Казка про чорних коней

Кінь був зовсім не страшний. В нього були трохи задовгі вуха, настовбурчені вуса, плямкаті губи і великий, м’який ніс (той самий великий конячий ніс, якого невтримно хочеться торкнутися долонею, коли частуєш коника яблучком).

Але насправді то був не кінь – то був чорт. Не в поетичному значенні “Ой, та той кінь понісся як чорт!”, а в тому самому справжньому чарівному значенні. То був чорт, який обернувся на чорного жеребця.

І всі у селі це знали.

Звісно мешканці Перевернищева швидко помітили дивного огира, який приходив із лісу пастися на галявину разом із конями селян. А ходити до чарівного лісу і повертатися назад могла тільки незвичайна тварина. Тому подивитися на чудернацького коня покликали місцевих ясновидців: чаклуна-травника, віщунку-повитуху та верниява (хто-хто, а вернияви знають все про перевертнів, бо то їх фах!)

Отож, шановані ясновидці стояли, опершись на паркан, і ясним зором дивилися на коня на галявині. Кінь теж дивився на них бурштиновими очима, жував і ганяв хвостом ґедзів.

Глузує з нас, бісюган, – роздратовано проказава травник і від душі плюнув.

Так! Бач яке капосне й рогате – протягнула віщунка і теж гучно плюнула.

То не справжній кінь, – підсумував вернияв, – якась нечиста прийняла подобу цього чудового жеребчика. Якщо подивитися на нього за чарівної повні чи розвіяти ману закляттям, можна буде точно дізнатися – що воно таке. Та скоріш за все, це якийсь лісовий куць.

Мовивши так, вернияв теж плюнув. У відповідь кінь глузливо захропів і теж плюнув (хоча це було більше схоже на чхання).

З десяток мисливців із чарівними чуровими знаками рушили проганяти чорта. Він і втік до лісу. Але на наступний день повернувся і став пастися, ніби нічого й не сталося. Його знову погнали геть. Та трохи побігавши хащами нечистивець знову прийшов на галявину до села.

Так до самого літа намагалися селяни відвадити чортиська, а потім махнули на то рукою. Врешті капості він не чинив, хіба що яку дрібну шкоду. Маючи довгу шию, часом куць хапав зубами яблука та груші в садках. На спроби відігнати його він іржав, ніби сміявся, і легкими стрибками тікав на галявину. Якось віщунка вилаяла його та швахнула ганчіркою по носі. Бісюган схопив ту ганчірку зубами, та добре прожувавши, з’їв. Така ж доля чекала на тютюн травника, солом’яного бриля верниява та кілька віників, що були забуті господарями на подвір’ї.

Здавалось, нечистий кінь міг зжувати і проковтнути що-завгодно. Тільки старостиного батога він показово розжував на шматочки і виплюнув на двір сільського голови, даючи знати, що наглого батожіння він не потерпить.

Не давався той чорт також обуздати себе. Часом хтось з селян підходив до нього з вуздечкою, та огир кожен раз відстрибував убік, ніби граючись. Будь-яка мотузка дивним чином оминала чорну кінську шию і заплутувалася в руках власника. Всі спроби спритних мисливців застрибнути на спину жеребця закінчувалися однаково – горе-вершник котився по траві, під глумливі звуки, що лунали від чарівної тварини.

Кожен, хто підходив до куця (а це можна було зробити просто, маючи для нього смаколик) помічав чисті боки з блискучою чорною шерстю, розчісану гриву і хвіст. Іноді огирова грива була заплетена в коси. То цілком могло бути нечисте чаклунство, та мисливці, що сміливо мандрували чарівним лісом, бачили як лісовий нарід доглядає за жеребцем. Зазвичай то було вночі. Русалки обіймали його і розчісували сяючими гребінцями, чистили міцну спину і боки щітками. Після чого чорт дивися на себе у тихій воді ставка і задоволено форкав.

