Дракон, вагітність і пророцтво

— Великий білий дракон за останні два місяці зжер близько п’ятнадцяти баранів та чотири корови. Люди благають припинити це та вбити його, мій господарю.
Побачивши незадоволення свого пана, низький чолов’яга ще більше склонився, скидаючись на десятирічну дитину.
Вон Баргарн, намісник південних регіонів королівства, незадоволено звів очі до стелі.
— Ну, бараном меньше — бараном більше. — Відповів він.
— Люди виживають лише завдяки худобі. Зараз літо, і трохи легше, але що ж вони робитимуть без молока і м’яса взимку?
Намісник сидів за довгим дерев’яним столом. Посьорбуючи суп зі срібної тарілочки, він підкрутив свої чорні вуса й лише відмахнувся.
— Накажи їм стулити пельку. Дракона немає, їм привиділося. А хто буде багато базікати — того побити.
— Але ж дракон…
— Немає дракона. — Повторив місцевий володар. — Ти, тупий йолопе, думаєш, що це така проста справа? Ніхто в цій халупі, куди мене відправив чоловік моєї сестри — наш величний король, не в змозі вбити цілого дракона! Усі ці лицарі в блискучих обладунках скоріше стануть кормом для тварюки!
— Мій володарю… але… не хочу здатися вам грубим, та хіба ми не можемо звернутися до когось, хто… має можливість вбити дракона?
— Той хто має можливість вбити дракона, — і золота попросить, наче ненажерливий дракон! А зараз всі гроші йдуть до короля, бо той…
Але Баргарн вчасно схаменувся й обачливо озирнувся по сторонам.
— Йди, не псуй мені настрій, заради богів! — Намісник відкашлявся та продовжив їсти суп. Свинячі реберця апетитно виблискували на тлі жирної, жовтої юшки.
— Так, так, мій пане, я вже майже пішов. Але наостанок… чи можемо ми все ж таки спробувати звернутися по допомогу?
Вон Баргарн подивився на свого слугу довгим похмурим поглядом, наче той тільки-но добряче плюнув йому у страву.
— Богів заради, та йди собі роби, що хочеш, але я не дам жодного мідяка на того клятого дракона. Хай подохнуть!
Низький чолов’яга поклонився своєму господарю і залишив його в поганому гуморі. День тільки-но починався.

***
Дегар прокинувся і тяжко потягнувся, зробив великий вдих — пахло старими черевиками, потом і соломою. Розпізнавши запах, він розслабився — він був рідним і знайомим. Не розплющуючи очей, чоловік перевернувся на інший бік, але раптом почулися чужі кроки.

Дегар розплющив очі.

Його поодиноке перебування на сіновалі перервав низький чолов’яга неприємної зовнішності. Дераг міг поклястися що в ньому щось було від гоблінської породи: чи то великий стручковатий ніс, чи то довгі закручені вуха.
— Не найкраще місце для зустрічі, чесно кажучи… — Дегар почеса чоло.
Чолов’яга безпристрастно на нього дивився наче покупець на ринку.
— Ти Дегар Безсмертний?
— Так, це я. Невмирущий та невбиваємий.
— Я Асло, представник Вон Баргарна. Вставай і пішли зі мною, не хочу перебувати тут ні секундою більше.
— Тобі треба, ти й йди. — Запропонував чоловік. — Та не забудь засунути засув на дверях. Тут сильний протяг.
Чоловік повернувся на інший бік.
— Ти чув про дракона? — Почав представник намісника.
Дегар вмить напружився. Звісно, він чув про дракона, але тиждень тому цей дурнуватий пан Вон Баргарн заборонив базікати про магічну тварюку. По всьому місту були наклеєні зображення з написом: “Не говори про те, чого немає!”. Якби хоч половина жителів міста вміла читати, можливо, це б якось і діяло.
— Припустимо, чув.
— Буду з тобою чесним: тварюка тероризує жителів місцевих селищ. Люди бідкаються що пропадає їхня худоба. Моя сестра втратила вже двох баранів. Хоч володар і заборонив про це говорити, але це не вирішує проблему. Настане зима і всім стане погано від нестачі худоби.
— Мені яке діло до проблем Вон Барана? Він не мій володар.
Асло на це нічого не відповів. Дегар дійсно виглядав як не тутешній житель: мав темно-загорілу шкіру, довге темне волосся та густу бороду та брови. Напівгоблін припустив, що легендарний воїн був родом зі східних земель.
— Отож, володар Вон Баргарн просить, щоб ти вбив цю тварюку в ім’я королівства. Лише ти маєш достатньо сил та навичок на всьому півдні на це.
Дераг звів брови. Він так і не підвівся та не виказав пошани гостю. Натомість почухав груди через розстебнуту сорочку.
— Можу вбити тварюку в ім’я трьохсот золотих, при чому сто п’ятдесят з них — наперед.
— Ти не розумієш, — підвищив голос Асло, — дракон нищить майно королівства.
— З чим я його і вітаю!
Нарешті безсмертний вбивця зволів підвестися. Струсив із себе солому. Зростом він був на чотири голови вищий за Асло. Напівгоблін скривився.
— В казні немає таких грошей на дракона, але є велика проблема з худобою, якої Вон Баргарн поки що не бачить. Якщо ти принесеш користь господарю, він у майбутньому щедро розплатиться з тобою.
Дегар лише всміхнувся.
— Ну, він може бути щедрим вже сьогодні і розплатитися прямо зараз. Якщо ні, то дракон — це не моя проблема. А тепер, з вашого дозволу, мені треба відлити.
Дегар відійшов в дальній кут сіновалу. Асло ще раз глянув на нього та пішов собі геть.

