Десь там в лісі

Запитав якось в себе дуб,
Чому смертей стільки саме тут.
Відповіді старий не почув,
Але присмак брехні все одно відчув.

Коли тут проходять будь-які люди,
Відчуває дуб смуток, адже він живе всюди.
Наскільки він бачить? Чи гарний йо’ зір?
Він головний в цьому лісі надзір.

Як хтось всміхнеться, то й дуб зашепоче,
Адже він теж ходити так хоче.
Любити і знати, що хтось дорогий,
Вартий забави, а не глухий і німий.

Проходять, глянуть і йдуть звідси знову.
Чому все так вийшло? Йому невідомо.
Дуб знає багато, але, все ж, не все,
Для нього це дивно, а для інших просте.

«– Ми створені для того, щоб існувать саме так,
Як існували й завжди, хіба це не знак?
Хіба це не значить, що ти просто дурний,
Що не такий, як я, гарний й простий?»

Казав це хтось вже так давно,
Що дуб не пам’ятає до зараз його.
«– Хто це був і де він зараз?»
Хотів запитать, але в умі тільки зависть.

Ні рота, ні носа! Навіть немає очей!
Як не помічав раніше всіх цих речей?
«О Боже! Як далі? Що робити мені?»
Застрягли, ніби навіки, думки в його голові.

Змиритись і бути “як всі”,
Бо сказали так ще давно мені?
Але ж як змінитись на того, ким бути хочу?
Ні-ні-ні-ні, не казатиму, знову наврочу.

Хочеться бути мрійливим юнаком,
Чи дівчúною милою на голові із вінком.
З квітом трав пахучих,
З щедрістю зáлоз на вітах павучих.

Чому я – не я, чому не той, ким є насправді?
Хто перед наданням свідомості стояв на варті,
Залишаючи мене прав любити небо?
Відтепер «мрій далі» моє життєве кредо.

А якщо є такі як я? Що їм робити?
Чи зможуть стати іншими й повітря пробити?
А може вони кращі й мають це все вже давно,
А як ні? Дуб підставив би дружнє своє крило.

Якби міг. Але не виходить абсолютно нічого,
Дотримався б він вже шанса любого.
Та нічого навколо, ні любові, ні болю,
Якою в цім світі граю я роллю?

Лиш пустка даремна тримає за віти,
Хитає всього й питає за квіти.
А хіба він бачив їх хоч раз?
Збирав і прикрашав ними багацько ваз?

Що означає це дивне слово «життя»,
Сенс який на серці від шрамів і свіжого драття?
Вже не можу терпіти ці муки,
Чому я не той, в кого є руки?

Впала зоря, покалічила гілля,
Покосило весь дуб, зруйнувало білкам застілля.
Все сталося так навпаки,
Дивилась дівчина крізь пальці руки.

Очі її так схожі на небо,
Зірки також залишилися в них,
Коли вона зрозуміла, що сталось із нею –
Навіть вітер величний і буйний затих.

Волосся, як попіл, лягало на груди,
Продовжила ніч свої таємні етюди.
Шаленіла вона, оглядала все тіло,
Це саме те, чого її серце хотіло.

Як сталося так, що робити надалі?
Де знайти відповіді на всі ці деталі?
Пройшла поряд така, що так схожа на неї,
Тобто людина, які є ідеї?

В очах її страх, насторожений вигляд,
В руках є канат, має дивний наряд.
Хто вона і що робить тут на опівніч?
Чому цим думкам не дає вона відсіч?

Схопила за руку, злякалась дівчúна.
«–Що робиш ти тут, яка в цім причина?»
Відповіла з легким смішком вона:
«–Не дочекається ранку кончина моя».

«–Чому? Що значить це все?» –
Скривилась Аола.
«–Не розумію про що іде мова.
Нумо, спинись, не варто далі іти.»

«–Не пали з життям, хоч вже і знівечені, мости.»
«–Якого чорта лізеш до серця мого ти?
Воно і так отримало більше, ніж мало,
Наче летіло-летіло і впало!»

Птахи зупинились й сховалися в листі,
В місячних проміннях, що від гріхів чисті.
Що ж спіткає всі невдачі?
Чому всі так часто плачуть?

«–А зараз дозволь полишити муки,
Може покажу тобі ще якісь божевільні трюки,
Якщо не захочеш мовчки згубитись,
В лісі дурному, де тільки й страху напитись.»

Що це за тон, чому такі божевільні слова?
Відколи доля міцніше вина?
Чому люди йдуть за повідцем емоцій,
Скільки ще бачитимуть одних лиш ілюзій?

А тепер божевільна відкинула руки,
Наче заряджає арбалета чи луки.
«– Якого ж ти чорта на моєму шляху?
Ти навіть не знаєш мою долю лиху!»

«–Якого вислова чекаєш від ліса,
Якщо маєш тільки щось не більше каприза?
Не варто вбивати тіла свого,
Яким би безглуздим воно не було.»

«– Чому ти кажеш мені це?» –
Подивилась Аолі сльозами в лице.
«Бо як би там не було, а ми таки схожі,
Такі.. без сенсу, але думали, що краще до смерті у ложі.»

Птахи все продовжували перекидатись словами,
Що закінчилась мова їхня піснями.
Коли полетіли, з когось випало пір’я,
Існує ж в світі про них це повір’я.

Зустрілись у лісі, напились дощу,
Поспівали пісні самотньому хрущу.
Закурили на пару дешеву цигарку,
Втомлені впали в обійми на ґанку.

Як би було, що б в цім лісі не жило,
Не завжди знає, що краще для твого.
Пішла Аола до місця, де почалось її існування,
Де випали карти зустріти кохання.

Зустріла вона милу тут ще через роки,
Які ж в неї були в цей час думки?
Коли були знову тут разом,
Повішені на відстані витягнутої руки.