Ніхто не мав сумнівів, що у лісі кінь-бісюган веде таємне чарівне життя. Ватажок мисливців розповів, що однієї ночі він бачив, як цей чорний кінь мчав лісом із двома голими відьмами на спині. Тоді з під його копит вилітали іскри, а з ніздрів йшов дим. Мисливець і сам був створінням, якого оминали більшість лісових чудовиськ, а й навіть йому тоді його перевертнева душа впала до п’ят.

Загалом здавалось, що куць цілком задоволений своїм конячим буттям – ніхто не бачив його в іншій подобі. І продовжувалося б його безтурботне дике життя, якби ж то не лошата.

Посеред літа кобили селян понароджували чорних жеребчиків. Вагітність розвивалася навдивовижу стрімко і кожен раз на світ з’явилося по двоє лошат. Тож Перивернищевський табун гнідих коней поповнився дванадцятьма смолисто-ворними стрибунцями.

Як не приглядалися цього разу ясновидці до лошат, нічого нечистого в них вони не узріли. Однак, щодо походження малих, сумнівів у селян не було. Похмуро дивилися вони на чорного огира, який вчинивши таку капость, як ніби-то нічого не сталося, жував будяки на галявині. Спільним рішенням громади було оголошено лови на куця.

Жоден звичайний кінь не зміг би втекти від мисливців-перевертнів. Але бісюган був спритніший за будь-якого коня степових кочівників. Як помчали на нього Перевернищевські ловчі: хто в людській подобі, а хто – не в людській, – дримнув чорт у хащі – тільки вихор гіллям зашумів. Мисливці рушили навздогін. Добу ліс не знав спокою через велике полювання. На перший світанок на галявину повернулися молоді мисливці. На другий світанок старші мисливці втомлено пришкандибали. На третій світанок до села повернувся втомлений ватажок, добрів до хати, впав під тином і спав після цього ще три доби.

А куць? Повернувся до села, як ніби і не було ніякого полювання!

Та відтепер не було дня, щоб за чортом не ганялися мисливці чи не намагалися відвадити чарами чаклуни, яких запросили з інших сіл. Врешті, бісюганище надовго подався до лісу і не показувався на очі селянам тижнями. З полегшенням вознесли молитви святим кумирам мешканці Перевернищева, але віднині з кіньми на пасовищі завжди був пастух з оберегами напоготові.

Тим часом лошата швидко виросли у чорних гарних коней. Селяни порадилися і вирішили відвести їх до Мал’ясенева. Так і зробили.

Перед тим як відвести жеребців до торжища, ватажок зі старостою показали їх місцевим чарівникам. Ті старанно оглядали їх, зазирали в бурштинові очі, підіймали копита, прикладали до боків чарівні обереги і врешті сказали, що то звичайні коні. З тією новиною селяни продали куцеве поріддя за немалі гроші, з яких сплатили данину князеві Святославові, а на решту купили солі, олії, свічок, ліків та різного корисного приладдя. І все це потім розділили між мешканцями села. На тому і закінчилася пригода з конем-чортом.

Майже закінчилася…

Коли ліс прибрався в жовті осінні кольори, до Перевернищева прийшли неочікувані гості: зі двоє десятків озброєних вершників на чолі із князем Бориславом, що їхав верхи на чорному коні. Селяни швидко впізнали у цьому вороному, одного з бісюганових нащадків.

Спогорда дивився Борислав на селян, ніби який велет на дикунів з лісу. Слова його теж були сповнені презирства:

То що, лішаки-перевертні, затаїли таємниці від князя? В яких-таких хащах ви, вовкулачі мармизи, здибали таких чудових жеребців? Викладайте все як є, як не хочете пізнати біди!

Похмуро дивилися мисливці на князя і на його вершників у обладунках. Та тут вже вийшли перед Бориславом староста з ватажком, вклонилися йому до землі й у найшанобливіших словах почали казати, що нічого перед ясним князем не втаять – все розкажуть. Та й вже розказали все при дворі Мал’ясенівського князя, а що славний князь Борислав проявляє цікавість до малого села у лісі, навіть й подумати не могли…

Та не слухав їх Борислав. Побачив він коней на галявині, а серед них – чорного огира. Князь простягнув руку і вказав на нього.