***
—Ти все зрозуміла? — Вкотре перепитав Асло.
Вродлива дівчина кивнула головою.
— Я маю споїти та звабити чоловіка зі східних земель та змусити його поклястися вбити дракона. Це легше легкого, я не перший рік в професії. — Відповіла Ноктюрн.
Асло видихнув. Ноктюрн причесала свое довге чорняве волосся та перевірила, як лежать її груди в сукні.
— Не підведи.
— Так-так. А ви готуйте нашу зустріч з паном. І купіть мені сукню під стать його оздобленим залам!
— Обов’язково, люба!
Ноктюрн нічого не відповіла. Вона ще раз перевірила свій зовнішній вигляд, після чого протянула руку до Асло.
— Гроші на питво?
Асло дістав маленького мішечка так неохоче, наче віддавав свої кровні, дав Ноктюрн.
— Тут тридцять мідних. Щоб споїти того йолопа — вистачить з головою. І на кімнату в трактирі теж.
Ноктюрн підв’язала мішечок на пояс. Він був оздоблений багатою вишивкою ніби всередині були не мідні, а срібні монети.
— Ну я пішла.
Ноктюрн вдихнула носом тепле повітря літнього вечора і пішла до місцевого шинку. Її жертва вже мала бути там.
Ввечері шинок був повний людьми та створіннями всіх рас. Місцеві трубадури виступали на сцені з новою програмою. Декілька годин назад вони почали з героїчного епосу про зародження королівства, а тепер наспівували еротично-сатиричні рядки. В кутку за великим столом компанія гномів голосно промовляла тост за ковальське ремесло. Дівчата розносили питво та їдло, а два міцних чолов’яги кромселили одне одного.
Ноктюрн бувала тут не часто. Зазвичай клієнти самі до неї приходили. А тепер їй доводилося самій шукати свою жертву в цьому смердючому натовпі. Якийсь гном поклав свою руку їй на сідниці, і вона грізно відштовхнула його.
ЇЇ так сильно це розлютило що вона не помітила хлопчину років шістнадцяти, який сиротливо стояв біля дерев’яної колони. Він глянув на дівчину та вмить почервонів, але швидко перевів погляд на її прекрасний мішечок з грішми.

Очі його засяяли.

