Трохи дивне село

Погода все ще була кепська. Віз зламався, і решту шляху довелося йти пішки. На диво, я не втомився, але те, що весь мій одяг був у бруді, мене неймовірно бісило.
Але ось у полі зору вже з’явилася перша хата. Що гадати, запитаю одразу в них.
Наблизившись, я побачив, що хата була не в такому вже й доброму стані. «Що то з покрівлею? Боже, а двері ледь тримаються».
Стук-стук.
Вийшла бабця, вигляд у неї був не дуже. Її старе, змарніле обличчя було вкрите сіткою глибоких зморшок, а очі дивилися наче крізь мене — порожні та байдужі. Вона була одягнена в темне лахміття, що висіло на ній, як на вішалці.
— Доброго вам вечора. Чи є у вас де тут зупинитись?
— Заходь.
— Та не у вас. Є тут де корчма? Гроші маю.
— Заходь-но. Яка в цій глушині корчма.
«От і навіщо питав. Треба було в хати покраще запитати. Усе то нетерплячість».
— А ліжко хоч у вас є?
— Усе є, заходь. Скоро дощ, якщо не хочеш ночувати на вулиці, то вже заходь.
— Дякую.
Усередині хата була не кращою. Занедбано. Вигляд, ніби будівлю покинули років за десять тому.
— А що то з хатою? Не живуть тут люди чи що?
— Та так. А що, не видно?
— Самі тут? Дітей нема?
— Та все село таке. Зранку поглянеш на інші хати.
— А як воно так? Наче дороги сюди є.
— Та кому воно то треба.
Не знаючи, що взагалі казати, я просто пішов за нею. Вона провела до дальньої кімнати. Я очікував уже найгіршого, але, на диво, там було досить охайне ліжко.
— То скільки з мене?
— Нічого не треба.
«Дивна якась. Хоча за такий будинок мало хто б волів платити».
Дощ і справді пішов. Я визирнув у вікно. Звичайне село із занедбаних будинків. Під зливою воно виглядало розмитим, сумним маревом. Краплі дощу гучно тарабанили по дірявому даху, а деякі, просочуючись крізь стелю, розмірено цокали у металевий таз, що стояв у кутку. Цей монотонний, незмінний звук був наче єдиним живим шумом у цій глушині.
Хоч і йшов дощ, проте злива, здавалося, не мала жодного впливу на місцевих. Люди все ще поралися на вулиці. Якісь дітлахи гралися м’ячем. Однорукий чоловік рубав дрова. Інший, схоже, його син, складував їх у сараї. Раптом сарайчик завалився. Я вже думав побігти на допомогу, як хлопець вийшов, ніби нічого не сталося, і продовжив носити дрова.
Злива посилилася. «Чи не завалиться і цей дім?»
— Ой, господине, ця розвалюха взагалі переживе таку погоду?
Відповіді не було. «Може, пізно і вже спить. Хоча іншим он байдуже на погоду».
Я знову визирнув у вікно. Діти все ще грали, хоч і не ясно, дровами вже чи м’ячем. Чоловік невпинно рубав. Його син — носив. Декілька жінок вже працювали в саду. Їхні ноги наче позастрягали в бруді майже по коліна, а вони все сапали траву, якої там взагалі не було. Я відвернувся. Спати не хотілось. На щастя, у кімнаті була ціла шафа книг.
«Рухлять, а книги є. Диво». За ними я й не помітив, як настав світанок. «Що ж, час пройтися селом. Може, все ж є хата краща за цю.».
Небо було таким же похмурим, ніби сьогодні знову буде йти дощ. Однорукий чоловік усе рубав дрова.
— Доброго ранку. Не знаєте, вельможа тут мешкав? Де то його дім можна знайти?
— О, доброго і тобі, юначе. А що то ти в гості до нього?
— Так.
— На сході його садиба. Як до центру дійдеш, там дуб старий, від нього прямо по дорозі.
— Добре. А то ви що, дрова з ранку до ночі рубаєте? Дерева так усі закінчаться.
— Та тільки почав, он син привіз цілу купу.
— Та вже стільки нарубали, що складати, мабуть, нікуди.
Попрощавшись, я пішов далі.
