Нурус

– Був колись осінній захід,
Розказував тоді мій прадід.
Тоді живий він був,
А я слів тих не забула:

***

“За всі ті вчинки й заслуги
Людей чекають тяжкі муки…”
– І прямо тут, перед собою,
Вбачаю я майбутню долю:

“Як вийде врешті світ кришталю,
Із-за хмар тебе дістане.
То побачу хто насправді,
Сни дарує в цьому краї.

Відкриють тіло старі шрами,
В горах заграє дзвін в храмі.
Заллються кров’ю карі очі,
Лунати крик буде щомочі.

І воли бігтимуть полями,
І кричатимуть словами.
Втопчуть в землю всі берізки,
З струнких тіл поллються слізки

Вони слова ті промовляють,
Тебе із ними йти вмовляють,
Але з ними ти не йди!
Бо не знаєш тої біди…

Пітьму вони на землю стелять,
В гній і сморід звернуть челядь,
Затягнуть мулом небосхил,
Тікати вже не буде сил.

І вмить все небо запалає,
Дивись, як сонце вмерти має!
Смерть світила — пекла вістка,
Ти вже на вік його невістка.”

***

Звелися очі повні крові,
Скрізь віки пробивались сльози.
– Я все почула і ловлю на слові:
“У перший ряд події долі!”