Велике діяння

Верховна заборонила багато книжок. Першою на вогнище відправилась дитяча казка. Ртуть досі пам’ятала дівчинку в пурпуровому капелюсі з обкладинки. Тоді їй здавалося, що вона дивиться на своє відображення, ніби це її палять: пурпурове полум’я зливається кольором з її власним капелюхом, починає пожирати волосся, підбирається до горла й, врешті, роз’їдає обличчя.
Ртуть лишилася коло спопелілого багаття останньою, довго дивилась на книжкову пилюку й плекала дитячу віру віднайти хоч одну вцілілу сторінку. Тіні довкола глибшали, на селище сходила загрозлива ніч. Тільки страх темряви й прихованих у ній сил змусили Ртуть бігти додому.
Вона довго не могла заснути, споглядаючи калейдоскоп образів, розтирала повіки, аж очі пекли. Її намагання були марні. Навіть роки потому, лягаючи спати, перед її внутрішнім поглядом карбувалося золотаве тиснення. Ртуть назавжди запам’ятала назву книжки, що була першим номером у списку неприпустимих. Можливо, тому що той примірник «Дивовижного чарівника країни Оз» належав їй. А можливо, тому що вона ще дитиною зрозуміла причину його заборони.
•••
Ртуть мало знала про світ поза їхнім селищем. Верховна називала його «зовнішнім», тобто неважливим. Новини долітали разом із відвідувачами, що наважувались перетнути ріку, аби поглянути зблизька на життя їхньої громади.
Чужинці мало відрізнялись від них самих. Хіба імена були інші. Деякі з них також мали зображення крилатого й безкрилого драконів, що кусали один одного за хвости, нанесені на тіло. Їхні дракони не були загрозливі — скоріш бавились у дивну гру. Дракони між ключицями містян видавались серйозними й безжальними. Персні з алхімічного золота так само позначали жінок, що могли втілити велике діяння. У селищі їх носила кожна: дівчата отримували перстень від Верховної в день свого двадцятиріччя після першого підношення. Усі чужинки, яких Ртуть запитувала, зробили їх самостійно, без втручання Верховної.
З часом вона дійшла висновку — жодних інших Верховних не існує. Подумавши так уперше, Ртуть не злякалась: ніщо у світі не змінилось і небо не впало на голову. У найтемніші дні вона діставала це знання з глибин пам’яті, наче запалювала ліхтар. Це просвітлення принесло полегшення. Однак вона ніколи не ділилась цим світлом з іншими. Заприсяглася сама перед собою цього не робити — для їхнього ж добра.
Завдяки розмовам із чужинцями Ртуть відкрила для себе ще дещо, набагато небезпечніше. Жодна з жінок ніколи не покидала селище не через страх чи нерозуміння, що робити в «зовнішньому» світі. Можливо, тому що вірили в Верховну. А можливо, тому що не хотіли.
•••
Ртуть пам’ятала свою першу зустріч з Верховною, наче це було вчора. Їхнє селище було невеликим, у більшості складалося з жінок та дівчат. Всі вони були обдаровані. Їхні сили ніколи не проявлялись своєвільно, як це було з чужинками.
Одного разу Ртуть бачила на власні очі, як одна з них випадково перетворила звичайну ложечку, якою розмішувала чай, на золото. Невимушено і без посередництва будь-кого. Її супутник тільки розсміявся й запропонував хазяйці кав’ярні відшкодувати збитки. У нього були гроші, і це здивувало Ртуть більше, ніж велике діяння.
У селищі чоловіки працювали, щоб забезпечити дружин і дочок, ніколи не лишали нічого для себе. Ртуть тоді була маленькою дівчинкою, але вже знала — спостерігати краще мовчки. Тож просто слухала й підглядала за дивною парочкою, розмазуючи морозиво по стінках піали своєю, все ще металевою, ложечкою.
За місяць вона побачила Верховну. Тоді Ртуть вірила в її силу й багато фантазувала про вигляд такої могутньої жінки. Її хвилювала думка про загальну проповідь, адже таке траплялося нечасто. Верховна рідко з’являлася перед громадою, присвячуючи час молитвам і діянню. Жінки, що пройшли посвяту, збирались на ритуал передачі сили, але Ртуть була замалою. До посвяти лишались роки.
На зібранні вона трималась за мамину руку й аж підстрибувала в передчутті. Це мала бути найкраща мить її життя. Мама підняла її над натовпом, посадила на плечі і… Ця мить стала найбільшим розчаруванням її життя.
Верховна виявилась звичайною жінкою. Одягнена в біле, з довгим, важким і темним волоссям, круглим обличчям. Гарна, але звичайна. Коли Верховна заговорила, Ртуть ловила кожне її слово, сподіваючись почути чисту істину. Як і всі в натовпі. Розчарування тільки посилювалось.