Хоч атмосфера тут досить похмура, люди здалися надзвичайно веселими та привітними. Це була дивна, незрозуміла радість, яка не пасувала до руїн навколо, але відчувалася абсолютно щирою. У центрі було досить жваво, хоч і був ранок. Діти навчалися просто на вулиці. Хоча з такими будівлями воно й не дивно. Дорослі, тримаючи старі, потріскані сапи, збиралися в поле. Хтось досить жваво сперечався про щось несуттєве, розмахуючи руками. Жінка, що несла відра з водою, раптово спіткнулася. Вона впала вперед із глухим ляскотом об брудну дорогу. Та попадали не тільки відра — її голова також покотилася в унісон із ними, підскочивши на камені, як м’яч.
— А-а-а. Що за чортівня?
Ніби нічого не сталося, вона встала, підібрала голову і знову пішла по воду.
— От лишенько. А я давно казала — треба покласти нову дорогу. От тільки ходиш і спіткаєшся.
«Ніхто не помітив?»
— Що то щойно було?
— Що? Не бачив, як воду носять? У вас у місті вона, мабуть, уже одразу до хати тече?
— Та не в тому річ. Голова!
— Голова? Такі хустинки тільки наша кравчиня шиє. Таких ніде не купиш.
— До чого тут хустинка? Її голова щойно котилась!
На мене з подивом подивились. Це був не подив від шоку, а подив від нерозуміння моєї істерики. Хтось почав шепотіти, хтось сміятись.
«Схоже, просто втомився».
Я поспіхом вирушив далі. Село було малим, але до потрібного будинку я йшов годину, пробираючись між кущами, що проросли просто на дорозі. І в результаті мене чекало лише розчарування. Така ж занедбана будівля. Це був великий, колись величний, кам’яний будинок, але зараз він стояв беззахисний, з облупленою штукатуркою. Усе заросло травою, а з вікна другого поверху простягалися гілки дерев, які, здавалося, давно замінили собою шибки. Стіни були вологі, а повітря навколо просочене запахом плісняви та гниття. «Одне гірше за інше». Може, я просто прийшов не туди. Треба було запитати ще когось.
— Агов, є тут хто?
Тиша.
— Пане.
І знову тиша.
«Що не так із цим селом? І що попутало сюди припхатися?».
«Схоже, та пані ще мала досить пристойний дім. Може їй якось віддячити?».
Дорогою назад нічого не змінилося. Хтось працював у полі. Хтось балакав без діла. Хтось грався. Хтось носив воду. Хтось рубав дрова. Мені стало цікаво, а що ж робить господиня. З ранку її не було. Виявилось, вона теж у полі працює.
— Нащо ви так старанно там працюєте?
— А що ж іще робити?
— У вас он повно книг, їх, схоже, ніхто не читає. Та й можна було будівлю полагодити. Я можу допомогти.
Вона, не знаючи, що сказати, просто встала та пішла.
— Знову в поле?
— Так. Буряки треба полоти.
Мене заінтригувало, що ж там за буряки, що їх цілими днями полють.
— Давайте я з вами.
Вона не заперечила, не погодилася. Я просто рушив за нею. Буряків, звісно, не було. Було лише поле бур’яну по коліно. Вона почала сапати траву, та вона не піддавалась.
— То де ж буряки? Чи то вам просто соромно, що ви цілими днями нічого не робите насправді?
— Та трохи заросли. Давно я їх не сапала.
— Та ви ж тільки-но від них. Чи у вас ще є город?
— Та трохи заросли. Давно я їх не сапала.
Вона просто повторила сказане. «Маячня якась».
Не в силах дивитись, як вона даремно сапає той нещасний бур’ян, я вирушив знову до центра. Діти досі жваво грали. Два чоловіки голосно за щось сперечалися. Жінка все ще носила воду. Я стояв і дивився на неї, не в силах відвести погляд. Придивившись, я помітив: її шия була обмотана другою, широкою хусткою, окрім тієї, що була на голові. Голова здавалася закріпленою надто високо, і щоразу, коли вона робила крок, вона хиталася вперед-назад. Здавалося, лише ці дві хустки — на голові й на шиї, які накладалися одна на одну — утримували її на місці. Це була остання крапля. Я не міг більше це ігнорувати. Не довго думаючи, я сам підбіг і поставив їй підніжку. Вона впала. Відра та голова знову покотились по дорозі.
— Та що це? Народе, її голова?!
— Ой, хто так робить? Не добре людям підніжки ставити.
— То воно все міське виховання.
— Ой, як гроші мають — то все їм можна.
— Ти подивись, яким виріс.
