Податок на спокій

Ніна чує хрускіт, і шлунок миттєво скручується. Уява вже малює найгірше: уламки кісток, кров, операційна.
Тіло реагує швидше за думку. Рухи відточені, як у сапера, що має три секунди до вибуху. Права рука впивається в холку, фіксуючи голову, а ліва без вагань пірнає у жадібну пащу. Зуби дряпають шкіру, але їй байдуже. Теплий слизький язик намагається виштовхнути вторгнення, але її пальці вже намацують гострі краї глибоко в горлі. Ніна хапає здобич і ривком тягне назовні. За рукою тягнуться довгі нитки густої слини. Вона з силою жбурляє знахідку далеко в траву й реве:
— ФУ! Я Ж СКАЗАЛА “ФУ”, НЕНАЖЕРЛИВА ТИ СКОТИНЯКО!
Рудий пес дивиться на неї з абсолютною, крижаною байдужістю, наче це не він щойно був на волосок від поїздки до ветеринара і пошматованого стравохода. В його темних очах — ні каяття, ні страху. Він позіхає, розчарований тим, що перекус зірвався.
Ніна витягує вологі серветки, люто відтирає пальці від слини, бруду і решток кісткового мозку. Її щоки палають, адреналін поволі відступає, залишаючи лише холодну липку лють. Під каркання ворон вона стягує капюшон і нарешті озирається навколо.
Алея виглядає як картина урбаніста з любов’ю до повсякденності. Стара але охайна п’ятиповерхівка зліва, потрісканий асфальт посередині, затишні приватні будинки справа. Дитячий майданчик в оточенні соковито зеленої трави, який Ніна і Лорд оминули. Велике дерево розкинуло гілки над ділянкою трави, прекрасно пустою і придатною для вигулу собак. Зелена трава в грудні. Ніна обожнює цей м’який вологий клімат.
Але з цього моменту починає ненавидіти місцевих жителів. Погляд чіпляється за білу пляму в чорному мокрому листі. Куряча кістка. Поряд ще одна. І ще. Деякі свіжі, з рожевими залишками м’яса, інші — посірілі від часу, вибілені дощами. І вони всюди: під лавками, навколо дитячого майданчика, у кущах, під вікнами, і прямо під ногами. Ніна робить невпевнений крок, і Лорд миттєво пірнає носом до напівобгризеної гомілки.
— Фу! — гаркає Ніна, смикаючи повідець.
Вона шукає бодай клаптик чистої землі, щоб Лорд зробив свої справи, але кляті кістки визирають то тут, то там.
— Яке ж свинство… — бурмоче Ніна. — Подуріли тут всі чи що?
Місяць тому, коли вона тільки переїхала, місто здавалося мрією. Воно завоювало її серце кавою, бруківкою, усміхненими перехожими і чарівними старими будівлями. Ніна кілька тижнів шукала місце для вигулу Лорда, і саме ця алея виглядала ідеальною — п’ять хвилин від дому, багато зелені, далеко від дороги. А головне, що тут завжди майже пусто за винятком собачників. Вона вже не могла дочекатися, щоб забрати Лорда від батьків і привести бігати по травичці.
Забрала вчора. І привела на мінне поле. Як вона не помітила кістки раніше?
Поки Ніна гіпнотизує траву, до них підбігає малий білий песик — Левко, судячи з крику власника. Собаки починають ритуал обнюхування, кружляють навколо один одного. Власник, чоловік років сорока, стоїть віддалік, ліниво палячи цигарку. Повідця в руках немає. Зазвичай Ніну це бісить, але зараз не до того.
— Добрий день! — гукає вона з ввічливою посмішкою. — Ви тут обережніше, якийсь хворий розкидав кістки по всьому двору.
Чоловік випускає дим в сіре небо. Дивиться на Ніну, потім на кістки навколо.
— І шо? — питає він абсолютно серйозно.
Ніна розгублюється і втуплюється поглядом в чоловіка.
— В сенсі? Курячі кістки. Трубчасті. Уламки гострі як леза. Для собак це смерть.
Чоловік знизує плечима, наче вона сказала якусь дурницю
— Ну так навчіть не підбирати, — кидає він зневажливо. — Левко, до мене!
