І по річці проходило холодне повітря,
Що зазивало пірнути у чорну труну.
І руки, що водою обпухлі,
Вривалися в її душу тяжку.
І співали пташки в далечині
Поміж темних хащів лісових,
Про загибель дівчини в труні,
Що пливла біля водних рослин.
І ту труну водили богині,
Що у річці прожили віки.
Роздирали тіло її на частини,
І до самих кісток пожирали вони.
А тіло пливло течією
Поміж забутих човнів,
І очі відкриті дивилися в гору,
Та замість сонця бачили тьму.
Прозоре сяйво блискавиць
Над озером кидало срібло,
Мов колискова для убивць,
Що в ліс заманювало тихо.
Земля просочена червоними дощами,
Де розквітало поле серед сліз,
Розбите серце на прощання
І могилою розписаних хрестів.
І снились сни про порох в підземеллі,
І воду люди пили з кладовищ,
І гріло сонце домовини
Холодних грішних тіл людських.
Далі залишається актуальний мій коментар “Гарний атмосферний вірш, але бракує #темна_поезія та трохи доречнішого ритму.” Можна було скоротити зберігши весь сюжет і сенсу за допомогою роботи над ритмом, а не обрізкою на частини