Дегар стояв біля стійки шинкаря. Він пив щось каламутне, підперши голову рукою. Ноктюрн не помітила в нього якоїсь зброї і розслабилась. Чоловік без зброї її найпростіша здобич. Дівчина дістала з мішечка чотири монети та підійшла.
— Пане це не у вас впали чотири монети? — Вона зобразила свій самий ніжний тон голосу та невинно кліпнула очима. — Я… я просто йшла повз і знайшла їх на підлозі.
Декар не півдів її очікувань анітрохи. Він подивився на неї наче голодний вовк на бідне ягнятко і на мить затримав погляд на її грудях.
— Певно то мої грішки, але залиште собі, пані. Ви така гарна, що для вас не шкода навіть золотого!
— Тоді не відмовте мені у приємній компанії. — Вона сіла біля чоловіка і підізвала шинкаря. — Два меда для мене і цього чоловіка!
За мить два кухля повнилися від солодкого терпкого напою з білою пінкою зверху. Ноктюрн взяла свій кухоль і кивнула на другий.
— Звітки така щедрість? — Запитав Дегар.
— Маю сьогодні гарний настрій, бо один пан дозволив забрати його гроші. — Дівчина побачила, як чоловік зомлів від її невимушеної посмішки. Вони промовили тост за перше знайомство та випили.
— Я раніше тебе тут не бачив, — мовив чоловік.
— Так, я не тутешня. Живу під містом в селищі, але сюди заходжу нечасто. Хіба коли є настрій….
Дегар не зводив з неї погляду.
— А сьогодні настрій є?
Ноктюрн розсміялася.
— Сьогодні настрій пити і веселитися. Шинкарю, а давай ще, будь ласка, вечір такий довгий!
Вона дістала ще грошей з мішечка і замовила питво. Дегар не заперечував.
Так, кухоль за кухлем він пив зі своєю новою подружкою. Купка трубадурів давно вже завершила свої еротичні рядки та поріділа. На сцені тепер залишилися два музиканти, один з яких наспівував щось схоже на виття вовків.
— …ти такий гарний, Дегаре, — мовила Ноктюрн після четвертого кухля. — Може…
Та не встигла вона продовжити свою думку, як відчула чужу руку на своїй талії. Їй було гидко, але діватись нікуди.
— Не можу встояти перед твоєю красою, — прошепотів чоловік.
Подумки Ноктюрн всміхнулася як лисиця, що полює на жирного зайця. Її здобич вже бовтається в пащі, залишилось тільки сильніше стиснути щелепи, щоб придушити бідне створіння.
— Шинкарю, — вона трохи відсторонилася від чоловіка, — зверху ще є вільні кімнати?
Той подивився на їхню парочку дуже дивним поглядом.
— Десять мідних, і остання по коридору кімната ваша. Але попереджаю: матрац дірявий, спати на ньому незручно.
— Обіцяю, що спати не будемо! — Прореготав Дегар.
Ноктюрн лише всміхнулася і дістала з мішечка десять мідних. Вона потягнула чоловіка за собою наверх по скрипучих східцях, але той похитав головою.
— Ти йди, а я за мить прийду. Мені треба відлити.
Ноктюрн не хотілося його впускати, але вона лише кивнула і пішла нагору. Дегар розчинився в натовпі першого поверху.
Дівчина трохи постояла на сходах, переводячи дух. Спиртне вдарило їй в голову, але не настільки, щоб забути про діло. Її все ще нудило від цього чоловіка, але вона зробила кілька заспокійливих видихів і піднялася на другий поверх.
Тут було темно, лампи і свічки не були запалені, тож дівчина витягнула руку, щоб краще орієнтуватися в просторі. Лише темні силуети дверей виднілися крізь пітьму.
Ноктюрн несподівано почула кроки. Вона озирнулася, щоб побачити темний силует в капюшоні, який наближався до неї.
“Швидко він. — Подумала дівчина, — Невже так сильно кортить?”
Чоловіча постать протянула руку трохи нижче її талії але Ноктюрн неохоче відштовхнула її.
— Почекай, почекай, ще трохи, і ми знайдемо свою кімнату! Не тут!
Дівчина взяла чоловіка за руку й потягла скоріше вперед по коридору. Відкрила двері невеликої кімнати. Тут було так само темно, як і в коридорі. Старий пилючний камін був не запалений. Ноктюрн підійшла до столика, де стояла одинока свічка. Дівчина спробувала її запалити.
Саме в той момент коли вона це зробила, рука чоловіка схопила мішечок на її поясі і з силою відірвала його та за секунду сяйво вогню освітило кімнату.
Ноктюрн побачила зовсім іншу людину перед собою, його юначе лице було наполовину приховано капюшоном і спиртне, яке вона до цього випила, змусило її злякатися.

Ноктюрн закричала та виронила свічку.