Ось цей кінь! Швидко приведіть мені його сюди!

Селяни повернулися в бік галявини і побачили чорного коня. Варто завважити, що вони вже й думати про нього забули. Здивовано дивились вони, як капосна тварина з байдужісіньким видом жує жмут пожовклої трави.

Та то ж чортисько, – сказав травник.

Безмозкий лісовий телепень, – глузливо виголосив Борислав, – то що огир чорний, то ще не значить, що то чорт.

Та будьте ласкаві пане, – з пошаною звернувся до князя староста, – вся наша громада одностайна в суджені, що той кінь насправді бісюган, або як ми його ще називаємо куць. Себто нечисте створіння чарівної природи, якщо можно так сказати. Най це не буде в сумнів сміливості, вельмишановного князя, але від того куця треба триматися подалі.

Все що тобі треба, дубоголовий йолопе, так це слухатися моїх наказів, – роздратовано проревів Борислав, – але як ви тут такі недоладні, я все зроблю сам.

Князь зіскочив на землю, взяв уздечку, поводи і сідло, та й пішов на галявину до коней. Дивлячись Бориславові вслід, староста із жахом подумав: що робити, як князь покотиться по траві і оскаженіє від люті. Але сталося те, чого мешканці Перивернищева не очікували.

Князь одягнув на чорта збрую, спритно застрибнув на нього і поволі попростував до здивованих селян. На його обличчі була презирлива посмішка. Натомість Бориславів чаклун виглядав схвильованим.

Щось не так із цим конем. Будьте обережні, мій князю – просичав він.

Ти перейняв від цих довбнів їхні дурні лісові повір’я, Осе? Нумо всі швидко з цих хащів! В Б’яричі вже розберемося! Нумо! Гей!

Вершники рушили з села, здіймаючи хмару куряви. З острахом дивилися селяни, як попереду мчить вершник на чорному коні з полум’яними очима. А як стих шум від кінноти і дорога розвиднілася, кожен з присутніх старанно плюнув: чи то для обряду, чи то зі злості.

Кажуть, більше Борислава не бачили.

Звісно, більше подробиць цієї історії можна дізнатися при дворі князя Святослава у Мал’ясеневі. Загадкове зникнення двох його молодших братів, не могло залишитися без пошуків. Відомо, що Мстислав і Борислав вдвох мандрували тими самими чарівними лісами, де відбувалася історія про куця-жеребця. І от одного разу Борислав повернувся один з подорожі, розказавши всім, що брат загубився у лісі. Потім Мстислава так і не знайшли.

На ті криваві часи братовбивство було не рідкістю, та доказів, щоб звинуватити жорстокого Борислава бракувало. Та чи міг Мстислав добитися справедливості, уклавши угоду з лісовою нечистю? Певно тільки боги знають! Але й донині деякі мандрівники у шинках можуть розповісти, що от саме вони бачили, як серед нічного неба летів чорний кінь, із громовим гуркотом вибиваючи полум’я з під копит. Очі його палали. З пащі його клубочився дим. Ніс він на собі у пекло переляканого вершника, який щосили тримався за роги, щоб не впасти. Чи міг дійсно спіткати такий страшний кінець князя Борислава? Чи то страшна казка, яку поширюють його численні вороги?

В стайні у Мал’ясеневі я побачив гарного чорного коня без збруї. Стайничий сказав, що його давно ніхто не сідлав, бо, за повір’ям, то є той самий нащадок куця. І ще сказав, що я можу осідлати цього жеребця і проїхатися на ньому по місту, раз я так цікавлюся цією історією. Вочевидь, цьому стайничему було цікаво, чи не забракне мені сміливості сісти верхи на цього вороного?

Я відмовився. Та погодувати коника морквою, мені сміливості стало. І це було чудово.