Зелена хвиля озера німого
наприкінці калинового саду.
Вона чекала завжди лиш одного:
і ще одну русалчину баладу.
Подарувати хвіст новій невольній,
щоб залатати спомини роздерті
ниткою кольору болі,
кольору її смерті.
Наповнивши нутро водою,
шепоче в думках каяття,
пірнувши туди з головою,
до неї прийшло забуття.
Настала тиха ніч,
яку вже не побачить.
І тільки віття верб
схилившись ледь заплачуть.
Душу її соловей відспіває,
а вранці півні проведуть.
Де на воді вінок блукає,
ймовірно, тіло там знайдуть.
Із сестрами в отруйнім танці.
Зіткнеться з рибаком в бою.
Лічить гріхи не стане пальців.
Русалкам від давна не місце в раю.
“Вона чекала завжди лиш одного: і ще одну русалчину баладу.” – сприймається як “вона чекала щось одне і ще одне (русалчину баладу)”, тоді що ж перше вона чекала?
Чекала на чергову русалчину баладу)) Насправді це дуже старий вірш, ще в 2017 його писала, подумала най буде, ніби неповний. Але ось цю тавтологію тільки зараз замітила, хоча купу разів перечитувала 🥲
ніби непоганий*
Атмосферний сумний вірш. Варто було відмтити, що це темна поезія.