Свічка впала на краї її спідниці, та загорілася миттєво і Ноктюрн почала кричати та махати руками, намагаючись загасити полум’я. З її губ виривався страшний крик, вона шукала очима хоч щось що могло б їй допомогти. І коли вона побачила старий кувшин у кутку кімнати, потягнулася за ним, але перечепилася, впала, вдарившись головою об кам’яний край каміна.
Крик стих миттєво. Велика лужа крові почала розтікатися по скрипучій підлозі.
Юнак у капюшоні шоковано дивився на дівчину, не знаючи, що робити. Але враз схаменувся і підбіг до вікна. Розкрив ставні та вистрибнув, мов нічна примара, якої наче й не було. Ненажерливі язики вогню продовжували їсти тіло дівчини.

***
Тієї ночі сталося багато чого.
Дераг, який собаку з’їв на відносинах з жінками, просто кинув підозрілу дівчину та пішов пити в інше місце, не знаючи, що сталося.
Шинкар, який тушив пожежу на другому поверсі, клявся всіма богами, що знайде того покидька який це зробив.
Асло, якому доповіли про пожежу, через пару годин знайшов тіло Ноктюрн та лютував від гніву.
Але насправді переляканим був п’ятнадцятирічний хлопчина, який став свідком страшної смерті.

Він біг в нічній темряві міста. Усвідомлення не приходило до кінця, жах блокував його, але Миркуло біг, наче знав, що треба тікати з цього місця якомога далі. Криваві гроші в мішечку все ще були в його руці, і він закинув їх у свою сумку, навіть не перевіривши скільки там залишилося. Його серце нещадно калатало мов вартовий на сигнальній вежі.
Та хлопець спинився. Зробивши два видихи він побачив кілька возів. Сьогодні рано вранці купецький караван вирушить у шлях, тож не вагаючи ні секунди, Миркуло сховався під парусиною в одному з возів та просто чекав, щоб його відвезли з цього місця подалі.

***
— Ах ти, собачий сину!
Загін із десяти вартових Вон Баргарна та розлюченого Асло знайшли напівпритомного від алкоголю безсмертного біля місцевого парку. Той намагався набрати води з джерела, щоб прополоскати рота та вмитися, але міцний чоботь не дав цього зробити.
— Ей, хлопці полегше! — Вилаявся Дегар, — Ви мене зі своєю матір’ю переплутали чи що?
Пара міцних чоловіків в обладунках стягли Дегара за комір сорочки та грубо кинули до дерева. Чоловік вдарився спиною, але болю не показав.
— ТИ! — Асло виплюнув це слово, наче прокляття від семи богів континенту, — Ти вбив нещасну жінку і підпалив шинок! Безродний поганець, ти ще більша паскуда ніж я думав. Тягніть його в замок!
Так, ще не відійшовши від вчорашньої гульні, Дегар опинився в великій залі замку місцевого намісника. Голова боліла нещадно і шлунок поводився наче безпринципний зрадник: Дегар відчував як от от його знудить.
— Мій пане, — почав Асло, — цієї ночі сталася дуже погана ситуація. Одну із ваших служниці, яка вірою і правдою служила вам багато років, вчора було вбито цим дияволом!
Вон Баргарн підпер голову рукою і байдуже продовжував дивитися на Асло.
Напівгоблін продовжував:
— Цей чоловік її вбив!
— Брехня! — Перебив його Дегар, — Суцільна брехня! Вчора я всю ніч пив у парку. Я не знаю що сталося з тією дівкою після того, як я її покинув. Вона мені з самого початку здалася дивною, бо жінки не тринькають гроші на алкоголь і секс. Якщо щось і сталося, то почніть користуватися своєю головою і знайдіть справжнього вбивцю!
Асло затрясся.
— Ах ти паскудо! Шинкар дав свідчення як ви разом купили кімнату на другому поверсі. Ти останній з ким її бачили живою!
Намісник відчув головний біль. Він і досі не розумів чого телепень Асло пройшов до нього з цією ситуацією. Якщо когось з його служок і вбили, він міг просто відшмагати вбивцю на площі.
— Мій пане, — звернувся до нього напівгоблін, — цей чоловік є вбивцею і ніяк інакше. Це він вбив шляхетну дівчину Ноктюрн, і щоб приховати свій злочин, підпалив кімнату у шинку. — Асло відкашлявся. — За нашими законами він достоїн смерті від рук ката, але… Ми б могли закрити очі на його злочин за певних обставин… На його щастя, цей вбивця має деякі специфічні навички, які б мали бути нам в нагоді. Наприклад, він славиться своїм вмінням вбивати не тільки жінок, а й більш жорстоких тварюк…
В цю секунду до Дегара дійшло що його хитро підставили. Як то кажуть, не хочеш по доброму, буде тобі не по доброму.
— А-а-а…, — протягнув Ван Баргарн, який вмить усвідомив всю велич плану його слуги. Він аж вирівнявся на своєму стільці й високо підняв голову. — Так, так… За нашими законами ти й справді маєш бути страчений, але в мене сьогодні гарний настрій. Ти можеш надати мені одну послугу і я прощу твій гріх.
Дегар скривився так, наче з’їв якогось кислого фрукта. Так от що задумали ці падлюки. Підставили його, розвели як ягнятко.
— А що буде якщо послуга не надається?
— Тоді мені доведеться тебе покарати. Життя леді…
— Ноктюрн, — підказав Асло.
— Так, життя леді Ноктюрн було занадто дорогоцінним для мене.
Дегар мав великі сумніви що Ноктюрн була шляхетною леді.
— Ви, кляті біси, самі знаєте що я не вбивав її. Але гаразд, я зроблю це. Але не одразу, мені треба чотири дні, щоб все підготувати. Все ж таки дракона вбивати це не дівок зваблювати.
Так, Дегар Безсмертний сам того не бажаючи, пообіцяв вбити дракона.