Білий песик миттєво забуває про Лорда і біжить до господаря. Вони йдуть геть, переступаючи через кістки з завченою байдужістю. Ніна стоїть посеред двору, і відчуття абсурду поглинає її як трясовина.
Але йшли б вони всі! Вона не збирається закривати очі на цей безлад!
— Навціть не підбиляти, — кривляєтся собі під ніс. — Візьміть собі дорослого пса з притулку і навчіть, ага. Це ж так легко!
Вона зі злістю копає носаком черевика найближчу кістку. Та відлітає в кущі з сухим стукотом. Бідолашний Лорд тихенько скавучить, переминаючись з лапи на лапу — чи то йому вже припікає сходити в туалет, чи то від безсердечності хазяйки, яка розкидається делікатесами.
Розчистила невеличку ділянку трави, і пустила Лорда робити справи. Прогулянка зіпсована, настрій теж. Але Ніна не з тих, хто просто піде додому плакати в подушку. Вона звикла виправляти криві макети замовників. А цей двір — просто ще один напрочуд кривий макет.
Завівши Лорда у квартиру, вона навіть не роздягається і плює на миття лап. Йде на кухню за рулоном міцних сміттєвих пакетів на 120 літрів і парою гумових господарських рукавиць.
— Лорд вдома, я скоро прийду, — кидає вона псу, який одразу пішов гризти кістку з сухожиль, щоб пережити втрату безкоштовних смаколиків.
Надворі нічого не змінилося, хіба що ворони стали голоснішими. Ніна, озброєна пакетами, вирушає на війну проти сміття. Двір її будинку весь залитий бетоном під паркування машин, жодного клаптика травички. Найближча зелена зона — клятий двір з кладовищем кісток.
Ніна рішуче ступає на газон. Вона нахиляється і кидає першу знахідку в пакет. Шурх. Другу. Третю. Важко стримувати нудоту, коли доводиться підбирати слизькі, жирні, обліплені брудом і мурахами кістки. Вона працює методично, метр за метром, очищаючи простір.
— Гей! — різкий окрик змушує її випростатися. — Ану лиши!
На другому поверсі відчинилося вікно, з якого висунулася бабця у яскравій хустині.
— Ти що робиш, дівко?! — верещить вона.
Ніна витирає чоло тильною стороною рукавиці.
— Прибираю, — голосно відповідає вона. — Бо ви тут розвели свинарник. Мій собака може вдавитися!
— Та тож якраз для собачок! — бабця мало не вивалюється з підвіконня. — Не чіпай! Не тобою покладено!
— А ким? — Ніна демонстративно піднімає з землі смердючу напівзгнилу рибу. — Вами? То майте совість! Тут діти ходять, собаки гуляють. За це штраф можна впаяти, між іншим!
Крик діє як сигнал тривоги. У сусідніх вікнах починають ворушитися штори. Відчиняється балкон на третьому поверсі і виходить чоловік в майці. Визирає якась жінка з першого. Двір, який хвилину тому здавався пустим, раптом перетворюється на амфітеатр, де всі дивляться на Ніну.
— Вона зовсім пришелепкувата? Злидні голодні будуть… — стривожена жінка з першого поверху.
— А що, не видно? — відгукується бабця з другого. — Кажу їй, а воно не чує!
— Шановна! — кричить чоловік з балкона. — Ви не місцева, чи що?
— Яка вам різниця? — Ніна починає закипати. — Викидати харчові відходи під вікна це у вас місцева традиція? Ну і культура, трясця…
Вона демонстративно згрібає цілу купу кісток і кидає в пакет.
— Поверни назад, — раптом тихо каже хтось збоку.
Ніна озирається, але не бачить, хто це сказав. Голоси зливаються в гул.
— Чого лізе?
— Задовбали ці приєжжі! Податки хто платитиме?!
— Злидні…
— Іди в своєму дворі порядки наводь!
— Ви тут подуріли всі колективно, — бурчить Ніна, але не зупиняється, поки під великим деревом не залишається жодного шматочка їжі.
— І не кидайте більше! Поліцію викличу! — погрожує вона.
Ворони невдоволено деруть горло. А от люди стихли.
— Дурепа ти, — хитає головою бабця з вікна. В її очах вже немає злості, тільки втомлена невідворотність. — Ох і дурепа. Сама накличеш, сама і плакати будеш.