— Та що з вами, народе? У неї голова котиться, а ви про виховання!
— Та з такої підніжки, як їй не котитися. У мене б теж покотилася.
— Та в неї голова окремо від тіла!
— І таке буває.
— Ой, і пішло покоління.
Ніби нічого не трапилося, всі, як і раніше, продовжили робити те, що робили. Жінка встала, прикріпила голову назад, підняла відра та знову пішла по воду.
— От лишенько. Тільки ходиш і спіткаєшся.
«Якесь божевілля».
Так до кінця дня я пробігав по селу. Дивним було все село. Якийсь дід безрезультатно розтоплював понівечену піч, підкидаючи у неї сирі, чорні тріски, які ніколи не спалахували. У полях так і прибирали незнищенні бур’яни: жінки, з обличчями, що не виражали ні втоми, ні надії, сапали коріння, яке, здавалося, було викуване з металу. На ґанку розваленої хати стара постійно пересипала жменями сухе, сіре зерно з одного дірявого мішка в інший. Більша частина зерна висипалася на долівку, але вона не зважала, повторюючи рух із незмінною старанністю. Усі займалися своїми звичними справами.
Зрештою, я знову повернувся до першої хати. Господиня якраз збиралася йти до поля.
— Знову буряки?
— Так, у цьому році тільки їх садила. У мене вони краще за всіх ростуть.
— На одних буряках не проживеш. Невже не садили картоплю? А худоба де?
— Та як я одна худобу доглядатиму. Я вже стара.
— Нащо вам ті буряки? Їх навіть немає… Як ви взагалі тут живете?
— Дурне питання. Буряки можна і продати. У когось уродить картопля. То я її обміняю.
— Та у всіх самі лише бур’яни. Бур’ян на бур’ян міняти будете? Що це за село таке?
— У когось уродить картопля, і я її обміняю на свій буряк.
— Що з вами всіма не так?
Проігнорувавши мої питання, вона знову взяла сапку і пішла полоти свої буряки.
«Треба йти з цього села». Я було вже зібрався з силами, як ніби на зло пішов дощ. Повітря одразу стало важким і гнітючим. Я зупинився, розмірковуючи, чи не варто все ж таки перечекати цю зливу до ранку. Відступивши від порогу кімнати, я знову визирнув у вікно. Побачивши все того ж чоловіка, що рубав дрова, — бажання тут залишатися зникло. Я поспіхом вибіг з хати і майнув у напрямку, з якого, як мені здавалося, я прийшов. Біг я так досить довго, навіть не відчуваючи втоми чи холоду, гнаний лише бажанням втекти, аж поки на дорозі не трапився віз.
— Ой, чоловіче, не підвезеш? Гроші маю. Мені до міста чи до села, що тут за мостом.
— Залазь, юначе. А нащо то ти в таку погоду кудись їдеш? Перечекав би. Тут неподалік село є.
— Треба. Вези вже.
— Дорога там така собі. Зливи, все позмивало. Може, вже і моста то нема.
— Є. Два дні тому він стояв.
— Ой, ну життя, воно знаєш, непередбачуване. Сьогодні є — завтра нема.
Не бажаючи більше підтримувати розмову, я мовчки сів. Трохи невдоволено, та він все ж повіз. Декілька разів намагався зав’язати розмову, та я просто ігнорував.
— До міста не довезу — далеко. У таку погоду кобилка моя не потягне.
— Вези куди довезеш.
«То чого взагалі припхався в те село?»
— А ви самі звідки будете? Часом не з того села?
— Та що ти. Я просто перевізник. Тут без мене — нікуди, пішки ходити далеко. Колись клієнтів була сила-силенна, відбою не було, а зараз, схоже, справді не сезон. То чого поїхати вирішив?
— Та якась дурня в селі.
— О. То чого колорит не сподобався?
— А як сподобається? Самі то там були?
— О ні. Не мій напрямок.
Не маючи що ще сказати, ми просто їхали далі. Дорога була довга і, здавалося, вела в нікуди. Лише стукіт старих коліс об камінці на дорозі та тихі краплі стихаючого дощу порушували мертву тишу.
Погода все ще була кепська. Віз зламався, і решту шляху довелося йти пішки. На диво, я не втомився, але те, що весь мій одяг був у бруді, мене неймовірно бісило.
Але ось у полі зору вже з’явилася перша хата. Що гадати, запитаю одразу в них.