***
Миркуло приїхав в столицю королівства на світанку. Хлопець озирався по сторонах і дивився великими очима на довгі вулички та покриті помаранчевою черепицею двоповерхові будиночки. Юнак пройшовся навкруги, його гострий слух зловив місцеві плітки:
— Тільки циц, а то вартовий почує…
— Ну, так це правда, король того, неповноцінний. Вже яка його дружина не змогла завагітніти. А наша королівка Лея, раз — і вагітна. Всі про це кажуть, що не його дитину вона носить.
— Ти тримав свічку?
— То всі про це шепочуться.
— Ти так впевнено кажеш наче сам брав участь, Бране. Сторожа тебе почує — пустить по річці. Зуб даю!
Миркуло пройшов далі та дійшов до ринкової площі. Малий хлопчина продавав свіжу газету, з боку пекарні долинав дивовижний аромат. Миркуло купив собі свіжого хліба і розсівся просто на узбіччі, спостерігаючи за перехожими. Несподівано на площі з’явилися два хлопці. Вони підходили до кожного зустрічного і пропонували вступити до їхнього ордену. Дійшла черга і до Миркуло.
— Орден Золотої Зірки шукає нових членів! Чи не бажаєте приєднатися до нас?
Миркуло ще не думав де житиме і на які гроші, тож ідея йому здалася як мінімум цікавою.
— А що там робити? — ліниво запитав він.
Двоє з ордену не очікували, що юнак зацікавиться і вмить почали розповідати, як у них здорово.
— Днями від віспи помер помічник магістра, зараз це місце вільне. Ти можеш прислужувати йому за їжу та дах.
Миркуло подумав, що це хороша ідея освоїтися в столиці та погодився. Так він одягнувся в сіру рясу і став членом Ордену.
Його повели в крипту Золотої Зірки і одразу представили магістру. Це був старий у сірій рясі з довгою білою бородою, мерзенним характером і неприємним запахом. Миркуло одразу пожалів, що погодився на цю авантюру, але подітися було вже нікуди — старші брати по ордену пообіцяли, що тут смачно годують, а на вечір можна отримати цілих два медові пряники.
Наступного дня магістр узяв Миркуло з собою у підвали крипти.
— Я йду спілкуватися з богами, щоб дізнатися про нове пророцтво, — урочисто повідомив він своїм учням. Юнаки схвально закивав головами, а як тільки магістр відвернувся, одразу почали переглядатися. Миркуло лише знизав плечима і мовчки спустився вниз за дідом, тримаючи в руці старий свічник.
Тут унизу була таємна бібліотека ордену. Сотні старих книг, ще більше сувоїв припадали пилом на дерев’яних полицях. Декілька великих кам’яних залів були завалені зіпсованими книгами і Миркуло від подиву роззявив рота.
— Тримай свічник рівно, ідіот, тут книги. — Пролунав неприємний голос магістра. Він пихкав щоразу, як робив крок. Однак магістр відразу ж вихопив у помічника свічник, запалив від нього свою свічку і сказав:
— Я молитимусь і спілкуватимусь з богами. Ти будь тут, якщо щось знадобиться – я покличу тебе. Сам не заходь. Можеш поки що тут прибрати.
Магістр усамітнився за дальніми дверима, залишивши Миркуло на самоті.
Хлопець не одразу приступив до прибирання. Він пройшовся по рядах книг, вивчаючи корінці. Щоправда, читав він не дуже добре та через деякий час приступив до завдання. Його свічки вже добряче прогоріли, як раптом з-за того боку дверей пролунав голос магістра.
— Гей, хлопче, принеси мені води!
Миркуло збігав нагору за глечиком із чистою водою. Повернувся і тихо постукав у двері.
— Майстер, чи можу я увійти? Я приніс воду.
— Заходь.
Миркуло обережно відчинив двері і зайшов у маленьку комірчину, завалену старими сувоями. Магістр сидів за абсолютно чистим столом, на якому стояла самотня свічка. Декілька чорнильних плям прикрашали стільницю.
— Боги сказали мені багато чого, — раптом почав магістр, — боги зі мною спілкуються.
Миркуло лише знизав плечима і залишив одного магістра в кімнаті.
Так минуло два дні.
На третій день магістр знову залишив помічника біля старих запилених стелажів. Миркуло було настільки нудно, що він ось-ось перетворився на кам’яну статую. Його голову займали лише думки про медові пряники. Кілька разів він згадував дівчину, яка випадково згоріла в таверні, але відразу забороняв собі про неї думати. Він так і не заглянув у той злощасний мішечок з грошима і просто закинув його під матрац у келії, де він спав.
Миркуло так сильно задумався, що не помітив, як свічки майже повністю згоріли.
— Майстере, я піднімуся на гору за новими свічками. — Голосно заявив він зачиненими дверям. Через ту сторону не було відповіді і юнак вирішив, що майстер зайнятий старанною молитвою і не може відповісти.
