“Квітень”

Знаєш, щодня ґрунт мого світу стрясають реактивні комети, що знову і знову приземляються не на ту планету.
Люди мого світу щоденно дають мовчазну клятву на лезі гострої катани,
та полишивши страх ідуть із піснею «На Ви» у бій, проти легіонів Моргота та ним самим.
А його тіні всюди борються за їхні душі.
Щоб зʼївши – стерти їх назавжди.

А я, торкаючись твоєї теплої долоні, хочу обіймати, навшпиньках танцювати та тебе цілувати.
Через це навіть часом забуваю, що я прийшов з іншої планети.
Бо завдяки тобі навколо мене – постійно квітне квітень.

Якщо чесно, у минулому житті, я часто тримав сонце у своїй кишені,
та його кидаючи за обрій, гуляв із тінями впродовж пустих районів, ми обпікали ніс та горло – відчуваючи у венах холодну осінь, шукав свій дім.
Навіть чорні рози тоді не випили сік моєї теплої душі; Хах, та синтетичний допамін повністю мене не зʼїв,
і хвойний дим мене у своєму лісі не втопив.
Щоб доторкнутись твоєї ніжної долоні, я блукав лабіринтом долі.

А тим часом, мій світ все ще стримує навалу, щоденно чую ту я Канонаду.
Проте, там де інші голову піднявши з гордістю в темряву ідуть – ми тут, в танці із тобою, стискаємо долоні,
а навколо нас кружляють вальсом квіти з вітром.

Їх жертва – це сумний вірш майбутнім поколінням – був і є написаний кровʼю на папері.
А твоя долоня мені дарує квітень, коли мій світ весь у геноцидальному вогні.
Невже ж Аси промовчать, а їх Валькірії не зійдуть з неба?
Та 5 світів, все ж таки, по шматку зжере темна, космічна аномалія, що світло сонць і душ зʼїдає.
Проте все це затихає в квітні, котрий мені дають твої долоні.
А над нашими планетами зависло променисте сонце – початок і кінець всього.
Далека зірка, в небі крапка світла.