Тьма лине неначе повінь,
Ледь помітна моя тінь.
У неї я душею пірнаю,
Пливу до Сатани раю.
У домовика скуштую ласощів,
Перли вкраду у тихих русалів,
Кулю Урсули на шматки розіб’ю,
Добро на віки вічнії потоплю.
Але ж не так просто було,
Коли серце мене кололо,
Іскру світла у мені будило,
За сонячним видноколом.
Аж раптом, я вже у землі,
А над нею, наші бандури
Під деревом Воронели
Грають новели його кори.
Якісь вайби символізму та абсурдизму. І мабуть, це все, що є тут чудовим. Хоча ще фантазія в автора чи авторки чудова. Недоліки:
1) більше містика та й навіть магічний реалізм, аніж фентезі;
2) фінал хоч і душевно-трагічний, але кострубатий, особливо останній рядок – безмістовний;
3) рима і ритм, то відчуваються, то зникають (якась мішанина жанрів);
4) непослідовність та нечіткість сюжету, а відповідно й образів;
5) награна емоційність.
І ще здається, що автор/авторка забули поставити мітку #темне_фентезі
Дякую. Дещо візьму до уваги