Миркуло повернувся так швидко, як тільки зміг. Він знатно захекався від підйому вгору і спуску вниз і його щоки стали червоно-рожевими. Він поміняв свічки і заявив, що повернувся. У відповідь лунала тиша.
Так минуло ще кілька годин. У Миркуло почав бурчати живіт з голоду.
“Зараз час вечері”, — подумав він. Хлопець постукав у двері.
— Майстер, ви не голодні?
Однак і тепер відповіді не було. Миркуло зачекав ще деякий час, а потім до нього прийшов жахливий здогад: “А що якщо майстер … помер?”
Юнак обережно постукав у двері, і коли відповіді знову не було, тихо увійшов.
— Майстре?
Однак у комірчині було тихо. Свічка давно вже згасла, та Миркуло прихопив свою. Він висвітлив приміщення і побачив майстра за столом. Той спав, опустивши сиву голову на стільницю. Його борода була увінчана великою чорнильною ляпкою, а чоло торкалося свіжонаписаного сувоя. Миркуло стало так цікаво, що він краєм ока зазирнув у нього. Навіть з його мізерними знаннями в читанні він зрозумів що йшлося про короля та його спадкоємця. Однак на краю столу лежав ще один старий пошарпаний сувій. Хлопець раптом усвідомив, що слова були схожі і подивився і в нього. Все що було написано у двох сувої було ідентично.
Страшна здогад раптом осяяла Миркуло. Магістр просто переписує старі сувої, видаючи їх за пророцтва богів! Старий дід балаболить і не червоніє!
Проковтнувши грудку в горлі Миркуло тихо вийшов із комірчини. Ця таємниця його так приголомшила, що він навіть забув про вечерю.
Вранці наступного дня магістр знайшов його прямо у їдальні. Миркуло загортав ложкою вівсяну кашу.
— Гей ти, після сніданку підемо до королеви. Нарешті я маю повне пророцтво для її дитини!
Магістр пішов, а Миркуло похмуро глянув на братів, що сиділи біля нього. Ті двозначно переглянулися між собою.
— Брати, — почав Миркуло. Він був не дуже впевнений, що варто піднімати цю тему і все ж наважився заговорити, — на рахунок магістра…
— Він дуже мудра людина! — Тут же перебив один із братів із загадковою усмішкою.
— Так-так, і ще практично святий. Кажуть, боги приймуть його до свого пантеону одразу після смерті. — Продовжив другий брат.
Однак Миркуло підозріло подивився на них. То з якою інтонацією вони при цьому говорили натякало на те, що на думці в них зовсім інше.
— Я був з ним у підвалах… мені здалося, що він, ну…не спілкується з богами, а просто, — юнак змовно понизив голос до шепоту, — переписує старі сувої!
— Та що ти кажеш! — Відповів перший брат. Він апетитно набрав у рота цілу ложку вівсянки. Здавалося, він зовсім не був здивований. Другий так само не відреагував як очікував Миркуло і його це вразило.
— Ну, ти молодець. Твій попередник здогадався лише за місяць. — Відповів другий брат.
— Здогадався?
— Так. Тільки ти про це мовчи. Усі про це знають, та всі мовчать. Сам король йому вірить, а якщо вірить король, то віримо і ми. Зрештою, хто платить за наші медові пряники?
Після сніданку Миркуло вирушив із магістром прямо до королівського палацу. Аудієнція королеви була в західному крилі, в залі для чаювання з чудовим видом на сад троянд. Миркуло, який побував у королівському вперше тільки й підбирав з підлоги щелепу від чудового виду багатств. Але найбільше враження на нього справила королева. Це була мініатюрна юна дівчина з попелясто-світлим волоссям і величезними блакитними очима. Вона була немов порцелянова лялька, а розкішна жовта сукня тільки підкреслювала її красу. Прекрасна сукня була пошита так, щоб не стискати великий живіт королеви — вона ось-ось повинна була розродитися!
— Моя королева! — Магістр велично вклонився і смикнув униз Миркуло, коли той забув про поклін, — я прийшов із новим пророцтвом! Боги милосердні до мене!
Юна королева кивнула.
— А це хто? — ліниво запитала вона.
— Це мій новий помічник. Не звертайте уваги, він ледар і ідіот.
Миркуло ніяк на це не відреагував, бо во всі очі вирячився на королеву. Магістр почав зачитувати своє пророцтво, але хлопець чув його тільки краєм вуха.
— Дитина ваша — хлопчик — буде темноволосим і сильним як його батько король і в майбутньому стане найкращим із правителів…
Раптом до зали увійшов блазень. То був високий чоловік у триколорному смішному костюмі. Його голову покривала копиця яскраво-рудого волосся, а на обличчі була загадкова посмішка.
Він поклав руки на втомлені плечі королеви та почав їх масажувати, наспівуючи веселим голосом:

