йому перед Богом, в якого він вірив незважаючи ні на що, колись пробачення.
— Хто я такий, аби ламати простим людям життя? — Він взяв флягу вина, підніс, і відпив із горла. Здавалось, вип’є всю. Тоді знову протер обличчя, підніс очі до упириці та її чоловіка. — Добре. Нехай це буде на моїй совісті…
Одягнутий у багато розшитий камізол із дорогої тканини керуючий справами старости Барського подивився на козаків з-під своїх окулярів, мовби на нікчемних прохачів. Спудей, який перед відвідинами чиновника поголився та одягнув свіжий одяг, легко поклонився, тоді дістав з-за пазухи листа і подав його. Чоловік обережно взяв, мовби боявся забруднитись, розгорнув, прочитав. Тоді підняв очі на козаків:
— Ну, і?
Чорнявець, який стояв позаду ватажка, посміхнувся щербатими зубами, мов чарівник, витягнув із пояса велику торбу і поставив на столі. Стягнув донизу.
Керуючий мало не закричав. Спробував відскочити, побачивши кошлату бороду, ікла та спутане волосся.
— Заберіть цю гидоту, ви що, ненормальні?!
Двері зі стукотом прочинились, увірвалось кілька охоронців. Козаки напружились, але керуючий тільки махнув рукою, показав їм вийти. Пахолки поклонились, і двері зачинились.
— У нас є іще лист від пана Лучинецького… — почав був Спудей, але змовк, побачивши, як керуючий червоніє. Шляхтич скривився. Тоді показав рукою на голову в мішку:
— Прикопайте це, — підійшов до шафи в кутку, дістав звідти капшука і листа. — Ось винагорода від пана старости, а ось лист вашим на Запоріжжя, що ви все зробили. Я все підготував. Бувайте, панове.
Посміюючись, козаки вийшли в місто. Чорнявець потягнув носом:
— Ну, брате Спудею, а тепер час додому. Великий Луг чекає…