Щойно бракує в очах мить — у змарнілому прозорому склі я впаду — і в ньому крихкі зібрані слова уві сні про Нього.
Мій милий нащадок, в чийому нутрі ти тепер? Ти прокинешся у полі квітів, де промені сонця мерехтять у скорому тлі.
Яка б доля відповіла мені — що мені бракує? Чи достатньо мені? Може, відсіяв мій промінь, чи пролунав далекий поклик душі в непевному дні?
Боже, не дивись на мене: Твоя любов образить мене.
Мені б проклясти повітря, ту землю і воду.
Чому ж мовчить усе? Чи, може, маю почути — тихіший від шелесту відгук.
Я не тіло. Я не біль. Я не диво. Навіть не думай — відповіси собі, яке питання останнє.
Ганебно втратити крила, але чому ж ти себе караєш, падаючи повз?
Чи не бачиш порожнечі в грудях? Чому сподіватись, що все повернеться до витіку? Замикається коло, і тіні проводять мене.
Може, зважусь — і впізнаю, як чути Тебе інакше?
Небо, чому наприкінці ти цілуєш воду — хіба не земля більше каже тобі?
І чи не єдиний шлях мені лишається — «До правди!» — гукає мені щось. Але де ж вона, саме моя?..