Лея-лея — гарна наче фея.
Вона наша королівка,
та болить її голівка.
Ой, болять ці плеченята,
Треба блазня погукати.
І він зцілить Леїн біль, бо він сильний наче кінь!

Королева захихотіла наче мала дитина.
— Ой, твої руки такі міцні!
Магістр цього не бачив, бо не висовував свого носа з сувою, але Миркуло, який спостерігав з самого початку, чомусь зашарівся.
— … дитина ця стане справжнім символом королівства… — продовжував під ніс бубоніти дід.
— Ой, все, блазне, йди. Я потім тебе покличу. — Лея махнула маленькою тендітною ручкою. Блазень поклонився і пішов геть.
— Магістр, чи не могли ви зірвати мені букет тих прекрасних троянд за вікном? — Раптово перебила королева.
Магістр припинив зачитувати своє пророцтво і здивовано подивився на неї.
— Але ж слуги можуть…
— Мені буде приємно якщо це зробите саме ви.
Магістр якусь мить сумнівався, але з рештою пішов до скляних дверей. Лея з усмішкою дивилася на старого діда, який зриває троянди за вікном.
— Ти, принеси мені чай.
Миркуло підійшов до невеликого чайничка та налив у фарфорову чашечку ароматний напій. Підніс до королеви. Вона зробила ковток і блаженно прикрила очі. Та не встигла пройти й хвилина як юнак не витримав.
— Моя королева, є те що я хочу вам розповісти. Я у помічниках магістра всього кілька днів, але дізнався що всі пророцтва до нього приходять не через молитву до богів. Він переписує їх зі старих сувоїв!
Лея підняла тендітну брів. Вона поставила чашечку на маленький столик біля її крісла. Подивившись прямо в очі юнакові, вона змовницьки приклала пальця до губ. Миркуло зашарівся ще більше.
— Моя королево…
— Тихо, — прошепотіла вона. — Ти такий наївний. Не треба так сильно кричати, в мене починає боліти живіт. — Вона поклала руки на своє велике пузо, але вмить почала відколювати щось з комірця своєї сукні. — Але ти мені подобаєшся. Тримай це в подарунок за твою відданість мені, але не базікай більше без діла.
Лея протягнула Миркуло свою золоту брошку. Той взяв її тремтячими руками не в силах повірити в таке диво. Повернувся магістр. В руках він тримав букет троянд.
— Ох, як чудово. Віддайте їх слугам, нехай поставлять у воду.
Магістр та Миркуло ще трохи побули у королеви й покинули її ближче до обіду. Весь цей час юнак думав про золоту брошку, яку йому люб’язно вручила прекрасна королева. Вона була така гарна… Миркуло вкотре зашарівся, але згодом зібрався. Він усвідомив, що з продажу цієї прикраси він зможе купити собі хатку десь в передмісті та жити у своє задоволення. Йому тепер не треба ніякі Ордени Золотої Зірки.
— Шевелися, хлопче! — Пролунав голос магістра.