— Навчиться на своїх помилках, — підтакує чоловік з балкона і зачиняє двері, ніби відгороджуючись від того, що має статися.
Галявина чиста. Трава зеленіє, звільнена від гнилі. Ніна тягне пакет до сміттєвих баків, відчуваючи себе героїнею, яка врятувала світ. Або принаймні алею. Чомусь на неї дивляться так, ніби вона тільки що підписала собі вирок.
Пакет з кістками із задовільним стукотом падає у сміттєвий контейнер. Дорогою додому м’язи наливаються приємним болем добре виконаної роботи. Коли вона відчиняє важкі металеві двері та ступає у під’їзд, зі стелі лунає тихе клацання, і простір заливає яскраве, холодне світло.
Ніна посміхається. Це теж її заслуга. Коли вона переїхала, ззовні і всередині під’їзду було темно як в доісторичній печері, що пахла котячою сечею та вологим бетоном. Два дні тому, втомившись користуватися ліхтариком на телефоні, щоб знайти замкову щілину, вона купила дешевий патрон із датчиком руху та потужну енергозберігаючу лампочку.
Лунають кроки зверху і на перший поверх спускається дід з квартири 17. Він аж занадто драматично мружиться від світла і намагається сховати за спиною мітлу з довгою ручкою. Посмішка Ніни плавиться і стікає долу як гарячий віск.
— Добрий вечір.
Старий опускає палицю, але його пильний погляд посилюється.
— Ви, — бурчить він. — Ви це зробили? Це… освітлення?
— Я, — каже Ніна, проходячи повз нього до поштових скриньок. — Мені набридло перечіпатися в темряві.
— Приберіть це, — наказує чоловік. Його голос хрипкий, як сухе листя. — Негайно.
Ніна зупиняється. Вона вже чує як кров стукотить у вухах все голосніше.
— Перепрошую? Я сама купила лампочку. Я сама її встановила. У чому проблема?
— Це дорого! — дід тицяє тремтячим пальцем у стелю. — Ми всі оплачуємо електроенергію! Ми пенсіонери, ми не можемо дозволити собі ваші нічні походеньки!
Ніна так сильно закочує очі, що аж боляче.
— Це світлодіод, пане. Він споживає, мабуть, п’ять гривень на місяць. Якщо це вас так турбує, я вам особисто прямо зараз можу заплатити за рік роботи цієї нещасної лампочки!
— Я сказав, — дід підходить ближче. Від нього пахне тютюном і страхом. — Тут має бути темно. І ганок має бути темним вночі.
— Та щас! — заперечує Ніна. — Я працюю допізна, я вигулюю собаку пізно. Я не збираюся ламати собі ноги через вашу жадібність!
Обличчя старого скривлюється. Він дивиться на яскраве світло з непідробною огидою, потім знову на Ніну.
— Нічка не любить несплячих, — різко шепоче він.
Ніна кліпає.
— Нічка? Це ваша кішка?
— Не насміхайся з того, чого не розумієш, — шипить чоловік. — І кидай працювати вночі! Був в нас тут опівнічник, теж все лампочки вкручував. Як забрали в лікарню з пробитою головою, так і не повернувся.
— Ви мені погрожуєте?
— Рятую тебе, дурепо!
Ніна мовчки обходить його і вставляє ключ в замок своєї квартири. Це вже занадто. Забагато безглуздя на сьогодні. Їй потрібна міцна кава і доробити дизайн логотипу. Їй точно не потрібні лекції від схибленого діда.
— Вона тебе навчить! — кричить їй услід старий.
Ніна грюкає дверима, відрізаючи його голос.
— Колективне божевілля, — виносить вона вердикт і сідає за роботу.
О десятій вечора тиша густа, її порушує лише гудіння жорсткого диска, тихе клацання миші та сопіння Лорда.
Клац. Різке біле світло прорізує темряву її вітальні. Ніна здригається, її рука ковзає на мишці, посилаючи векторну лінію по екрану. Вона обертається. Світло йде ззовні, напевно хтось стоїть прямо біля дверей під’їзду. Але де ж тоді тінь від людини? З її вікна на першому поверсі добре видно ганок, і він абсолютно порожній. Нікого немає. Вітер не ворушить кущі. Лише різке, жовте світло, що заливає бетонні сходи.
