МИ ВСІ… ВАМ-ПУ-РИ?!

Нині містечком Кровопілля ширилися страшні чутки — упирі завелися.

І ніхто не знав, що ж то за пошесть така і як з нею боротися.

Від салону до салону знатні панянки переповідали все те, що почули по «зіпсованій слухавці».

— А ви знали, що ті, як то їх кличуть «по-ельогатнтному» вампіри, мають довжелезні ікла, — першою зашепотіла гострозуба блондиночка в пишній золотавій сукні.

— Так-так, мені тут мій сокіл ясний нашепотів, бо чули, а, мо, й бачили ті дива на полюванні… — думки іншої панночки неслися швидше вітру. Вона перескакувала з теми на тему: що модно в цьому сезоні, як краще обрати коня для перших уроків верхової їзди чи де (у якому зі знатних салонів міста точніше) підчепити гарну партію для заручин.

Усі з відчутним напруженням чекали, коли ж кароока пані поділиться тим бентежним секретом, однак вона говорила й говорила без упину геть про інші речі… А запал в очах решти все швидше згасав, допоки іншій маленькій неоковирній панночці з ластовинням, зрештою, увірвався терпець, і вона поділилася власною таємницею:

— Мій Милусь теж був на тому полюванні… Переказував, що… — зала вмить охнула. Ніхто не очікував, що ця ластатка*, яка затискалася з тим Милусем у кожному саду й танцювала лише з ним на всіх балах, насправді мала якісь значно глибші, інтимніші стосунки з Милусем, ніж звичайнісінька дружба. І хто б міг подумати?!

Ця новина так усіх вразила, що ластата дівчинка так і не змогла виголосити страшну таємницю: що ж роблять ті вампіри своїми довжелезними іклами?

Кароока, обурившись, що молоденька неоковирна ластатка перетягнула на себе всю увагу, хутенько стерла з власних ікол кров мереживною серветкою й вигукнула:
— Ох, тими іклами вони цмулять кров! — панночка театрально приклала закривавлену білосніжну серветку до блідого чола й ледь не знепритомніла.

Увесь салон сполошився. Почали обговорювати, як же ту кров пʼють? Ось так прямо ікла і вганяють?

— Мабуть, у шию! Пані та панове, у шию! Там найсмачніше! — якийсь служка з підкрученими вусиками на мить відірвався від побілілої панночки в жовтому. По шиї тієї стікали цівки насиченої червоної крові. Коли чоловік поділився цими важливими й прогресивними здогадками, то знову припав вустами до панночки в жовтому, яка вже й ледве дихала.

— Як же це так?! Кусати, і в шию?! — залементувала огрядна жінка середніх літ. Від її надміру дзвінкого голосу аж келихи затряслися. — Хто при здоровому глузді наважиться підставити свою чарівну аристократичну шийку під таке бузувірство! — жінка відкинула синій шалик, відкриваючи усім на показ три підборіддя — ті відразу зливалися з пишною зоною декольте.

— Точно-точно! Як можна підставити шию? Те ж саме, що й кату голову на плаху вкласти! — ширилися перешіптування й згідливі кивання по всьому залу.

— Гіпноз! — раптом вигукнув хтось. — Ті створіння причаровують своїм неземним спокусливим голосом, що так і хочеться підставити горлянку.

— І як же вони, по-вашому, це роблять?! — знову спалахнула огрядна жінка в синьому. Дзвінкий голос нині лився, немов мед. — Ка-а-ажуть, ходи-но-о сюди, любчииику-у-у. Я тебе не зʼїм, тільки понадкушую-ю-ю! — пирхнула жінка, довкола якої вже зібралася зграйка людей. Готові до того, аби їх таки «понадкушували».

— Так-так! — хтось надривно крикнув. — Саме так! І очі в них червонющі… А коли ті вампіри чують запах свіженької крові, то баньки спалахують тільки сильніше! Особливо, якщо кров ще така молоденька…

Якесь кучеряве хлопченя пронеслося залом й зашпорталося. Впало долі й зчесало коліно об цвях. Побігло далі, немов нічого й не сталося. Ранка на коліні відразу затягнулася, однак на цвяхові в підлозі залишилося кілька краплинок свіжої крові. Салон умить наповнився десятками пар блискучих червоних очей. Ті аж багряніли до брунатного від одного лише погляду на закривавлений цвях.

— А ще… Я чув, що серце в них не бʼється! Власними вухами переконався, — вигукнув якийсь чоловік, що нині прийшов зі своєю панною, міцно обхоплюючи ту за талію й припадаючи до грудей, які навіть не здіймалися.

— І дзеркала!.. — вигукнув хтось іще. До дзеркальних поверхонь усі були обернуті спинами.

— Як? Де? Що з дзеркалами? Невже переміщуються через них? — у залі здійнялася паніка, гості швидко похапали тканини, що траплялися до рук, щоб позатуляти дзеркальні поверхні й аби жоден вампір до них не пробрався!

— Гірше… — хтось стишив голос до шепоту. — Не відображаються в них!

Залом покотилися зойки. Свічки згасли. Ніч поступово перекочувалася в ранок, тож усі порозбрідалися по власних володіннях.

***
На полюваннях же панувала своя атмосфера: гавкіт псів, тупіт копит, бряжчання збруї та оглушливі постріли. Час від часу долинали схвальні вигуки та лайка.