І раптом Миркуло вирішив що має кинути Орден та поїхати якомога швидше.
Але швидко не вийшло.
Ввечері всю столицю вразила звістка — королева прямо зараз народжує спадкоємця престолу! Вперше за тридцять років правління, в короля народиться дитина. Шинки були заповнені гуляками, які святкували народження заздалегідь, а жінки на вуличках обговорювали вигадані подробиці пологів. Тож Миркуло вирішив відкласти втечу до ранку.
Але ранок приніс ще новини.
— Прокидайся! — Крикнув йому один з братів Ордену.
Миркуло сонно роззявив очі.
— Що трапилось? Ще ж рано…
— Біда! — Мовив брат. — Королева народила дівчинку! Та ще й руду! Король в гніві, він взяв під варту блазня, бо той єдиний рудий чоловік в палаці, і вже послав за нашим магістром, через те, що його пророцтва не здійснилися. Біда, ой, біда!
Миркуло протер очі.
— А що з королевою?
— І вона і дитина пропали.
Хлопцю не треба було багато часу, щоб усвідомити все що відбулося. Йому раптом стало дуже шкода королеву, але ця ситуація як найліпше підходила, щоб тихо покинути Орден. Юнак зібрав свої пожитки та пішов.
Купецькі каравани відправлялися рано на світанні. Було декілька вільних маршрутів — на захід, у долину та назад, у володіння Вон Баргарна. Миркуло вирішив поїхати на захід, але раптом побачив згорблену жінку з дитиною на руках. Вона була у старих поношених речах, але її обличчя здалося йому знайомим.
— Моя королево! — Вигукнув він.
Лея грізно на нього подивилася.
— Ш-ш-ш! Тихо! — Зашепотіла вона та озирнулася довкола. — Тебе прислав мій чоловік?
— Ні, я утікаю з Ордена. Їду з караваном.
Лея недовірливо подивилася на хлопця. Дитина на її руках міцно спала.
— Як там тебе…
— Миркуло.
— Миркуло, скажи, моя брошка ще в тебе?
Хлопець здивовано кивнув.
— Ти можеш її віддати назад?.. Мені… мені треба за щось дістатися до мого брата…
— Але якщо я віддам її вам назад, мені самому не буде за що жити й доведеться вертатися назад в Орден.
Та королева не здавалася.
— Ти можеш поїхати зі мною, — запропонувала вона. — Так буде краще нам обом. Ти захистиш нас у дорозі і ми віддамо брошку за два місця у возі. А як приїдемо до брата, він тебе озолотить. Обіцяю. Немає в світі більш щедрої людини ніж він.
— А куди саме ми поїдемо? — За мить запитав він.
— У володіння Вон Баргарна.
Миркуло проковтнув слину. Ніщо не тягнуло його назад в край, де вирував дракон і сталося прикре вбивство. Але великі, блакитні дівочі очі змусити розтанути його серце.
Юнак не знав які випробування подарує йому доля, але точно зна дві речі: він ніколи не зрадить свою королеву, і нікому не розповість про ту злощасну ніч в шинкарні.

Деякі секрети не мають бути знаними ніким.