Коли вона відвертається, повертається темрява. Через секунду — клац. Світло знову заливає кімнату. Вона озирається на вікно. Все ще нікого.
— Чудово, — зітхає вона, — надто чутливий, зреагував на якогось метелика мабуть.
Ніна тягнеться за чашкою кави, але рука завмирає в повітрі. Тіло раптом стає чужим, налитим свинцем. Вона хоче вдихнути, але повітря не йде в легені, ніби хтось невидимий сів їй на груди, вдавивши ребра в хребет.
Монітор мерехтить. У кутку екрану, де відкрито месенджер, літери починають стікати вниз, як туш під дощем.
“Не пряди вночі… не пряди…” — складаються потьоки у криві слова.
Ніна намагається поворушити пальцями, розбити цей параліч, але липкий морок навколо столу згущується. У кривому відображенні на скляній чашці кави Ніна бачить щось бліде і високе прямо за спинкою її крісла. Вона відчуває холодний подих на своїй потилиці — крижаний вітер, що пахне зів’ялими квітами.
Клац.
Спалах світла надворі розбиває ману. Ніна з гучним хрипом втягує повітря, ледь не падаючи зі стільця. Серце калатає так, що віддає болем у горлі.
— Глючна електроніка… — шепоче вона пересохлими губами, намагаючись переконати себе, що це просто перевтома.
Вона потягується, її спина хрустить.
— Ходімо провітримося, Лорде, пошукаємо ту Нічку. Буде тобі подружка для ігор.
Ще секунду тому Лорд спав в позі дохлого собаки, а зараз вже стоїть на всіх чотирьох і хвіст крутится швидше за кулер в комп’ютері Ніни.
Надворі повітря свіже та холодне. Коли вони виходять, лампочка привітно загоряється і Ніна тихенько гигикає. До біса старого кажана із сімнадцятої!
Алея виглядає бездоганно. Під вуличними ліхтарями трава схожа на оксамитовий килим, а не на цвинтар. Жодних білих зазубрених країв. Жодного гниючого м’яса. Лорд розгублено нюхає землю, тягне до місця, де раніше валялася особливо соковита ніжка, а знаходить лише чисте вологе листя. Він ображено дивиться на Ніну.
— Я взагалі-то заради тебе старалася, — каже вона. — Іди займайся своїми справами, невдячний.
Поки Лорд поливає кущ, Ніна помічає рух біля дитячого майданчика.
— Добрий вечір! — чує вона, і з темряви виходить пара з нервовим спанієлем.
— Добрий, — відгукується Ніна. — Безпечно тепер тут, еге ж?
Хлопець нервово озирається, а дівчина впевнено прямує до Ніни.
— Ви про що?
— Про кістки. Тут багато валялося, я прибрала все. Не дай боже песики вдавляться.
Реакція миттєва. Хлопець зупиняється, тягне дівчину до себе, повідець спанієля натягується і смикає його назад. Вони дивляться на Ніну не з вдячністю, а з жахом.
— Ідіотка, — кидає хлопець.
— Ходімо, ходімо, — шипить дівчина.
Вони майже біжать підтюпцем, перетинаючи вулицю, щоб відійти якомога далі від Ніни і Лорда.
— Божевільня тут десь згоріла чи що? — бурмоче Ніна.
Вони швидко закінчують прогулянку і повертаються додому. Поглинута п’ятим варіантом логотипу вона не помічає, що світло на ганку знову то вмикається, то вимикається, і що в тінях бетонного двору щось піднімається із дощоприймача. Щось, що пахне мокрою землею та давнім голодом, і дуже, дуже розчароване.
Лунає тріск, ніби постріл, приглушений подушкою. Світло ззовні вибухає. Ніна чує дзенькіт скла, що падає на бетонні сходи.
— Та щоб вас! — стогне вона. — Лампочка за триста гривень!
Потім у її квартирі темніє. Монітори блимають і вимикаються. Гудіння стихає. Маленький зелений світлодіод на Wi-Fi роутері зникає. Тиша раптова та абсолютна.
— Ну це вже ні в які…
Низький, вологий гуркіт лине з глибини грудей Лорда. Він не дивиться на двері, за якими могли б пройти люди. Він відступає від вікна.