Чоловіки переговорювалися про новини.

— Чули, сір, по дамських салонах розлітаються все нові чутки, — один із паничів поправив картуза.

— Та чи чутки то? Немає диму без вогню, якщо вже «димляться» такі новини, значить, десь і вогник спалахнув, — прокашлявся інший чоловік та поправив пенсне. Скроні того шанованого мужа вже давно посріблила сивина.

— А чи ляпають невлад то дурні язики, чи правду торочать, мусимо, панове, до сі загрози бути готовими. Не кожну бурю можна перечекати в тихому місці. Можливо, доведеться на тих вампурів наставляти наші ружжя, — високий статний чоловік прицілився своєю рушницею до кабанчика вдалині та вистрілив. Ідеальне влучання.

— Ну, панове, у кого тоді є ідеї, як боротися з цією пошестю? — з побожним тоном мовив молодий хлопець — Милусь. Хлопець планував скоре одруження зі своєю коханою, а тому можлива навала упирів у такий невдалий момент його аж ніяк не підбадьорювала.

— Сонця, наче, тварюки бояться. Доведеться ганятися за ними вдень, — нині ж полювання відбувалося за сутінок.

— А ще срібла й осики! — гукнув хтось інший. — Треба настругати кілків і кулі з мечами підготувати!

— Можна ще спробувати часнику наїстися та святою водою все окропити: і себе, і тих тварюк, — на таку ідею мисливці тільки скривилися.

— З тим убивчим харчем ти вже не тільки вампірів відлякаєш…

— Я пропоную хоча б щось! — буркнув той.

Чоловіки ще якийсь час перебирали варіанти. Міркували над планом дій та як використати переваги й слабкості цих упирів: перетворення на кажанів, сон у трунах та потребу в запрошенні в дім…

Потроху світало. Усі геть стомлені полюванням і бурхливими обговореннями розбрелися по домівках.

Милусь вертався геть зажуреним. Хвилювався за свою ластатку: як такий морок суне, то коли ж тут освідчуватися й весілля грати?..

***
— Ох, коханий! — умить підбігла до Милуся ластатка. — Я ледь не посивіла, поки дочекалася тебе! — дівчина обіймала й заціловувала юнака.

У домі була майже суцільна темрява попри світлу пору доби. Лише де-не-де палав вогник у свічниках. Усі дзеркала в приміщенні теж були завішені.

— Ох, моя мила! Невже щось трапилося? — напружився у відповідь Милусь, стурбовано куйовдячи обраницю по волоссю.

— По всіх салонах уже шириться про вампірську навалу! — стишила голос дівчина.

— І що ж розповідають? — юнак ніжно погладив кохану по щоці.

— Що ті створіння мають гострезні ікла, — обоє синхронно доторкнулися до власних видовжених зубів. — І пʼють ними кров… Із шиї!

— Так-так, розповідай далі… — напружився Милусь, бо теж мав, чим поділитися після полювання.

— Ці створіння здатні загіпнозувати своїми червонющими очима, — дві пари таких же червоних нині зачаровано кліпали одні на одних.

— А що ще розповідали?.. — поступово супився Милусь. Якась недобра думка шкрябалася в голові.

— У них не бʼється серце… — прошепотіла дівчина. У суцільній тиші навіть не було чутно стуку двох закоханих сердець. — А ще…

Милусь знервовано ковтнув.

— Вони не відображаються в дзеркалах! — у цю мить чорна завіса з люстерка впала долі, і Милусь із конопаткою побачили, що… Анічогісінько вони там не побачили!

— Ми… ВАМПІРИ?! — злякано скрикнула парочка в унісон. — Не може бути!..

Існувало лише кілька способів переконатися в цьому…

Світло зі святою водою й справді обпікали. Хапатися за осики й срібло Милусь із конопаткою вже просто не наважилися. Вирішили, що доказів у них і так удосталь.

Найбільше ж їх турбувало те, що більшість кровопільців теж мали схожу «симптоматику»!

— Треба їм негайно повідомити! — дійшли спільної думки дві добрі душі — Милусь та конопатка.

— Тільки якось обережно, потайки… — пояснила конопатка.

— Дуже ввічливо й ненавʼязливо, на вушко! — погодився Милусь.

Так і розійшлося по місту:

«Я вампір!»

«І ти вампір!»

«Ми всі… ВАМ-ПУ-РИ!»

У Кровопіллі здійнявся суцільний галас, хоч і повідомлявся цей страшний секрет суворо на вушко.

Усі бігали вулицями й метушилися: перевіряли, чи справді мають достатньо гострі ікла, щоб прокусити чиюсь шию, намагалися практикувати гіпноз і не відлипали від дзеркал, у яких навіть власного відображення побачити не могли.

Хтось люто заперечував:
— Нічого подібного! Ніякий я не вампур, це все наклеп! — лилося невдоволене звідусіль.

Ось так Кровопілля й розділилося на «вампірів» і «невампірів». Деякі вже навіть почали погрожувати осиковими кілками, святою водою та срібними кулями.

Однак у суперечці, зрештою, розсудило сонце, що вже поволі здіймалося з-за обрію.

Ніхто не захотів випробовувати долю, тож так усі вмить, кажанчиками, і шмигнули по своїх трунах.

*ластатка — ластата, з ластовинням