Потім Ртуть часто згадувала цей епізод. Він переслідував її, як і напівзабута дитяча казка про дівчинку Дороті. Верховна говорила про силу, говорила про світлокосу чужинку, що не могла її стримати, про золоту ложку і безвідповідальність. Те, що Ртуть сприймала як цікаву відмінність, з її точки зору було єрессю. Непокорою.
Верховна обіцяла подбати, аби в селищі такого не сталось. Обіцяла взяти на себе тягар сили повністю, аби убезпечити жінок. Можливо, вона говорила щиро. А можливо, її лякала чужа потуга.
•••
Дівчата завжди ходили трійками — таке було правило. Верховна вважала трикутники найстійкішою фігурою. Стабільними, такими, що не піддаються деформації. У цьому Ртуть з нею погоджувалась.
Її подругами були Сірка і Сіль. Їхній зв’язок тримався роками: незриму нитку не обірвали ні дитячі сварки, ні дорослі клопоти. Як би там не було і хто б з ким не розмовляв, на ритуал вони завжди йшли втрьох.
Три мерехтливі вогники свічок, що пливли серед ночі, линули одна до одної. Ртуть звіряла їм таємниці і вірила в їхню вірність і взаємність. До дня її останнього ритуалу.
Коли вона відвела дівчат убік від звичної дороги, аби поговорити, зв’язок між ними здавався як ніколи міцним. Ртуть намагалась бути переконливою, вона хотіла розуміння. Хотіла врятувати подруг від пожертви, яку вони робили, передаючи сили Верховній. Сірка і Сіль слухали мовчки. Врешті, одночасно вони сказали: «Це правда, вона не має сили…» — а тоді відділились і попрямували до скупчення вогнів, лишаючи подругу саму, глибоко в лісі.
У дитинстві Ртуть боялась темряви. Під ковдрою мороку ховались незнані монстри і таємниці. Кожного вечора, перед сном, мама повторювала їй, наляканій власним страхом: «Ніяких монстрів немає, доню. Ми в безпеці, поки слідуємо правилам». І Ртуть досі вірила цим словам.
Тому вона попрямувала до галявини, доєдналася до танцюючих у пітьмі свічок, стала однією з багатьох. Вона віддала свою силу Верховній ще один раз, ховаючи в собі розчарування. Ніщо у світі не змінилось і небо не впало на голову. Ртуть не отримала навіть краплини здивування у відповідь. Подруги знали.
Верховна була права: трикутники дійсно вражаюче стійкі. Можливо, тому що трійку справді складніше було розбити ззовні. А можливо, тому що двоє завжди сильніші за одного.
•••
Остання зустріч з Верховною була вражаючою. Раніше Ртуть не усвідомлювала, як багато сили вона збирає. Аж поки не побачила кількість золота, яку та втілює.
Верховна сиділа перед нею, оточена коштовностями, схожа на безкрилого дракона. У кімнаті майже не лишалось місця — вона була набита коштовностями майже під стелю. Ртуть намагалась змусити себе лютувати: жодна сім’я в селищі не жила в розкоші. Всі були однакові. Всі, крім Верховної. Всі старіли, хтось ішов передчасно, жертвуючи забагато потуги. Тільки вона не змінювалась. Так само звичайна, тільки волосся стало довше, спускалося їй під ноги чорним хвостом.
Ртуть не могла лютувати, не могла говорити. Химерна картина перед очима заворожувала, такою нереальною видавалась.
— Ти знаєш, чому ти тут? — запитала Верховна.
Ртуть знизала плечима.
— Сіль і Сірка сказали, що ти відкрила мій секрет. Ти права: я дійсно позбавлена сили, й щоб творити велике діяння, мені потрібна допомога. Я вміщаю все, що жінки підносять мені, натомість — даю їм захист.
— Від чого? Від світу?
— Від них самих.
Ртуть розсміялась.
— Кому це потрібно! Коли вони усвідомлять, як їх грабують, коли побачать це все…
— Дитино, всі прекрасно обізнані. Всі, крім тебе. І вони погоджуються. Ти просто порушиш їхній спокій, якщо вирішиш сповідатись.
— Їх не спитали. Мене не спитали. Якщо ви знали, що буде, чому дозволили мені дізнатись?
— Чи знаєш ти, що саме робить ртуть? — м’яко запитала Верховна.
— Порушує зв’язки, — відповіла Ртуть.
— Іди, дочко, ти вільна. Розкрий мій секрет, якщо вважаєш за потрібне.
Біжучи коридором до виходу, Ртуть раділа. Вона відчувала полегшення, відчувала власну правоту. Можливо, вона прямо зараз змінить світ. А можливо, прямо зараз світ змінить її.
•••
Ртуть вибігла на вулицю з криком:
— Вона безсила! Все, що в неї є, — це ми!..
Легені пекло, але ноги несли її далі.
— Ми вільні! Ви чуєте? Не потрібні ритуали, ми самі можемо вирішувати, коли творити!
Мешканці селища, зайняті своїми справами, не звертали на неї уваги. Тільки хтось кинув услід:
— Ми знаємо!..