Холодний протяг просочується в кімнату. Пахне вологими підвалами та застояною водою.
Ніна хапає телефон і вмикає ліхтарик. Білий промінь б’є у вікно. За ним — пітьма. Чорна, димна. Без зірок і місяця, без ліхтарів і фар автомобілів.
Щось довге, гостре і невидиме креслить лінію на склі. Скрегіт пробирає до мурашок. Мокрий, клацаючий звук, ніби вставні щелепи що вічність пережовують горіхи.
— Я зараз вам подряпаю! — кричить Ніна.
Їй у відповідь лунає глухий удар по шибці, ніби пташка врізалась з розгону. Скло вібрує.
Ще удар. На шибці з’являється павутина тріщин, вони виблискують у світлі ліхтарика. Ніна здригається і впускає телефон. Він боляче падає на її ногу і летить під стіл.
Вона бачить їх. Тіні, але занадто тверді. Вузлуваті довгі кінцівки, що тиснуть на скло. Очі, що не відбивають світла.
— Злидень… — видихає вона.
Слово, кинуте бабцею вдень, нарешті знайшло свою форму.
Ще удар. Уламок скла падає на її підвіконня. Холодний протяг вривається всередину, несучи сморід гнилі. Сіра трипала рука просувається крізь отвір, незграбно чіпляючись за ручку.
Лорд виє, скулить і гарчить одночасно. Він ховається за Ніну, його маленьке тіло трясеться і тремтіння передається їй.
Ніна не кричить. Її охоплює злість і штовхає геть з кімнати. Вона вбігає в темну кухню і смикає дверцята холодильника. Світла нема, але холодне повітря б’є їй в обличчя.
Вона хапає все: дороге прошутто, пачку баварських ковбасок, пакет заморожених курячих стегон, фарш. Вона біжить назад до вітальні притискаючи їжу до грудей, заморожені стегна обпікають холодом крізь тонку футболку.
Ніна несеться до вікна і з силою б’є твердими як цегла курячими стегнами по кістлявій руці злидня. Рука втягується в діру, істота шипить. Ніна бачить обличчя, схоже на вирізьблене у формі черепа сушене яблуко, вкрите рідким сивим волоссям.
Ніна жбурляє м’ясо в діру. Чути як ковбаски стукаються об напівтверде димне тіло з нудотним звуком, і настає тиша. Істота розгублено піднімає пакет. Вона нюхає його, її очі розширюються. Ніна не зупиняється. Вона кидає фарш разом з пакетом як гранату.
— Бери! Бери і забирайся геть!
Чути плямкання і важкі кроки. Пітьма відступає.
Ніна кидається вперед і опускає жалюзі. Діра нікуди не поділася, і холодний вітер вривається в кімнату і обдуває палаючі щоки. Вона стоїть, задихаючись, стискаючи пачку масла, яку прихопила в паніці. Лорд тремтить під столом. Ніна сповзає на підлогу, притулившись спиною до столу. Її серце калатає в ребрах на лад техно-ритму.
Вона сидить там до світанку, поки масло тане на підлозі. Лорд тихенько намагається злизати його.
Сонце сходить над містом. Це бліде зимове сонце без краплі тепла для Ніни виглядає як святе диво. Тіні розчинилися в тріщинах тротуару. Вона встає, витирає засохлі сльози з обличчя.
— Ходімо, Лорде. Час для стрес-шопінгу.
Ранкове повітря свіже та пахне обсмаженою кавою та вихлопними газами. Чобіт Ніни чавить скло лампочки на ганку і воно гидотно хрустить, нагадуючи про нічне жахіття. Під очима темні кола, але її постава пряма. У лівій руці вона тримає важкий, мокрий пакет з місцевої м’ясної крамниці. У правій руці повідець.
Лорд йде поруч із нею як хороший хлопчик, але час від часу цікавиться пакетом. Коли вони доходять до алеї, Ніна відстьогує від сумки намордник і надягає на собаку. Коли вона розкидує по траві курячі лапки і кістки, Лорд незадоволено скавчить, але Ніна не звертає уваги.
На другому поверсі відчиняється вікно, висовується бабця. Ніна ловить її погляд і киває.
Місто прокидається навколо них, прекрасне, комфортне та безпечне. Поки Ніна сплачує податки.